скачать книгу бесплатно
Анничка надумувалася, але лихо не надумувалося – ненадiйно й несподiвано прийшло – громом iз ясного неба вдарило.
Весна прийшла i брала гори в своi обняття, голубила iх, пригортала до себе, горячу кров кохання вливала в серця легiнiв. Плив понад гори мiсяць, зiрки моргали й всмiхалися до гiр i людей.
«О, нiч це була, нiч! Не всиджу в хатi, пiду на грунь, викличу з хати Анничку, поговорю з нею, спитаю, коли поберемося? Пiшов. От я на грунi, недалеко гражди Черкалека – свiтло в хатi – не сплять газди, не спить напевно ще Анничка. Тихими кроками наближаюсь до хати. Але хто там, хто пiд хатою? Мiсячно ж, видно, як у днину. О, там Анничка, а з нею, хто, хто? Нiхто другий, лише мiй братчик, Лесько. Одною рукою держить Анничку за руку, а другою обняв ii поза шию. Так, там Анничка з Леськом. А я? Полум'ям горiло в моiм серцi кохання до Аннички, тепер загорiлася в ньому злiсть, ненависть до брата. Нi, нi, Леську, не буде Анничка твоею! Не буде!
Вовком лютим кидаюсь на Леська, вiдриваю його вiд Аннички i з усiеi сили мечу ним до грубого бука недалеко хати. Анничка закричала й утекла. Лесько на землi пiд буком, лежить, не встае. Наближаюсь до нього й пiдношу. З його голови цюрчить кров. Голова розбита – вдарив нею до твердого бука. Наслухую – серце ледве б'еться, вiддих слабенький. Простогнав раз i другий. Боже, Лесько вже мертвий… Простогнав ще раз, витягнувся i вiддав Боговi душу… Що, зробив я? Я? Нi, це зробило кохання до Аннички й ненависть до того, хто хотiв забрати ii вiд мене!
Так, але ж я душогубець! Я братовбивець! Що ж менi тепер робити? Куди дiтися? Волосся рву з голови, дзвоню зубами, як у пропасницi. Припадаю до мертвого Леська, цiлую його. А тут, як би щось пiдiрвало мене й каже бiгти, втiкати. А куди бiгти, до кого втiкати, не знаю. Не знаю, а бiжу, землi пiд ногами не чую. Так бiг до ранку, бiг i дальше, не приставав, не припочивав.
Перед мною Анничка, за мною Лесько, а в грудях буря з блискавицями i громами.
Почав думати про смерть. Не живе братчик, не жити й менi. Так. Пошукаю собi смерти. Мушу вмерти! Бо для душегубця, братовбивця нема життя! Як же йому жити без душi й без серця? Душу мою забрав iз собою братчик до гробу, серце залишив я там, де Анничка.
Шукав я смерти, хотiв вiддати свое життя покiйному Леськовi. Хотiв утопитися, вода не приймала, хотiв повiситися, курмей вривався, штрикав iз високоi гори-скали, не забився. Що не робив, що не дiяв, смерти знайти не мiг. Бог покарав мене життям. Бувае – найбiльша кара на цiм свiтi, це не смерть, а – життя. Куди ходив я i блукав, не знаю, не пам'ятаю.
Блукав аж до осени, вкiнцi опинився тут, серед лiсiв, над потоком. Дальше не було вже куди йти. Тут побудував я цю колибчину i животiю в нiй. Як довго я тут, не знаю, затратив рахунок днiв i рокiв. Тай вiд коли тут, не бачив ще людей – ти перший, але й тебе не побачив би був, якби не оця котюга, що не знаю звiдки приблукала й живе зо мною. От я розповiв тобi про себе, але ти не мусиш цього переповiдати другим. Що чув, заховай для себе».
Хоча по кiлькох днях хотiв Лукин йти геть з колиби, та колибник не пустив його вiд себе. Аж як перестало вiяти вiтрами i злегшав мороз, розпрощався Лукин iз нещасним колибником – сказав, що не звик довго сидiти на одному мiсцi – мусить iти. І пiшов.
Колибник перестерiг його йти ще раз почерез Чорногору – вона не любить зимових гостей. Порадив йти далi потоком. Дiйде до рiки Тиси, а там найде села й людей. Пiшов Лукин.
Пiшов i понiс iз собою ще одну казку гiр – казку верховинського кохання, казку життя i смерти. Не довго йшов i не далеко зайшов. Зима i не думала лекшати. Карпатська зима, заворожена чарами бiлоi краси, грiзна, але прекрасна. Все завалене снiгами, скуте морозами – все в руках казковоi зими.
Іде Лукин, його ноги западають у глибокий снiг, а вiтер знову дме, мете снiгом йому в очi. Лукин уперед, а вiтер завертае його назад. Мусить борикатися з ним, – боротьба нелегка. Але в Лукина е нова сила. ii протиставляе верховиннiй бурi та йде все дальше, все вперед, куди несуть ноги. Але ж це зима, блукати горами днями й ночами неможливо.Треба найти якесь пристановище, де би дозимувати. Шукав довго, аж найшов невеличку печеру над потоком. Тут перезимуе – сказав собi й осiв у печерi. Не легко було перебути в нiй довгу зиму. Днями самота, тиша i вiдлюддя. Лише ночами оживав трохи зимовий свiт гiр. Навiдувались до Лукина голоднi вовки, забiгали гоненi вовками сарни, гавкали пiд печерою лисицi, чути було в лiсах голоси звiрiв i крик нiчних птахiв. А вже найгiрше, так це, що ночами навiдували його всякi духи й не давали спокiйно спати. Були добрi, але бiльшiсть з них були злi духи. Прогнати iх вiд себе не було легко. Вже багато легше було позбутися вовкiв. Кiлькох вбити, а решту прогнати.
Велику силу духа й багато завзяття й витривалости треба було мати, щоби на вiдлюддi перебувати зиму в лiсовiй пущi. На щастя сила i витривалiсть були в Лукина. Дiждався передвесняного часу, залишив печеру i пiшов дальше блукати горами-лiсами.
Блукав, – а блукаючи, мав багато рiзних пригод, в бiльшостi не дуже то милих, а то й прямо жахливих. Кiнчилася зима, але ведмiдь не вилазив ще зi своеi «гаври». Йде Лукин темними пралiсами, заходить у гущавину. Нараз не счувся, як опинився у якiйсь ямi. А та яма, не яма, а гавра «вуйка». От попав у гостi до вуйка. Вуйко заснув у гаврi на початку зими i спав дальше, щоб прокинутися з приходом весни. Сон вуйка перервав Лукин. Щастя, що це був час перед весною, коли вуйко, не iвши довгий час, був ослаблений i не мав великоi сили.
