скачать книгу бесплатно
Вiстка, що Лукин знищив песиголовцiв, рознеслася вiтром по всiх Карпатах. Сам же Лукин блукав дальше Бескидами та говорив сам зi собою про чар i красу своiх гiр.
* * *
У своiх мандрiвках Бескидами мав Лукин, як уже було сказано, деякi зустрiчi, але найулюбленiшi були зустрiчi з старими верховинцями. Вiн дуже радо вислуховував iхне повiстування про старовiччину. Старi верховинцi вмiли гарно розповiдати про те, що було i про те, що прийде. iхнi розповiдi бували дивнi й цiкавi, нераз ванiть несамовитi, що не все вiдповiдали правдi.
Оце зайшов якось раз Лукин до знахаря в Голошинi та й почув вiд нього чудову казку про Чорногору:
«Був колись власником полонини пiд Говерлею богач-дука з Жаб'я, Федьо Шведюк. Вiн кожного року сам лiтував на тiй полонинi, мав богато бовгарiв i вiвчарiв, а маржини й овець так багато, що й не знав iм рахунку.
Проминали так роки, а з ними i старiвся Шведюк. Не зчувся вiн, як смерть загостила до нього й сказала:
«Чес уже Шведюку залишити полонину i всi статки та достатки тай iти з цего свiта на другий».
Бачив Шведюк ту смерть зблизька, чув ii слова та ii холодний подих. Покликав до себе своiх двох бовгарiв i наказав iм поховати його тут же таки на його полониш та й вийти на Говерлю з трембiтами i затрембiтати на всi чотири сторони свiту – дати знати всiй Верховинi, що не стало вже годного й славного газди жебiвського, Федя Шведюка. Закрив навiки своi очi Шведюк, а в них забрав iз собою погляд своеi зеленоi полонини й горду-пишну Говерлю над нею.
Щоб вволити волю свого газди-покiйника, пiшли бовгарi-трембiтарi з трембiтами на шпиль Говерлi. Нiч була вже, як вони станули на ii верху. Вгорi над нею свiтив мiсяць, хоч i не був ще вповнi. Бовгарi оперлися сильно ногами об грунт Говерлi, пiднесли вгору трембiти i сумнi звуки пронеслися по Бескидi – сповiстили, що вже розпрощався зi свiтом i полониною ватаг Шведюк, вже не буде бiльше лiтувати та ватагувати. Мiсяць, почувши сумну вiстку трембiти, пристанув над Говерлею та й засмутився. Потiм злегенька спустився нижче щоби ще лiпше почути тужливу гру трембiт та так низько спустився, що бовгарi могли досягнути його своiми руками. Вони перестали грати i, не надумуючись, вчепились один за один рiжок, а другий за другий рiжок мiсяця, а вiн, стрепенувшись злегенька, почав пiдноситись з ними вгору, в небеснi простори. Нiс iх, поки нiс, а там далi передав однiй зiрцi, а ця другiй, а друга – третiй i так далi доти, доки над ранком опинилися трембiтарi перед троном Господа Бога. Зложили Творцевi свiту i Верховини низький поклiн, впали на колiна i задули в своi трембiти, а один з них промовив:
«Господи Боже, наша гра, це вислiв нашоi вдяки Тобi за ту нашу гарну Верховину, що Ти ii нам подарував».
По цих словах, заграли ще раз обидва на трембiтах та так сильно, що по цiлiм небi пролунали звуки трембiт з вiдгомоном. Зараз позбiгалися всi ангели Божi з небес i з великим зацiкавленням слухали гри верховинських трембiт. Слухали й чудувалися, бо такоi гри ще зроду не чули. Один верховинець вiдложив свою трембiту, вийняв з-за череса сопiлку й заграв такоi веселоi, що й мертвий встав би з гробу. Не витримали ангели та й пiшли в танець i затанцювали гуцулки-трiсунки так, що аж святi заплескали в долонi. Верховинець заграв вдруге, але цим разом аркана, а за ним ще й круглека. Вiн грае, а другий приспiвуе. Св. Юрiй, опiкун Верховини, пiшов у присiди. Велика то була радiсть i втiха на небесах.
Обидва нашi верховинцi перебули там деякий час, а потiм попросили Господа Бога, щоб дозволив iм повернутися знову в свою улюблену, зелену Верховину. За дозволом Господа взяла iх знова одна зiрка, передала другiй, а ця третiй, а ця знову мiсяцевi, що занiс iх назад на Говерлю. Стали обидва на шпилi i дякуючи мiсяцевi та зiркам за iх услугу, заграли на трембiтах. Про свiй же побут в небесах не оповiдали нiкому. Однак один з них, приятель знахоря в Голошинi, зустрiвшись з ним у святоiванiвську нiч у Чорногорi, розповiв йому це, а знахор – Лукиновi. І так постала ще одна чарiвна казка Верховини – казка завороженого карпатського свiту.
