скачать книгу бесплатно
Заворожений свiт: По цей бiк Чорногори. По той бiк Чорногори
Михайло Ломацький
Першодруки
Ім'я Михайла Ломацького (1886, Тернопiльщина – 1968, Нiмеччина) майже невiдоме читацькому загалу, його знають хiба що у вузькому колi гуцулознавцiв та лiтературних критикiв. А проте ця людина зробила помiтний внесок в украiнську культуру. Етнограф, фольклорист, публiцист, культурно-громадський дiяч, педагог, Михайло Ломацькии був закоханий у чарiвну природу i народ Гуцульщини, збирав та записував легенди, притчi, повiр'я; як активний член товариства «Гуцульщина» чимало сил i часу вiддав дослiдженню та художньо-документальному вiдтворенню минувшини гуцульського краю, що i знайшло вiдображення в його творах.
Про книжку «Заворожений свiт», що мiстить двi частини – «По цей бiк Чорногори» (1965, Мюнхен; Нью-Йорк) та «По той бiк Чорногори» (1966, Мюнхен), М. Ломацький захоплено написав свого часу: «Карпатськi гори, Гуцульщина, гуцули, верховинцi… Верхи гiр, сягаючи зiр, темнi лiси, повнi духiв i таемниць, рвучкi потоки й бистрi рiки, зеленi полонини й голубе небо над ними, – а все, все це овiяне й надихане неземною красою, що до себе манить i притягае – давнину нагадуе, казку давнiх вiкiв розповiдае…».
Михайло Ломацький
Заворожений свiт
По цей бiк Чорногори
По той бiк Чорногори
По цей бiк Чорногори
«Не знаю я, браття, о милi, чого огортае м'я сум?
А та, Сокiльська-княгиня, не сходить ми, браття, iз дум…»
О. Ю. Федькович
«А менi не лише Сокiльська княгиня, але й усi гуцульськi гори, не сходять iз дум…
А туга за ними „гадиною бiля серця в'еться"…»
М. Ломацький
Заворожений свiт
Що тягнуло прапредкiв наших гуцулiв у високi гори й глибокi темнi лiси Карпат? Яка свiдома, чи пiдсвiдома сила гнала iх у непрохiднi нетри i дебри лiсiв?
Може надiя, що там, i лише там, зможуть заховати й зберегти в повнiй чистотi та величi все минуле, первобутне; чи, як казали «старовiччину», оте все, що кожному народовi найдорожче й найцiннiше?
Вони не помилилися, а надiя не завела iх.
Власне, нiде-iнде, лише в гуцульських Карпатах, задержано було найбiльше нашоi «старовiччини» (давнина, минуле, старовина, – старовiччина). Щаслива людина з своiм минулим; людина, яка не забувае своiх юних днiв – днiв весни». Вона ними живе, в них шукае у потребi розради i потiхи, з них черпае життеву силу й наснагу та надiю на краще майбутне, а з-поза темних хмар бачить золоте сонце.
Щасливий, сильний i неподатливий та з завдатками на соняшне майбутне е той народ, який мае минуле. Минуле, яке вiн любить, цiнить, шануе i дбайливо зберiгае.
Минуле, старовина-старовiччина, це е для народу немов корiння для дерева. Дерево не може жити i рости без корiння – воно зiв'яне i всхне… Так i народ без минувшини – пропадае, заникае. Мабуть нiхто iз племен нашого народу не зберiг стiльки давнини, як те плем'я, що осiло в Карпатських Бескидах. Це плем'я звемо гуцулами. Воно зберегло наше минуле, давне – «старовiтське» – в переказах, повiстуваннях, обрядах, побутах, пiснях, колядах-щедрiвках, у казках i повiр'ях.
Ось за це заслуговуе те наше гуцульське плем'я на вдяку i пошану так, як шанували колись молодi гуцули старикiв за iх згадки про старовину, за повiстування, за спiванки та казки, якi переповiвши, чи переспiвавши, закiнчували стереотипним:
«Сидить поте на вороте, на вiтер си здуло,
Ми бих це не повiстували, ек би так не було».
* * *
Тяжко жилося нашим гуцулам в Карпатах, але iх душi i думки линули туди, ген далеко, звiдкiлля зайшли в Карпатськi гори iхнi прапредки. Мабуть з далеких пiль, рiвнин, степiв, з-над широких рiк, з-над глибоких морiв. Зайшли й принесли з собою згадки про: «сади-виногради», «зеленi вина», «сiрих, круторогих волiв у плузi», «яру пшеницю», «боi iз поганцями-песеголовцями», «плавби човнами по морю та тихому Дунаю».