А все ж таки прокинувся, ухопив Лукина за ноги i Лукин вже у лапах вуйка. Знае, що попастись ведмедевi в лапи, це смерть, не вирватися з них живим. Але ведмiдь цей ослаблений, тай не попав на слабого – Лукин не втратив сили в печерi. Вуйко випускае з лап Лукиновi ноги й бере його попiд пахи, але хоча вже Лукин мае вiльнi руки. Дусить ними шию вуйка, здавлюе так, що той не може вже видати з себе духу. Давить вуйко Лукиновi ребра, аж трiщать, але Лукин теж; давить вуйка за горло. Йде смертельний змаг мiж ними. Пригадав собi Лукин про нiж за чересом. Лiвою рукою душить вуйка дальше, а правою блискавкою витягае нiж зза череса i ним коле в саме серце вуйка, раз, другий i ще раз. Захарчав вуйко i випустив Лукина з лап. Лукин перемiг ведмедя. Довго вiдпочивав пiсля змагу. Видряпався iз гаври, не йшов далеко. Розложив ватру i заснув при нiй.
* * *
Чув Лукин про вовкулакiв i упирiв, але в своiх мадрiвках ще не стрiчався з ними. Так, але не казки «гоп», як не перескочив! Таке сталось iз Лукином. А сталось воно у Чорногорi, як заночував був при ватрi над одним озером. Була певно вже пiвнiч. Прокинувся Лукин нагло зi сну, як би хтось збудив його. Глянув i великий ляк обняв його – дало йому «пуду». Над ним якесь страшилище – пiв чоловiка, пiв вовка – термосить Лукина за плече.
«Це напевно вовкулака» – подумав Лукин. – Бачив вже у горах усяку погань i нехарь, але такого «страшилища» ще не зустрiчав. Зiрвався на ноги звiльнив плече з лап вовкулаки, тай за свою довбню. Б'е нею вовкулаку по головi, але вiн знову Лукина за плече бере – щастя, що за лiве. Лукин може держати довбню правою рукою i бити нею страшне «опудало». А воно не подаеться, держить дальше Лукина за плече. Ба намагаеться вхопити його ще за праве плече. Що буде тодi з Лукином? Лукин добрався останнiх сил, напружив всi м'язи. Вдалося йому вирватись з поганих рук вовкулаки. Щастя, що той не покалiчив його гострими зубищами. Втiкае вiд вовкулаки, бiжить, що мае сили в ногах. А вовкулака за ним – ось-ось досягне його. Лукин шубовсть у озеро, може так врятуеться вiд страшилища, хоч i не знае, чи той не скочить за ним у воду. Але нi, вовкулака пристанув на березi озера, не збираеться скакати в воду. Мабуть не вмiе плавати, боiться води. Постояв, потупцював на березi якийсь час, завив, заревiв i пiшов геть. Вiд його реву, здавалося, здригнулася уся Чорногора.
Мокрий, як курка на дощi, вилiз Лукин iз озера – труситься з холоду. Йде в противну сторону, куди подався вовкулака. Не дай Бог стрiнути його ще раз! Вiдiйшов далеко вiд озера. Розложив велику ватру, грiеться при нiй, сушить мокрий одяг. При ватрi пересидiв до ранньоi днини. Уснути не мiг – увесь час перед собою бачив жеснгого вокулаку. Так, але пiзнiше зустрiвся ненадiйно з iншою потворою – з упиром. Про упирiв чув Лукин, як був у палацi Лiсового Царя.
Іде Лукин попiд лiс. Аж тут вискакуе з лiса страшилище – нi звiр, нi чоловiк. Не знати, що i чим порослий, шерстю чи волоссям? З пащi висолоплений червоний язик, очi палають вогнем. Лукин знае, чув, що упирi постають з людей. Упир ще й за життя упиром, зовсiм схожий на чоловiка, лише, що в нього червонiше обличчя, нiж у других людей. У справжнього упира перемiнюеться чоловiк щойно по смертi. Бувають i упирицi, ще жеснiшi вiд упирiв. Упирi, чи упирицi не страшнi й не небезпечнi, поки живуть мiж людьми. Тiльки часом зникають кудись, iдуть в лiси, де сходяться iз щезниками – дiдьками i вiдьмами та вiдьмаками. iх душi не належать iм – душi своi вiддали щезникам-дияво-лам уже за життя, та про це нiхто з людей не знае.
Умре упир, чи упириця, поховають iх, як i других людей, а вони потiм вилазять iз гробiв i ходять ночами по горах, часом вiдвiдують своякiв, заходять до iх хат. Уже й по смертi сходяться, як за життя зi щезниками i вiдьмами. На людей наводять жах. Такого упира зустрiнув Лукин пiд лiсом, як попередньо вовкулаку над озером. Ляк зiбрав його. Мае зi собою пiстолi i нiж, але знае, що ними нiчого не вдiе потворi. А упир щораз наближаеться до Лукина. Лукин розгубився, затрусився, не знае, що дiяти? Втiкати? Але ж його ноги, як би прикутi до землi. Не поворушить ними. Стоiть, жде, що робитиме упир. Упир уже бiля нього. Обходить його довкола, нюхтить, обнюхуе Лукина. Лукин немов перемiнений у стовп, стоiть, не ворухнеться.
Упир пiдоймаеться вгору, лиже Лукина червоним язиком, вiд чого Лукиновi йде мороз поза шкiру. Але не рухаеться, стовпом стоiть, наче завмер. І добре, розумно зробив. А то могло би погано бути, якщо б пробував зводити двобiй з упиром. Упир грiзнiший вiд вовкулаки. Задиратися з ним дуже «варiвко»-небезпечно. Упир, обнюхавши Лукина й облизавши його, вiдiйшов у лiс, не видавши iз себе голосу й не ушкодив нiчим Лукина.
Мабуть тi поганi пригоди причепилися Лукина i переслiдували його, бо мав вiн ще пригоду iз водяником. Сам не знав, як вирвався з рук отого водяного «жеснека». Трапилося це одноi мiсячноi ночi. Брив почерез Черемош, добрив але на середину рiки, аж тут ловить його щось за ноги й повалюе у воду в мiсцi, де була найглибша вода у Черемошi.
«Що це за бiда? – питае себе Лукин. Чуе добре, що щось держить його за ноги. Напевно це водяник, про якого розповiдали йому Лiснi i Мавки. Починае борикатися з тим водяником – мусить вирвати з його рук своi ноги! Тяжко у водi дихати, в ротi повно води. Але вiн, най буде, що буде, не дасться водяниковi. Так, але ж на допомогу водянiй марi спiшать потопельники-топiльники. Це, як зачував, дарабники, керманичi дараб, що потопилися в Черемошi.
«Пропав я! Стану теж топiльником» подумав Лукин. «Алеж нi, не дамся отим водяним страшилам»!
