скачать книгу бесплатно
І так, як сказав Господь, сталося. Пiп-Іван розмовляе з Говерлею серцем i втiшний та вдоволений цим.
«Казку почув, легiне, вiд старого дiда. Так! Тепер це казка, а колись була то iстинна правда. Пiдеш блукати горами, почуеш бiльше карпатських казок. Бувай здоров!» – сказав дiдуган i зник.
Лукин прокинувся i вже до ранку не заснув. Над горами ясна нiч. Свiтить мiсяць, а зiрки сяють, у iх свiтлi купаються лiси.
Ранком, як сонце пустило на Говерлю першi промiнчики, Лукин пiшов блукати дальше горами, подався у напрямi, куди вказав йому Лiсовик. Спершу блукав лiсами, аж найшов стежку, протоптану звiрями й пiшов нею. Зайшов над рiчку, але що це за рiка, того Лукин не знав. Дещо пiзнiше дiзнався, що це славна й голосна на всi тутешнi гори рiка, Тиса. А що було вже пiд вечiр, сказав собi, що присяде над цiею рiкою i заночуе. Так i зробив. Але перше розложив ватру. Лiсовики дали йому кремiнь й губку, бо без ватри нема життя в горах. Ватра горить, палае, свiтить, грiе й диких звiрiв вiдпуджуе. Вода в рiцi шумить, гуде, клекоче, говорить… Почув Лукин i зрозумiв мову рiки. Ось так почув ще одну казку гiр:
«Я рiка оцих гiр, говорю тобi:
Колись, ще тодi, як Господь сотворив оцi Карпати та засiяв iх лiсами, сотворив теж потоки i рiки, мiж ними i мене. Сотворив i казав плисти. Так, плисти, але як? Я була мала й слаба, а тут треба було продиратися помiж скали й лiси, а вже найгiрше було це, що бачила я мало свiтла сонця. Його закривали прибережнi, густi, темнi лiси. А без свiтла й сонця дуже важко й сумно, тай скучно, непривiтно. Почала я нарiкати на мою лиху, безсонячну долю. Аж одноi ночi почула я з-поза хмар голос – це промовив до мене Господь:
«Усе, що сотворив я, мае саме кувати собi долю, кувати i не нарiкати. Слабе хай не нарiкае на свою слабiсть, мале на свою малич. Слабе, хай стараеться бути сильним, мале, хай росте. А всiм треба знати: перешкоди iснують на це, щоб iх поборювати й унешкiдливлювати, бо лиш у боротьбi росте сила й сталяться м'язи й воля. Хочеш простору й сонця, здобувай iх, самi до тебе не прийдуть».
Узяла я собi це, що почула, до серця, тай почала борню зi скалами й деревами на моiх берегах. Скали ламала й крушила, дерева виривала з корiнням – падали на мене, а я брала на своi плечi й несла в свiти. Сказала собi: мушу мати бiльше води й сили, мусить менi вдень свiтити сонце, а нiччю – мiсяць. Не легка була моя боротьба. Ой, не легка! Але вкiнцi таки покрушила скали й очистила береги вiд дерев. Тепер не лякаюся перепiкод i маю доволi свiтла й сонця. Сонце купае свое промiння в моiй водi».
Вислухав Лукин мову рiки та пригадав собi те, що чув вiд старого бука. Вiн говорив подiбно, як перед хвилиною говорила рiка. Ще одна гiрська казка.
Раненько, разом iз сходом сонця, подався Лукин у дальшу дорогу. Через стрiмкi, гострi скали й правiчнi лiси, було темно, як уночi. Боже сонечко не доходить сюди…
* * *
Як довго йшов Лукин, цього не знав. Нараз побачив серед густого лiсу простору поляну. А на нiй величезна колиба з грубих бервен. Що це за колиба та чи живуть тут в нiй люди? Пiдходить до неi ближче. Так, е хтось в нiй. Нараз виходить з колиби той «хтось». Але, хто вiн такий? Високий-височезний, великий-величезний, Лукин напроти нього як муха напроти вола. Злякався Лукин, хотiв утiкати, але ноги не пiдносяться, наче вросли в землю, не зробить нi кроку. Перед ним великая, великолюд, чи то велетень. Пригадав собi те, що чув раз вiд Лiсовика. Той оповiдав, що давно-давно, не було гiр Карпат, було рiвне поле, а на ньому жили великолюди, велетнi, чи великани. Великани були не лише ростом але й силою та буйнiстю великi. Вкiнцi так згордiли, що збунтувалися були й проти того, хто iх сотворив, проти Бога. Знову почув Лукин слово Бог. Бог терпеливий, ждав, що велетнi спам'ятаються. Та де там! Почали воювати самi з собою – лють i ненависть запанувала мiж; ними – до себе й до Бога. Бог терпеливий i милостивий, але цього було йому таки забагато. Позволив винищити самих себе, а тут де жили, казав Бог вирости горам i назвав iх Карпатами. Чув Лiсовик, що з усiх велетнiв мали залишитися один, чи двох. Коли Бог засадив Карпати лiсами, вони десь заховалися в них. А Карпати Бог вiддав людям, таким, як Лукинко, такого маленького росту й не великоi сили. Оце пригадав собi Лукин, побачивши велетня перед собою.
Велетень пiдiйшов до Лукина, взяв його на долоню, як маленьку комашинку й занiс до колиби, де жив i дожидав своеi смерти. Велетень спав на землi, не стелив собi нiчого й нiчим не вкривав себе. Ловив, забивав звiрину й живився ii м'ясом – ватри не знав. Говорив мовою лiсiв, а ту мову добре знав Лукин. Розумiв велетня. Велетень сказав до Лукина: «Як ти зайшов сюди, то мусиш жити разом зi мною доти, поки не вiдпущу тебе вiд себе».