Отже, не пожалiймо часу нi труду й загляньмо хоча б одним оком у тi нашi високi Карпати. Послухаймо повiстувань про iх давнину, старовiччину, а знайдемо й почуемо щось таке, що нас зацiкавить, а може й зворушить. Старовiччини ж там дуже богато! Правда, це лише перекази, а то й казки, але i в них багато цiнноi правди – треба тiльки вмiти й хотiти знайти ii. Недармо ж кажуть: «що навiть i на днi брехнi, мозкна знайти трохи правди». Зайдiмо от хоч би до великого нинi, колись ще зовсiм маленького, села Ростiк, над бистрою рiкою Черемошом…
* * *
Початок сiмнадцятого столiття… Кiльканадцять хат серед непроглядних, вiкових лiсiв над потоками й на грунях. Хати-курницi, побудованi часто з наколеного, круглого дерева.
Он там над потiчком також хата-курниця.
Свята недiленька Божа… Боже соненько, що вже присiло на кришу хати, свiтить i грiе. Воно не довго там сидiло, а зiйшло над потiк скупати своi промiння в прозорiй водi, щоби ще кращим бути. Скупавшись, сiло на сиву голову старого газди та на бiлявi кучерики його внучка, що присiвся бiля свого дiдуся. Оба сидять на колодi зрубаного дерева та вигрiваються на сонцi.
Хто ж це той дiдусь i його внучок?
Дiдусь, це один iз ростiцьких газдiв, Трохим Сверлан, а внучок, це Мартинко. Сверлан мае двох синiв i три доньки. Мартинко, це синок Трохимового молодшого сина, Лукина. Старий Сверлан потонув у згадках минулого, повiстуе, а Мартинко не вiдривае вiд дiдика очей, слухае, ловить кожне слово i ховае глибоко в свою пам'ять. Повiстування дiда, це для нього казка з минулих лiт. Курить старий Трохим люльку та повiстуе про тi часи, коли то вiн разом iз такими як вiн сам «шибайголовами» зайшов у цi гори й осiв, ось тут, над потоком.
Не дуже то легке й веселе було тодiшне життя в горах, а все ж таки мило згадуеться його. В ньому була ж молодiсть i буйнiсть. Можна було, здаеться, руками неба досягати, ногами на Говерлю «виштрикати». Тодi «сухi буки зеленiли, а фiялки зимою зацвiтали… Гей-гей, було тай минуло, з вiтрами молодiсть полетiла, буйнiсть з водою поплила, а те, що ще залишилось, у казку перемiнилось».
Повiстуе дiдусь внучковi про давнi часи в горах; про часи, коли то в наших Карпатах було ще мало людей; коли то поставали в них початки пiзнiших сiл-осель. Старi Кути були вясе великим, многолюдним селом, але Тюдiв i Ростоки були ще малими оселями. За Сокiльським була, теж мала ще Бiлоберезка. Дрiмливi, темнi, непрохiднi лiси-пущi, повнi всякоi дикоi звiрини, а дальше в глибину гiр мало-хто заглядав.
Там далi, над рiчкою Рибницею, був Косiв, а за ним Город, Соколiвка i Яворiв. Бiльш залюдненi села були над рiкою Прутом, ген аж до Ворохти. Дальше пралiс, якому не було нi початку, нi кiнця.
«Товклися» десь там, – «на долах», на Покуттю i понад рiкою Днiстром, а то й за ним, – усякi дикi наiзники, якi нищили людей i iхне майно, але в Карпати не заходили. Лиш десь одного разу, як оповiдали люди, зайшли були над Прут татари, щоб звiдтам передертися на Мадярщину. Оповiдали, що тi татари були i в Старих Кутах та пробували зайти в Карпати, але це iм якось не вдалось. Дiйшли були пiд Сокiльське й завернулися. Так оповiдали старi люди.
Першi здобичники-завойовники Карпатських гiр осiдали де хто захотiв, де кому подобалося. Найчастiше близько рiк i над потоками. Будували вони собi хати-курницi i жили в них. Занималися ловлею риби й полюванням на дику звiрину, що давало iм одяг i харч. Життя було, як казали, простеньке, невибагливе, а при тому i важке, часто повне всяких небезпек. Отаке то було й життя Трохима Сверлана. Вiн зайшов у цi лiсовi нетри й осiв тут над цим гуркотливим, бистрим i неспокiйним потоком. Тiльки з ним вiв розмову, бо сусiдiв не було. На оцiй полянi побудував собi хатину. Побудував, – це легко сказати, але важко зробити. Як i чим будувати? Мав лише двi руки, а в них топiр-сокира, пушка i пiстоля та й нiж. Найважнiше ж – губка й кресало, без цього не можна обiйтись! Ватра, це життя. Не розложиш ватри i заснеш без неi, так не встанеш вже! Розшарпають-тя вовки, зжеруть iз кiстками. Зимою ж то й при ватрi не смiеш твердо заснути. Вовки тодi ходять тiчнями, а як притисне iх голод, то тодi й ватра не вiдстрашить iх. Дуже iх треба сокотитися… Тому то багато з перших верховинцiв жили не в хатах, а в скельних печерах. Там було захисно вiд звiрiв, бурь i морозiв. Та чи не тiльки звiрiв треба було лякатися? О, докучала людям всяка нехар: мольфарi, упирi, вовкулаки й щезники – усе те лютi вороги людського роду. Як захотiв ти вибратися в дальшi гори, так обов'язково причепиться до тебе Блуд, тай водить лiсами й нетрями.