Щастя, що вiн умiе добре плавати, навчили колись Мавки. Водяник держить його дальше за ноги, а топiльники намагаються вхопити його за руки. Лукин бачить, не вирве нiг iз рук водяника, тож тягне його з цiлоi сили за собою з глибини на плитке, топiльникам не дае взяти своiх рук – вiдмахуеться вiд них, вiдбиваеться. Щоби тiльки дiстатися на плитку, але бистру воду… Тодi дасть собi раду iз водяником i його помiчниками, топiльниками. Ще, ще трохи зусиль i боротьби й Лукин опинився на бистринi. Там надiйна оборона, камiння. Ось-ось вiн на мiлинi, а тут камiння велике й мале. Летить камiння у голову водяника та його помiчникiв. Камiнь за камiнем, то великий, то малий. Водяна мара починае кричати. Мабуть з болю. Лукин, хоч це нiч, але на його щастя мiсячна, цiльно влучае камiнням у iх голови. Вже водяник звiльнив Лукиновi ноги. Лукин вже на ногах, хоч iх пiдривають бистрi хвилi Черемоша, вiн стоiть просто, не подаеться iм. Ще, ще трохи натуги, Лукин уже близько берега рiки – ось вiн вже вискакуе з води.
Ох, який же вiн утомлений! Ледве держиться на ногах. Але не стоiть над рiкою, нi, вiн iде геть вiд неi i вiд водяноi мари та нехарi.
* * *
Пiшов у лiс, що за Черемошем, цiлiсiнький мокрий та протряхлий. А тут не може викресати ватри, губка замокла. Без ватри пересидiв, трясучись, аж до ранку. Буде тямити зустрiч iз водяником i топiльниками…
Мав Лукин ще одну пригоду, може найжахливiшу. Пригоду з – мертв'яком. ii не забуде до смерти. А трапилося воно так:
Іде Лукин полониною, Лудовою. Наближаеться вечiр. Он на небi вже появилася зiрка, за нею друга i третя. Вже i мiсяць вийшов на небо. Лукин поспiшае в сторону лiса. Там розкладе ватру i заночуе при нiй. Заходить на край лiса. Там невеличка поляна, а на нiй щось, якби могилка-грiб, але без хреста. Дивно, звiдки ця могилка взялася? Певне, сама не «виросла», мабуть хтось ii усипав. Та це не дуже цiкавить Лукина.
Розложив ватру i присiв коло неi. Похарчував, що мав, приляг i вснув. Переспав пiв ночi. Нараз почув жахом проймаючий голос. Прокинувся, схопився на ноги. Протер заспанi очi, глянув i злякався, чудом задивувався… Могилка, якби кимось розкопана, бiля неi «страшек». Кости прикритi бiлою сорочкою. Знае Лукин – це мертв'як, що вийшов з гробу на свiт. Пiвнiч – це його пора-час. Закалатав мертв'як кiстками й закричав ще раз i ще раз. А потiм засвистав. Здавалося, що вiд того свисту листя з дерев поспадае. Хвилина… Чуе Лукин тупiт кiнських копит. Бiжить кiнь… Прибiг, заiржав на весь лiс i станув при мертв'яку. Мертв'як ловить коня за гриву й уже на ньому. Кричить: «Марiчко! Марiчко! Понiс кiнь мертв'яка на Лудову… Не знав Лукин, що йому робити, втiкати з поганого мiсця, чи ждати, що воно далi буде? Цiкаво… Ждав i дiждався. Прибiг кiнь iз мертв'яком-кiстяком. Мертв'як зiскочив iз нього й зник у могильцi. Могилка закрилася, кiнь заiржав i зник, побiг на полонину.
Лукин залишив ватру i пiшов геть, шукати другого мiсця, де мiг би дожидати ранку. Про сон i не думав, знав, що до ранку вже не засне. Щойно по кiлькох роках дiзнався, хто той мертв'як i звiдки вiн узявся на Лудовiй, на лiснiй полянi. Ото в одному селi за Черемошем, жив дуже «здуфальний» легiнь, завадiяка – забiяка. Всi сторонили вiд нього. За щобудь рубав барткою голови. Аж зарубав одного легiня, що посмiлився, залицятися до його дiвчини-нареченоi. Але вбитий мав брата, а той заприсягся вбити забiяку. Лиш його одного боявся забiяка-вбивець. Знав добре, що прийдеться йому заплатити своiм життям за смерть легiня. Тому то сiв на коня i втiк у лiс. Загнався на полонину Лудову. Пустив коня на полонину пастися, а сам, найшовши поляну в лiсi, ляг пiд деревом i заснув. Насунула з Чорногори темна хмара, а з неi посипалися блискавицi, ударили громи. Легiнь зiрвався зi сну. А тут грiм у нього. Вдарив i вбив. А як опинився потiм у могилцi-гробi, того нiхто не мiг нi пояснити, нi сказати. Певно найшов його хтось вбитого пiд деревом i поховав на полянi. Кiнь легiня залишився на Лудовiй – i не даеться нiкому зловити. Полонина велика, мае куди втiкати вiд людей i ведмедiв. Так було воно з мертв'яком, який нагнав Лукиновi багато страху.
Бачив Лукин багато Карпатських чудовищ, але не бачив ще нi одноi вiдьми, хоч чув, що iх не мало в наших горах i лiсах. Аж прийшов час, що не лише побачив вiдьму, але й стрiнувся з нею зовсiм близько. До всiх зустрiчей Лукина з поганню, заставляла його мандрiвка горами, лiсами i полянами. Перед вечером опинився раз над Черемошем у лузi. Холодний вiтрець потягае, пахощi зiлля i квiтiв розносить. Черемош хвилями грае, на небо вийшов срiбний мiсяць, купаеться у водi Черемоша, мие свое лице, сам собi, як у дзеркалi, приглядаеться в плесi Черемоша. Зiрки моргають, мигають-миготять, по однiй вiдриваються вiд неба й у лiси падуть. Нiч чарами гори засiвае.
Рай зiйшов у гори iз неба. Рай i в душi Лукина. Слухае нiчну казку Бескиду. Довго не мiг заснути. Вже досить пiзненько було, коли вснув твердим сном пiсля цiлоденного блукання. Вже зорi почали гаснути й мiсяць зблiд, з-за Синиць показалися першi промiння сонця, а Лукин спить дальше – спить i солодкi сни снить. Сниться йому, що над ним дiвчина, чи молодичка нахилилася i в його соннi очi зазирае. Прокинувся… О, нi, це не сон, бiля нього таки справдi молодичка, пiзнати по завою голови хутскою. Протирае очi, сам собi не вiрить… Молодичка. Але ж яка красна! Як першi промiння сходячого соця! Краща вiд його втопленоi Лiсноi. Що це не сонна мара повiрив, коли красуня заговорила до нього. Не то заговорила, а защебетала.
