скачать книгу бесплатно
Лукин погладив ще раз те дивне зiллячко, притулив до лиця i пiшов дальше плаем над Пробiйну. – Ще одне гiрське чудо-диво…
Куди б то Лукин не ходив, куди б не блукав, а все не сходив йому з гадки Арiдник, що був прикутий до скали. Непокоiло його те, що вiн почув вiд нього та вiд Лiсового царя. Думае ще про того другого велетня, про якого згадував йому померлий велетень. Той казав, що крiм нього мав бути в горах ще один велетень, його брат. Хотiлось би знайти його. Ось i зайшов Лукин у Шпицi, бо чув, що тут володiе «Чорний дух» гiр, поганий, грiзний та небезпечний. Вiн сокотить усiх таемниць, якi здавен-давна захованi перед людьми у тих Шпицях. Чи ж не тут десь поблизу живе той велетень, якого Лукин бажав би побачити? Роззираеться, заглядае в усi щiлини скал, у всi негри й дебри. Онтам висока, гостра скала. В нiй нiби отвiр, але закритий грубезною плитою. Б'е барткою в ту плиту. Так, вона, це «дверi» до печери в скалi. Але, як вiдвалити ту плиту-дверi? Звiдки набрати сил? Ану ж там, у печерi, сидить той велетень, якого хотiлось би побачити? Немало намучився i натрудився вiн, поки ту плиту зрушив, а потiм вiдсунув ii так, що мiг заглянути до неi. Дивиться i, о горенько! В печерi повно всякого гаддя i нехари, а мiж ними – хто там? Та ж велетень! Думав Лукин, що той зараз кинеться на нього. Але нi! Лише своiми здивованими очима глядить вперто на нього. Лукин заговорив до велетня мовою, якоi навчив у колибi його перший велетень. Велетень, почувши мову велетнiв, ще бiльше здивувався. Лукин розповiв йому про першого велетня, що вмер у колибi. Аж тодi, цей велетень розказав йому таке, чого Лукин не чув вiд тамтого.
Ото ж, коли велетнi самi себе вимордували, а Господь посiяв на тому мiсцi, де вони жили, гори. Далi тi гори залила була велика вода, море. Вода дiйшла була аж до Чорногори. Потiм, задержалася вода пiд Говерлею. Вiн же сам, заховався був на Говерлi. Потiм почала вода спливати з гiр. Сшiила геть на доли. На мiсцях, де шумiла й хвилювала вода, залишилася всяка водяна погань, яка кричала, шипiла й ревла. Тодi то прийшов до велетня на Говерлю пiсланець Бога, св. Юрiй i наказав йому зiйти з Говерлi. Позганяв ту всю водяну нехар, загнав ii у цю печеру й казав велетневi сокотити ii тут. Із того часу аж до нинi, вiн е ii сторожем.
Лукин розповiв велетневi про Арiдника, розповiв усе, що про нього знав i спитав, чи не мiг беи вiн убити ту диявольську огиду. На це вiдповiв велетень, що вiн не може цього зробити. Поперше – все на свiтi дiеться за Божою волею i до призначеного часу, а подруге – вiн же не може вийти на свiт iз цiеi печери! Арiдник-сатана буде колись звiльнений з ланцюгiв; вiн запануе на якийсь час над свiтом i над усiми цими горами. Тодi вiн випустить з цiеi печери всю погань-огиду. Вона розповзеться по горах i буде помагати Арiдникови володiти ними. Так буде i так бути мусить! До якогось часу. Як колись вода заливала цi гори, так полиють ii людськi сльози. Арiдник буде ревiти з радощiв i буде пити не лише людськi сльози, але й кров. Це буде до якогось часу… Потiм люди переродяться у велетнiв i поконають диявола-Арiдника та його слуг. Очистять вiд них прадiдну землю, проженуть iх у такi темнi пропастi, куди Боже сонце не доходить та не свiтить i де не буде чути людських голосiв.
«Знай, легiне – сказав велетень – нiчого нема на свiтi вiчного, а за всi провини i злочини, завжди приходить кара».
Лукин спитав ще велетня, як довго вiн мусить перебувати в цiй печерi з гаддям, i що буде з ним, коли Арiдник зiрветься з ланцюгiв? На це вiдповiв велетень, що вiн пiд опiкою Божого лицаря св. Юрiя, опiкуна Карпат i буде так, як скаже св. Юрiй. Велетень дав знак Лукиновi, щоби вiн вiдiйшов. Лукин вiдiйшов, а велетень засунув плитою вхiд до печери.
* * *
Довго не мiг Лукин забути те, що бачив у печерi i що почув вiд велетня. Багато бiльше побачив би i почув, якщо б довше походив по Шпицях i перешукав усi криiвки, в яких захованi таемницi гiр… Шпицi. Хотiв конче Лукин знати, звiдки пiшла та назва, але вiд кого довiдаеться про це? Куди не гляне, – всюди високi, гострi скали, як би iх людська рука витесала, порубала й порозкидала, а потiм причарувала. Стрiнув старого Лiсовика, розговорився з ним. Вiд Лiсовика почув те, що почути хотiв. Давно, давно це було. Сюди, де тепер Шпицi, зайшов був чоловiк iз сiмома синами. Йому самому та його синам дуже сподобалося було тут. Тодi вони сказали собi:
«Тут осядемо, нiкуди дальше не пiдемо!» – Й осiли. Побудували для себе палати. Не з дерева, а з камiння побудували iх. Багато всякого майна-багатства придбали. Одного тiльки не знали: все це, що вони зайняли для себе, було власнiстю «Чорного, злого духа». Вiн зразу не казав iм нiчого, мовчав, лише пiдсьмiхався. Темними ночами збирав бiля себе своiх слуг i раду з ними радив – щось нараджувалися. Як побачив, що тi зайшлi люди щораз бiльше тут розгаздовуються, а то вже й приводять для себе жiнок, почав хмурити свое чорне чоло, почав попадати в велику лють.
«Розплодиться те чуже кодло, – думав – поросте в силу, набере моцi, а що буде тодi зi мною? Проженуть мене! Нi, цьому не бути!»
