скачать книгу бесплатно
Мiй друг Франц Йосиф
Петро Михайлович Лущик
Барви
Петро Лущик (нар. 1963 р.) – украiнський письменник, неодноразовий лауреат Мiжнародного лiтературного конкурсу «Коронацiя слова» (2004, 2014, 2015, 2017). Основною темою його творiв е украiнська iсторiя. Вже декiлька рокiв автор спiвпрацюе з видавництвом «Фолiо», де побачили свiт його книжки «Тамплiери короля Данила», «Ратники князя Лева», «Отроки княжича Юрiя», «Помiж двох орлiв», «Мушкет з лiлiею», «Настане день, закiнчиться вiйна…», «Манускрипт з минулого».
Живе i працюе у селi Сопошин Львiвськоi областi.
1855 рiк, самий розпал Кримськоi вiйни. Союзнi держави воюють з Росiею, проте молодому цiсарю Францу Йосифу І якимось чином удаеться зберiгати нейтралiтет. Та пiд час поiздки iмперiею вiн дiзнаеться, що у Львовi на нього готуеться замах. Хто бажае йому смертi? Союзнi держави чи Росiя? Чи, може, поляки з украiнцями?..
Щоб розв’язати це питання, до Львова прибувае столичний ловелас i дамський пiдлесник Максимiлiан Рутецький, який мае украiнське корiння. Та чи вдасться йому розплутати складний клубок iнтриг, знайти замовникiв i врятувати Франца Йосифа?.. Про це читайте в новому романi Петра Лущика.
Петро Лущик
Мiй друг Франц Йосиф
Серiя «Барви» заснована у 2019 роцi
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© П. М. Лущик, 2019
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2019
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Пролог
Можливо, комусь може видатися дивним, чому саме тепер, напередоднi Великоi вiйни, котра ось-ось сколихне Європу, менi забаглося згадати цi подii шiстдесятирiчноi давнини. Здавалося б, кому зараз яке дiло до того, що могло статися, але не сталося у такому вже далекому 1855 роцi. Аналiзуючи те, що вiдбуваеться навколо подiй у Сараевi, я щораз бiльше переконую себе у тому, що все, що довелося пережити менi, цiлком можна було повторити тепер, i не стояла б зараз iмперiя на порозi вiйни, про результат котроi можна лише здогадуватись. А те, що вiйна буде, знаю доконечно. Ще зранку мiй онук Максимiлiан, полковник Генерального штабу, повiдомив iнформацiю, що Сербiя вiдхилила ультиматум цiсаря i Вiдню нiчого не залишаеться, як оголосити Белграду вiйну.
Останнiми днями мене не покидае вiдчуття якогось дежав’ю. Тодi, майже шiстдесят рокiв тому, менi, ненавченому у дипломатii i рознiженому у вiденських салонах юнаковi, вдалося вiдвернути катастрофу, в котру, як от тепер, намагалися втягнути Австрiю сильнi свiту сього. Цiсар на декiлька рокiв змiг зберегти мир, щоправда, цiею передишкою скористатися не зумiв. Я ловлю себе на думцi, чому ж тепер не знайшлося нiкого, хто зумiв би запобiгти вбивству ерцгерцога Франца Фердинанда у Сараевi, як свого часу це вдалося менi. З висоти прожитих рокiв i набутого досвiду я можу зробити единий висновок: вiдвернути замах на спадкоемця престолу можна було, але зараз настали такi часи, коли всiм хочеться вiйни. На жаль, моi генеральськi нашивки дають менi право стверджувати, що романтика i краса наших пiхотних полкiв досить скоро буде забризкана кров’ю, а красивий алюр цiсарсько-королiвськоi кавалерii зникне при першiй же зустрiчi з новiтньою зброею – кулеметами.