«Бiдненький – бiданка, легiнчик. Ось, де найшов постiль… Пiд смерекою, на догiднiм листячку, овiяний холодком вiд води Черемоша й холодною росою зрошений. Бiдненький, чому не зайшов до мене на нiчлiг? Моя хата он там близенько. Була би нагодувала, огрiла й приспала. Але й так добре, що найшла тебе тут. Раненько встала я, взяла в руки кошiль i пiшла на цей острiв-луг, щоб назбирати зiлля… Назбиране до схiд сонця зiлля помiчне на всi болi i хвороби. Видиш, у мене вже повний кошiль зiлля. Збираючи його, найшла тебе на лузi. Ходи, ходи зi мною до моеi, хати, я сама, нi чоловiка, нi дiтей у мене. Чоловiк утопився у Черемоши в часi великоi повенi. Не думай багато – ходи зi мною. Ти менi дужи си сподобав. Узрiла тебе i зразу полюбила. Побудеш троха в мене й полюбиш ти мене. Напевно полюбиш! – Бере Лукина за руку й веде до своеi хати. «Ходи, ходи, не думай багато. Я буду твоя, а ти будеш мiй»…
Іде Лукин, куди провадить молодичка. Приворжила вона його до себе. Хоч би не хотiв, мусить iти за нею. Вона ж «щебече» дальше, каже, що бачила його нераз у своiх снах i вiрила, що зiйдеться з ним. Тепер ii сни сповнилися – зiйшлися разом обое.
Завела Лукина в хату, посадила на лавицi, говорить дальше, а Лукин мовчить, увесь час глядить у великi, чорнi очi молодички – не може вiдiрвати очей вiд красунi. А вона метнулася сюди-туди й «харчунок» уже на столi.
Лукиновi не хочеться iсти, вiн сам-несвiй, не знае, що дiеться з ним… Попав у ще одну казку чарiвних гiр, утопив себе у глибоких очах молодички. Одне лише знае: не вирватися вже йому з ii бiлих рук… І так воно сталося. Молодичка омотала, оснувала його, як павук муху… Забув свою колишню Лiсну, забув Рахiвську молодицю. Як вiск на сонцi, так Лукин топився в гарячих обiймах молодички.
Сам не знае, як проминуло йому лiто з молодичкою. Та й не знати, що було би з ним, як би не сталося те, що сталося.
Оце одного вечора намовила його молодичка випити горнятко вивару з якогось зiлля. Не дуже то похочував. пити той вивар, але молодичка так солодко приговорювала й вивар медом осолодила, що таки випив. Випив i заснув твердим сном на лавицi пiд вiкном. Приснилося йому щось «жесне», погане. Прокинувся з камiнного сну. Глянув у вiкно. А звiдтам морозом повiяло на нього – там було те, що чув нераз про вiдьом. На подвiр'ю вiдьми заводять своi вiдьомськi «данцi» i хороводи. Мiж ними й його молодичка. Не хоче вiрити цьому. Поглянув на постiль, молодички нема. Глядить ще раз крiзь вiкно на подвiр'я. Так, там молодичка! Пiзнае ii по зеленiй хустцi на головi, хоч вона зовсiм не подiбна до тамтоi його молодички. Знае Лукин у чиi руки попав, хто його приворожив до себе. – Вiдьма! Що ж дiяти йому тепер? Утiкати геть! Виходить на затильнi дверi, бiжить до Черемошу, бриде на другий берiг.
«Слава Богу» – думае, – утiк вiд вiдьми… Але це була передчасна радiсть. Оце хтось, чи щось, штрикае йому на плечi.
«Не втечеш, не втечеш!» – Кричить. Пiзнае Лукин по голосi – це ж його красуня – вiдьма!
Не руками, а залiзними обручами здавлюе Лукина за шию.
«Не вирвешся, не вирвешся з моiх рук!» – верещить. – «iде» вiдьма на плечах Лукина. Попадае Лукин у лють, намагаеться звергти вiдьму зi себе. Та, де там! Чуе, що в нього нема давньоi сили – вiдьма забрала ii з нього. Але нi, не дасться вiдьмi! Добувае останнiх сил. Завертае з вiдьмою над Черемош, вiдривае ii руки-клiщi вiд себе й мече ii в Черемош, там, де найглибше плесо. Думав, вiдчепився, позбувся вiдьми, а воно зовсiм не так. Забув, що колись чув – вiдьми не топляться i в найглибшiй водi, завжди випливають на верх. «Перекицнулася» в водi Лукинова красуня-вiдьма тай уже на березi. Лукин утiкае, вона за ним, кричить, репетуе:
«Не втечеш, не втечеш. Мiй ти, був i будеш!»
І вже близько Лукина, ось – ось виштрикне знову йому на плечi. Лукин чуе ii горячий вiддих, бачить, хустка спала iй з голови, волосся розкуйдовжене, чорнi очi вилiзли наверх, скрегоче зубами, вимахуе руками. Не хотiв би Лукин ще раз нести ii на своiх плечах.
«Що буде, що буде»? – питае себе в думках Лукин. А вiдьма дотикае уже його плечей руками… Пропаде вiн… Аж раптом вибiгае з корчiв – Чугайстер. Лукин пiзнав його. Чугайстер ухопив вiдьму в своi костистi руки. Не легко вирватися з них. Держить вiдьму в руках i кричить на Лукина:
«Втiкай, втiкай! Бiжи, що сили в твоiх ногах!»
Послухав Лукин Чугайстра, бiжить усе дальше й дальше вiд Черемошу. Оглядаеться, Чугайстер взяв вiдьму в танець. Може затанцюе ii на смерть?…
* * *
Вийшов Лукин на Кренту. Куди йому йти дальше? Куди? О, гiрський свiт великий, а ноги в нього мiцнi, куди загадае, туди понесуть. Занесли його над Пробiйну, до печери дiда. Довгенько йшов туди й був там саме перед вечором. Розложив у печерi ватру, в нiй усе так, як було за життя дiда, тiльки хрести на обох могилках похилилися вже. Треба буде поставити новi. Заснув таки зараз iз вечора. Печеру освiтив мiсяць, був якраз у повнi. Горами несеться шепотом казка Карпатськоi ночi. Лише гуркiт i клекiт води Пробiйноi перебивае часом ii. Пробiйна не лише клекотить, грiмко журчить, але й грае. Своею нiчною музикою вколисуе Лукина – приграе i приспiвуе йому. Шумлять, грають i спiвають шумом довколишнi, правiчнi лiси. А Лукин спить. Спав, аж почув крик готура – дикого пiвня. Пробудився i подумав, що це певне пiвнiч. Вийшов iз печери на двiр. Боже, скiльки ж тут краси, чарiв i див! Мiсяць заглядае у найменшу щiлину, все на землi срiблить. Стань, дивися, чудуйся та слави Господа за його ласку й доброту. Але, але, що там? Протирае очi, глядить на лужок над Перебiйною, не знае, що там дiеться, не вiрить своiм очам. Може це дальший сон, може нiчна мара, а може мiсячний привид? Там, там, у лужку, двое людей проходжуеться. Люди, чи людськi тiнi? Там легiнь i дiвчина, бачить iх добре. На легiневi закосичена кресаня, а в дiвчини довгi коси, а в них рiзнобарвнi квiточки. Одне до одного пригортаеться, поглядами очей пестять себе й голублять.
«Що це, що там?» питае себе Лукин i ще раз протирае очi.