Осiнньоi ночi, коли Говерля вбрала вже на свою голову бiлу, снiжну шапку, а в лiсах завили голоднi звiрi, скликав Чорний дух усiх своiх пiдручних слуг. Скликав всю, чорну силу щезникiв-нетрудникiв. Наколи вже вся та погань була при ньому, тодi заревiв вiн страшним голосом на всю Чорногору. На той страшний голос задрижала Чорногора, звiялася несамовита буря i потрясла верхами лiсiв та вигнала зi сховкiв усi темнi духи й сили. Вся ця погань на чолi з Чорним духом кинулася на доми поселенцiв, почала iх валити й торощити, гризти й лупати, щоб камiнь на каменi не залишився. Поселенцi боролися, не здавалися. Але не могли встоятися в боротьбi з темними силами. Погинули й пропали пiд каменюками, що ii окропили своею кров'ю. Кажуть, що один iз тих поселенцiв залишився таки живим. Заховався був десь глибоко в скельних нетрях i жде донинi нагоди, щоби дiстати в руки того Чорного духа. Але, чи це правда, того нiхто не знае. По тiй страшнiй, нищiвнiй ночi осiннiй, залишилося тут ось це, що бачиш: гострi, шпичастi стовпи й стiни з домiв. Звiдсiля i назва Шпицi. Камiнна пустеля, цвинтарище. Немае тут лiта з зеленню, немае життя. Зимою ж тут – мертва тиша, що вкриваеться бiлою плахтою. Навiть звiрi не заходять сюди, бояться духiв, що проходжуються Шпицями й шепотом пригадують собi дива минулих вiкiв. Нiхто не порушуе тут iхнього мертвого спокою. Паном тут Чорний дух i його слуги. Тiльки раз у роцi оживають Шпицi людьми та iхнiми голосами. Оце з крови погибших виростае тут чудесне зiлля i чарiвнi квiти зацвiтають. Якщо зiрвати iх у святоiванську нiч, то вони лiкують всi хвороби. Тому в ту нiч приходить сюди багато людей. Вони приходять навiть iз далеких околиць. Заходять тодi сюди й чарiвницi та знахори, також по зiлля i корiнцi. Приходять у Шпицi й такi, якi шукають цвiту папоротi. Вона ж, як кажуть, цвiте лише вночi перед св. Іваном. Так, але досi нiхто ще того цвiту не знайшов. Кажуть, що його знайде той, хто з погибших тут у живих залишився. Вiн прожене тодi зi Шпиць Чорного духа й Шпицi знову стануть такими, якими були колись: зазеленiють i квiточками закосичуться. Прийдуть вiвчарi з овечками, заспiвають i в сопiлки заграють, озвуться похоронним голосом трембiти для тих, що колись тут погинули в боротьбi з чорними i злими силами».
«Чи ж дiжду я того часу?» – Спитав себе Лукин. Потiм, з надумою, подався геть з камiнних Шпиць…
* * *
Хотiлося Лукиновi побути раз на Шпицях у нiч перед св. Іваном. Пiшов туди. Була ясна, безхмарна нiч. Чорногору огорнула казка гiрськоi ночi. Все, що вднину спало десь у гiрських нетрях, вийшло наверх, заговорило нелюдськими голосами i, здаеться, опанувало гори. На Шпицях зароiлося вiд людей. Були там люди з одноi i другоi сторони Чорногори. Були старi й молодi. Були знахорi й ворожбити. Були чарiвницi i чередiльники. Всi вони шукали тут чарiвного зiлля i корiнцiв. Заглядали в усi щiлини скал, хотiли знайти цвiт папоротi. Вона е лише тут i зацвiтае в цю нiч. Щасливий був би той, хто б знайшов цвiт папоротi. Бiда лише, що його нелегко знайти. Поганi духи закривають його перед людськими очима. Лукин ходить по Шпицях, нiчого не шукае, а лише розглядаеться на всi сторони. Хоче все бачити й чути. От побачив Лiсних i Мавок. Вони живi квiти гiр. А з-за високоi скали почув нiби спiв. Але це не був спiв. Нi! Це був крик, смiх i регiт. Пiдiйшов ближче до скали й побачив те, чого напевно б не схотiв бачити. Он там, у затiнку, завели своi хороводи вiдьми зi щезниками. Хотiв зразу вiдiйти вiд скали, щоб не дивитися на ту «нехар». Але зробив кiлька крокiв в сторону, а тут вже на його плечах сидить одна з вiдьом. Регочеться i кричить:
«Ось, знайшла тебе мiй голубчику! Тепер не вислизнеш уже з моiх рук! Не втечеш вiд мене!»
Лукин зразу пiзнав по голосi вiдьму з-над Черемошу. Що ж йому тепер робити? Як скинути з плечей вiдьму?! Нема Чугайстра, щоб звiльнив його вiд неi. Пропаде. Руки вiдьми, як залiзнi клiщi. Бiжить з вiдьмою на плечах у сторону лiса й кричить. Думае, може почують його Лiсовики й поможуть скинути з плечей вiдьму. Але нараз вискакуе з-за скали друга вiдьма. Молода й незвичайно гарна. Побачила Лукина й захотiла вiдбити його для себе. Вiдьма на плечах Лукина закликае на допомогу щезникiв. Суматоха, крик i бiйка. Не знати, хто за ким, а хто проти кого. Люди й духи змiшалися з собою. Не знати хто кого переможе. Справжнiй вiдьомський шабаш на Шпицях. Лукин кидае собою сюди й туди, та не мае бiдняга сили нi змоги вирватися з суматохи. Все тут у русi i в криках, пропала нiчна тиша. Побудилися i орли на шпилях скал, кричать, лiтаючи понад ними, ревуть i виють звiрi в лiсах… Ось уже й буря звiялася. Ожили, зi сну прокинулися, дрiмучi лiси. Зашумiли, закричали нiчнi птахи. Застогнала Говерля, вiдозвався Пiп-Іван. Оце святоiванiвська нiч на Шпилях. Повна чуд i див… Нараз, що це? Якийсь голос, мов грiм ударив у скали Шпиць. Усе затряслося i затихло, занiмiло. Це певне закричав Чорний дух – володар Шпиць. Була «бизiвно» пiвнiч. Запанувала мертва тиша. Чути лише тихi шепоти. Шепочуть духи тих, що колись тут погибли. Все iнше зникло. Що дiялось потiм iз Лукином, того вiн сам не знав. Свято-iванiвська нiч на Шпицях запаморочила йому пам'ять.
* * *
Рано прокинувся Лукин в глибинi лiса над джерелом потiчка. Збудило його сонце. Збудило, але не скоро привело його до пам'яти. Вiн довго не мiг опам'ятатися. Не знав добре, чи все те, що пережив уночi на Шпицях, було дiйснiстю, чи лише дивний, поганий сон iз усякими привидами? Так. Поганi привиди були, але та молоденька вiдьма не була погана. Нi! Лукин хотiв би ii ще раз побачити. Але як опинився вiн отут над джерелом потiчка? Ось, що цiкавило його: сам зайшов, чи хтось запровадив його сюди? Чуе притишений смiх. Розглядаеться довкола i побачив пiд ялицею двох Лiсовикiв. Це вони смiються. Мабуть iз нього. Один вiдзиваеться до нього лiсовою мовою:
«Що, Лукине, бачив Шпицi у святоiванську нiч? Бачив зблизька, га? Певно не захочеться тобi бiльше побачити таку нiч».
А другий Лiсовик радить йому:
«Іди, iди Лукине, куди понесуть тебе ноги, а все сокотися вiдьом i Лiсним також не довiряй! Та не дуже намагайся збагнути таемницi гiр i лiсiв. Нехай вони i надальше залишаться таемницями».
* * *
Пiднявся Лукин на ноги, отряс з себе нiчнi привиди й, не оглядаючись навiть позад себе, пiшов Чорногорами. Хоча Лукин був справжнiм i завзятим сином Бескидських гiр i лiсiв – вони вигодували й виростили його – все ж таки, вiдколи пiзнав людей i людську мову, тягнуло його щось до них. Любив людей i розмову з ними. Чи зимою, чи лiтом, любив посидiти з людьми при ватрi, посидiти й послухати iх повiстувань. Дуже любив тих полонинських людей: ватагiв, бовгарiв i вiвчарiв. Радо заходив у стаi i слухав спiваночок i гри вiвчарiв на флоерах. Любив i тужливий голос трембiти, що вколисувала полонини до сну. Слухав дузке радо оповiдань про ведмедiв i про пригоди з ними.