Лукин боявся велетня, рад би втекти вiд нього, але як утекти? Велетень не пускае його вiд себе, а захотiв би втекти, не втече! Його кiлькадесять крокiв, а у велетня один крок, спiймае i строго покарае. То ж мусiв жити в колибi велетня i виконувати все те, що той наказував. iв сире м'ясо, як i велетень та спав на землi. Лукин досi м'яса нiколи не iв, а лише те, що iли Лiснi й Лiсовики. Тепер звик до м'яса, а велетень змушував його iсти багато м'яса. Але ж Лукинко чув, що вiд м'яса росте в нього сила. Велетень розповiв йому про велетнiв майже все те, що чув колись вiд Лiсовика. Додав, що десь у горах мав бути його брат, але де вiн, цього не знае.
Лукин подивляв не тiльки рiст велетня, але й велику силу в нього. Одним ударом п'ястука клав на землю ведмедя тай з'iдав нараз половину м'яса з нього. Вiн почав i Лукина робити сильним. Говорив, як старий бук i Тиса говорили, що на землi можуть жити лише сильнi. Слабi мусять вступатися з дороги сильним, робити для них мiсце. Повчав Лукина, що не лише з iжi прибувае сила, ii треба виробляти в собi. Казав Лукиновi купатися в холоднiй, ледянiй водi, виривати зi землi щораз бiльшi дерева, вилiзати на дерева i пригинати iх до землi, пiдносити щораз тяжче камiння тай «дужiтиси» зi звiрями. По якомусь часi мiг Лукин, зловивши оленя за роги, класти його на землю, а потiм то й вбивав оленя кулаком межи роги. Тепер казав велетень Лукинковi «дужiтиси», боротися з ведмедем. Дав йому в руки тяжкий кусень твердого дерева та йти з ним на ведмедя.
Пiшов Лукин у лiс, а велетень назирцем за ним. Удалося Лукинови вбити ведмедя. Принiс його на плечах i «верг велетовi» пiд ноги. Велет засмiявся поплескав Лукина злегенька по плечi, взяв ведмедя i почав iсти ще тепле його м'ясо.
Перебув Лукин у велетня в колибi один рiк, а далi пiшов i на другий. Пiд зиму казав велетень Лукиновi йти з ним у лiс. Пiшли. Ходили лiсами, аж надибали потiк, над ним скалу, а в скалi велику печеру. Зайшли до неi. Тодi велетень сказав:
«У цiй печерi закiнчу свое життя. Я прочуваю, що моя смерть уже недалеко. Умру в цiй печерi, а ти завали ii камiнням i пiди блукати своiми горами. Привали добре каменюками, щоб до печерi не дiсталися жоднi звiрi. iв я звiрiв, а вони по смертi зжерли б i мене. Я цього не хочу».
Надходила весна. Одного дня застогнав велетень так, що аж скали здригнулися i задрожали. Застогнав, заревiв три рази й сконав.
Лукин учинив волю велетня. Зробив так, як того бажав собi велетень. Завалив вхiд до печери камiнням i пiшов туди, куди понесли ноги й очi його.
* * *
Завернув у Чорногору, перейшов ii, а з неi полонинами у верхи. Блукав полонинами, перейшов Луковицi, а звiдтам на потiк Шибений та дальше понад нього почерез Черемош зайшов до джерела рiки Пробiйноi. Аж пiзнiше дiзнався про ii назву.
Джерело води Пробiйноi було пiд стрiмкою скалою. В скалi побачив Лукин невелику печеру. З неi виходив дим. Там хтось живе – подумав собi i зайшов до печери. Тiльки цiкавiсть завела його в середину печери. Побачив там сивобородого старика. Сидiв на ковбику при ватрi. Заговорив до старика лiсовою мовою, бо iншоi не знав. Здивувався старий дiд. Молодий легiнь, людського вигляду й постави, а говорить якоюсь дивною, не людською мовою. Дав знак Лукиновi, щоб сiдав бiля ватри. Дав йому iсти те, що сам мав: вуджене м'ясо, сушенi ягоди та мiд. Затримав старик Лукина в себе й на нiчлiг.
Лукиновi подобалося у печерi дiда. Тепло й привiтно, чистенько та сухо. Переспався на сухiм сiнi i моху. Встав раненько й побачив щось таке, чого досi не бачив нiколи. Дiдо махав правою рукою, бив себе нею в груди й шептав щось. Не знав Лукин, що це дiд так молиться, бо цього вiн не вмiв. Щойно по молитвi дiдо сiв iсти. Дав iсти Лукиновi, але казав йому перше пiти до рiчки i помитися водою.
Показав Лукиновi рискаль-лопату й повчив, як нею робиться. Показав дiд сокиру та сказав, що нею рубаеться дрова. Показав губку й кресало та повчив, як викресувати вогню. Останне Лукинко вже знав. Потiм показав пiстолю i вистрiлив з неi. Все це дивувало Лукинка i не мiг надивитися на те все. Перебув у дiда весь день, нарубав дров сокирою, а дiдусь придивлявся i потакував головою. Потiм попросив Лукин дiда, щоби дозволив вистрiлити з пiстолi. От була втiха!
Розмовляли оба мiж собою руками, але якось розумiли себе. Дiдо дав знак рукою Лукинковi, щоб той у нього залишився на довше. Лукин зрозумiв його знак i вiдповiв теж знаком – головою i руками – що готов залишитися на довше у печерi дiда. Так i залишився.
Дiдо почав вчити Лукина людськоi мови. Йшло це доволi легко, бо Лукин був дуже понятливий. Рiвночасно з мовою вчив його молитися й розповiдав те, що сам знав про Бога, Христа й Матiр Божу. Це сприймав Лукин трохи тяжче. Але зчасом зрозумiв, що це Бог i чому треба вiрити в Бога i його силу. Дiдо зробив iз Лукина християнина, лише бiда, що не мiг його охрестити. Не мав свяченоi води. А все ж таки якось охрестив його звичайною водою з рiки Пробiйноi. Не знав, що Лукин був уже охрещений.
Скоро Лукин навчився людськоi мови, а тодi все розповiв стариковi про себе, про Лiсних, Лiсовикiв i Царя Лiсiв та пригоди з Велетом. Слухаючи того, старик не мiг надивуватися, про що оповiдав Лукин. Потiм дiдо розповiв про себе.