Трохим йшов раз уночi з Кутiв. Раптом з'явився перед ним котюга-пес, а чи може великий котисько – раз вiн бiлий, а раз чорний i скаче поперед нього! Раз гав-гав, а потiм м'яв-м'яв… Хотiв вiдогнати його клебукою, та де там бiду вiдженеш! Та, ба! Ось вiн уже скочив Трохимовi на плечi – мусить цю бiду нести. Але не вiн не знае вже, що з ним, де вiн й куди йде. Бiдака втратив зовсiм пам'ять. Але десь ген над ранком очунявся. Питае себе, де вiн? Роззираеться, а вiн аж на верху Сокiльського. Ось куди запровадив його Блуд. Мусить вертатися в Ростоки. Втомлений вiн ледви добився до своеi хатчини. Дошкулювали людям ще Лiсовики. Оце тодi, як вiн почав зрубувати дерева на будову хатини, пiдiйшов був д'ньому Лiсовик. Невеликий, присадкуватий, але сильний, кремезний i оброслий мохом. Змiряв Трохима вiд голови до нiг великими, зеленими очима – на ньому й увесь одяг зелений – тай почав сварити на нього.
«Яке ти маеш право стинати цi зеленi смереки? Вони, як i ти, хочуть жити! Як тебе, так i iх, сотворив Господь, щоб росли i жили – поки призначено iм вiку! А чи знаеш ти, поганий чоловiче, що ми, Лiсовики, плачемо за кожним зрубаним деревом? З дерев стiкае живиця, а з наших очей тече кров. Плаче за своiми зрубаними дiтьми-деревами i Лiсовий Цар».
Погрозив ще Трохимови i якось вiдiйшов вiд нього.
Ба, докучали й напастували людей, а найбiльше легiнiв, зеленоокi Лiснi. Причепиться така Лiсна до легiня тай заманить його, заведе в такi лiсовi нетри, що нiколи iз них не вийде. Всього треба «сокотитися i варуватися», як колись так i «сегодни». Смiючись розповiдав дальше також Свер-лан, як то вiн почав заводити свое гiрське газдiвство. Побудував собi хату-колибу з «круглекiв», покрив ii луб'ям-корою з дерев i, щоб буря не зiрвала «даху», привалив камiнням-плиттям. Серед колиби розложив ватру, нехай горить i палае. Стало веселiше й вiдраднiше на душi. Жив спершу тим, що давав лiс.
Перше живе сотворiння, що придбав, була коза. Замiняв ii в Кутах за шкуру з вовка. Пiзнiше теж замiняв за вовчу шкуру телятко, що з нього дiждався коровки. І так жилося йому помалу. Так, але ж жити самому без жiнки й газдувати без газдинi, нелегко. Звiдкiля ж взяти ii, ту жiнку-газдиню? В горах тодi не було багато дiвчат i жiнок. А найшлася яка, то чоловiки розбивали собi за неi голови. Задумав Трохим пiти в Кути, шукати для себе жiнки. От i пiшов Трохим, шукав i знайшов жiнку. Але що з цього? Стариня не хотiла вiддати за нього свою дiвчину, доню Софiйку. Не хотять i чути, щоб iхня Софiйка йшла в далекi гори мiж диких звiрiв. А все ж таки Трохим мав щастя – не лише йому подобалася Софiйка, але й вiн сам припав до серця Софiйцi. Договорилися обое, що Сверлан мусить викрасти Софiйку в батькiв, i на цьому стало. Та вiн мусить перед тим ще постарати коня з сiдлом. От i постарав коня. Вимiняв за шкури з ведмедiв.
Одноi темноi ночi запровадив вiн коня на умовлене мiсце, а туди прийшла Софiйка з клунком у руках. Узяла для себе дещо з одягу й те що потрiбне в газдiвствi.
«Оце й мое вiно» – сказала йому.
Посадив Сверлан Софiйку на коня, взяв його за повiд i подалися горi Черемошем у Ростоки. Скоро потiм обос i повiнчалися. Стариня (дедя i неня), Софiйки була спершу дуже лиха на Софiйку, а ще бiльше на Сверлана, але по якомусь часi подобрiли. Переказали в Ростоки, щоб обое «молодета» прийшли до них в гостi. Вiдвiдали «молодета» стариню, а цi погостивши iх щиро, дали Софiйцi корову, три овечки та й ще дещо.