Одного разу, перейшовши тi зеленi, чiчками закосиченi, Чiвчинськi полонини, Лукин зайшов на Лустун. Вечорiло. Нiч брала гори в своi темно-нiжнi руки. Коровки й овечки уже подоенi, лежать в кошерах. Довкола кошер бiгають котюги й погавкують. Заходить Лукин у стаю i чемно вiтае ватага. В стаi все вже «покутано». Ватаг сидить при ватрi й покурюе люльку. Але чогось сумний, якась жура морщить його чоло й хмурить брови. Просить Лукина сiдати й бути гостем у стаi. Кладе «опередь» нього на кружку кулешу й до неi бриндзю.
«Харчуй, легiню, най буде на здоровле» – каже вiн та докладае дров до ватри, щоб було виднiше в стаi.
Лукин похарчував, подякував ватаговi та й питае, що нового i доброго чути на Лустунi. Чи все гаразд? Чи крие Бог вiд лиха та нещастя?
Покивав ватаг головою, потер чоло рукою, вийняв iз рота люльку й сплюнув.
«Нового небагато, а доброго ще менше» – сказав. Ватаг почав повiстувати про те нове, – недобре. «Оце, внадився на полонину, Бог би його скарав i побив, якийсь страшний ведмедисько й не перестае робити шкоди. Величезний i сильний, що не дай Боже. Та й кулi на нього нема. Заклятий, чи заворожений. Ходили на нього найлiпшi стрiльцi, та не вдiяли йому нiчого. Кулi вiдбиваються вiд нього, як вiд камiння, чи вiд залiза. Були тут уже ворожбити й знахорi – не порадили нiчого. А той наймудрiший знахор з-над Перкалиби сказав, що це не звичайний собi ведмiдь, нi! Був колись вовкулаком, потiм упиром, а на свою старiсть став ведмедем. Дальше сказав той знахор також, що такого ведмедя може вбити щойно дванадцята куля. Однак, всi попереднi одинадцять куль, мусять також зайти в його тiло, а це неможливе, бо кулi не заходять в нього. Почувши це Лукин, набрав великоi охоти «подужiтиси» з тим ведмедем. Ватаговi сказав, що поконае ведмедиська без пушки й куль – довбнею уб'е його. Не дуже то в таке хотiв вiрити ватаг.
Отже Лукин почав «нустрити» за ведмедем-шкiдником i постановив, що як зiйдеться з ним – уб'е його! Нарештi таки стрiнувся з тим ведмедиськом на плаю, що веде з Лустуна на Чорну Рiку. Станули оба напроти себе. Чолом до чола. «Подужiютси» i покажеться, в кого бiльша сила. Пiдняв Лукин високо свою довбню та з усiеi сили тарах нею «вуйка» по головi. Здавалось йому, що таким ударом можна б скалу розбити, а воно нi! Ба, ведмiдь виривае Лукиновi довбню з рук i «мече» в корчi. Тепер Лукин майже безсилий i безборонний. Думае, – пропаду. А «вуйко» бере його в своi переднi лапи й мече ним туди, куди закинув довбню. От i все! Забурмотiв i пiшов вдолину плаем. Видно, привик ведмедисько боротися з сильнiшими вiд Лукина, кiлькалiтнiми биками, з рогатими оленями, чи з тiчнею вовкiв. Хоча вiн не пошкодив Лукина в «дужiнню», але Лукин втратив вiдтепер вiру в свою силу й надiю в свою довбню. Але вiн не перенесе такоi ганьби! Ведмiдь не смiе смiятися з нього! Його вчили бути сильним i перемагати других та нiкому не пiддаватися. Ведмедя мусить таки перемогти!
Хай буде Божа воля, а Лукин таки ще раз змiряеться з вуйком i не дасть йому спокою. Почав думати над тим, як можна б умертвити ведмедя. Вигострив довгий сталевий нiж, вислiдив стежку, котрою виходить «вуйко» з лiса на полонину. Знае вже, що «вуйко» ходить перед вечором цiею стежкою на лови. При стежцi, у гущавинi, розклав Лукин ватру з сухих дров (щоб не було великого диму) так, щоби вiтер не нiс диму в ту сторону, звiдки мае надiйти «вуйко». Горить велика, бездимна ватра, палахкотять сухi й грубi колоди дерева. Стоiть Лукин при ватрi, в лiвiй руцi стиснув гострий нiж, а праву руку мае напоготовi, щоб вхопити горiючу колоду й «вергти» ii на «вуйка». Лукин увесь перемiнився в слух i наслухуе. Не зразу, а трохи пiзнiше почув ломiт i трiскiт сухих гиляк пiд ногами ведмедя. Іде «вуйко» й сопе. Хоча його ще не бачить Лукин добре, але вже чуе. Ось вже його бачить, ще трiшки й буде близько Лукиновоi ватри. Тепер рiшатиметься, хто з них, вуйко чи Лукин, лишиться мертвим на стежцi. «Вуйко» вже близенько, повiльно ступае, щось собi пiд носом муркоче, видно нiчого злого не причувае. От тепер пора Лукиновi дiяти! Мече скоро на «вуйка» одну горiючу головню, потiм другу, а за нею i третю. Зрозумiв «вуйко», яка небезпека грозить йому. Загориться на ньому напоена смерековою смолою шерсть i, – смерть. Ось уже горить на ньому шерсть. Вiн мече собою на землю i кидаеться. А Лукин стрибком на нього з ножем. З розмахом коле ним «вуйка» та все пiд лопатку, в серце. Несамовито реве «вуйко». Забув, що горить i намагаеться дiстати Лукина в своi лапи. Але Лукин звиваеться, як в'юн, то прискакуе до «вуйка» з ножем, то вiдскакуе. Шерсть на ведмедевi горить, а кров з його серця заливае обох – Лукина й вуйка. Але вiн ще живий. Не гине, нi вiд вогню, нi вiд ножа. Почав страх огортати Лукина. Невже не, не поконати йому ведмедиська? А нараз, чудо-диво – з горiючого i спливаючого кров'ю ведмедя, вискакуе вовкулака, а за ним упир. Бачить Лукин – один бiжить направо в лiс, а другий налiво. На плаю осталась лише купка попелу зi спаленоi шерсти ведмедя i – бiльше нiчого. Пiшов Лукин шукати якогось потiчка, щоб змити з себе кров ведмедя. Знайшов, обмився, а тодi пiшов у стаю сповiстити про радiсть, що не стало вже вуйка-шкiдника. Не буде вже вбивати волiв i коровок. Розповiв ватаговi i вiвчарам усе так, як воно було. Вони слухали: однi вiрили Лукиновi, а другi покивували головами, – не вiрили своiм вухам.