* * *
Наслухався Лукин не мало про св. Юрiя, небесного лицаря, опiкуна й захисника Верховини та верховинцiв. Чув, що були такi, якi бачили того святого, але iх не було богато. Бажав i Лукин з цiлого серця побачити св. Юрiя. Але, чи побачить? Чи доступить тоi ласки?
Один старий ватаг на полонинi Гаджинi, що простяглася пiд Чорногорою, сказав раз Лукиновi, що св. Юрiй появляеться з початком мiсяця травня на Говерлi тодi, коли то верховинцi святкують його свято й виганяють маржинку на полонини – в день «полонинського ходу». З великою нетерпиливiстю вичiкував Лукин тiеi днини. Нарештi таки дiждався ii… Разом зi сходом сонця був уже на Говерлi. Станув на ii шпилi i жде…
З глибин гiр пiднялось сонце – встало з нiчного сну й зарум'янило бiлу хмарку над Говерлею. Вп'ялив Лукин своi очi в ту хмарку. Пливе та хмарка по небi i затримуеться над Говерлею. Побачив Лукин у нiй узброеного лицаря на бiлому конi. Лицар i його кiнь блищать в золотi. Лицар в однiй руцi тримае спис, а в другiй – золотий рiг. Знизилась хмарка над Говерлю, а з неi зiйшов кiнь на землю i з коня зiскочив лицар…
«Боже! Та це ж св. Юрiй – подумав Лукин – той лицар-воiн, якого з-давна я прагнув побачити!»
Св. Юрiй станув на верху Говерлi, приложив золотий рiг до рота i заграв у нього. По всiх Карпатах понiсся голос рога. Знае добре Лукин, що означае ця гра в рiг. Нею сповiщае св. Юрiй Верховину та ii мешканцiв, що минула вже довга i люта зима, а iй на змiну прийшла радiсна й зелена весна. Журчать потоки, спiвають пташки, зозуля куе, цвiтуть на лугах квiточки, всмiхаеться до людей золоте сонечко, полонини вкриваються зеленими травами i овечок та вiвчарiв з сопiлками очiкують.
Весна, весна всюди! «Полонинський хiд».
О, який же щасливий Лукин, що Господь дозволив йому побачити зблизька найбiльшого «светого Верховини». Ось що розповiдав Лукин про свою зустрiч iз св. Юрiем на Говерлi:
«Наколи св. Юрiй зiскочив з коня, я впав перед ним на колiна й зложив руки наче до молитви, а святий взяв мене за плече й пiдвiв на ноги. Я хотiв взяти коня за повiд i притримати його, але вiн дав знак рукою, щоби залишити коня. Наколи вiн закiнчив гру в рiг, звернувся до мене i спитав:
«Знаеш легiню, хто я?»
«Знаю. Ти е св. Юрiй» – вiдповiв я.
«Правду сказав еси. Так, я св. Юрiй, опiкун вашоi Верховини. Хотiв ти побачити мене? Хотiв?»
«О, ще й як хотiв! Дуже, дуже хотiв побачити тебе!»
«Ну й побачив. Так воно бувае: треба дуже сильно хотiти, а тодi те хотiння перейде в дiйснiсть. Так то i з тобою легiню, – бажав i побачив того, кому Господь, який сотворив Верховину, вiддав ii в опiку. Побачив того, хто понад усе любить Бога й оцю Верховину з ii верховинцями. Любить i бажае, щоб всi верховинцi любили Творця гiр i свою Верховину та щоби вони обороняли ii вiд лютих ворогiв так, як я ii обороняв вiд лютого й ненажерливого змiя-смока.
Знай це i перекажи iншим, що лише щира й гаряча любов до Бога та любов до рiдноi, Богом даноi вам землi дасть силу й вiдвагу та готовiсть станути в ii оборонi. Лише любов до свого i своiх буде породжувати велику ненависть до ворога i до всего, що вороже. Все те, що ти почув вiд мене, затям собi й нiколи цього не забудь. А з цим i бувай здоров легiне!»
Сказав це, скочив на коня, пiднявся вгору i зник в хмарi, що нависла над шпилем Говерлi та немов чекала на нього. Був ось тут, здаеться, i раптом не стало його! Вже нема коло мене небесного лицаря – св. Юрiя, Я ж сам i посьогоднi не мозку сказати i не знаю, був я справдi на Говерлi, бачив св. Юрiя i говорив з ним, чи нi? Однак воно було так, як я оце оповiдаю, а може була це лише казка занесена i нашептана вiтром з Говерлi. Не знаю дотепер i не можу певно сказати. Може це й був привид. Бо Чорногора враз iз Говерлею, це частина великого, бескидського свiту, що все оповитий таемничiстю i завороженiстю. Все тут заворожене – Верховина i самi верховинцi. Заворожений був i я, Лукин – син Карпат».