На другий рiк стариня вiдвiдала Сверланiв i зрадiли, що iхня Софiйка щаслива з Трохимом i добре газдують обое та живуть, як Бог приказав. Софiя привела на свiт трое дiвчат i двох хлопцiв. Молодший Лукин, це син Мартина i внук дiда Трохима.
Щойно тодi, як пiдросли сини Трохима, збудували велику хату з коленого i тесаного дерева iз вiкнами i пiччю, однак без комина. Побудували i колешнi та комори, примножили маржини й iншого добра так, що люди стали називати iх багачами.
Старший син Трохима, Василь, оженившись, осiв на дедевому газдiвствi, а молодший Лукин пристав до молодоi вдовицi. Старий Трохим Сверлан дожив довгих рокiв, але скiльки iх було йому, як умер, того не знав нiхто.
У Лукина, який вже не Сверлан, а Сверланек звався, було теж двох синiв, старший Мартинко, отой внук Трохима Сверлана, що то йому повiстував дiдо про давнi часи, а вiн його пильно i уважно слухав. Мартин, ставши легiнем, залишив дедеве старе газдiвство своему братовi, а сам пристав до дiвчини-одиначки, доньки газди Клима Матвiйчука. Називалася вона Анниця i була дуже гарна та вродлива. Багато легiнiв билися за неi. Засватав ii Мартин. Стариня приняла його дуже радо за зятя. Вiдбулося гарне весiлля та вiнчання. Мартин став зятем у Матвiйчука i у всьому газдiвствi виручав тестя. Тесть був дуже вдоволений зятем. Не зле й не погано живеться Мартиновi з Анницею, а Матвiйчукам iз Мартином. Газдують, працюють, а Бог допомагае iм. Заняли, «зарубали» грунту з лiсами скiльки самi хотiли, одну частину лiса спалили, а другу – вирубали, щоб були царинки на траву й сiно для маржини.
* * *
Одного дня несподiвано пронеслася громом чутка по горах: вiйна, вiйна!.. Вся Украiна, здаеться, повстала проти Польщi! Гори ж Карпати, це невiддiльна частина Украiни. Йдуть на ту вiйну й верховинцi, що то iх пiзнiше названо гуцулами. Верховинцi – плем'я бойове i завзяте. Ідуть бити ляхiв проклятих. Спiшать всi до Височана, ген аж у Отинiю, за Коломиею. Вiн збирае верховинцiв i покутян, щоби з ними включитись в украiнську армiю пiд проводом славного гетьмана Богдана Хмеля.
Не сидiти ж вдома й Мартиновi. Пiде i вiн туди, куди йдуть не лише молодi, але й старшi верховинцi. Немае сили, яка здержала б його. В цей час його Анниця привела на свiт дитину, хлопчика. Треба було охрестити його. Охрестили i дали йому iм'я по дiдусевi, Лукинко. Зараз же по хрестинах пiшов Мартин на вiйну проти ляхiв. Не легко було залишити молоду жiнку i хлопчика, маленького синка. Та й не знати, чи живим верне з вiйни, чи побачить ще своiх? Але ж i сидiти при них вдома годi, коли вся Украiна у вогнi боротьби з Польщею – не «елоси», сором був би й ганьба! Попращав своiх рiдних i гори та й пiшов.
* * *
Не минуло i тижня, як його гражду й Анницю стрiнуло велике нещастя. Пiшла Анниця на потiк прати сорочки, а маленького Лукинка положила розповитого на травичцi до сонечка, що сильно пригрiвало. Раптом надлетiв великий орел, покружляв над левадою, уздрiв дитинку й блискавицею впав на неi. Пiрвав у своi сильнi кiгтi i пiднявся угору, полетiв iз Лукинчиком. Запiзно побачила це Анниця. Побачила, заламала руки з розпачi й закричала: «Лукинку мiй, Лукинку, синочку мiй синочку»!
Нiхто не бачив цього й не чув розпачливого крику Анницi. Невже ж нiхто?
Бачила добре й чула цей крик розпуки Анницi – Лiсна. Лiсна, що була недалеко в лiсi. Вона побiгла в сторону, куди полетiв орел iз Лукинком. А орел полетiв у верхи гiр, напевно аж у Чорногору занесе Лукинка, може на поживу своiм орленятам. Та сталося зовсiм iнакше. Орел перелiтав понад одну поляну серед лiса. Захотiв припочити, а чи може Лукинко затяжкий був йому. Злетiв на ту поляну, присiв, i випустив Лукинка iз шпонiв та положив бiля себе. Тут в лiсi, близько поляни, був гурток Лiсних. Лiснi ж, як побачили орла й дитинку коло нього, кинулися прожогом на поляну, наробили такого крику й вереску, що орел злякався, злопотiв крилами, пiднявся вгору й полетiв геть, залишаючи Лукинка на полянi. Його забрали Лiснi, ще живим, орел не задушив його в своiх кiгтях. А що маленький був голодний, то Лiснi нагодували його чим мали.