Аж чуе, хтось iде, тихо ступае, нiби пiдкрадаеться. «Гляди», аж це знайомий Лукиновi Лiсовик. Кладе руку на плече Лукина, говорить лiсовою мовою. Лукин ще не призабув ii.
«Я, Лiсовик. Може пригадуеш собi мене? Я ж такий, як колись був. Лiсовики не змiняються. Лишень ти Лукине, змiнився – о, ще як! Глядиш, дивуешся, не знаеш, хто це тi там двое легiнь i дiвчина? О, це ж тi, що похованi в могилках – дiд, як був ще легiнем i його Васюта. Бачиш, iх могилки розкритi. Це дiеться кожного мiсяця, коли вiн уповнi. Виходять обое з могилок i проходжуються по лужку, як колись за своеi молодости, за життя!».
Зник Лiсовик, а через хвилину-двi, зникли з очей Лукина, легiнь i дiвчина. Якраз тодi зайшов мiсяць за хмару, стало темно. Лукин роздмухав ватру в печерi, доверг до неi дров. Заснути вдруге не мiг. Сидiв i думав.
Боже, скiльки то див, чудес i таемниць у наших горах!»
Рано поставив на могилках два новi, березовi хрести, попращав тих, що в могилках i пiшов дальше блукати. В очах своiх понiс тих двоiх, що iх бачив уночi в сяйвi мiсяця. Бачив i пережив ще одну казку гiрськоi, мiсячноi ночi – вiн ii не забуде. Блукав горами аж до зими. На зиму осiв у колибчинi, що збудував собi на полонинi, скраю лiса. Жив, як птиця – жив тим, чим Господь обдарував гори й людей у них. Пережив ще одну, зимову казку гiр. Лiс спiвав йому й у зимi, а нiчнi шепоти гiр уколисували до сну. У казцi пережив довгу зиму. Дiждався весни. Заграли й заспiвали гори. Нову казку почали повiстувати. Казку радощiв i втiхи, буйности й веселости. Все заворожила весна своею красотою. Все тут казкове. Лiси й звiрина в них, пташки й метелики, комашки й бджiлки, зiлячко й квiти, шуми й клекоти потокiв, золоте сонце в днину, а срiбний мiсяць i зiрки вночi. Змiнюються пори року, змiнюеться i казка гiр. А чи ж не казка занесла Лукина на крилах орла у високi гори й темнi лiси та передала в руки Лiсних i Лiсовикiв? Чи не вирiс вiн сам у казцi? Чи дотеперiшне його життя, це не гiрська казка?
Не забув Лукин нiчноi з'яви в лузi над Пробiйною. Понесла його туди весна. На могилках посадив квiти, задержався в печерi. Ось мiсяць у нов'ю. Задержався над лугом Пробiйноi. Лукин побачив знову двое коханцiв так, як бачив iх минулого року. Ранесенько попрощав могилки й тих, що в них та пiшов вздовяс iз бiгом Пробiйноi. Невидима сила тягнула Лукина понад ту бистру рiчку. Може сама ii назва, Пробiйна? Чи де не пробиваеться вона крiзь твердi скали й темнi лiси? Може й тому названо ii Пробiйною? А чи не так само, як ця рiчка, мусять i верховинцi пробиватися крiзь тверде життя? Мае Пробiйна i «синiв», якi теж, як iх «неня» пробиваються крiзь твердi скелi. Це потоки Мосiрний i Грамiтний та iншi. Пройти за iх бiгом iз полонин над Пробiйну, дуже-дуже тяжко й «варiвко». Гримучi, крикливi, пiнистi, а то й ревучi тi потоки, сини Пробiйноi! Поборюють усi перешкоди i вливають своi холоднi води в Пробiйну. От дiйшов Лукин понад Пробiйну до крикливого потока Грамiтного. Здалеку почув голос його «гуку»-водоспаду. Боже, скiльки то сили, завзяття i впертости мусить мати цей Грамiтний! З одноi i другоi сторони нависли над ним могутнi скали, наметали в нього величезних каменюк, щоб стримати бiг його води, загатити його каменистою греблею, а вiн таки пробиваеться крiзь неi i не дае затримати своеi пiнистоi води. Вузькою каменистою дорiжкою, понад «гук» Грамiтного, вийшов Лукин на простору, зелену долину Грамiтного, заквiтчану чiчками, позолочену промiнням сонця.
Пристанув, сповнений подиву i любови до райськоi краси гiр. Не надивиться, не надивуеться i не начудуеться. Перед ним частина раю тут. Раю, про який оповiдав йому колись дiдок пiд скалою над джерелами Пробiйноi. Так, тут частина раю перед ним – у його очах i в серцi. Ген там, направо вiд Грамiтного, хатина пiд лiсом. Із хатини виходить дим. Там напевне хтось живе. Зайде туди. Пiшов. Застукав топором у дверi. Зайшов у хатину. На ii серединi горить ватра, а при нiй сивий, аж бiлий, кремезний дiд. Як стара ялиця пiд полониною поросла мохом, так i цей дiд порiс сивим, мохнатим волоссям, крiзь яке пробиваеться блиск-жар чорних очей. Тими очима може старець напевно прошити наскрiзь людину й бачити всi таемницi в нiй. Привiтав Лукин дiда, як годиться, а той попросив його сiсти при ватрi. Перше спитав, чи вiн голодний? Не чекаючи вiдповiди, дав Лукиновi вуджене стегно з сернюка.
Харчуй, легiню, най тобi буде на здоров'я» – сказав.
Самiтно живе тут, i до самоти звик уже, а все ж радiе, як часом хтось зайде у його хатчину. Не часто, але таки заходять до нього люди за усякими потребами. Мають його за ворожбита, знахоря, а то й планетника. А його дедю називали мольфаром.