Вiн родом iз села Рiжна. Його дедя мав полонину, Михалкiв, нижче Похребтини. Вiн сам, дiдо, як був уже легiнем, пас лiтом вiвцi на дедевiй полонинi. Не дуже далеко вiд Михалкова, на Луковицях, мав невелику полонину, Іван Чепiль iз села Ростiк. На ту полонину виходила нераз донька Чепiля, Васюта. Приносила з села сiль для маржини i муку на кулешу, а з полонини забирала бербеницi з бриндзею i гуслянкою.
Якось раз зiйшовся був цей дiдо з Чепiлевою Васютою. Вона дуже сподобалась йому. Пiзнiше припали собi обое до серця, а згодом i покохались. Попали обое в казку кохання. Покохались i полюбились, як пара голубiв, одне без одного не могли жити. Дiдо, тодi легiнь Михайлик, рахував днi, коли Васюта прийде на полонину. Це ж бо сприятлива нагода обоiм, поговорити й налюбуватися собою. Вони не говорили, а щебетали до себе, як ластiвки. Але кiнчилося лiто, наближалася осiнь, треба було залишати полонину й сходити з маржиною в село. Смутком i жалем оповилося серце Михайлика. Щастя, що Ростоки й Рожен не були далеко вiд себе. Мiг зчаста стрiчатись з Васюткою у недiлi коло церкви в Рiжнi. Однак iх зустрiчi були невистарчальнi, закороткi. Батьки Михайлика i Васюти скоро пiзнали «що си дiет з iх дiтьми». Сходилися Михайлик з Васютою, сходилась i iх «стариня»-батьки, теж коло церкви.
Одноi недiлi зайшли свати Михайлика до Чепiля. Договорились. Батьки Васюти погодилися вiддати доню замiж за Михайлика в Ростiк. Зрадiли молодята. Зрадiли, але й трохи засмутилися. Чепiль сказав, що вiнчання Васюти з Михайликом може вiдбутися щойно на другу осiнь. Тодi Васютi скiнчиться вiсiмнадцять лiт життя. Тепер вона ще замолода виходити замiж. Чепiлиха додала:
«Вона ж в мене ще дитина, а не дiвка».
Що ж робити, молодята мусять коритися волi батькiв – як сказали так i мусить бути. Але ж, Господи, як воно видаеться далеко до другоi осени! Потiшилися тим, що лiтом вони знову зможуть сходитися на полонинах. Дiждалися Божого лiтечка. Зараз пiсля двох тижнiв по «полонинському виходi» вийшла Васюта на полонину. Михайлик дожидав ii там нетерпляче, рахував днi i ночi.
У недiленьку святу пiшов Михайлик iз Васютою блукати зеленими полонинами. Сонечко грiло та золотило полонини, а вiтрець повiвав iз Чорногори, нiс шепотом солодку казку кохання.
Вони обое по шовкових травах полонинських ступали, пахощi полонин втягали: Васютка чiчки збирала, вiнок на голову плела, а кращi квiточки Михайликовi за кресаню клала. В казцi кохання купалися, пташками до себе щебетали, до себе пригортались, iх молодi серця чiчками зацвiтали. Як малi дiти над потiк iшли, холодною водою на себе хлюпали, на згарах зiллячко збирали. І дальше, все дальше йшли. На плай зiйшли. Не знали, як i коли зiйшли з плаю, та зайшли в лiс. Аж по якомусь часi опам'яталися, що заблудили, на манiвцi зiйшли, напевно iх блуд учепився. Ідуть, раз направо, раз налiво, не вийдуть з лiса. Опинились на верху скали. А там пишна голуба чiчка, як би кусник блакитного неба. Схилилась Васюта зiрвати ту пречудову чiчку. Схилилась i зникла разом з чiчкою, – впала iз стрiмкоi скали, не видавши навiть з себе голосу. А Михайлик i собi зi скали стрiмголов за нею.
Дивно, впав iз скали i став на ноги. Васюта пiд скалою. Голова розбита, все обличчя в кровi. Прожогом кинувся Михайлик до неi, пiдняв iз землi, взяв на руки, приговорюе до неi, а вона мовчить, не вiдзиваеться. Приложив вухо до ii серця, а воно не вiдзиваеться, не б'еться. Не хоче вiрити Михайлик, що його Васюта, його майбутня спiльниця життя i майбутня мати дiтей, вiддала вже Боговi свою душу. На руках ii тримае, наче божевiльний бiгае з нею попiд скалою. Не тямить, як довго так з нею бiгав, плакав та заводив, а в розпачi готов був i собi вiдiбрати життя. Носив мертву Васюту до другоi днини на руках. Був прямо без пам'ятi. Три днi й три ночi просидiв при мертвiй Васютцi. Вкiнцi опам'ятався, прояснилось троха в його головi. Пригадав, що мае зi собою сокиру. Давно нiхто з верховинцiв не ходив по горах без сокири, ножа i пiстолiв за чересом, було бiйно перед звiрями.
Наколов iз ялицi дощок i з них збив деревище-домовину, а щоби дошки держалися разом, зв'язав iх вужевками. Дно деревища вистелив квiтками, що iх назбирав у лузi над рiчкою, поклав у деревище Васюту й притрусив iзверху теж чiчками. Вона ж дуже любила квiточки. Витесав iз дерева лопату. Лопатою, топором i руками вигрiб яму та й спустив у неi деревище з Васюткою. Присипав землею, усипав над нею могилку, а на неi поклав хрест.
«Поклав я у грiб не саму Васютку, нi. Там спочило мое щастя i мое життя» – довго молився на могилi Васюти… А потiм? Пiзнiше щось запаморочило його – думав собi, напевно зимiшалися разом жаль, розпач i бiль. Потемнiло не лише в очах, темно стало й у головi… Пiшов блукати горами. Куди блукав, куди ходив, не знав тодi, не знае i нинi. Так було до пiзноi осени.
Коли ж вкрив гори перший снiг, вiн опинився нараз у цiй печерi пiд скалою, над джерелом рiчки Пробiйноi, коло могилки Васюти. Як зайшов сюди, не знае. Мабуть той «хтось», що вiдiрвав його вiд могилки Васюти, тепер привiв його знов до неi. Припав до тоi могилки i полив ii сльозами. А дальше подумав:
«Осяду тут, де мое кохання у гробi. Не пiду звiдси вже нiкуди».