По цiм, рознiс вiтер по горах ще одну чудно-дивну вiстку, не дуже то схожу на правду i дiйснiсть, а все ж таки не була то казка-небелиця. В горах же не так, як десь там на долах. Тут нелегко вiддiлити й вiдрiзнити правду вiд казки. Потiм прийшов час, коли всi, хто чув ту дивну пригоду Лукина з ведмедем на Лустинi, вiрили твердо, що воно таки так дiйсно було. Ба, були й такi, якi бачили вовкулака й упира, що вискочили з горiючого ведмедя. Але Лукин теж не мало здивувався, коли на другий день не побачив анi порошини з попелу там, де пропав вуйко, де згорiла його шерсть i сплила з нього кров.
* * *
Любив Лукин гори лiтом, любив i зимою. Всi чотири карпатськi пори року носив у своему серцi. Однiеi зими перебував вiн у зимарцi багатого газди Маротчека-Бичука на Луковицях, над Буркутом. Правда, вiн лише в тiй зимарцi спав, а днями ходив i бродив снiгами по полонинi та заходив в лiси. Не легке було таке блукання зимою по полонинах, бо треба мати велику силу. Можна скоро запасти глибоко в снiг i не видобутися з нього. Може буря звалити з нiг; можна попасти в зуби голодних вовкiв; можна дiстатися в запаморочення блуду й пропасти в якiйсь дебрi-нетрi. Та Лукин усього того не лякався. Оце зiбрався вiн раз вiдвiдати дiда над Грамiтним. Дорога була далека й важка, повна небезпек. Але Лукин любив дуже того дiда. Не забував нiколи його та його оповiдань про Духа гiр. Все щось тягнуло його над Грамiтне й над Пробiйну. От, добився вiн снiгами й до дiда над Грамiтним. Той, побачивши Лукина, дуже зрадiв ним. Не хотiв скоро пустити його вiд себе, хоч знав, що Лукина задержати довше на одному мiсцi, це те саме, що затримати на Говерлi зимовий вiтер. Одного вечора, коли мороз тиснув iз усiеi сили, а в хатинi палала велика ватра, почав дiдо розповiдати Лукиновi про Божого сина, Ісуса. Рождество Христове саме зближалося. Ось, ось Святий Вечiр i Рiздвянi свята. З великою увагою i зацiкавленням слухав Лукин розповiдi дiда. Про Христа знав вiн вiд дiда над Пробiйною, але не все. Щойно тепер почув усю правду про Божого Сина та про його народження. Дiдо сказав Лукиновi, коли буде Святий Вечiр, – вечiр народження Христа, а потiм Рiздвянi Свята. Весь день перед Святим Вечором треба говiти, нiчого скоромного не брати в рот, бо це була б велика «грiшка». Лукин слухав, не пропускав нi одного дiдового слова. А дiдо, розповiвши все про Рiздво Ісуса, навчив його ще кiлька коляд, яких потiм оба спiвали. Майже тиждень передержав дiдо в себе Лукина. Одного ранку рзопращався таки Лукин з дiдом i пiшов лiсами та полонинами на Луковицi.
* * *
Настав день Святого Вечора. Довго сидiв Лукин при ватрi й передумував усе те, що почув про Христа та його народження вiд дiда. Потiм колядував, а згодом i заснув, а може лише зодрiмав. Нараз якесь велике свiтло… Стало ясно, як у соняшну днину. Лукин бачить над зимаркою велику звiзду. Вiн ще нiколи не бачив такоi звiзди. Це нiчо, що вона велика, але яке в неi сильне i ярке свiтло! Освiтила все! Як сiвач засiвае зерном поле, так звiзда засiяла весь полонинський свiт своiм ярким промiнням. Нараз якась дивна сила пiдносить Лукина з постелi, несе вгору й садовить його на ту звiзду. От побачив з неi Лукин Бичукову колешню. У ii яслах на сiнi новонароджена дитина – хлопчик. Над дитиною схиляеться молода матiр, а подаль спертий на «клебуцi»-палицi, сивобородий старець. Якийсь голос нашiптуе Лукиновi до вуха:
«Отой хлопчик в яслах, це син Божий, Ісусик, а при ньому Марiя, Матiнка Божа. Той старець, це ii опiкун, св. Йосиф.
Усе бачив так, як йому оповiдав дiдо. Лише не там десь далеко, а тут, на полонинi Луковицях, у колешнi Бичука. З усiх полонин iдуть громадками вiвчарi i бовгарi. Майже всi знайомi Лукина. Вони несуть дари: один – овечку, другий – ягничку, iнший – кiзлятко. Це все для новонародженого Ісуса. В одного за чересом сопiлка, в другого – флоера, а в бовгарiв – трембiти. Треба ж Ісусиковi заграти, щоб весело йому було в яслах. Зайшли всi повагом в колешню i поклiн вiддали новонародженому Божому Синовi. Потiм стали пiвколом i заколядували:
«Пречиста Дiва сина зродила.
Сина зродила, в яслах сповила.
Ой, дай Боже».
Знае цю коляду Лукин – спiвав ii з дiдом з-над Грамiтного. Але ж дiдо казав, що до народженого Ісуса прийшли були й три царi поклонитися Йому й дари принести. Де ж вони? Лукин не бачить iх. Але через хвилину побачив i iх. Так, але ж не тi царi, про яких розповiдав дiдо. Нi! Лукин бачить iх добре. Один, це ватаг iз Похребтини; другий, – ватаг iз Лудови, а третiй – з Чiвчина. На них пишний святочний одяг, а в руках дорогi подарунки: золото, срiбло i дорогоцiннi самоцвiти. Перед Ісусом клякають, до нiг Пречистоi дарунки складають. Чуе Лукин над собою шум. Глядить вгору, аж це янголи з неба летять та крилами шумлять. Грають i спiвають. Грою i пiснями Ісуса прославляють та величають. А що за чудова музика, що за спiв! Такого вiн ще нiколи не чув. Ангельська гра, ангельський спiв! Понад колешнею лiтають, кружляють, грають i спiвають. Божi пiсланцi – звеличники Божого Сина. Затямив Лукин добре слова з пiснi ангелiв:
«Слава во вишнiх Богу i мир, во человiцiх благоволенiе».
Бачить Лукин, як ангели знижуються i заходять зо спiвом у колешню. Якось вiдриваеться i вiн вiд звiзди та у колешню йде. Там побачив не лише Святу Родину й ангелiв, вiвчарiв, бовгарiв i трьох ватагiв-царiв, але побачив i двох воликiв, що дишуть парою на Ісуса, щоб зогрiти його. Волики сiрi, пiзнае iх – це волики Бичука. Спiвають ангели, колядують вiвчарi, колядуе з ними й Лукин. Новонароджена Дитинка в яслах ручки пiдносить i усмiхаеться. Усмiхаеться також до Дитинки та до всiх у колешнi й Матiнка малого Ісусика. Усе й всi, що е в колешнi, огорненi блеском i сяйвом з небес. Очi всiх горять радiстю i втiхою, а обличчя сяють ласкою небес.