Аж третьоi днини, по нещаснiм випадку Лукинка, прийшла до гурту Лiсна, яка бачила вiрла, що пiрвав дитину й чула крик ненi Анницi. Сказала, що хлопчик називаеться Лукинко. Вiд тодi Лiснi почали кликати хлопчика Лукинком. Та Лiснi мали не мало мороки з Лукинком. Носили його на руках, то одна, то друга, спати вкладали на моху, вистеленiм квiтами та вкривали листочками й чатинням. Гiрше було з iжею для дитини, поки не присвоiли лато. Доiли ii i молочком напували Лукинчика, а потiм годували його всякими ягiдками й гiрським медом. На зиму ж брали його туди, де самi зимували, куди вiтер не довiвав i мороз не продирався. Любили Лукинка й пiклувалися ним як рiднi ненi. Лукинко пiдростав, рiс, та почав розумiти мову Лiсних i грався з ними. Лiснi пошили йому убранячко з букового листя, а шапочку на голову з зеленого моху й пристроiли-прикрасили чiчками.
* * *
Вирiс Лукинко – йому було вже чотири роки, – зжився з Лiсними й добре було йому з ними. Аж раз зайшли до Лiсних два Лiсовики i побачили Лукинка. Вони хотiли забрати Лукинка iз собою, казали, якщо б це була дiвчинка, то могли б Лiснi держати ii в себе, але ж це хлопець, то належить до Лiсовикiв. Лiсовики погодилися, що можуть Лiснi держати його в себе ще один рiк. Радiли Лiснi, що Лукинко залишиться ще в них. Та не радiли б, якщо б знали, яке лихо зависло над ними, а ще бiльше над iх Лукинком. Ось почав крутитися довкола iх криiвки поганий Чугайстер. Чигав на Лукинка, як ловець на здобич. Аж одноi, мiсячноi ночi, коли Лiснi виводили своi хороводи, пiдкрався до мiсця де Лукинко спав солодким сном, пiрвав його в своi шорсткi руки й затягнув у печеру в якiй сам жив.
Лiснi побачили порожне мiсце по Лукинковi i догадалися, що це нiхто iнший, тiльки лукавий Чугайстер, пiрвав хлопчину, заплакали й заголосили на ввесь лiс. Вони ж дбали, щоб Лукинковi було добре в них i вигiдно: годували, пестили, пiсоньками до сну вколисували, казок розповiдали йому. Жив i зростав Лукинко серед зеленi i квiтiв, у чiчках, у дбайливих руках Лiсних. А тепер у злих руках Чугайстра, в темнiй печерi, пропаде, загине. Плачуть за ним та ломлять руки Лiснi. Потiм стали раду радити, як вирвати Лукинка з рук Чугайстра.
Радили, радили й врадили… Пiшли до Лiсовикiв i розказали iм все. Лiсовики, почувши вiд Лiсних, що Лукинка порвав Чугайстер, затупотiли ногами, з лютi заскреготали зубами, зiбралися бiльшим гуртом, узяли в руки, що хто мiг й пiшли шукати поганюка Чугайстра.
Довго ходили лiсами, дебрами й нетрами, не в одну печеру заглядали, аж вкiнцi таки знайшли печеру Чугайстра, а в нiй i Лукинка. Мусiли звести бiй з Чугайстром. Не легкий, а важкий бiй, але таки перемогли Чугайстра й забрали з собою Лукинка. Добре, що Лiсовики говорили такою самою мовою як Лiснi, а цю мову знав Лукинко. Лiсовики успокоiли його трохи й вiн не лякався iх так, як поганого Чугайстра. Та Лiсовики не запровадили Лукинка до Лiсних. Нi, вони завели його в палату Лiсового Царя.
Тут було не так, як у Лiсних i не так, як у печерi Чугайстра. Правда, Чугайстер не робив йому кривди, годував його тим, що сам iв, – сушеними ягодами й грибами, та не казав спати на холодному камiнню, але на моху i укривав його чим мiг, – сухим сiном й чатинням. Одначе Лукинко тужив за Лiсними, його серце тягнулось до них. Ото ж i не диво, що тiшився, коли Лiсовики забрали його вiд Чугайстра. Був певний, що заведуть його до Лiсних, а воно не так сталося, як думав. Опинився в палатi, як кажуть Лiсовики, в палатi Царя Лiсiв. Але ж бо й палата, ця палата! Чудова та прекрасна. Вся iз зеленi i зеленню прикрашена з дорогоцiнними свiтляними камiнчиками. Пiд стiною на зеленому тронi сидить Цар, теж увесь у зелене зодягнений. Все ж таки Лукинко волiв би гнiздо Лiсних. Ох, як тужило його серце за Лiсними! Тужив за ними й плакав, немов дитина за рiдною ненею.