Як би там воно не було того весняного ранку на верху Гомерлi, але Лукин не забуде цього до самоi смерти…
Потiм зайшов вiн до стаi на найближчiй полонинi та чемно привiтався з ватагом, бовгарями i вiвчарями. У стаi було сьогоднi багато запопадливоi роботи, бо газда-ватаг щойно викочувався зi всякими запасами на полонину, але ватра вже горiла перед стаею. Щойно вечером мiг Лукин розговоритись з ватагом та його слугами, а про свою зустрiч зi св. Юрiем не згадував. Хотiв ватаг, щоби Лукин залишився в нього хоч на кiлька днiв, але вiн сказав, що весна, яку принiс у гори св. Юрiй, тягне його на верхи та на дальшi полонини i вiн мусить iти. Було б грiхом сидiти на однiм мiсцi, коли соняшна, чiчками закосичена весна загостила в гори Бескиду. Попрощав ватага й пiшов зеленими верхами та полонинами, пiшов темними лiсами, понад бистрими потоками.
Ходив, блукав, аж нарештi опинився на полонинi Шкорушнiм. Раптом – що за привид? Та невже ж це знов св. Юрiй на своему конi? Повагом ступае кiнь, своiми копитами ледве торкаеться землi. Видно не спiшиться його iздцевi, а йому також нi. Святий Юрiй розглядаеться на всi сторони та посмiхаеться, але Лукина не бачить. Лукин же тихцем слiдом за святим йде. Куди св. Юрiй – туди й Лукин. Перед св. Юрiем зацвiтають вмить чiчки i стеляться немов пухнистий лiжник пiд копита срiбногривого коня, а за ним чарiвна музика й спiви. Все грае i спiвае – св. Юрiя i його весну вiтае. Назустрiч святому виходять всi звiрi, а мiж ними йде повагом «вуйко» – ведмiдь. Он станув пiд лiсом на двi заднi лапи та й кивае своею косматою головою, нiби кланяеться i муркоче щось, весною радiе. Там далi вiтають святого Лiснi, Мавки i Лiсовики – спiвають та танцюють. Танцюе собi й Чугайстер. Вийшов iз своеi палати також Цар Лiсiв i кланяеться св. Юрiевi. Виходять назустрiч святому також верховинцi зi своiх курниць i колиб та навколiшки стають перед ним.
Усе, що тiльки живе, зустрiчае святого спiвами й танцями, радiе його весною. Але чи справдi все? Нi! Погане й люте гаддя та всяка iнша нехар заховалася в нетрах i дебрах – не до них же св. Юрiй приiхав з весною. До пiзнього вечора ходив Лукин горами за св. Юрiем. Так скiнчилася Божа днинка. Зарозкевилися гори заходячим сонцем, що сховалось десь за Чорногорами, а на небi появилася бiла хмарка i спустилася на землю. Кiнь пiднявся з св. Юрiем вгору i сховався в тiй хмарцi.
* * *
Лукин приляг пiд старою ялицею та задумав переспати нiчку пiд нею. Але заснути не було легко. Весь час стояло перед його очима те, що вiн пережив i бачив вдень. Десь аж перед ранком таки заснув, а чи лише задрiмав. А як сонечко мало сходити i було ще досить зимнувато в цю весняну нiч, почув Лукин, що його щось грiе – зробилося тепло. Розплющив очi i, ох, лишенько! побачив коло себе» вуйка». Цей собi простягнувся вигiдно на всю довжину, притулився до Лукина та й хропе. Лукин задеревiв i не знае на милiсть Бога, що мае робити. Лежати тихо далi, а чи вставати? Прокинувся зi сну й ведмiдь, спокiйними очима вдивляеться в Лукина i муркоче щось немов кiт на печi. Чи ж бува часом це не той сам «вуйко», що глядiв з-пiд лiса на св. Юрiя? Бизiвно, той сам! Встае наш «вуйко» та повагом йде в лiс, а Лукина залишае в спокою. Поки Лукин рiшився спати ще, а чи вставати вже, дивиться, вертае знову з лiса ведмiдь, але не з порожнiми руками. Вiн несе два великi куснi м'яса. iсть сам один кусень, а другий дае Лукиновi, кивае головою, та муркоче щось, наче б припрошував його iсти. Ну, а Лукин, що буде те й буде! – iсть. Встав Лукин, обтiпався з моху та йде в полонину, а за ним не вiдстае i «його вуйко». Видно сподобав собi Лукина. Не диво ж, оба сини Карпат i уродженцi гiр та лiсiв – пiзнали один одного. Десь аж на третiй полонинi розпрощалися обидва та й пiшли кожний в свою путь. «Вуйко» в лiс, а Лукин покинув полонину i зiйшов над потiк та подався вглиб лiсу.