«Я сам не знаю, хто я такий! Може в дечому вiдмiнний вiд других наших горен, може? Може й маю силу, якоi не мають другi, може? Але та сила не вiд «злого», як дехто думае. Нi, вона вiд Господа – вiд Його духа, яким оживив цi нашi гори i все, що на них i в них. Усе ж тут, а не лише люди, оживленi i надхненi Божим духом. Дух гiр володiе тут усiм! Не люди, а вiн, отой Дух, володiе нашими Карпатами. Вiн усюди сущий i всевидющий. Без нього, без того Духа гiр, були б Карпати мертвi! Життя дае iм Дух, нiхто другий! Усьому, кожнiй комашинi, метеликам i бджiлкам, травичкам i квiточкам, смерекам, ялицям, букам i яворам, дае життя i силу рости. Знаю, цього не потребуеш менi казати легiню, ти бачив зовсiм зблизька Царя-володаря Карпатських лiсiв, але ти не чув i не знаеш, що крiм того Царя, е ще другий, могутнiший вiд тамтого, володар Карпат. Вiн – це Дух наших гiр. Нiхто не бачив його, але вiн таки iснуе i горами володiе, дае часто про себе чути й знати. Сила в нього велика. Вiн пiднiс у гору горду Говерлю i пишного Пiп-Івана та й другi верхи гiр. Вiн друг i приятель володаря лiсiв та узлагiднюе бурi, щоб не нищили краси гiр, лiсiв. Вiн не дае рiкам та потокам заливати луги, царинки й людськi оселi. О, Дух наших гiр сильний. Вiн прямо могучий! Найважливiше, що потрапить робити, це вiдривати людей вiд землi i пiдносити iх до небесних висот. Вiн може привертати зiр слiпим, може й будити тих, що попали в мертвецький сон. Я сказав уже, що Духа гiр не побачити, але вiн е усюди! Вiн все може! Вiн i керуе усiм. Тому, хто не вiрить у нього – каже жити надземним життям, а вiрующих в нього пiдносить поза хмари й дае iм пiднебесне життя. Послухай i «затям» собi добре, що було й що сталося з моiм рiдним дедем, якого називано мольфаром. Вiн був гордий, здуфальний, нiкому й нiчому не корився. Хотiв бути сам собi паном. Знав лише земне життя i дбав лише про свое тiло. Любив земське добро, дбав, щоб черес був завжди повний грошей. Смiявся з Духа гiр i з тих, що вiрили в нього та надii своi покладали на нього. Намагався вiдтягати людей вiд вiри в Духа. А який був його кiнець?
Одноi ночi зайшли в його хату злодii i забрали у нього всi грошi, що вiн iх мав. Не минуло багато часу i згорiла його хата. Хтось запалив ii вночi, вiн ледви живий вибiг iз горiючоi хати.
Пiшов блукати горами, i станув раз на верху скали, що нависла над гуком Грамiтного. Як би хтось, чи щось штовхнуло його в плечi; впав комiнь головою мiж каменюки Грамiтного, а той потер i поторощив його кости. Пропав i слiд по «мольфаровi», вороговi Духа. Люди говорили, що це мабуть якась погана сила «вергла» його зi скали в Грамiтний, а менi видиться, що це Дух укоротив йому життя. Затям собi, легiне: де Дух, там життя, а де його нема – там смерть. Дух наших Карпат любить дуже гори i все що в них i над ними. Вiн сильний i дае силу тим, хто живе не тiлом, а духом. Тiло без духа мертве, дух же живе й без тiла. Будь вiрним сином гiр, а це значить сином Духа iх! Знай: не мае Дух очей, а все бачить, не мае вух, а все чуе, не мае рота, нi язика, а може видавати зi свого горла всякi голоси. Тi голоси чути в шумах лiсiв i журчаннях потокiв. Вони раз лагiднi, а раз грiзнi. Голос Духа для добрих милий, лагiдний, спiвучий; для лихих же грiзний, гримучий i ревучий. Дух наших гiр вiчний, тому й Карпати нашi вiчнi. Хто тим Духом живе, той, хоч i вмре, житиме дальше в поколiннях. Оце я хотiв сказати тобi – i сказав».
Уподобав собi дiдо Лукина й задержав його в себе на кiлька днiв. Одного вечора казав дiдо Лукиновi сiсти при ватрi, а сам пiшов у свою темну комiрчину. Довго не виходив iз неi. Чув Лукин його притишений голос, як би там до когось, а може сам до себе, щось говорив. Вийшов iз комiрки змiнений, як би не той став, що перед тим був… Узяв Лукина за праву руку й казав дивитися йому в очi. Так якийсь час. Потiм дав Лукиновi напитися вивару з якогось зiлля. А ввесь час держав Лукинову руку в своiй руцi i шептав щось, але що, того Лукин нiяк не розумiв. Увесь час глядiв у Лукина, наче бажав би прошити його наскрiзь своiми очима. Потiм заговорив:
«Не багато сказав ти менi про себе, бiльше то я сам знаю. Слухай, що скажу тобi: не бачив ти й не знаеш своеi старинi, нi дедi, нi ненi. А вони живуть. Дедю знайдеш, а неню, як схочеш. Та не скоро це станеться. А покищо, йди i блукай нашими горами, не жалуй часу й нiг. Ти син гiр i мусиш iх пiзнати. Чимбiльше iх пiзнаеш, тимбiльше полюбиш iх. Полюбиш усiм серцем цей наш приворожений, чарами оповитий гiрський свiт. Не одно бачив ти вже й пережив, а побачиш i почуеш ще бiльше. Свiт наших гiр просторий та повний незглибленних таемниць. Варто iх пiзнати й зглибити.
* * *
Переспав Лукин ще одну нiч у дiда над Грамiтним, а раненько попрощав його й роздякувався з ним, пiшов понад Грамiтним у сторону темного лiса, а потiм плаем, д'горi й д'горi, а там побачив перед собою широкий свiт зелених полонин. Краса, якоi нема нiде в свiтi! Оце полонина Явориста, а нижче неi пралiс, а там дальше Дуконя. Пристанув Лукин на верху тоi Дуконi. Почув далекий голос вiвчарськоi спiваночки. Зловив ухами лише ii кiнцевi слова:
«…У тiй полонинi,
Розгубив там вiвчар вiвцi
Й шукае до нинi».
Ударив голос тоi спiваночки об стiну темного лiсу. Пiшов Лукин за тим голосом. Пiд лiсом побачив якогось дiдугана з сопiлкою в руцi. Сивий-сивезний, старий-старезний, а на ньому лише шмаття з одежi. Пiдiйшов Лукин д'ньому i привiтався:
«Дужi, здоровi були, дiду!»