Не лише громада в колешнi, але й полонини та лiси довкола них спiвають, припадають до нiг Ісуса та до Його Святоi Матiнки, – Дiви Марii. Чудо над чудесами зайшло на гори й до людей… Лукин у тому великому чудi згубився, наче у водi розплився. Не знае, що дiеться з ним. Диво, чари, новина. Разом iз Божим Сином зiйшло i небо на землю, на Луковицi. Рождество Христове тут, а не там десь далеко. Це бачить Лукин власними очима, бачить добре. Вiн же сам тут у колешнi при Божiй Родинi; при нiй бажав би весь вiк свiй пережити… Заграли голосно трембiти. iх голос постелився по полонинах, докотився до лiса i, назад вернувся. Голос отих трембiт прочуняв Лукина зi сну, а чи лише iз дрiмання.
Протирае очi раз, другий, роззираеться по зймарцi. Вiн сидить при ватрi, що вже пригасае, а у вiконця зазирае Божа днинка. Зiрки вже погасли, та не видно i тоi великоi звiзди, що стояла над колешнею.
«Що ж це могло бути, що»? – питае себе Лукин. – «Сонний, нiчний привид? Нi, нi. Це була дiйснiсть, це була правда! Вiн ii бачив, вiн пережив ii, вiн бачив Святу Родину, бачив малого Ісусика, колядував йому разом з вiвчарями i ангелами. Так, так.
Вiн нiби i надалi бачить ту Богом озолочену нiч на полонинi i в колешнi. Такоi ночi не забуде нiколи.
Зараз пiсля Рiздвяних Свят залишив полонинський свiт i пiшов туди, де жили люди. Пiшов в села i присiлки та оповiдав усiм про Святий Вечiр, про Святу Нiч на Луковицях. Люди слухали й не було нiкого, хто не повiрив би, що воно все так було, як повiстував Лукин. До першого, що зайшов Лукин, це був дiдо над Грамiтним. Вiн йому розповiв точно все, як воно було на Луковицях. Дiдо уважно слухав його, та покивував лише сивою головою. Вислухавши Лукина, сказав:
Це Святвечiрне чудо зробив Дух гiр, напевно нiхто iнший, лише вiн. Йому ж то Господь, створивши гори, вiддав iх у володiння i надiлив його великою силою, вiн може за допомогою Бога зробити все.
Так повiстував дiдо Лукиновi ще раз про силу й могучiсть Духа гiр i про чуда, якi вiн може творити в горах. Лукин уважно слухав. Забули навiть оба про ватру, що стала потахати. В хатинi потемнiло. Аж ось зiйшов iз полонин до Грамiтного осел, на ньому верхи Матiр Божа з Ісусиком, а попереду них св. Йосиф. Зiрка освiчувала iм стежку, щоби не зблудили.
Перший вiдозвався дiдо:
«Бачиш Лукине? Пiзнаеш отих подорожних? Це ж Свята Родина втiкае перед лютим Іродом. Так, Лукине, це Свята Родина».
Зiрка погасла i Свята Родина зникла в темнотi ночi. Тоi ночi не спав нi дiдо, нi Лукин. О, мав вiн потiм, що повiстувати верховинцям! Так, так, немало чудес дiялось колись у наших зачарованих Карпатах.
* * *
Іде раз Лукин понад Черемошем, слухае шуму-гри його бистрих хвиль i вдихае пахощi квiтiв на його лузi. Аж бачить на лужку дерево, якого досi ще не бачив. Пiд тим деревом лiсовик грае у сопiлку. Лукин знае цього лiсовика. Питае вiн його, що це за дерево, пiд яким сидить. Лiсовик вiдповiдае:
«Це дуб! Дерево з усiх дерев наймiцнiше, найтвердiше».
«А чому таких дубiв не видно багато в наших горах»? – питае Лукин.
«Бо тут земля для них непригожа».
«А звiдки ж оцей дуб тут узявся?»
«Питай його, а вiн тобi все скаже. Вiн розумiе нашу мову i говорить нею».
Станув Лукин пiд дубом, приложив до нього вухо й просить, щоб цей розказав дещо про себе. Потряс дуб кучерявою головою i заговорив:
«З далекого краю занесено мене сюди в гори Карпати. З краiни, де нема зовсiм гiр, анi великих лiсiв. Ростуть там лише такi дерева, як я сам. Грубезнi, великi, мiцнi i довговiчнi. Виростають з насiння – з жолуддя. Жолудем бувi я там колись. Пiд осiнь поспадали з дуба жолуддя на землю. Впала й моя жолудь. Надiйшов якийсь чоловiк, пiдняв мене з землi – не мене, а жолудь – i заховав при собi. А потiм той чоловiк з другими людьми, пустилися в далеку мандрiвку. Взяв цей чолов'яга i мене з собою. Чому покинули люди ту гарну й плодовиту соняшну краiну, цього не знаю. Знаю лиш те, що я бачив там, бувши жолудем на високому дубi. Куди не глянеш, степ широкий заквiтчаний, замаений, урожайний. Зими нема там, лиш весна й лiто. Тай води за тими степами багато. Може то воно глибоке море, а може широкi рiки: Дунай, чи Днiпро? Не знаю. Люди, що там жили, покинули ту краiну й вибралися в далекий iм чужий свiт. Мандрiвний чоловiк зайшов аж сюди i мене занiс в цi гори з собою. На цьому лужку викопав ямку й поклав у неi жолудь. Бач знав, що з неi виросте дубок й буде йому пригадувати краiну, яку покинув – краiну дубiв. І я вирiс, хоч земля тут для мене тверда та камениста. Вирiс i росту дальше. А тi люди, з далекоi краiни дубiв, приходять часто сюди, сiдають довкола мене й згадують землю над морем з глибокими, але тихими рiками, не крикливими, як оцей Черемош. Менi було тут зразу важко й сумно – я думав, що тут на чужинi самi чужi чужинцi. Але чув часто, що всi цi люди, яких тут називають верховинцями, говорять такою самою мовою, як i там далеко, в краiнi дубiв. Ба, тутешнi смереки й буки почали приязно говорити зi мною – братом своiм звуть. Стало менi легше й вiдраднiше. Зашумiв я своiм гиллям:
«Гей, та я ж не на чужинi, та не помiж чужими, а мiж своiми, мiж рiдними i близькими, а та далека краiна i цi гори Карпати, це одна земля. Це власнiсть одного й того самого народу! Як там, так i тут, люди одноi крови, вiри й мови. Тодi перестав я сумувати. Я не на чужинi, а в рiднiй сторонi, мiж рiдними деревами. Оце розповiв я тобi молодий чоловiче, щоб ти знав, хто я, та щоб знав, як i звiдкiля взявся тут дуб у лузi над Черемошем!»
«Дякувать, дякувать, тобi, дубе, за твою розповiдь» – сказав Лукин, а згодом додав ще: «Рости, рости, рiдний дубе в цих рiдних сторонах – у Карпатських горах. Рости у височiнь i грубiсть. Скидай зi себе багато жолудiв, щоб було в нас багато мiцних та твердих дубiв, а менше плаксивих верб i слабих вiльх». Ось така то була перша зустрiч Лукина з дубом у лузi над Черемошем.