Над потоком стрiнув Лукин старого Лiсовика. Цей взяв Лукина за руку i повiв пiд скалу. Лукин побачив там якогось чоловiка. От не знати тiльки чи вiн спить, а чи мертвий? Лiсовик» се запевнив Лукина, що цей чоловiк не мертвий, а лише спить, твердим як камiнь, сном. Звiдкiль вiн i чого зайшов аж сюди, не знае. От зайшов сюди, лiг i заснув. Та так твердо спав, що навiть не чув гри на розi св. Юрiя, не встав i не вийшов назустрiч веснi. За кару буде тут спати аж до другоi весни…
«А що буде з ним, як прийде зима? Не замерзне? – спитав Лукин.
«О, нi! Не замерзне! – вiдказав Лiсовик. – Буде спати пiд снiгом, як пiд лiжником».
Випровадив Лiсовик Лукина на верхи. Там побачив Лукин стару, повалену на землю, ялицю, а пiд нею лежав мертвий чоловiк.
«Це була в горах найстарша ялиця, – сказав Лiсовик. – Пiд неi сходилися колись всi верховинцi в святоiванiвську нiч. Аж оце недавно зайшов сюди цей чолов'яга i зачав рубати топором ялицю. Зарубав ii до половини, а тодi бризнула з ялицi кров в його очi i ослiпила його. Вiн упав i зразу звiялася буря, повалила на землю пiдрубану ялицю та привалила собою рубача. От, знай – твердий е закон карпатських гiр. Життя дае життя, а смерть сiе смерть!»
Пiшов собi Лiсовик в свiй лiс, а Лукин на верхи кичери та на полонини. Пiшов туди, куди манила його чародiйна весна. З верхiв i полонин заманила його i над Черемош, на зелений, заквiтчаний луг, де цвiла бiленьким цвiтом калина, а його запах рознiсся по цiлiм лузi.
О, Боже святий! Батьку нашоi природи! – на лузi, недалеко калини, побачив Лукин ще одне гiрське чудо-диво, ще одну казку Карпат. Дивиться i не надивиться. Чудуеться та й своiм очам i вухам не вiрить. Ось там стоять двi сестрички-красунi. Але ж i красунi якi, ще досi таких не стрiчав нiде i не бачив. В обох рум'янi та бiленькi мов молоко личка. В одноi на головi вiночок з зеленого барвiнку, розпущенi бiлявi та довгi коси, а в руцi китичка весняних квiтiв. Сорочка бiленька, вишита, аж до нiг сягае, а постiльцi на ногах срiбнi, очi ж – голубi самоцвiти! Друга чорнявка з чорними очима, як з блистячими перлами, а головка закосичена бiлим, калиновим цвiтом. На ногах золотi постiльцi. З очей обох красунь так i сяе блиском, радiстю та веселiстю. Вони побралися за руки i тримаються по-сестриному.
Лукин наче остовпiв та й питае себе:
«Хто ж це може бути? Хто це, оцi двi сестрички з неземською красою?»
Аж знова ненадiйно з'явився коло нього Лiсовик. Стоiть i смiеться до нього:
«Не знаеш Лукине, хто це такi, цi двi красунi? Га? Не знаеш? То я тобi скажу. Ота бiлявочка, це наша верховинська Спiваночка, а чорнявочка – Гуляночка. Двi нерозлучнi сестрички, немов близнюки. Стiй та дивися, що буде дальше».
Дивиться Лукин, а з лiса виходять три Лiсовики. Один iз скрипочкою, другий з цимбалами, а третiй з флоерою. Заграли музиканти, заспiвала бiлявочка, а чорнявочка пiшла в танець. Повиходили з лiса Лiсовики, Лiснi i Мавки, заспiвали та заграли всi гори з своiми лiсами i потоками. Пiшло в танець все, що разом з весною ожило. Цiла Верховина спiвае, грае та танцюе! Заспiвала Чорногора з Говерлею, завторував iм Пiп-Іван, заграв П'етрос у флоеру. Затанцював Пiп-Іван з Говерлею коломийки, а також всi верхи з кичерами. Спiвали та танцювали так, що аж гуло по Верховинi. Спiвають весняними шумами лiси-пралiси, грають гiрськi бистрi потоки. Якже ж не пiти в танець також i полонинам? Пiшов в танець Чiвчин з Лудовою, Шкорушний з Явористою, Кедровитий зi Скупою.
Заспiвав iз Спiваночкою i Лукин та пiшов у танець з Гуляночкою. Спiвае i танцюе аж дух запирае. Ось там вилiз iз гущавини «жесний» Чугайстер – той вiчний карпатський танцюрист. Спiвае на все горло i танцюе так, що аж земля пiд ним дрожить. Рад-не-рад, мусiв Лукин з ним також потанцювати та ледве вирвався з його рук. Тодi кинувся Чугайстер до Лiсних i Мавок, але вони повтiкали вiд нього в лiси. Забралися в лiси й Лiсовики, а з ними й музиканти. На лузi лишилися лише двi красунi – Спiваночка й Гуляночка – та й Лукин з ними. Хотiв також пiти геть, але не мiг i кроку ступити, так був заворожений обома красунями. А вони все смiються до нього та пiдморгують своiми веселими оченятами.