Так i минула зима та сплила мутними водами з гiр. Вiтерець принiс звiдкись, з далеких «долiв», усмiхнену, заквiтчану весну. Заспiвали гори, зашумiли лiси, заграли рiки й потоки. Радiстю i веселiстю загомонiло все те, що ще не завмерло пiд глибокими снiгами, чого не заморозила люта зима.
Певне там десь Лiснi веселяться, думав Лукинко, заводять хороводи, танцюють, спiвають. Не видержав, i втiк iз палати. Але, на жаль, попав знову до рук Чугайстра. Пiслав Цар Лiсовикiв шукати Лукинка. Лiсовики вже знали всi печерi Чугайстра, а тому й не довго прийшлося шукати Лукинка. Взяли його та вивели з печери на Божий свiт. Лукинко просить i благае Лiсовикiв, щоби не вели його в палату Царя, а завели до Лiсних. Пiшов один iз Лiсовикiв просити в Царя дозволу на це. Цар позволив передати Лукинка Лiсним, але тiльки до зими монсе в них перебувати. Пiд зиму мусять Лiснi привести його в палату. Ось так Лукинко дiстався ще раз до своiх Лiсних, якi годували й плекали його ще немовлятком. Радiв вiн Лiсними, а Лiснi ним. Було повно радощiв i втiхи. Лiснi водили його по лiсах, учили називати дерева i вiдрiзняти одне вiд другого, пiзнавати квiточки та збирати ягоди. Було Лукинковi знову добре мiж ними, не гiрше як дитинi у рiдноi мами. Та наближалася зима. Приходив кiнець лiтовi й радощам Лукинка у Лiсних. Прийшли по нього Лiсовики та й забрали в палату Лiсового Царя. Плакав Лукинко за Лiсними, а Лiснi за ним. Та слово Царя – наказ! Усе, що бувае в його лiсах, мусить коритися його волi. Чудово в тiй палатi – повно не лише зеленi й квiтiв, але й не мало в ньому золота та срiбла. В Царя ж багато слуг, це Лiсовики i Лiснi.
Цар казав Лукинковi пiдiйти до нього – всмiхався до нього й гладив його бiлi кучерики та запевняв, що в його палатi буде Лукинковi добре. Говорив зрозумiлою Лукинковi мовою, такою, як говорили Лiснi, що навчили його говорити нею. Добре житиме Лукинко в палатi, але не смiе ще раз утiкати, бо за втечу покарае його сам Цар. І так зажив Лукинко в палатi Лiсового Царя. Добре йому жилося, лише тужив все за Лiсними й лiсовими просторами.
В палатi було багато кiмнат для прислуги Царя. В однiй iз них спав Лукинко. Вднину виходив iз палати на двiр. Пiд палату приходила всяка лiсова звiрина: ведмедi, вовки, рисi, куницi, оленi з ланями, сарни, лисицi, зайчики й бiлички. Однак не кидалися на себе й не зажирали одне другого, бо так хотiв i наказав iм Цар.
Сам Цар взимi спав i рiдко коли прокидався зi свого зимового сну. Наспiла знову весна. Цар пiшов оглядати свое лiсове царство. З ним пiшли Лiсовики та деякi Лiснi. Дозволив Лукинковi йти поруч себе. Старий вже був Цар, але йшов злегка, здавалось не доторкав навiть своiми ногами землi. Пильно оглядав свое царство, в кожну щiлину заглядав, чи не накоiли зимовi завiрюхи багато шкоди, чи не повиривали з корiнням вiкових дерев i не повалили iх на землю, щоби гнили, а не жили. Коли ж побачив повалений на землю лiс, морщив чоло й «бурчав» та видавав iз себе грубий, грiзний голос – лютився… Молодi дерева гладив руками, а з старим вiв розмови. Говорив до дерев, а дерева до нього, – зовсiм так, як говорить добрий дедя до своiх дiточок. Оглянувши свое царство, вертав до своеi палати. Лiсовики пригравали йому на дудах i флоерах, а Лiснi спiвали. Лукинко навчився теж грати на флоерi.