* * *
Ходячи горами, Лукин мав багато зустрiчей. Стрiнув оце раз молоду жiнку з розпущеними довгими косами й великими, як жар палаючими, очима. Йшла скорим кроком, як би за кимсь бiгла, хотiла когось знайти, тай плакала, голосила;
«Іванку мiй, Іваночку, скажи, де ти, вiдозвися до мене, промов хоч словечко до мене. Злi люди кажуть, що я тебе отруiла, що тебе потiм у деревище положила та в глибоку яму поклала, землею присипала. А це все неправда, я цьому не вiрю. Нi, нi, мiй Іванко не вмер, лише чомусь вiдiйшов вiд мене, саму мене залишив. Іванку, Іванку, вiдозвися, покажися, до мене вернися, до серця пригорни, як колись, як колись… А може вже яку другу любку маеш? Скажи, скажи! Я очi iй видру, серце з грудей вирву. Іванку, Іваночку!»
Хотiв Лукин пiдiйти до тоi молодицi, заговорити до неi, а вона лиш руками, як птаха крильцями замахала й утiкаючи вiд нього, закричала:
«Вон, вон вiд мене, ти не мiй Іванко, ти чужий легiнь». – І побiгла геть. Вийшов з лiса Лiсовик i розповiв Лукиновi про ту молодицю таке:
«Жила вона зi своiм Іванком, як голубка з голубом – кохалися, любилися… Та знайшлася сусiдка – негiдниця. Вона влюбилась в Іванка. Наколи ж Іванко не хотiв на неi i дивитися, не то стати ii «любасом», вона почала пiд'юджувати проти нього його жiнку. Коли ж це нiчого не помагало, вона почала примилюватися до неi. Дала iй отруйливого зiлля i сказала, що це зiлля «любисток».
«Дай – казала – свому Іванковi напитися вивару з цього зiлля, а вiн буде любити тебе ще бiльше, як тепер любить».
Повiрила молодичка негiдницi, зробила так, як вона iй казала. Іван же, напившись того зiлля, помер. Його ж жiнка, тепер уже вдовичка, попавши в страшну розпач, зiйшла з розуму. Не вiрить, що свого Іванка отруiла, що Іванко не живе. Ходить горами, блукае, Іванка шукае…
* * *
Завiв Лiсовик Лукина пiд невеличку печеру над потоком i наказав йому вiдсунути плиту, якою закрита була печера. Зробив це Лукин i побачив: у печерi мертва молодичка, але як жива виглядае, нiби спить… Тодi Лiсовик оповiв ще таке:
«У великiй любовi жили двое молодих людей. iхне згiдливе життя не подобалось лихим людям i почали говорити, будьто жiнка молодого газди мае «любасiв», а його одурюе, вдае нiби, що лише його одного любить. Говорили так довго, поки чоловiк повiрив злим язикам. Попав у лють, а лють позбавила його розуму. Як же це так? Вiн любить свою жiночку всiм серцем, вiн довiряв iй, а вона зраджувала його. Напiвбожевiльний запровадив силою свою Парасину в цю печеру й сказав, що вона мусить у нiй вiдпокутувати свою зраду. А вiн пiде до ворожбитiв розвiдати, що йому дальше робити. Закрив печеру плитою i пiшов. Ходив по знахорах i ворожбитах, аж зайшов до найбiльшого знахора у Голошинi. Розповiв йому всю правду, а знахар вислухавши його, подумав i пiшов у свою комiрчину. Там воркотiв щось, нiби говорив iз кимсь, а вернувши до хати, сказав, що те все, що говорили нещасниковi про його жiнку, були злобнi видумки. Його жiнка не зрадниця. Цi слова знахора полум'ям ватри впали на голову нещасника. Прожогом кинувся бiгти до невинноi жiнки в печерi. Прибiг, вiдсунув скоро плиту i застав в печерi вже неживу свою Парасину. Вмерла передчасно не з голоду, а з великоi розпачi й жалю. ii чоловiк збожеволiв вже тепер дорешти. Закрив печеру плитою, вийняв iз гачiв очкур i повiсився он-там на деревi. Ох, те кохання верховинцiв! Скiльки лих й нещасть накоiло воно людям! Вибухае, як ватра, горить у серцях i спалюе iх. Верховинська любов, горенське кохання! Ми, Лiсовики, хоч у лiсах живемо, знаемо добре, куди й до чого веде верховинцiв iх пристрасне кохання!»
* * *
Лукин закрив печеру плитою, попрощав Лiсовика й пiшов дальше блукати горами. Зачував Лукин, що там десь у Чорногорах мае бути олень зi золотими рогами. Повiстують так про це люди. Так говорили й Лiсовики й Лiснi. Але йому не довелося бачити того оленя, хоча не мало находився в горах по цей- i тойбiч Чорногори. Якось раз заблукав вiн поза Говерлю i зiйшов на потiк. Схилився напитися з нього води i чуе щось поблизу йде. Оглянувся позад себе i бачить оленя iз золотими рогами. Певне хоче теж угасити спрагу в потоцi. Лукина ж вiн не бачить. Перший промовив до нього Лукин, заговорив лiсовою мовою. Олень не втiкае, а зближаеться до Лукина. Бере Лукин його за золотi роги, гладить його шию i говорить дальше до нього. Олень мабуть розумiе його, помахуе головою i дае себе гладити. Вiдходить вiд Лукина, п'е воду з потока та йде повагом у лiс. Вiд тодi нераз стрiчався Лукин iз тим золоторогим оленем, говорив до нього й гладив його голову. Видно, олень полюбив був Лукина, вважав його за Лiсовика, бо вiн говорив лiсовою мовою. Лукин зрозумiв аж тепер, чому то верховинцi, згадуючи давнi часи в горах, називали тi часи золотими. Було в Карпатах багато залоторогих оленiв. Пiзнiше залишився лише один, як згадка тамтих, що вигинули. Були давно, як оповiдали старики, в Дзембронi i жубри-дзембри з золотими рогами. Сьогоднi казали б люди, що це видумки та вигадки, казки давних вiкiв, а воно таки справдi так було. А що колись було, того верховинцi не забували. Не забували бувальщини-старовiччини, берегли ii i передавали нащадкам. Сьогоднi нiхто не повiрив би, що ще до недавна ходив Карпатами той, хто перший зайшов у них. Вiн сам, а чи лише його дух, ходив тепер i наказував горенам, щоб сокотили давнину, зберiгали старовiччину та жили життям своiх предкiв. Інакше загинуть, пропадуть, не залишать i слiду по собi. Сам Лукин бачив його та говорив з ним. А те, що почув вiд нього, переповiдав усiм горенам, сидячи нераз вечорами з ними при ватрi. Мабуть сам Господь покерував життям Лукина так, що був вiн i верховинцем i лiсовиком. Знав i розумiв лiсову мову, а що цiею мовою чув, – переповiдав своiм верховинцям мовою людською, а верховинцi в свою чергу розносили почуте по горах.