Пiзнiше почув Лукин таке вiд тих красунь: Занесли iх сюди у Карпати тi першi верховинцi, що то перед вiками зайшли були в гори, здобули iх i заселили. З далеких краiн мандрували сюди, густо-часто трупами стелили свiй шлях, трупами ворожими i своiми. Важка й небезпечна була iх мандрiвка. Не одне, що зi собою забрали, загубили по дорозi. Не одне загарбали в них вороги. Але Спiваночку та Гуляночку таки аж сюди в гори занесли. За пазухами iх у стужу грiли, на днi серця ховали iх вiд лютих ворогiв та як тiльки могли боронили iх, щоби ненарушеними занести сюди в Карпати. Тут же iх сокотили немов цiнний скарб i з поколiння в поколiння передавали. Сестрички Спiваночка i Гуляночка, щирi та вiрнi своiм верховинцям, ввесь час тримаються iх, як добрi дiти батькiв.
«Я – каже Спiваночка, – не залишаю верховинцiв нiколи. Спiваю iм вiд колиски до гробовоi дошки. В хвилини веселости – веселюся з ними, в смутку ж – потiшаю iх i розганяю тугу. Не опускаю iх в горю, слабим сил додаю, впавших пiдношу, хворих оздоровляю, заплаканим сльози втираю, воiнiв до бою з ворогом загрiваю. Нiжна я та тендiтна, але велику силу маю».
«А я, – каже Гуляночка, – я ввесь час з верховинцями перебуваю: на весiллях, на храмах, на толоках, по селах i на полонинах та при кожнiй нагодi з молодими i з старими. Вмiю старих вiдмолоджувати i в танець iх брати. Не менша в мене сила, як у моеi сестрички, Спiваночки».
«Треба тобi, легiню, ще й те знати – додала Гуляночка, – що обi ми все молодi та безсмертнi, не старiемося i не вмираемо. Таку ласку маемо вiд самого Бога. Без нас обох не могли б жити верховинцi».
Спiваночка додала ще вiд себе:
«Ти ж бачив легiню, як то часто Аннички та Марiчки горами ходять i спiвають:
Спiваночки-Гуляночки, де я вас подiю?
В полонинцi на царинцi, там я вас посiю!
І так сiють, щоби iх легiнi збирали i за кресанi клали». Не минула хвилинка, як вони обi зникли з очей Лукина. Знову ж не знав Лукин, чи це була з'ява, привид, а чи дiйснiсть? Постояв ще троха на лужку та й пiшов на верхи. Пiшов, як тi Аннички та Марiчки, сiяти полонинами i царинками спiваночки та гуляночки. Та просив i благав Господа Бога, щоби вони росли i не в'янули та не всихали навiть пiд час зимових морозiв i снiговiй. З весною в руках, зi спiваночками-гуляночками в серцю – блукав Лукин горами так довго, аж дiждався лiта з соняшною, золотою короною на головi. В цей час часто чув Лукин спiв косарiв:
«Ми в луг пiдем всi з косами…»
* * *
Якось раз ненадiйно стрiнув Лукин ще одне чудо – нiколи невидану жiнку. Нi стару, нi молоду – не гарну та й не погану. Вся в сiренькiй одежинi, з довгими розпущеними косами, зi срiбними кораликами на шиi; з лагiдним i милим усмiхом на приблiдлих устах. Йде вона назустрiч Лукиновi, ступае малими, в золотих постiльцях, нiжками, ледве землi ними дотикае. Пiдходить до Лукина i вiтае його усмiхом:
«Здоров був, легiне! – каже з-тиха. – Не знаеш ти мене, не стрiчав мене у своiх мандрiвках. Не чув ти також i мого голосу – вiн тихий i нечутний. Мое iм'я Тишина – «порекла» не маю. Я Тишина «невидимка». Карпатська заворожена Тишина. Самi Карпати зродили мене i в Карпатах ввесь час живу. Вони мене потребують. Тяжке карпатське життя, було би без мене ще тяжче.
Я звичайно проживаю в глибинах карпатських пралiсiв там, де не доходять жаднi голоси й не перешкоджають моему спокоевi. Часом виходжу iз моего сховку на свiт i це роблю тодi, коли мене свiт потребуе. Сам же знаеш, що життя в Карпатах, це вiчна й безнастанна боротьба. Отож в таких випадках мушу i я зводити боротьбу з усiм тим, що менi противне й вороже. Раз я його, а другий раз. воно мене перемагае. Такий уже тут закон гiр: переможений уступае мiсце переможцевi. Те все дiеться до якогось часу. Бо ж усе тут чергуеться.