Так i зробив. Осiв у скельнiй печерi й живе в нiй по нинi. Як довго живе тут, не знае, бо втратив рахунок часу. А його стариня i Васюти не довiдалися нiколи, що сталося з iхнiми дiтьми. Певне шукали за ними, але не могли знайти, – нi живого ще Михайлика, нi мертвоi Васютки…
* * *
Вислухав Лукин казку кохання дiда Михайла та й подумав, що та казка все таки краща за його казку кохання… Пригадав собi ii. Зрештою, вiн нiколи не забувае ii.
Так! Дiдо знае, де його кохання, онтам спочивае. Вiн може до своеi Васюти говорити, може на ii могилцi квiти зазаджувати та й сльозами iх пiдливати, а його, Лукинове кохання, порвала на своi филi рiка й понесла в далекi свiти.
Так, так… Пригадав собi, як воно було.
Ще заки зайшов у печеру дiда, блукав горами та лiсами. Зайшов раз був на бистрий потiк, Лудовець. Там загулила його Лiсна в глибокi темнi лiси. Та що це за Лiсна була! Красна, як сходяче золоте сонце. Личко в неi рум'яненьке, як дозрiле, червоне яблучко. Косоньки, як вiночки барвiнковi; брови, рiжки мiсяця на нов'ю; нiжки звиннi, як сарни; ручки, як крильця ластiвки, а усмiх невинноi дитини.
Ручками Лукина за шию взяла, приском вогню дихнула на нього, пригорнулась ще й поцiлувала, в полон кохання його взяла. В ясних глибоких очах ii потонув, як у глибину рiки впав, душу й серце Лiснiй вiддав, у казцi кохання втопився. А все це прийшло несподiвано, ненадiйно, блискавицею запалило його серце. Зажив iз Лiсною-красунею в глибоких лiсах. Зажив iз нею, як брат iз сестрою. Життя обоiх було чарiвною казкою. Але всьому на свiтi приходить кiнець. Прийшов кiнець i казцi кохання Лукина з Лiсною.
Пiшли раз Лудiвцем у долину й зайшли над Черемош. У лузi над рiкою побачила Лiсна чудову лелiю, що росла над самою рiкою. Лiсна нахилилася, хотiла зiрвати ту лелiю. Раптом, посовгнулась i впала у воду. Легка була, як пiр'ячко. Черемош узяв ii на своi хвилi i понiс у свiт. Скочив Лукин у Черемош, але не мiг зловити в ньому мертву Лiсну. Кiнець казцi кохання, Лiсна забрала ii у вiчнiсть. Так, кохання i казка про нього вiчнi. iх Лукин не забув i не забуде, не вирве з пам'ятi, нi з серця. Понесе iх i до гробу. Перестане битися серце, а казка кохання буде й дальше ще жити. Перенесеться в серця наступних людей, живих, а мертвим у гробовому снi з'являтися буде. Щире кохання, велика любов, безсмертнi.
Дiдо просив Лукина, щоби не вiдходив вiд нього. Прочувае свою близьку смерть. Умре, а хто ж тодi поховае його при Васютцi? Хто зробить деревище, вигребе яму й покладе в неi деревище? Все це мае зробити Лукин, якого може сам Бог прислав у печеру. Вволив Лукин волю старика i залишився при ньому. А дiдо справдi прочував свою недалеку смерть. Вона прийшла, як упав на гори перший снiг. Заснув старик вiчним сном, закiнчив самiтне життя в печерi пiд скалою. Лукин зробив усе так, як того хотiв дiдо i похоронив його бiля Васюти. На могилi закопав хрест, помолився за душу дiда, такими молитвами, яких навчив його померлий. Хотiв залишити могилу i печеру та йти блукати дальше горами-лiсами. Але посипали густi снiги i покрили грубою верствою гори, а потiм потиснули сильнi морози, то ж довелося Лукиновi пережити зиму у дiдовiй печерi.
Прийшла весна. Лукин посадив на обох могилках квiточки, попрощав iх i пiшов оглядати гiрський свiт. Свiт широкий, просторий, лiсами зелений, квiтами закосичений, таемницями захованими в нетрях приворожений, – свiт могутнiх верхiв, свiт не лише самоi краси, але й величi.
З печери дiда взяв собi топiр-сокиру, нiж i пiстолю. Все це пригодиться йому. Блукаючи, зайшов аж на велику й високу полонину Чiвчин. О, який прекрасний вид iз тоi полонини на всi гори! Не мiг надивуватись, начудуватись i налюбуватись. На Чiвчинi зайшов до стаi. Ватаг i вiвчарi бiдкалися, що якийсь старий ведмiдь убивав майже щотижня вола, чи корову, а його самого не можуть убити, – дуже хитрий i проворний, та й кулi з пушок не чiпляються його. Лукин каже, що допоможе iм позбутися шкiдника. Так, але вiвчарi бояться так Лукина, як i ведмедя. Чудовище! З вигляду чоловiк-легiнь, говорить людською мовою, але поза тим усе на ньому не людське. «Жесний» та страшний зодягнений в одежу зi шкур. З вигляду легiнь, а з одягу звiр.
* * *
Узяв Лукин свою сокиру, витесав iз букового дерева тяжку довбню та сказав, що пiде з нею на «вуйка». Засмiявся ватаг i вiвчарi. На ведмедя з довбнею? Нi, на нього треба йти з пушкою i гострими кулями. Ведмiдь мае тверду голову, ii не проб'е i куля, не вдiе iй нiчого i довбня. Єдино, поцiливши ведмедя гострою кулею в серце, можна вбити його. Часом треба пустити в його серце двi кулi. Нi, нi! Довбнею не можна вбити «вуйка»!
«Нiчого – сказав Лукин – побачите, як воно буде, та що е надiйнiше, чи моя добня, чи ваша пушка з кулями».