Оце раз оповiдав Лукин про одну водяну лелiю, що Росла на березi Черемошу. Вiд неi почув Лукин таке:
«Я була в своiх батькiв одиначкою. Батьки дуже любили мене, а тому, що я була бiленька, то називали мене бiлою лелiйкою. Та сталося нещастя. Дедю у лiсi вбив ведмiдь. Залишилися ми обi – неня i я. От одноi ночi напали на нашу хату лихi, чужi люди. Вони пiрвали неню i понесли в сторону Черемоша. Я, плачучи, бiгла за ними. Вони з ненею шубовсть у Черемош, а я собi також кинулась в нього. Вони сильнi, перебрили бистру рiчку, а я втопилась зараз таки при ii березi. Потiм з мене виросла така бiла лелiя, яку сам бачиш. Скажи, скажи всiм людям, щоб не зривали мого цвiту й не ламали мене. Плакала за дедем, плакала за ненькою, та й мусiла б потiм проливати ще сльози за Черемошем i за лiсами, що тут окружують мене. Я iх люблю так, як любила колись своiх батькiв».
Лукин погладив злегенька як дитину лелiю i пiшов дальше оглядати своi гори. Пiшов оглядати свiй заворожений свiт.
* * *
Любив Лукин своi гори, любов'ю до них жив. Красу й велич гiр у серцi своiм носив, ними вщерть була сповнена його душа. Вiн же син гiр – гори виростили його. Не менше гiр любив Лукин i Бога, Творця гiр i iх краси, хоч i небагато ще знав про Нього. Знав одначе, що нiхто iнший, а лише Боi сотворив Карпати й обдарував ними верховинцiв, то ж як не мав би любити Його? І так, отi двi великi любови, до гiр i iх Творця, давали йому снагу й силу блукати верхами та лiсами, заходити в глибокi нетрi й темнi дебри, бачити й розгадувати таемницi Бескидiв. При цьому болiв дуже душею, наколи чув, а то й бачив, скiльки в його горах усякоi нечистi, поганi й нехари: Арiдники, щезники, мольфарi, вiдьми, чарiвницi, упирi, вовкулаки й водяники. Усе те хотiв би Лукин знищити, якщо б мав на це силу, але як i де ii взяти?
Чудовi, прекраснi нашi Карпати, але ще кращi були б, якщо не було б у них отоi поганi, а було лише те, що гарне – що миле Боговi, а верховинцям корисне й дороге!
Над цим думав Лукин днями й ночами, але тяжко було придумати щось, чим можна б очистити гори вiд поганi, яка всадовилася в Карпатах. В додаток до цього почув Лукин раз вiд столiтнього дiда ще й таке:
«Коли то прапредки верховинцiв покинули степи-доли, де жили, десь там ген над глибокими морями та широкими рiками й пустилися в далеку мандрiвку шукати нового краю – осiдку для себе, за ними йшли назирцем i подаль iхнi лютi вороги-песиголовцi з якими мусiли вони, живучи в степах, зводити безнастаннi й кривавi боi. Однак, лише невеликий гурт тих песиголовцiв йшов за нашими мандрiвниками. Песиголовцi боялися напасти на наших, бо ж нашi були в переважаючiй кiлькости. Ось так зайшли аж у Карпати. Зайшли в такi дебри й нетри, що годi було вийти з них. Там живуть вони i до нинi. Пробували нераз нашi предки вислiдити iх i прогнати геть з гiр, але це не вдалося iм. Потiм забули нашi про тих песиголовцiв. Цi песиголовцi дуже поганi i кровожаднi сотворiння. Голови в них котюжi-песячi, звiдси й назва iх, а постава трохи людська, а трохи звiряча.
Вислухав це Лукин, призадумався. Ось ще одна погань-нехар загнiздилася у наших горах, про яку досi не чув i не знав. Почав Лукин придумувати, якто би дiстатися до тих песеголовцiв та знищити iх. Та знищити б можна, але спершу треба б йому знайти iхню криiвку. Довго думав Лукин над цiею справою, але нiчого путнього не мiг придумати.
Пiшов на Буковину, в село Плоску, до найславнiшого знахора у Верховинi. Знайшовши його, став випитувати, чи знае вiн дещо про песиголовцiв, якi загнiздилися в Карпатах, та якщо знае, хай йому скаже про iх криiвку. Знахор почувши це, подумав троха, покивав головою, пiдкрутив свiй сивий вус, закурив люльку та повторивши кiлька разiв слово песиголовцi, сказав Лукиновi прийти до нього на другий тиждень в суботу.
Ледве дiждався Лукин тоi суботи – його дуже мучила нетерплячка та непевнiсть. У суботу з-раненька був уже в знахора, а цей сказав йому пiдождати вечора. Дiждався Лукин пiзного вечера. Знахор зараз завiв його в лiсок, що був недалеко за хатою i запалив там ватру. Обходячи ii три рази довкола, знахор говорив щось незрозумiле, вимахуючи при цiм руками. Нараз бачить Лукин дивнi, жеснi, страхiтливi сотворiння – песi голови, тiла оброслi шерстю, вишкiренi гострi зуби, а в руках луки й стрiли. Лукиновi стало лячно дивитися на них. Як скоро появилися цi сотворiння, так скоро й позникали.
«Бачив? – каже знахор до Лукина. – Це були песиголовцi! Ти iх хочеш покарати i знищити. На це треба тобi не лише вiдваги, але й сили та пiдготовки до бою з ними. Бiй з ними буде нелегкий, а смертельний i кривавий. Це я тебе попереджаю так, а ти роби собi як думаеш i як знаеш. Скажу тобi ще одне: Песиголовцi знають лише одну зброю – луки i гострi стрiли. Та це ще нiчого, але вони кусають i рвуть своiми кiгтями, що iм попаде. Якщо пiдiйдеш до них, то вони розшарпають тебе зубами й кiгтями. Убий ведмедя, здери з нього шкуру i вбери на себе. Це тому, що по-перше, песиголовцi бояться ведмедя, а по-друге, як вони почнуть тебе кусати, то крiзь ведмежу шкiру не досягнуть твого тiла. Вони живляться сировиною, ватри не знають, однак зимою не мерзнуть, бо оброслi довгою i густою шерстю. В лiтi живляться рiзними ягодами i грибами, зимою ж – не-ведмежим м'ясом, бо ведмедiв бояться, а вовчого м'яса теж не iдять, бо вовки i котюги iхнi побратими. От це все, що я мiг тобi сказати про песиголовцiв. Накiнець сказку тобi ще найважнiше – де е криiвки-сховки, чи то гнiзда-лiгва песиголовцiв. Ти напевно знаеш про той потiк, що поки допливе до бiльшоi рiчки, продираеться крiзь скелi i каменюки, дуже шумить, гудить i реве? Знаеш?
«Знаю, – вiдповiв Лукин. – Цей потiк називаеться Грамiтний!
«Так iди ж понад нього, аж дiйдеш до самого джерела. Там знайдеш песиголовцiв. Так бувай здоров легiню! Бачу, що ти маеш силу i вiдвагу. Йди на них, але ще раз кажу тобi, бiй з песиголовцями не буде легкий. Хiба Той, що над нами, наш Господь Бог, допоможе тобi поконати iх. Отже з Богом мiй легiню!»