Нi на веснi, нi влiтку, немае для мене спокою нi мiсця тут в горах. Весною все тут грае та спiвае; гримлять потоки, шумлять лiси, спiвають верховинцi, блеють овечки та порикуе маржина. Влiтку ж полонини лунають рiзними голосами, б'ють громи, гудуть-ревуть збуреними водами рiки й потоки, по селах та царинах дзвенять коси. В такi часи мушу пересиджувати в глибинi лiса. Не виходжу з нього i так вичiкую осени. Опустiють полонини, а тодi як справжня Тишина, панею проходжуюся по них. Згодом знов настае час чорногiрських вiтрiв осiннiх. Вони немилосердно проганяють мене з полонинських верхiв. Мушу тодi знов iти в лiси. Не дуже то радо, поступаюся я тим вiтрогонам. Верховинцi кажуть про цей час: «це передзимова тиша».
Щойно перед самим приходом зими, я виходжу знову на гори. «Тиша аж у вухах дзвонить». Усе тихне тодi, наче до землi прилягае i надслуховуе. Починае падати снiг. Тихими, бiлими снiжними платками вкриваються гори, полонини, лiси й села. Нi звуку, нi шелесту. Тодi я паную i нiщо не заколочуе моеi тишi. Так тягнеться якийсь час, аж поки знову заговорить Чорногора. Заговорить бурею, вихром зареве, застогне i засвище. Грiзна та дика ота зимова буря в горах – безжалiсна й безпощадна. Перед нею мушу я втiкати в дебри й нетри. Як ущухне та вихора, тодi я знова виходжу з укритку й заливаю гори зимовою тишею. Анi вiтерець не дихне, все глухне, мовкне, каменiе, завмирае. Я, Тишина, беру гори в своi руки, а менi на допомогу приходить сивоусий дiд Мороз. Тихнуть тодi i всi гiрськi села. Люблять мене, цю зимову Тишину, всi гори, лiси й верховинцi, а я iх – також люблю. Хоч сама я тиха Тишина, але люблю гiрськi бурi, снiговii, повенi-плови, вихори й громи, люблю боротьбу з ними. Знаю добре: сумне i невеселе життя було б в наших горах, коли б у них була панею лише я. Тодi мертвеччина залила б нашi гори i людей. Потрiбнi тут на перемiну також i бурi.
Бувае, що я дуже часто заходжу на цвинтарi та вiдвiдую покiйникiв. Знаю, вони дуже люблять мене. Заходжу також i до живих. Заходжу тодi до них, коли iхнi душi буряться, а в iх грудях бушуе неспокiй. Заходжу та втихомирюю iх. Бо й не даром люди кажуть таку приповiдку: «Святий спокою – гаразд з тобою», а спокою не було б, якщо не було б мене – Тишини. Лише я одна, Тишина, поедную iх з Богом, лише у тишi зносяться iх душi до Господа. Лише у тишi можуть вони заносити своi щирi молитви до Всевишнього. Нестерпне i докучливе було б без мене буйне життя, бурхливе та неспокiйне.
Ось так говорила гiрська Тишина з Лукином. Потiм повела його за руку в незнанi i таемнi мiсця гiр. Побачив там Лукин пишну палату, що була збудована з срiбних цеголок та обведена золотою огорожею. Вiкна палати були з дiяманту, а покрiвля – зоряна.
«Я тут найчастiше перебуваю. Це моя палата – палата Тишини» – сказала вона. Потiм запровадила Лукина в iншу палату в пiдземеллi, де було багато просторих кiмнат та й сказала;
«Часом перебуваю i тут, але лише по пiвночi. Перед пiвнiччю перебувають тут заклятi князiвни й лицарi; тут мерт-в'яки, самогубцi, потопельники, вовкулаки й упирi. Приграе iм невидима музика, а вони якось чудернацько крутяться, нiби танцюють та монотонно спiвають. По пiвночi я тут е гостею, Тишина. Тiльки раз на рiк я паную тут цiлу нiч. Це дiеться на Святорiздвяну нiч, коли ввесь свiт прославляе Святу Тиху нiч.
Отже пiзнав ти сси мене добре, легiню, а тепер прощавай! А як часом розбурхаеться твое серце й душа вихром завие, тодi приклич мене. Прийду до тебе, покладу свою руку на твою розгарячену голову, заспокою серце та втихомирю твою Душу».
«А тепер бувай здоров!» – помахала до нього на прощання рукою, а Лукин зняв з голови кресаню i низенько iй поклонився.
«Прощай Тишино, – сказав з-тиха. Обернувся i пiшов в другий бiк iз спокоем в серцi.