От розбалакалися оба з дiдуганом. Не скоро ввiйшов дiдо в розмову з Лукином. Видно, давно вже бачив чоловiка – здичавiв мiж лiсами на полонинах. Старий вiдлюдок. Слухав, що говорив до нього Лукин, а може навiть й не все розумiв. Щойно потiм заговорив. А говорив спровола, як би пiдшукував слiв, щоби висказати те, що хотiв сказати. Ось, що почув Лукин вiд дiдугана:
«Сиротою вирiс вiн помiж людьми – багато добра не зазнав. Аж став легiнем. Вiвчарив щолiта в багатих газдiв на полонинах, а найчастiше на цiй полонинi, Дуконi. Вiн полюбив цю полонину дуже – здавалося йому, що кращоi вiд неi не було в усiх горах. Зеленi, заквiтчанi, обведенi темними лiсами простори, е куди ходити з овечками. Вдень така красота, що не налюбуватися нею, не натiшитися! Але, як прийде нiч-чарiвниця, пiднесе тебе ген у гору й посадить на мiсяць тай скаже зiрки ловити руками й на землю iх метати. Заговорять рiки й потоки, перекликаються i спiвають лiси, виходять на полонини Лiснi та виводять хороводи, а в озерах купаються Мавки. В таку нiч не спалося молодому вiвчаревi, вiн тонув у чарах краси гiрськоi ночi; губився в них, намагався ловити iх i заховати на днi своего серця. Дiждавшися рожевого ранку, вмивався холодною росою, збирав своi овечки i, приспiвуючи, iшов з ними полониною. Любив понад усе тi полонинськi, холоднi, але соняшнi ранки. Та не все були тi ранки яснi i соняшнi. Бувало, що на сiдала темна «мреч», густа «негура» i ставало темно, тодi не було видно, а лише чути блеяння овечок. Так було одного недiльного ранку. Зайшов вiвчар iз овечками пiд лiс. Нараз почув дiвочий спiв iз лiсу. Милий, тоненький голосочок. Такого голосочку i спiву нiколи ще не чув. Може це голосок янголика, що вночi зi зiркою впав на землю? «Бизiвно», що так! Мусить побачити того янголика й послухати його спiву зблизька! Мусить! Залишив овечки та йде в той лiс, звiдки несеться янгольський спiв. Іде i чуе щораз виразнiше спiв, лише не бачить того, хто спiвае. Але таки побачив! Нi, не янгол це, а дiвчина янгольськоi краси… Дiвчина – краса! Стоiть пiд старою ялицею i спiвае. Побачила вiвчаря, солодко всмiхаеться до нього, бiлою ручкою махае, до себе манить-прикликае. Як жеж не йти д'нiй? Як не побачити й не почути ii зблизька? Іде, забув своi вiвцi, забув полонину й увесь свiт! Але наче якесь чудо, чи диво сталось: вiн д'нiй, а вона вiд нього. Думав: ось-ось буде бiля неi, вiзьме за бiлу ручку, заговорить до неi, а вона, смiючися, все далi йде в глибину лiсу. Все ж таки манить його д'собi, до себе закликае. Так почала водити його по безконечному лiсi. Як довго вона водила його, не знав тодi, не знае i нинi. Вона ж, ота лiсова красуня, вiдобрала в нього розум i пам'ять. Аж одного ранку завела його на гримучий потiк у лiсi. Обмився вiн ледяно-холодною водою i спам'ятався. Почав думати, як вийти з лiса на полонину, – там же залишилися його овечки! Не легко й не скоро вийшов на Дуконю. Сходив ii всю, а овечок не знайшов. Пiшов у сторону стаi. Там зустрiв газду. Злющими очима глянув той на свого вiвчаря. Заскреготав зубами й почав бити, куди попало – по плечах i по головi. Бив, поки не втомився i не виладував свою лють. Тодi закричав:
«Прийшов! А де ж вiвцi, де мiй „писаний ботей"? Де? де? – кажи!»
Що ж мав сказати на це нещасний вiвчар? Хотiв щось заговорити та язик застряг у ротi, не може ним повернути. Мовчить. А газда далi:
«Йди, йди, шукай овець! Шукай доти, поки знайдеш i приженеш у кошеру! Шукай до вiчного суду!»
Прогнав i прокляв вiвчаря. Вiд того часу й до сьогоднi ходить, блукае вiн полонинами та загублених овець шукае. Шукае та не може знайти. А газда казав шукати iх до «вiчного суду».
Жаль стало Лукиновi «бiдака» вiвчаря. Насилу завiв його до дiда над Грамiтним. Дiд намучився немало, поки зняв з вiвчаря прокляття лютого газди. Але що з цього? Вiвчар розсипався в порох. Хто знае, як довго би блукав полонинами, шукаючи овець? Поти тяжiло на ньому прокляття газди, доти жив. Наколи ж зняв дiдо з нього те прокляття «шукати овець до вiчного суду» – вiн розсипався в порох. Такi то чуда-дива дiялися колись у наших горах Карпатах. Сьогоднi сказали б люди: «Казка-небелиця», а колись, воно було дiйснiстю, було заховане в переказах первовiку.
* * *
От наведемо ще одну таку «казку», що ii пережив i оповiв потiм другим Лукин. Захотiлося йому раз зайти у потiк Добрин i здовж: нього вийти на полонину. Мабуть не було досi ще нiкого, хто б вiдважився зайти в той бурхливий, бистрий i ревучий потiк, Добрин. Вiн мае такого ж самого побратима як i вiн сам – потiк Мокрин. Цей Мокрин такий, як Добрин – бистрий, шалений, голосний i крикливий. Знав Лукин теж: добре ще й iнший рвучкий потiк, Мосiрний звався. Вiн вливаеться в Пробiйну. Однак Добрина ще не знав. Оце в перше довелося йому побачити та почути його. Пробиваеться помiж: скелi i каменюки, завалений грубезними деревами i камiнням. Лютий, скажений, що крий Боже. Ну й сила в нього велика! Побороти i поконати всi перешкоди й добитися до Черемоша, на це потрiбна велика сила й завзяття! Клекоче, булькоче, пiниться, гуде й реве. Раз перескакуе каменюки, раз оминае iх i, шаленим бiгом до Черемоша «летить»! Завзятий Добрин, але ж i Лукин неподатливий. Не злякаеться, не подасться i не заверне. Мусить здовж нього вийти на полонину! «І вийде!» – сказав собi Лукин. Ще троха зусиль i дiйде до джерел Добрина, а звiдтам на полонину вийде!
Нараз щось там пiд скалою завважив. Дивиться лiпше i пiзнав там старого, кремезного лiсовика, а бiля нього заплакану дiвчину. Пiдiйшов Лукин до них ближче. Дiвчина оповiдае йому, що ось оцей лiсовик затягнув ii сюди i вже кiлька днiв тримае ii тут. Не може нi вiдпроситися в нього, нi втекти, бо сокотить ii вдень i вночi. Глянув Лукин грiзними очима на лiсовика, ухопив його на свое праве плече, а дiвчину на лiве й понiс iх обое на полонину. Дiвчина показала стаю, в якiй ватагував ii дедя. В стаi розповiла, як попала в руки лiсовика.
Була густа негура i я пiшла шукати коровок, що зайшли були пiд лiс. Але iз лiсу вiштрик оцес жесний лiсовик, ухопив мене й затягнув у потiк Добрин» – закiнчила свою розповiдь дiвчина зi сльозами в очах.
Лукин заговорив до лiсовика зрозумiлою для нього мовою, дав йому кiлька стусанiв i прогнав у лiс. Як гарно дякували дедя i доня Лукиновi, того тяжко висказати словами, та не пустили його скоро зi стаi, i угощали.
Потiм Лукин блукав дальше горами. Зайшов ще раз у Чорногору, щоб налюбуватись красунею Карпат. Усе тут, у цiй нашiй Чорногорii Сила, велич i чар краси! В усьому свiтi нема такого мистця-маляря понад малярями, як сам Творець Карпат – Господь Бог. Всякi фарби в Нього! А вже найбiльш улюбленi, це золота й рожева фарби. Золотою – позолочуе лiтом полонини, царинки й кичери гiр, а рожевою малюе лiтнi i веснянi ранки. Лише вигляне з-за високих верхiв ранiшне сонечко, а вже весь гiрський свiт рожевiе. Рожева й вода в озерi пiд Говерлею. Радiе Лукин рожевою Чорногорою i спiшить, в сторону зарожевiлого озера. Ось вiн уже близько нього i вмиваеться його холодною водою. Глянув, а на березi озера сидить дiвчина. Сидить i чеше довгi бiлi коси. Пiдходить Лукин до тоi дiвчини. Гарненька, але й сумненька. Привiтав ii з добрим ранком, спитав, що робить над озером та чи не холодно iй?