Вранцi взяв на плече довбню i пiшов полониною попiд лiс. Вiвчарi сказали йому, в якому мiсцi виходить ведмiдь з лiса на полонину. Там станув Лукин iз довбнею. Не знав про те, що за ним iшов назирцем ватаг iз пушкою. Заховався за грубим деревом, цiкавий, що воно буде. Аж ось чути ломiт i трiскiт – напевно «суне вуйко». Вiн уже на краю лiса i глядить у ту сторону, де пасеться вiл. Направляе туди своi ноги та йде повiльно. Аж тут заступае йому дорогу Лукин з довбнею. «Вуйко» суне просто на Лукина. Вiн уже близько нього. Наблизився, пiднявся на заднi лапи, а переднiми хоче досягнути Лукина. Зловити й поторощити його кости. А Лукин добнею «вуйка» по косматiй головi – бах! Розлютився ведмiдь не так на Лукина, як на довбню. Намагаеться дiстати ii в своi лапи. Довбня вже в нього. Але Лукин виривае ii з ведмежих лап i б'е вуйка дальше по головi. Раз, другий, третiй: бах! та бах! Бив, поки «вуйко» не впав iз ревом на землю, а Лукин ще раз довбнею по лежачому «вуйкови». Чудом-дивом пройнявся ватаг за деревом. А вечером Лукин убив ще одного великого «вуйка» i принiс на плечах у стаю. Хотiли ватаг i вiвчарi, затримати Лукина в себе, та Лукин лише посмiхнувся i сказав, що не може затримуватися довго на одному мiсцi, мусить iти дальше, щоб побачити всi гори, перейти всi лiси й полонини. Ватаг дав йому один пiстоль з кулями i порохом. Мав Лукин тепер вже двi пiстолi з подостатком пального пороху.
* * *
Пiшов верховинними полонинами й зайшов на Копилаш, а з нього в Руську Поляну, звiдтам у Рахiв, що був тодi ще невеликим селом. Там почув таке:
«Зайшли були в Рахiв якiсь чужi пани-зайди, десь iз-над долiшньоi Тиси. З Рахова пiшли на полювання в Карпати. Наколи повернулися iз полювання i переходили Рахiв, один iз панiв-зайдiв пiрвав в одного газди жiнку, красуню на ввесь Рахiв. У страшну розпуку попав «окрадений» чоловiк красунi».
Стало Лукиновi жаль молодого газди i його жiнки. Почав роздумувати, чи не мiг би вiн вирвати молодицю з поганих рук пана-зайди, – злодiя якогось! Добре, що рахiвцi розвiдали вже, де живе той злодiй-пан, ласий на чужi жiнки. Мае свiй двiр ген аж над середньою Тисою. Казав Лукин дати собi людський одяг i коня. Довбнi не брав, узяв зi собою тiльки двi пiстолi, бартку i нiж, а до цього мав ще два сильнi кулаки. Все iнше дав йому молодий газда. Мусить же мати людський вигляд. Пристроiвся, якслiд та приосмотрився в усе потрiбне до подорожi, сiв на коня i поiхав визволяти рахiвську молодичку.
«Рахiвцi» повiрили йому, коли розповiв iм усю свою «сторiю», а до того показав щеж й свою силу, пiдносячи руками старого вола й вириваючи з корiнням дерева… Поiхав Лукин понад Тису. Не скоро заiхав до мiсця, де жив «пан». Мусiв iхати дуже обережно i уникати людей. iхав побiльше ночами, полями, а часто лiсами. Нарештi допитався, де е двiр «пана».
Переждав у лузi над Тисою до пiзньоi ночi, а нiч була на щастя, дуже темна. Прив'язав коня до дерева i пiшов до панського двора. Пан i його слуги спали напевно твердим сном. Пiдiйшов Лукин до муру. Мур довкола палати високий, але перелiзти його, це для Лукина дрiбниця. Перелiз, а тут два великi пси. Не встигли загавкати, як iх вже подушив Лукин. Тиша… Пiдходить Лукин до дверей палати, а там сторожа. Лукин одного, другого кулаком в тiм'я i вже оба лежать на землi. Навiть не писнули, – спокiйно лежать. Вони не вбитi, лише приголомшенi. «Не вбивай» – це Божа заповiдь. Так навчив його дiд у печерi. Сторожi могли вистрiлити в нього, але не стрiляли, мабуть хотiли зловити i живим передати пановi, надiялися за це великоi нагороди. А воно сталося троха iнакше. Лукин пов'язав iх i позатикав iм роти, щоб не могли кричати. Одного, що скорiше очунявся iз приголомшення, бере зi собою, щоб вiдчинив дверi до палати i показав йому, де спить пан i де е молодиця з Рахова.
Сторож мае затканий рот i не може вiдозватися, а Лукин держить його руку як залiзними клiщами. Вiдчиняе дверi до палати, веде Лукина до кiмнати пана. Пан уже прокинувся був, схопився на ноги й намагався взяти в руки зброю. Та Лукин не дав йому на це часу. Прискочив до пана й одним ударом кулака повалив його на долiвку. Зв'язав його i заткав рота. Сторожовi сказав показати примiщення, де схована молодиця з Рахова. Показалось, що до ii кiмнати не мав сторож ключа, але Лукин ривком виважив дверi до кiмнати. В цiй кiмнатi побачив молодичку. Вона, як сполошене пташеня, забилася у куток i труситься, як осиковий листок на вiтру. Взяв ii Лукин, як дитину на руки i понiс геть з палати. Шепнув тiльки:
«Не бiйся мене, я з Рахова вiд твого Олекси».
Сторож вiдчинив браму, Лукин занiс молодицю в луг, де находився прив'язаний до дерева кiнь, вискочив iз нею на коня i рушив у поворотну дорогу, в Рахiв.