* * *
Лукин, блукаючи горами, не одно бачив i чув. Вiн заглядав у кожну щiлину, в закутину; з усiм розмовляв, до всего прислухувався i мав багато пригод. Бачив Царя Лiсiв, мешкав в його палатi, знав Лiсних i Лiсовикiв, сходився з Мавками, знав Велетня та не були йому незнаними добрi та злi духи. Зустрiв також i Карпатську Тишину.
Не стрiчав однак ще верховинськоi Старовiччини. ii вважае все верховинське плем'я найбiльшим скарбом. Богато чув про неi i знав, що вона заходить до верховинських хат, та все ходить горами.
Одного разу, коли запанувала в горах Тишина, Лукин попав у задуму. От i пiдiйшла до Лукина Старовiччина, поклала на нього свою костисту i жилаву руку та збудила його iз задуми. Зразу не знав вiн, що це Старовiччина. Побачив лише стару-старезну, але крiпку-кремезну жiнку. Була вона в шкiрянiй одежi, в постолах на ногах, мала довгi й наче мохом порослi коси. Стара собi, але очi молодi i палкi, а усмiх веселий, наче в дитини. В однiй руцi тримала книгу, а почерез плече перевiсила велику торбу.
Лукин, налякавшись троха, хотiв струнути ii руку з плеча i пiднятись на ноги, але вона взяла руку сама з його плеча i погладила нею голову Лукина та дала заспокоюючий знак нею. Тодi почала говорити лагiдним i милим тоном:
«Успокiйся легiню. Це я, про яку ти нераз мрiяв, – хотiв стрiнутись зо мною i багато чув про мене. Я карпатська Старовiччина, прародичка верховинцiв i прамати горен. Давно було це, коли прапрадiди, йдучи сюда з далеких краiн на здобуття Карпат, взяли зi собою найцiннiше – глибоку вiру в Бога i в мене – i занесли тут пiд Чорногору. Вiру в Бога несли в серцях i душах, а свою Старовiччину давню i минулу, несли в пам'ятi i споминах. Тяжкi були мандрiвки i завоювання Карпат: повно небезпек, перешкод, холоду, голоду i загрози смерти. Дещо погубили вони по дорозi, дещо заграбили вороги, але вiри i надii в Бога не мiг iм нiхто забрати, бо вони заховали це на днi сердець. Мене, Старовiччину, також сокотили мов зiницю в оцi, а пiд час небезпек, чи смерти, передавали мене другим i так донесли мене аж сюди в Карпати.
Може спитаеш мене, чому вони назвали мене Старовiччиною? Та ж просто тому, що в менi захованi всi звичаi i обичаi цього гiрського народу, що замешкали настало в Карпатах. Отже, дiм будують на пiдвалинах, коверцi ткають на основi, таксамо i я е для верховинцiв пiдвалина i основа для побудування iхнього життя. Про це знають добре нащадки завойовникiв Карпат i живуть мною вiд колиски до гробовоi дошки. iхне життя виповнене Старовiччиною. Я з ними в радостi i горю, на уродинах i похоронах, з живими в церквах i з мартвими на цвинтарах, на забавах i весiллях. Я е у iхнiх звичаях, обрядах i вiруваннях, у спiваночках-гуляночках, у повiстках-казках, переказах, у згадках-споминах про глибокi моря i широкi рiки; я в колядах, щедрiвках, гаiвках; я по селах i лiсах, по верхах i полонинах. Обходжу з верховинцями всi свята: Рiздво, Великдень, Святу Недiлю, а в Святоiванiвську нiч йду в Чорногору з гуцулами, йду з ними на полонини весною, а осiнню сходжу з ними i маржинкою в села.
Я, Старовiччина, в буйностi й красi життя-буття верховинцiв, у силi iх тiла й духа, в вiдвазi й очайдушностi, в погордi до смерти, в iхнiй любовi до свого, а ненавистi до ворожого, в готовостi вiддати життя свое за волю i свободу, в готовостi захисту своiх гiр вiд ворога. Я в думках i вчинках. Як сокотять верховинцi ту ватру, що ii занесли в гори предки i передають однi другим, так повиннi правнуки сокотити Старовiччину, занесену в Карпати, щоб вона не пропала i не загинула. З нею ж може загинути й верховинське плем'я та слiд по ньому пропасти. Тому я, як стара ялиця, дбаю щоб не пропало мое насiннячко, а щоб скiльчилося i росло, щоб наша старовинна традицiя передавалась з роду в рiд i закорiнилася в серцях верховинцiв та щоб звiдси не вирвала мене жадна негода, анi лютий ворог.
Так, легiнчику, почув ти i побачив та впiзнав мене – карпатську Старовiччину. Почуте закарбуй собi в серцю i пам'ятi та нiколи не забудь твоеi Старовiччини. Сам шануй мене i скажи другим, щоб шанували. З оцим бувай здоров Лукине!» – Сказала i подалася тихими кроками «на верхи гiр, що сягають зiр».