Спитав: «Єк спала? Єк i де?
«Де i ек спала», питаеш легiню? «Я, не знаю. Вжей забула, що таке сон. Не «темлю» коли спала. Давненько було це».
«Чому ж воно так? – питае Лукин. – Що ти робиш тут у Чорногорi, над озером?»
«Що роблю тут? – питаеш легiню. – Любка свого Іванчика шукаю в озерi. Шукаю i не можу знайти. Але вiрю, що знайду його! Мушу найти! Послухай же, як утратила я своего любка. Полюбила його всiм серцем, поза ним не бачила свiта. Полюбила його, а вiн мене. Думали повiнчатися. Але знайшлася суперниця люта, i завзялася забрати Іванчика для себе. По ворожбитах i знахорках ходила. Була готова свою душу злому вiддати, щоби тiльки Іванка до себе приманити. Але всi ii труди й намагання були даремнi! Не знайшла сили, щоби вiдiрвати Іванка вiд мене. Одного разу вечером, перед святом св. Івана, коли я з моiм Іванком по Чорногорi ходила й зiлля шукала та й зайшли ми над це озеро, та злюща суперниця вискочила з-за скали й вергла Іванчика в озеро там, де воно найглибше. «Не буде мiй, не буде й твiй!» – Закричала й щезла. Я ж, не надумуючись, штрикла за Іванком в озеро. З того часу аж по нинi шукаю його в цiм озерi. Та я чула, що це озеро не мае дна, а тому й не легко знайти в ньому Іванка. Але я не вiрю цьому! Мушу знайти дно цього озера й витягнути свого любчика Іванка. Мушу!»
Сказала це й шубовсть в глибоке озеро.
Лукин ще довго стояв над озером i роздумував: була це дiйснiсть, чи ще один привид-мара?
Лукиновi довелося часто ще стрiчати дива гiр. Оце якось сходив вiн одноi днини з полонин над рiчку Пробiйну. Йшов плаем. Була вже осiнь. Але ще не та заплакана дрiбним дощем i не посрiблена холодним iнеем. Нi. Була це ще гiрська – золота осiнь. Чудна, прекрасна й принадна, хоча й оповита серпанком суму. Суму за лiтом, що минуло й прощае вже гори. Була погiдна соняшна днина, хоч i осiння вже. Чорногiрський вiтерець шелестiв уже золотаво-жовтим листячком букiв i метав його на плай i на посохлу травичку царинок. Мае Господь i для осени всякi фарби та кольори, якими малюе гори i красою iх вбирае. Та каже ще iм не мовчати, а спiвати, хоч i не тими голосами, якими звеселяли лiси й полонини лiтом. Довгими, протяжними, тужливо-сумовитими пiсеньками гомонять гори восени. Гiрський свiт поринае в безконечну казку первовiку… На полонинах спiвае вiтер. Спiвае, сумуе i плаче мряками, негурами, туманами; плаче за овечками й вiвчарями та iх сопiлками. Не скоро побачить iх i почуе – ой, не скоро! Так. Сумнiють нашi гори пiд осiнь, але немае сили, яка позбавила б iх своерiдних пахощiв i чарiв краси. Та й не всi ще квiточки-чiчки пов'яли й посохли вже. Нi! Он там при плаю тонке, високе зiллячко ще не похилилося. Знае Лукин – це Рокита. Пристанув, злегенька погладив те зiллячко – Рокиту. Аж чуе, вона говорить до нього – людськими словами промовляе:
Була колись – коли, цього вже не тямлю – була в своеi ненi одиначка. Квiточкою в неi процвiтала, пишною павонькою по царинках походжала. Люди на неi зглядались, красунею звали. Неня не знала вже, як доню свою одягати, якими строями ii прикрашувати, якi чiчки в коси вплiтати. А дедя був великий стрiлець i ловець лiсовоi звiринки. Завжди було в нього повно шкур iз куниць, видер i рисiв. По них приiжджав ген десь iз Волощини купець i платив за них талярами, чи як сам казав – банками. Приiжджав нераз той волох i зi своiм сином. Не поганий був син його, чорний, як циган. Ну, й не наш же, а волох. Глядiли на дiвчину-красуню, шептали щось. А що, того вона не розумiла. Розумiв волоську мову лише дедя. З ним найбiльше говорили оба волохи, споглядаючи часто на його доню. Аж потiм сказала неня донi, що той старий волох хоче взяти ii за свою невiстку. Вiн дуже богатий; доня, вийшовши замiж за його сина, стане великою панею. Доня ж, почувши це, замахала руками, затупотiла ногами, та й на весь грунь закричала:
«Нi, нi! Не пiду замiж за волоха! Не покину наших гiр! Волох – чужий, Волощина – не наша Верховина! Вбийте мене, замучте, а я не зроблю того, що ви хочете!»
Почала стариня грозити iй. Кажуть, зв'яжуть, посадять ii на коня, прив'яжуть до сiдла i передадуть волоховi. Що ж мала дiяти бiдна дiвчина? Мала вiддати себе й свою красу якомусь волоховi, – чужому чоловiковi?
«Нi, цього не буде!» – сказала. Захопила в дзюблину повну жменю дедевих «банок» i пiшла з ними до ворожки. Дала iй банки та обiцяла ще дати, щоби тiльки врятувала ii перед Волощиною. Ворожка щось там «пробурмотiла» й казала дiвчинi прийти на другий тиждень. Пiшла дiвчина знову до ворожки, також не з порожною дзюблиною. Ворожка задержала ii в себе аж до ночi. Всяко приговорювала, рiзним зiллям «бiданку» напувала, а потiм випровадила ii на плай. Напевно була вже пiвнiч. На плаю затримала ii, щось пошептала над нею, дихнула три рази на неi, подержала ii якийсь часок у руках, а тодi голосно проказала: «Вiд сегодни ти, Аннице, не Анниця. Ти вiдтепер i повiки зiллечко, квiточка, Рокита».
Сказала й щезла, як би не кроком вiдiйшла, а полетiла на крилах.
«Так ото, легiню, я з того часу Рокитою стала. Не дiвчина Анничка я, не красуня, а зiллячко. Нехай буде i так, – сказала дiвчина-зiллячко, – але у Волощину не завезли мене. За волоха не вiддали. Росту й цвiту в своiй Верховинi. Вiтерець розносить мое насiннячко по горах – усюди можеш знайти гiрське зiлля Рокиту. А звiдкiля вона взялася, того нiхто не знае. Лише одному тобi я це розповiла».