Лiтом Цар мало сидiв у палатi. Проходжувався довколо палати, ходив й над озеро, що вилискувалося до сонця зеленковатою водою, сiдав на його березi, а Лiсовики хлюпали на нього холодну воду. Любив Цар гру Лiсовикiв i спiв Лiсних – слухав i плескав у долонi. Коли звiрi приходили пiд його палату, виходив до них, гладив iх по головах, говорив до них i пiдсмiхався – видно любив iх, цих мешканцiв його лiсового царства… Часом забiгали до палати зайчики, кунички й бiлички. Цар дозволив Лукиновi гратися з ними. Лiтом заходили пiд палату також i ведмедi. Лукинко любив iх дуже – вони дозволяли йому сiдати на себе. Була це для Лукинка найбiльша радiсть. iхав на хребтi ведмедя, смiючись i плескав у долонi. Ведмедi любили Лукинка й дозволяли тягати себе за вуха. Раз принiс Лiсовик до палати мале ведмедя. Ото потiху мав Лукинко з того ведмедяти – грався з ним i лягав разом з ним спати.
Так минали Лукинковi в царськiй палатi роки за роками. Вирiс i став легiнем. Почав просити Царя, щоб вiдпустив його вiд себе – хоче побачити гiрський свiт. Не дуже то хотiв Цар вiдступити Лукинка вiд себе. Але Лукинко настоював на свойому i не переставав просити його, щоб таки дозволив пустити його на волю. Вiн же син гiр i повинен iх пiзнати, так як знае син газдiвство свого батька. Знае добре, що в горах родився, чув вiд Лiсних, що це орел пiрвав його вiд мами й занiс у глибину гiр – так де ж родився, як не в горах? Орли лишень у горах виводяться i понад горами лiтають. Так, так – вiн син гiр i мусить та й повинен пiзнати тi гори.
* * *
Дав себе Цар ублагати та позволив Лукиновi опустити палату. Перед його вiдходом казав приклякнути й присягти, що нiколи не нарушить лiсового царства, не зрубае нi одного здорового дерева та й не буде палити, нi корчувати лiса, як уже десь там роблять люди Лукинкового племени. Присяг Лукин, поцiлував у руку Царя, а Цар Лукина в чоло i так Лукин розiйшовся з Царем Лiсiв.
Випровадив Лукина поза палату один iз Лiсовикiв. Вивiв його на високу кучеру i показав куди мае iти. Ген, ген – туди, на другу сторону Чорногори. Знав мабуть той Лiсовик, чому направляе Лукина йти якраз у ту сторону Карпат, а не деiнде. Та заки розiйшлися i розпращались iз Лукином, завiв його Лiсовик до старого, грубезного бука. Такого бука не бачив Лукин ще нiколи. Пристанув Лiсовик пiд тим буком i казав Лукинови приложити свое вухо до нього. Той бук умiе говорити – говорить, як почне вiтер хитати його «чубком». Якраз тепер вiтер колише його галуззям.
«Слухай Лукине, що вiн каже – ти ж знаеш лiсову мову нашу, то зрозумiеш те, що бук тобi розкаже, слухай уважно i запам'ятай те що почуеш».
Приклав Лукин ухо до бука – наслуховуе. І ось що почув:
«Давно, дуже давно занiс мене сюди вiтер – не мене, а маленьке зеренце. Те зеренце впало на вогку землю, скiльчилося й почало рости. Був я маленький, слабосилий бучок. Та з роками рiс, мiцнiв, грубшим ставав, а все корiнням землi держався i щораз вище до сонця пнявся. Дощi поливали мене, вiтри-бурi гнули мене, до землi хотiли пригнути, а то й зламати намагалися, та я не подавався, боронився, могутнiв. Любив землю, вона мене годувала, але ще бiльше любив сонце, що огрiвало мое вiття i веселило мене. Вирiс великий та високий. Та цього замало було – треба було ще й грубнути та твердим стати, щораз бiльше сили набирати. І став сильним i твердим, не одну бурю люту перебув – нiчого не вдiяла менi – не пригнула й не зламала мене. Пiзнiше вона перестала змагатися i боротися зi мною – пiзнала, що я сильнiший за неi, а сильного бояться його не зачiпають, залишають у спокоi. Тепер знаю, що загину, бо воно так бувае, що все те, що родиться, мусить i гинути – але загину своею смертю, а не чужою. Усхне мое гiлля, залишиться стовбур, корiння зогние i прийде кiнець.
Така воля Того, хто все на землi сотворив – воля Бога. Але ж i це воля Божа воля i закон, що все на свiтi, що хоче жити, мусить мати силу! Силу, яка не гнеться, не подаеться i не кориться – нiчого й нiкого не лякаеться – з усiм iде на прю, валить перешкоди й перепони на шляху життя. Хто хоче, най слухае i бере в голову те, що говорить вiковий бук».
Коли бук замовк, тодi заговорив до Лукинка Лiсовик:
«Чув, що говорив бук»?
«Чув» – вiдповiв Лукин.
«Зрозумiв його мову?»