Заiхав iз молодичкою щасливо в Рахiв i передав ii в руки газди. Газда ж, то плакав, то смiявся з радощiв, не мiг натiшитися своею жiночкою, не знав де мав ii посадити, як до неi говорити. А Лукина обнимав i цiлував. Газда справив iз радости велику гостину, як би друге весiлля. На гостину запросив багато газдiв i газдинь. Гостина була з музикою, спiванками i танцями. Всьому цьому приглядався Лукин – перший раз таке бачив. Сто потiх мали гостi з Лукина, коли йому дали пити вино. Кривився, але пив. Як же не пити, коли так гарно припрошувано до пиття. А що було дальше? Вино й музика пiдохотили його i за прикладом других пiшов у танець. Але ж танцювати не вмiв i осмiшував себе, але це тiльки зразу. Потiм уже танцював не гiрше за других. Утомив його танець, тай сiв. Присiлись до нього газди й просили, щоби iм оповiв, як то вiн освободив газдиню-молодицю. Не радо оповiдав про це Лукин, однак таки задоволив цiкавiсть газдiв. Тодi один iз газдiв спитав його чому вiн не вбив того поганого пана. Той же мiг пiти за ним у погоню. А що було б як би був дiгнав у дорозi його з молодичкою? На це вiдповiв Лукин, що дiд у печерi над Пробiйною навчав його Божих заповiдей, а в них Господь казав «не вбивай». Мiг легко вбити пана, але не хотiв перетупити Божоi заповiдi.
Молодий газда хотiв обдарувати Лукина, чим тiльки мiг, давав йому коня з сiдлом, але Лукин не хотiв нiчого брати. Замiсть цього ще допомiг йому в переселенню з Рахова в глибину гiр, щоби заховатися там вiд пiмсти пана. Всi були певнi, що пан нападе на газду i знову пiрве його жiнку. І так воно сталось. Але газди з жiнкою не було вже в Раховi. Перенiс свое газдiвство в далекi гори.
Рахiвцi сподiвалися нападу паниська, тож i привiтали його разом з гайдуками так, що залишив кiлькох убитих гайдукiв, та ледви сам живий утiк. Газда просив i намовляв Лукина, щоби залишився в нього на новому газдiвствi в горах. Але Лукин не зробив цього тому, що хотiв блукати дальше горами, а також i тому, що боявся молодички, яка дуже нагадувала його Лiсну. Готов влюбитися у молодичку, а йому, як християниновi, цього не вiльно.
* * *
Тож попращав молодих газдiв i пiшов у «свiт», у своi гори.
Нiхто не пiзнав би тепер колишнього Лукина. Лукин – легiнь! Хоч дивися на нього, а хоч малюй! Красунь! Рослий, стрункий, високий, як молодий бук над потоком, а сильний, як кiлькарiчний ведмiдь, та гарний i пишний, як Пiп-Іван на весну. Нема вже на ньому одягу зi шкур, а мае одяг барвистий, верховинський, на головi закосичена кресаня, а з-пiд неi кучерi визирають. Так, Лукин нинi Чорногiрський орел. Багатий усiм тим, що бачить i чуе. Все те, куди ступить, вважае своею власнiстю: гори, лiси, полонини зеленi i блакитне небо зi золотим сонцем над ними.
Іде Лукин, землi пiд ногами не чуе. Лiс нашiптуе йому казку карпатських гiр i в тiй казцi Лукин думкою i чином поринае. Чи не казав йому дiд, що сам Господь пробувае у казцi вiчностi, якiй не було початку й не буде кiнця? Заслуханий у казку не знав сам, де й куди вiн йде. Та ж пощо йому знати куди йде? Вiн же не йде, а на крилах гiрськоi казки летить. Казка гiр окрилена. Орлом понад гори кружляе, зозулею з лiса в лiс летить, потоками пливе, чiчками цвiте.
Перебув, переблукав Лукин лiтню i осiнню казку Бескиду. Прийшла бiла, зимова казка й усю природу приспала, заколисала, бiлою скатертю вкрила, iнеем присипала, морозом закула. Пригадав собi Лукин, що йому нiкуди дiтися – нi хати, нi колиби немае в нього. Одна тiльки ватра, що й зимою грiе… А тут i буря зимова загула. Щастя, що Лукин найшов над потоком невеличку печеру, в якiй пересидить люту бурю. Вiтри втомилися, буря знемоглася, небо прояснилося i Лукин вийшов iз печери. Всюди кучугури снiгу. Пробиваеться крiзь них. Нiде людського слiду, нi голосу. А йому йти треба – все дальше й дальше. Ось i вечорiе вже. Де ж йому нiчку переспати?
Ось щось йому привидiлося! О, це не палата Царя Лiсiв! А може це дiйсно тiльки привид? Пiдходить до того привиду. Та нi! Це ж таки справдi палата Царя. Як вiн зайшов сюди, запитуе сам себе. А може якась сила завела його пiд цю палату? Заходить у середину палати. Здивувались Лiсовики, побачивши його. Зразу не пiзнали його. Це ж не той Лукин, що знали його колись. Але Лiсовики то розумнi сотворiння, розпiзнали в легiнi давнього Лукинка, дитину-сина гiр i лiсiв – не прогнали з палати, а усмiхом привiтали його.
А сам же Цар? Грiзними очима поглянув на Лукина. Його чоло було зморщене i смутком-жалем покрите. Не дивно. Вчорашня буря, що шалiла, стогнала й гула над горами, стоголосами вила й вiковi дерева з землi виривала, накоiла багато лиха, надщербила дуже його лiсове царство. А йому жаль кожноi деревини, вiн усiм серцем любить своi лiси. Так, але супроти гiрськоi, зимовоi лютоi бурi вiн безсилий, так як людина е безсила супроти смерти. Як же йому не сумувати по втратi вiкових ялиць i сильних букiв, смерек i яворiв, чи кленiв? А тут ще й оцей Лукин прийшов, колишнiй син казки лiсовоi i гiр!
Промовив Цар грiмким голосом до Лукина – промовив лiсовою мовою, якоi Лукин ще не забув.
«Чого зайшов ти в мою палату? Ти ж уже не наш, ти легiнь-верховинець, як усi тi, що до них ти уподiбнився, це люди, якi нищать мое лiсове царство. Ворог ти менi! Забув уже може, що моi слуги, Лiснi й Лiсовики, виплекали i виростили тебе? Тепер ти вiдцурався iх! Легiнем, чоловiком став i будеш робити те саме, що роблять твоi побратими! Нищать мое царство, нищать багатство i красу гiр – лiси. Нищать! Безмилосердно, вперто й завзято! Та за всяке зло приходить кара. Прийде вона й на карпатських людей! Прийде! Вирветься з ланцюгiв й оков лютий Арiдник. Вогнем лютi й ненависти запалае проти Бога-Творця свiту й Цих гiр та пiде на них вiйною. Завоюе Карпати, знищить мое царство, але знищить i вас, верховинцiв. Такий вже закон цього свiту: «Нищиш мене нинi, знищу тебе завтра». «Чув Лукине, що я говорив тобi? Чув i зрозумiв? Іди i скажи це все тим, до кого пристав. Вiдiйди! Ти вже не наш!»