Лукин ще довго мав перед очима Старовiччину, а в вухах звенiв ii голос. З високоi полонини нiсся сумовитий голос спiваночки:
«Та, як я си нагадаю тоту старовину,
Серце ми си розпукае, що мало не згину».
* * *
Чув якось то Лукин, що у Чорногорах пiд Говерлею мае бути заворожений i зачарований вiдвiчний пралiс, де ще нiхто не бував. Там було дуже «варiвко» – можна до пралiсу зайти, але вийти – нi! Навiть i звiрi не заходять до зачарованого пралiса. Лише «вуйко» заходить туди, як зачувае свою смерть, щоб в неприступних дебрах зложити своi старi кости. Зареве на все горло в передсмертнiм крику, а лiс передасть вiстку, що не стало вже того, хто завдавав смерть iншим.
Думав Лукин днями й ночами, як то би дiстатися туди, в пралiс Чорногори. Перейшов цiлу Чорногору вздовж i впоперек, а зачарованого пралiсу нема. Мабуть якась дивна сила не впускала його в пралiс. От i минае осiнь та зима зближаеться, а Лукин ходить Чорногорою i не знаходить пралiсу. Отак захопила його зима пiд Говерлею. Люта i морозна зима, а Лукин з довбнею в однiй руцi, а в другiй – гострий топiр, ходить-блукае, зачарованого пралiсу шукае. За черес запхав вiн ножаку, пiстоль i кресало з губкою та й ходить, а де нiчка його зловить там i заночуе. Розкладе ватру, похарчуе та й засне, але – чуйко спить.
Може б був i надаремно блукав Лукин, якщо б був не стрiнув знайомого Лiсовика. Цей вiдразу лiсовою мовою каже Лукиновi:
«Гей, знаю Лукине, чого оце ти блукаеш горами. Забагнулось тобi зайти в заворожений пралiс. Ходи зi мною, я тобi покажу. Але сам, нi, не пiду туди, бо нам Лiсовикам заборонено там лiзти. Ти ж хочеш пiти там, то йди, але чи вийдеш з нього, не знаю».
Був морозний, соняшний ранок. Крутими стежками в темних дебрах та глибокими нетрями, продиралися Лукин i Лiсовик все дальше вглиб лiсiв. От i не дуже довго йшли, як Лукин побачив, мов високою стiною стали вiковi ялицi й смереки. Чорний та темний пралiс, аж страх глянути на нього.
«От i зачарований пралiс, Лукине – сказав лiсовик. – Ти ж його шукав. Бувай здоров! Роби, що сам знаеш. Я тебе не раджу нi сяк, нi так».
Махнув на прощання рукою i поспiшно пiшов понад потiк.
А Лукин впертий, сказав собi:
«Що буде, те й буде! Зайду!»
Зразу, як тiльки зайшов, потонув в чарах пралiсу. Ненерушима карпатська первовiччина – лiсова пуща, стала перед ним в повнiй ненарушеностi дiвицтва. Вiковi дерева, грубезнi й височезнi, а на них замерзлi iскристо-срiбнi кришталики виблискують до сонця. Над зелено-снiжно-бiлим пралiсом видно клаптик темносинього неба. Стоiть пралiс тихо та ваговито, заслуханий в наче якийсь сон-казку. Заснiженими деревами наче накликае i притягае та манить до себе, далi й далi вглиб. Святочна тут та таемнича тиша i глуха мовчанка. Вiковi дерева наче простягають своi крiслатi галуззя-руки по Лукина i хочуть омотати його Де-не-де продираються танюсiнькi, як волосинка, промiнчики сонця.
Довго, наче заворожений, стояв Лукин i подивляв чар пралiсу. Потiм, помалу подався в його глиб. Аж раптом, наче з-пiд землi вирiс, i заступив йому дорогу, старезний вiковий дiд. Весь оброслий довгим та грубим мохом, але кремезний, як отi ялицi.
«Стiй! – крикнув вiн грiзно, – анi кроку дальше! Скажи менi, хто ти i хто завiв тебе сюди? Чого тут шукаеш?»
Розповiв йому Лукин все по-щирому. Дiд, вислухавши його, спитав:
«Знав ти, що в цей заворожений пралiс, не вiльно заходити? Га?!»
«Та знав». – Вiдповiв Лукин.
«Ага, знав i не боявся заходити? Знав, що хто сюди зайде, то вже нiколи не вийде звiдси! Бачу ти смiльчак i вiдважний собi легiнь. Я люблю таких. Ходи за мною, покажу тобi цей заворожений пралiс».
Взяв Лукина за руку i повiв вглиб пралiсу, а по дорозi розповiв йому таке:
«Коли зайшли сюди в Карпати люди i почали винищувати красу гiр – лiси, тодi пiслав мене сюди Цар Лiсiв i наказав сокотити цього пралiсу. І так вiдтодi до тепер, я е сторожем пралiсу».