Іще ранiше я декiлька разiв поривався описати цi подii, але щоразу мене зупиняв цiсар, мотивуючи це тим, що надто мало часу минуло з тих пiр i взагалi не варто дражнити гусей, особливо у час такоi невпевненостi. Зараз же, коли у живих не залишилося жодного свiдка тих подiй – i безпосереднiх учасникiв, i непрямих, – й у час, коли будь-яка дiя чи бездiяльнiсть Вiдня е нiчим iншим, як цугцвангом[1 - Цугцванг – термiн у шахах, коли будь-який хiд веде до погiршення ситуацii.], я нарештi маю повне право хоча б для себе проаналiзувати, чому тодi менi вдалося вiдвернути вiйну, а теперiшнi генерали цю можливiсть прогавили.
До того ж зараз цiсарю не до мене i не до моiх мемуарiв. Я його навiть розумiю. Не дай Бог комусь пережити те, що довелося Францу Йосифу: бути свiдком смертi iмператрицi Єлизавети, сина, дочки, двох братiв, а насамкiнець мiсяць тому загинув iще один спадкоемець. Ба бiльше, останнiм часом вiн не покидае Бельведер[2 - Бельведер – замiська резиденцiя австрiйських цiсарiв.], намагаючись хоча б там зберегти таку милу йому атмосферу минулого, де час наче зупинився.
Тому, напевне, нiкому не буде погано вiд того, що я опишу подii, безпосереднiм учасником яких менi довелося бути.
Отже, я починаю!
І
Лемберг зустрiв мене по-своему: хмарами, що наче зачепилися за Високий замок, вiднедавна названий горою Франца Йосифа, i краплями дощу, котрi невiдь-як трималися у повiтрi й не падали на вже й без того вогку землю. Я з жахом уявив, як виглядатиму, коли доведеться ступити на цю мокру i, безперечно, брудну дорогу, але тут, нiби за порухом якоiсь чарiвноi палички, пiдкови запряжених коней зацокали брукiвкою. Одночасно загуркотiли колеса карети – я в’iхав у Кракiвське передмiстя.
Я iз цiкавiстю вдивлявся у вiкно карети. Здавалося, безладно побудованi обабiч дороги будинки, до того ж жителi яких явно не належали до оточення магiстрату мiста, тим не менше утворювали на диво цiлiсний ансамбль, який, щоправда, не мiг похвалитися красою або хоча б елементарною гармонiею.
Практично усi будинки потопали у зеленi садiв. Деякi дерева вже заплодоносили, iншi ж iще чекали свого часу.
– А ось i Гицлiвська гора! – озвався мiй супутник i показав на пiдвищення праворуч.
– Перепрошую? – не зрозумiв я. – Гицлiвська? Що це означае?
– Колись тут мешкав мiсцевий шкуродер, по-тутешньому «гицель», – пояснив супутник i вже тихiше додав: – Вона ж гора Страт.
Менi було вiдомо, що тут час вiд часу виконувалися вироки особливо небезпечним злочинцям, але знав я i про те, що востанне це сталося чи не сорок рокiв тому. За цей час можна було б уже й забути про це.
– Хiба тут iще досi страчують? – запитав я.
– Не далi як вiсiм рокiв тому на цьому мiсцi повiсили, прошу пана, справжнiх полякiв Юзефа Капусцiнського та Теофiла Вiсьньовського.
– За що?
– Перепрошую пана – за шию, – спробував пожартувати супутник, але одразу зрозумiв, що жарт вдався недоречний. – Пани Вiсьньовський i Капусцiнський лише хотiли добитися вiд попередника свiтлiшого цiсаря захисту вiд зазiхань на своi свободи.
– І хто тi люди, якi намагалися так пiдло зазiхати на свободу полякiв? Чи не русини? Ой, пане Пелчинський, здаеться менi, ви лукавите, – сказав я.
– Що ви, пане Рутецький! Борони Боже мене вiд такого! – заперечив супутник. – Ви у Львувi вперше, тому не знаете, що тут вiдбуваеться?
– Тодi просвiтiть мене, пане Пелчинський! Я так розумiю, iхати нам залишилося небагато, але i вас важко назвати Шахерезадою…
– Перепрошую? – не зрозумiв Пелчинський.