* * *
Наче запаморочений вийшов Лукин iз палати Царя лiсiв. Не вийшов сам, а вивiв його один iз Лiсовикiв. Пiшов у темну нiч. Пiшов iз тим, що чув вiд Лiсового Царя. Не йшов, а щось гнало, а чи несло його. Мабуть, нечиста сила несла його. Вона то занесла Лукина в глибоку пропасть мiж скали. Впав у ту пропасть, а там печера. Опинившись в нiй, спочатку не бачив нiчого. Наколи ж прояснилося йому в головi i в очах, обняв його великий страх. Побачив прикутого до скали самого Арiдника… Очi того сатани горять вогнем, зуби в нього великi i гострi, як у вовка, а руки й ноги закiнченi великими пазурями, сам же чорний i порослий шерстю. На головi розкуйовжене волосся, а крiзь нього визирають роги. Схожий трохи на чоловiка, а трохи на звiря. Але Лукин не злякався його. Злякався бiльше його вигляду. Зрештою, нема чого лякатися Арiдника. Вiн у сильних ланцюгах закутий, а гаки, що ними прикутий до скали, дуже грубезнi. Так, але Лiсовий Цар казав, що колись цей Арiдник зiрветься з ланцюгiв i вийде на свiт. Чи може це статися? А що буде, як вiн справдi вийде? Вийде на свiт з цiеi печери… Ух! Чи не прийде кiнець свiту, а передовсiм Карпатам?
Арiдник побачив Лукина, заскреготав зубами аж iскри посипались тай задзвонив ланцюгами, наче бажав би порвати iх i кинутися на «гостя». Не знав Лукин сам, як, куди i коли вийiпов вiн iз Арiдниковоi печери. Славити Господа якось удалось вийти на Божий свiт. Так, але не позад нього щось бiжить, здоганяе. Чорне, невелике. Пiдскакуе i котюжкою гавкае.
«Прийде, прийде час! Арiдник порве ланцюги й вийде з печери. Зареве, що весь свiт, почувши той рев, здригнеться. Гав! Гав! І буде мати цей наш батько Арiдник, багато слуг. Слуг вiрнiших псiв. Не вiн сам, а руками слуг, нищитиме всiх i вся. Усiх, хто не буде з його роду»…
Погавкало те чорне й щезло, наче б пiд землю провалилося. А Лукин пiшов собi дальше. Пiшов iз чорними думками у головi. Не знав, чи вiрити тому всьому, що щойно пережив. Чи був це якийсь поганий сон, чи правда це була?
Іде та думае, передумуе ту зимову казку гiр, що пережив i зазнав у печерi. Так, зима в горах, це дiйсна казка. Таких же зим, як у Карпатах, немае нiде.
* * *
О, гiрськi зими знае Лукин добре – знае i любить iх. iх дику красу i грозу. Але якось досi крив його Господь вiд зими в Чорногорi. ii вiн не бачив зблизька, не переживав ii жаху iз ii несамовитою силою. Аж раз – сам не знае що – занесло його зимою на Говерлю. Отут побачив i почув справжню Карпатську зиму. Чув вiд людей, що Чорногора не любить зимових гостей, але вiрив у це i не вiрив. Аж таки довелося загостити пiд Говерлю. Чорногора привiтала його снiговою курявою, бурею, метелицею, свiт перед ним закрила, очi заслiпила, закрутила ним i завертiла, в стебелинку перемiнила… Цього Лукина, що то своею силою протиставився силi ведмедя. Не знав досi, що це таке чорногiрський вiтер та буря i яка в них несамовита сила. Буря в Чорногорi немае стриму, нi запори, тут же безлiснi верхи й полонини, вiтер може гуляти, куди захоче. В свiти несе снiг, засипае ним усi видолинки й вертепи, намагаеться все замести й зарiвняти. В таку зимову пору нi людинi, нi звiринi не втриматися на Чорногорi, анi не перейти ii. А Лукин вiрить у свою силу, вiрить, що продiстанеться на iншу сторону Чорногори й заховаеться перед ii грозою в потойбiчних непрохiдних лiсах. Не хоче вiрити, що перед чорногiрською зимою бурею нiщо не встоiться – не встоiться i вiн, Лукин. Буря звалить з нiг, присипле снiгом, заморозить… Пропаде, загине. Найдуть замерзлого голоднi вовки й пожеруть, навiть костей не лишать. Лише думка в головi Лукина працюе ще. Бачить, наперед, що його не пустить буря, а завернути теж немае сил.