«Зрозумiв!»…
«Тож: затям собi добре те, що чув! Будь сильним! Тiльки силою зможеш побороти силу! Жити треба вмiти, а щоб умiти, потрiбно вчитись! Розуму набратись можна вiд усього – i вiд того що на землi й над нею, вiд живого й мертвого! Про це знай i пам'ятай!»
«Добре – сказав Лукин – усе я розумiю, про що бук говорив, одного лише не зрозумiв. Вiн згадував про Бога, а хто цей Бог, я того не знаю».
«Про Бога, то й я не багато знаю – вiдповiв Лiсовик. Знаю лише, що то Бог сотворив усе, що е, що бачимо. Знаю, що Бог, це Цар над Царями i над нашим Царем Лiсовим, а бiльше, то я не знаю i тобi не поясню. Поживеш на свiтi довше, то бiльше довiдаешся про Бога»…
Попращав Лукин Лiсовика й пiшов у той напрям, який вказав йому Лiсовик. Пiшов, а чим дальше йшов, тим бiльше пiзнавав карпатськi гори, iх простiр, красу й велич. Ба, бачив i чув усякi дива й чуда. Ішов, блукав темними лiсами, аж побачив Говерлю. Вийшов на сам ii верх. Звiдсiль побачив карпатський свiт – свiт краси, див, таемниць i первовiчних казок – у проваллях i нетрах лiсових, у скельних печерах, у джерелах потокiв. Зiйшов iз Говерлi Лукин трудний та втомлений. Уснув пiд Говерлею. Десь так бiля пiвночi станув над ним здоровенний, iз сивою, довгою бородою, дiдуган.
«Спиш? – промовив до нього лiсовою мовою – то спи, а я розкажу тобi казку карпатського первовiку. Слухай!»
«Оце, коли Всемогучий Господь Бог – чуе Лукин знову те дивне для нього слово Бог – сотворив оцi гори Карпати та й покрив iх зеленими лiсами, а Говерлю залишив нагою, не засадив на нiй нi одноi деревини. Почала вона плакати й нарiкати на Творця Господа. Голосно плакала, заводила й ревiла. З ii слiз повстало там понижче озерце, що можна побачити його, але води з нього не молена пити. Вода в ньому гiрка, дуже гiрка, як були гiркi сльози Говерлi.
Побачив Господь заплакану Говерлю та спитав, чого так гiрко плаче й заводить. Вона вiдповiла крiзь сльози:
«Як же менi, Господи, не плакати й не лити слiз та не заводити? Всi гори довкола мене покрив Ти зеленим лiсом, а я зовсiм нага. З сорому i жалю плакати мушу i буду до суд-вiку заводити».
Жалко стало добротливому Господевi Говерлi, погладив ii голову й сказав:
«Не плач, не проливай даремно слiз. Твоеi наготи не будуть бачити, хиба лише дехто й не все. Я прикриватиму тебе лiтом хмарами, тай купатиму твою голову в промiннях золотого сонця. Ти перша зустрiчатимеш сходяче сонце, смiятися будеш до нього, а воно до тебе. Як прийде зима, я тебе першу покрию скатертю бiлого снiгу й будеш величатися в днину золотистим, а нiччю срiблистим обличчям. Будеш пишною й славною на всi гори».
Отак Господь заспокоiв, потiшив i «втолив» плач Говерлi. Вона втерла своi сльози й усмiхнулась до Господа – перестала плакати й заводити.
Та заледве вспокоiв Господь Говерлю, аж чуе далекий стогiн i нарiкання.
«Хто ж це стогне й нарiкае?» – питае Господь.
«Ох, це другий верх, лише трiшки нижчий вiд Говерлi, – Пiп-Іван». Прислухуеться Господь до нарiкання Пiп-Іва-на й чуе:
«Чому, Господи, поставив мене так далеко вiд Говерлi? Я самiтний, понад другими, низькими врехами й кичерами. Нема менi з ким порозмовляти, вони менi не рiвня. Рiвня лише Говерля, але вона далеко-далеко вiд мене, нi вона мене не почуе, анi я ii. Кривду заподiяв Ти менi, Господи».
На це йому Господь:
«Високий, великий ти, Пiп-Іване, але що з цього, коли розум у тебе малий. Не знаеш i не розумiеш, що найбiльша приязнь i наймилiша розмова бувають на вiддалi. Чим дальше вiд себе приятелi, тим краще для них. З вiддалi росте приязнь i любов. А розмова наймилiша мiж приятелями без слiв – розмова сердець. Серцям же не потрiбнi слова. Почуваеш себе самiтним, скучно й смутно тобi, так вiдзивайся до Говерлi серцем, говори до неi серцем, а вона вiдповiсть тобi серцем. Знай, лиш вiддаль притягае серце до серця, лиш вiддаль в'яже iх на вiки з собою; серця – не слова. Зв'язки свое серце з серцем Говерлi й перестанеш тодi стогнати й нарiкати».