Лукин, розпращався щиро iз знахором, пiшов понад Путилiвку, а там дальше вийшов на верхи. Далi стежками та плаями зiйшов над Грамiтний i понад нього подався до вказаного джерела. Дорога не була легка, бо чим далi i вище спинався Лукин понад потоком, тим тяжче було йти. Вiн не йшов, а радше продирався крiзь лiсову гущу й перескакував з скали на скалу, де ще мабуть i не ступила людська нога. Не раз i не два падав Лукин на мох i хворост, перештрикуючи гнилi колоди, а колоди чи каменюки були у своiй вологостi дуже ковзькими. Кiлька разiв падав i у воду потока, якого тримався, як свого дороговказу. Часом мусiв спинатися на скалу, що лежала впоперек потока. Треба було мати не лише силу, але й упертiсть та завзятiсть, щоб поборювати всi перешкоди i спинатися щораз вище.
Десь у половинi дороги до джерела Грамiтного, Лукин затримався. Мусiв же забити ведмедя i надягнути на себе його шкуру. Зробити це, не було тяжко, бо ведмедiв було тут багато. Невдовзi знайшов таки одного ведмедя в дебрах, вбив його, здер шкуру, а що сира шкура була затяжка то повiсив ii на кущi проти сонця щоб просушилась. Згодом, як шкура вже просохла i стала легшою, надягнув ii на себе. Але йти далi, ставало дедалi тяжкувато, бо бурхливий потiк наче-то сердився i лютував. Перед Лукином поставало наче з-пiд землi багато перешкод iз скал-каменюкiв, з вiковiчних дерев-колод, що лягли впоперек русла потока. По них потiк розбивав своi води, що аж пiнилися i ставали бiлими, творячи вири й крутежi. Цей шумливо-дикий потiк, здавалося, немов хотiв затримати Лукина – перестерегти його перед дальшою i небезпечною мадрiвкою. Та наш Лукин так завзявся на песиголовцiв, що жадна сила не могла стримати його вiд його пляну. Що раз задумав, те й мусить виконати.
Ось одного вечора прибув таки Лукин до джерела Грамiтного – тут же було все таке дике та непрохiдне, що годi було пролiзти: гори, лiси та скелi, а вгорi ледво видно клаптик синього неба. Раптом почув вiн якiсь голоси, подiбнi до гавкiтнi котюг та виття вовкiв… Так – думае собi Лукин, – тут напевно десь поблизу е криiвка-лiгво тих препоганих песиголовцiв. Пiдсунувшись нишком кiлькадесять метрiв в сторону голосiв, побачив iх. Песиголовцi на перший вид, були такi жахливi й грiзнi, що Лукиновi пiшло морозом поза шкiрою; а вiн ще й хоче звести з цiею поганню смертельний бiй… «Однак мушу таки звести цей бiй – думае Лукин – Хай дiеться воля Божа. Але не зараз. Пiдожду до затрiшнього дня та й сам трохи вiдпочину по тяжкiй мандрiвцi. Ранком же вдарю на них, як будуть ще твердо спати передранiшнiм сном».
Як задумав, так i зробив. Почало щойно свiтати, а Лукин вже, одягнувшись у ведмежу шкуру i з довбнею в цiпкiй правiй руцi та з ножем у лiвiй – кинувся одчайдушно на тих престрашних песиголовцiв. Чути було лише безнастанне гавкотiння i виття в цiй смертельнiй метушнi i суматосi. Лукин раз-по-раз гатить довбнею по песиголовцях та смертельно коле iх ножем. Песиголовцi ж у свою чергу гавкають з переляку, кусають Лукина та рвуть ведмежу шкуру на ньому. А вiн iх безнастанно довбнею, довбнею та ножем! Вiн мусить iх побiдити, мусить! Лукин про це знае, що раз-на-все мусить iх побороти – оцю песиголовську гидоту! Довгий був цей смертельний та кривавий бiй. Було десь близько полудня, як усi мартвi песиголовцi лягли покотом.
Недалеко песиголовцiв повалився i Лукин на землю, смертельно змучений та окровавлений. Заснув неборака твердим сном. Прокинувся аж вечором. Назбирав нашвидко сухого дерева i хворосту, накидав на гидких песиголовцiв, що лежали покотом мертвими, запалив цей сушняк, щоб раз-на-все згорiли цi падлюки, – щоб у попiл перемiнились. Потiм убив сарнюка, облупив його, припiк над ватрою та ще майже напiв сирого з'iв. Був же голодний як вовк! Переночував коло ватри, а скоро насвiт ставало, прокинувся, помився в потоцi i стрiмкими горами та темними лiсами подався геть вiн цього гидкого мiсця. Ішов та й радiв цiлою душею, що звiльнив своi улюбленi гори вiд песиголовськоi поганi. Вiн же ж верховинець, який добре вмiв боротися i перемагати – верховинець, якого тягне вглиб карпатських пралiсiв, тягнуть його духи нетрiв та дебрiв. Верховинцi, люди свободи, дiти волi, пов'язанi зi свободою гiр, полонин i лiсiв. Всi ненавидять рабство i неволю. Зжитi з Верховиною, цупко тримаються ii, а вона держить iх аж до смерти у своiх тенетах.
* * *
Лукин, iдучи почерез нетри пралiсу, дiбрався аж на край полонини Дуконi. Вiн хоче знайти там знайомих верховинцiв. Ось уже перед ним i гордо-пишна, трависта Дуконя. Нараз заступае йому дорогу пречудесна з'ява – жiнка неземськоi красоти – красуня, якоi досi нiде не бачив i не стрiчав. Бiлява, струнка та висока. Очi – небесна блакить, сяють, немов самоцвiт. Довге, розпущене по плечах волосся, а на головi вiночок iз синiх та жовтих чiчок. Одяг на нiй – зелений, а на лебединiй шийцi – червонi коралики, в правiй рученцi – китиця з свiжих полонинських квiтiв. Лукин на цей вид, наче остовпiв. Вона привiтала його усмiхом сходячого сонця i промовила наче перлами посипала:
«Що, здивувався, зачудувався легiне, вздрiвши мене? Або може злякався? Нi, нi. Не дивуйся i не лякайся мене! Знай: я Господом сотворена й верховинцям подарована. Я найцiннiша з гiрських квiток – квiтка. Я, я свобода, чи iнакше – воля, скарб верховинцiв. Я царiвна Карпат, а всi верховинцi залюбленi в мене, закоханi в мою красу й силу, – я ж сильнiша смерти. Залюбленi в мене стають в моiй оборонi й свое життя вiддають за мене. Вiддають життя тi, що Богом любленi й людьми цiненi та шанованi. Сила в мене велика, нiкому й нiчому рiвнятися зi мною. Я маю багато щирих i вiрних друзiв по всiх Бескидах та й поза ними. Немало в мене також i лютих ворогiв, якi посягають по мою голову i по голови моiх друзiв та надалi будуть також посягати. Однак поки iснуе свiт я буду жити i не вони мене, а я iх поборю та поконаю. Тодi покладуть на мою голову не вiнок з квiтiв, а золоту корону. Знаю тебе легiне, знаю, що ти любиш мене. Давай же менi твою руку».
Взяла Лукина за руку та й повела ген стежками й плаями, знаними тiльки iй самiй. Довго-довго водила його Бескидами.
Лукин, прощаючись з нею, запевнив ii, що буде вiрний iй аж до смерти. Буде повчати всiх верховинцiв любити й шанувати волю, як найбiльший i найцiннiший скарб.