– В арабiв е такий збiрник казок, котрi протягом трьох рокiв iхньому правителю розповiдала його дружина. Кожноi ночi, мушу зазначити!
– Не читав!
– Охоче вiрю i насмiлюся порекомендувати при нагодi все ж прочитати. Дуже забавне чтиво. То що тут не так з русинами?
– Спочатку свого правлiння найяснiший цiсар Франц Йосиф навiть прихильно ставився до русинiв, – говорив Пелчинський. – Я кажу «навiть», бо дозволив в унiверситетi Франца Першого[3 - Тепер – Львiвський нацiональний унiверситет iм. Івана Франка.] вивчати iхню мову. І чим усе це закiнчилося? Чим вiддячили невдячнi русини?
– І чим вiддячили?
Мене дедалi бiльше цiкавила ця розмова.
– Їм захотiлося автономii! Ви собi можете це уявити? Автономii! І це у той час, коли iмперiя заледве вистояла через Угорщину! Утворили якусь свою Руську раду i почали вимагати роздiлити Галичину на двi частини – захiдну польську i схiдну русинську. Слава Богу, що найсвiтлiший цiсар вчасно побачив небезпеку. Вiн поставив намiсником Галiцii мудру людину, пана Голуховського, який розiгнав раду, спробував заборонити iхню газету «Зоря галицька», але не вдалося. Поки що.
– А до чого тут поляки? – запитав я.
– А ми, пане Рутецький, нiколи не хотiли подiлу Галiцii. Цей край мае бути один i належати свiтлiшому цiсаревi!
– І управляти ним мають поляки, – закiнчив я.
Мiй супутник спокiйно вiдповiв.
– Це не моя примха – це визначив сам цiсар!
Тим часом карета виiхала на вулицю, яка одночасно була берегом невеликоi рiчки Полтви, що перетинала Лемберг зi сходу на захiд. Кучер повернув праворуч, i тепер ми iхали до центру мiста проти течii. Час був раннiй, тому перехожих на вулицях було мало, лише кудись спiшили вiчно заклопотанi слуги i несли свiй нехитрий крам дрiбнi торговцi.
– Якщо ваша ласка, пане Рутецький, то я тут би зiйшов, – сказав Пелчинський.
– Тут? – перепитав я.
– Так, до власноi оселi iще далеко, не хочу зловживати вашою добротою, а тут найкраще взяти вiзника.
– Як скажете!
Звичайно, правила хорошого тону вимагали запропонувати вiдвезти свого попутника до його будинку; у себе у Вiднi я так би i зробив, але тут не Вiдень, та й причина моеi появи виключала зайвий прояв шляхетства.
Через невеликий отвiр за кучером я наказав йому зупинитися. Мiй слуга миттю злiз зi свого мiсця i поспiшив назад, щоб зняти вантаж мого супутника. Поки слуга виконував свою роботу, Пелчинський став прощатися.
– Пане Рутецький, не знаю, як висловити свою вдячнiсть за ваш благородний вчинок, – сказав вiн. – Якби не ви, не знаю, скiльки часу ще менi довелося б чекати на потрiбний транспорт.
– Пусте, пане Пелчинський! – вiдмахнувся я. – Смiю вас запевнити, що з вами дорога проминула майже непомiтно. Ви напрочуд приемний попутник!
– Дякую за приемну оцiнку. Сподiваюся, ми ще зобачимось, якщо ви затримаетесь у Львувi, як i планували.
– Буду радий новiй зустрiчi!
Тим часом слуга вiдчинив дверцята.
– Готово, пане! – сказав вiн.
Пелчинський востанне кивнув головою, надягнув невисокий цилiндр i покинув салон. Крiзь вiдкритi дверцi я зауважив, що слуга поставив валiзи попутника не на дорозi, а на тротуарi, чому той зрадiв.
– Куди, пане? – поцiкавився слуга. – Просто до намiсника?