Знае, що там десь, може й не так далеко, лiс, але чи можна добитися до нього? А зрештою, чи знае вiн, куди вперед, а куди назад? Уся Чорногора, це один страшний крутiж, у якому легко задушитися. Буря не лише валить з нiг, але й дух запирае. Лукин наперед, а буря мече ним назад, все на одному мiсцi крутить ним. До лiса, до лiса добитись йому. Але де той лiс? Це лиш у думцi, бо в очах снiг, а в ухах свист i рев бурi. Разом iз крутiжем бурi крутиться внсе й голова Лукина. Не знае, чи це вие чорногiрська буря, чи заводять вiдьми-чарiвницi, а чи повставали давнi великани й заревли на всi гори. Лукиновi заперло вже вiддих, чуе душиться. Але не подаеться, не здаеться бурi, держиться на ногах, не падае… О, яку ж силу мае Чорногора! Нема другоi сили, щоб могла рiвнятись з нею! Це мабуть Говерля завела розмову з Пiп-Іваном. Нiхто не смiе ту розмову переривати, анi ii притишити… Який же тут Лукин маленький i слабенький! Але вiн таки на своiх ногах ще, хоч уже не вiрить, що врятуе свое молоде життя, – до лiса не дiйде, не заховаеться в ньому перед лютою бурею. Чуе повне ослаблення, тратить силу. Ще крок, ще два i вiн уже на землi. Пробуе пiднятися – не може. Лiзе на колiнах i руках – руки клякнуть, деревiють. Та все таки Лукин не думае тут, на Чорногорi, гинути, як мога, не здаеться снiговiй бурi. Але не устати на ноги внсе не може. Ба й повзатись по снiгу, на це теж нема вже сили. Лежить як колода дерева, ледви ще дише. А буря мете снiгом й покривае його ним. Заплющуе очi, але притомности не тратить. Костенiють ноги й руки, але серце ще б'еться i думки в головi не завмирають, працюють, одна другу пiдганяе. Але цього, що з ним дiеться, не розумiе вже й не знае, де вiн. Чи це буря над ним гуде, а чи орли крилами лопотять. Чи злi духи виють i крутять снiгами, а може це мавки закрутилися в танцi? Не свист i голосiння, не виття, нi, це Лiснi над ним спiвають, до сну приколисують. А йому щораз теплiше, тай спати, ох, як хочеться. А Лiснi й дальше спiвають йому – спiвають, як колись маленькому спiвали. Милий, нiжний, солодкий той спiв.
Нi, Лукин не завмирае, не замерзае, лише засипляе – солодкий сон огортае його. Аж, що це? Хтось не дае йому заснути. Щось лиже йому чоло й лице, а хтось другий бере його за плечi й пiдносить. Нiчого цього не розумiе Лукин. А той «хтось» бере його на плечi й несе та тягне за собою, пробуе пхати поперед себе, але Лукин паде. Вiн не може прийти до пам'ятi – вона опустила його, як засипав. Так його безпам'ятного приволiк той «хтось» над потiк до колиби й поклав на лежанку. В колибi горiла велика ватра. Видно, той «хтось» жив тут iз котюгою. Власник колиби налляв до кiтлика води й всипав до неi якогось зiлля, а коли воно заварилося, вiдчинив Лукиновi рот i напоiв його тим гарячим виваром. Тодi почав терти Лукиновi ноги й руки. Лукин був дальше без пам'ятi. Колибник прикрив його двома вовчими шкiрами й пересидiв при ньому всю нiч. А все надслухував, чи дише й чи ще серце б'еться в ньому.
Рано понатирав Лукина мастями – передовсiм ноги й руки, але зi сну не будив. Десь аж сполудня вiдчинив Лукин очi. Колибник дав йому знову пити теплого вивару й дав iсти сушених ягiд i меду. Пiсля цього Лукин знову заснув i спав до пiзнього вечора.
Прокинувся з глибокого сну й повiв очима по колибi. На ii серединi горiла велика ватра, а бiля неi чоловiк. Не старий ще, але весь зарослий – на головi буйна чуприна, борода довга, майже до колiн, а очi у нього свiтяться як вночi у кота. При його ногах велика котюга. Такого чоловiка, як цей колибник, ще досi Лукин не бачив. Ростом не дуже високий, зате широкий у плечах, кремезний, сильний. Не скоро промовив вiн до Лукина, вдивлявся в нього, як би бажав прошити його наскрiзь гострим зором. А потiм заговорив… Грубим, глухим голосом, як би добував його з великоi бочки.
«Пробуй, легше, встати на ноги». Лукин устав.
«Зроби кiлька крокiв. Так. А тепер сядь на ковбчик, що коло ватри». Лукин сiв. Тепер вiн дав Лукиновi спорий кусень прижареного м'яса.
«Харчуй! Певно здорово проголоднiвся». Харчуе Лукин «без принуки». Справдi голодний як вовк. А колибник говорить: «Захотiв, легiне, перейти зимою Чорногору? Молодiсть-буйнiсть. – «Гукну, крикну й уже Говерлю перештрикну»! А воно не так.
«Скажи, як захочеш – не захочеш то нi – хто ти, тай що тебе занесло в люту зиму в Чорногору? Шукав собi смерти, чи хотiв поборотися з зимовою силою Говерлi»?
Лукин розповiв коротко про себе… Вiн син Карпат, хоч молодий, але знае вже добре гори, а тепер, сам не знае, що занесло його в Чорногору, щоб побачити ii зимову силу й грозу.
«Ну й побачив» – сказав колибник. «Як би не оця моя котюга, був би вже бiльше не то Чорногори, але взагалi свiту не бачив. Вона, оця котюжка, врятувала тебе вiд смерти в Чорногорi».
А котюга весь час глядiла вiрними, щирими очима на свого колибника, як би розумiла його мову. Колибник говорив дальше:
«Так, так легiне, якби не ця котюга, був би ти пропав у Чорногорi, а я не бачив би тебе в моiй колибi й не говорив би до тебе».
Вiн розповiв Лукиновi все, як воно було. Тодi, як Лукин засипляв у Чорногорi вiчним сном, як його найшла там котюга, та як занiс вiн i затягнув його в колибу, в якiй спав дальше твердим мертвецьким сном i вкiнцi пробудився та ожив знову. Замовк колибник, попав у глибоку задуму. Мовчав i Лукин. Тиша була в колибi… Тишу перервав колибник. Вiн розповiв Лукиновi про себе.
* * *
Його дедя, заможний газда над Черемошем, мав двох синiв, його i молодшого вiд нього, Леська. Мав дедя з них велику потiху – славився ними бiльше, нiж своiм багатством. На легiнiв виросли. Почав дедя думати про iх женячку. Одного оженить i залишить на газдiвствi при собi, а другий пристане до якоiсь газдiвськоi дiвки. Так думав дедя. А воно сталось зовсiм не так…
На другому грунi, мав велику гражду газда Танасiй Черкалек, а в нього була донька, Анничка. Як зазулька в лiсi, як квiточка в лузi. Щоб усi гори здовж i впоперек перейшов, другоi Аннички-красуньки не знайшов би. І от у цю Анничку влюбилися оба братчики, вiн i Лесько, а один за одного не знали. Анничка знала, та мовчала. Мабуть оба припали iй до вподоби й надумувалася, котрого з них взяти за мужа.