– І як ти собi це уявляеш? – вiдповiв я. – У такому виглядi? Стомлений дорогою? Спочатку вiдпочинок, а вже потiм справи.
– Так, пане! – згодився слуга. – Зволите одразу iхати до вашого маетку?
– І бажано швидко!
Найбiльше менi хотiлося прийняти ванну i хоча б годинку вiдпочити, а вже потiм зайнятися справами, котрi привели мене до цього мiста.
Будинок, у ворота котрого через деякий час заiжджала наша карета, розташувався на одному з пагорбiв, був одноповерховий i, що неабияк важливо, потопав серед фруктових дерев. Я ще не знав, скiльки часу менi доведеться затриматися у Лембергу, але у червнi провести цей час серед зелених дерев приемнiше, анiж просто у кам’яницi на березi рiчки, що далеко поступаеться Дунаю, який перетинае Вiдень.
Прибуття екiпажу вигнало з будинку двох слуг i управителя. Поки один зi слуг притримував переднього коня, другий тим часом встиг вiдчинити дверцята карети i висунути сходинку. Я надiв на голову цилiндр i ступив на землю. До мене одразу ж приступив управитель – низенький повненький чоловiчок, з усього видно, поляк.
– Щасливий вiтати вас у Львувi! – досить чистою нiмецькою мовив вiн.
«Поляк!» – вiдзначив я. Тiльки вони за кожноi нагоди, а то й без нагоди, не забувають нагадувати iншим, що Лемберг колись належав полякам i звали його саме Львув.
– Занесiть речi у моi покоi i приготуйте теплу ванну! – розпорядився я, бо саме цього менi хотiлося найбiльше.
– Ванна уже готова, – вiдказав управитель. – Коли менi повiдомили, що саме сьогоднi у Львув прибувае така поважна особа, розпорядився з ночi нагрiти воду. Адже я не знав, коли саме ви приiдете.
Я подивився на управителя iншими очима.
– Як тебе звати? – поцiкавився.
– Яблонський! – повiдомив вiн. – Янек Яблонський, прошу пана!
– Тодi веди мене, Янеку Яблонський!
У супроводi управителя я пройшов до вiдведених менi кiмнат. Взагалi у моему розпорядженнi був увесь будинок i я мiг зайняти будь-якi кiмнати, але тi, що були приготовленi управителем, нiяких заперечень не викликали.
Коли слуги занесли валiзи й плетенi ящики, я звелiв закликати свого слугу. Вiн мав гучне iм’я Конрад, походив з Тiроля й ось уже рокiв двадцять вiрою i правдою служив у нашiй родинi. Конраду було майже сорок рокiв, i мое життя проминуло на його очах. У його обов’язки входило завжди бути поруч мене, або хоча б поблизу, i за потреби виручати з неприемних ситуацiй. Бiдний Конрад невiдь скiльки разiв так i робив, а траплялося привозив, а то й приносив мене додому. Зараз же йому довелося прибути зi мною до Лемберга.
Лише йому я довiряв розпаковувати своi речi й розвiшувати у численних шафах.
Побачивши, що управитель Яблонський досi стоiть у дверях, я вiддав останне розпорядження:
– Через годину я бажаю поснiдати, але не дуже багато. Звичайний легкий снiданок.
– Буде зроблено! – з готовнiстю озвався управитель.
– Далi. Приготуй письмове приладдя. І нехай двое слуг будуть готовi доставити кореспонденцiю за адресами. Яка зараз година?
– Чверть на одинадцяту.
– За двi години карета мае бути готова.
– Так, пане! – сказав Яблонський i вже хотiв вiдкланятися, але я його зупинив.
– І нагодуй мого слугу!
Тим часом Конрад розпакував валiзи i ящики, вправно розвiсив одяг, обережно повiсив на гачок вбрання, що знадобиться сьогоднiшнього дня. Вiдпустивши слугу, я швидко роздягнувся i зачинив за собою дверi ванноi.
Боже, як мало потрiбно людинi, щоб знову вiдчути себе щасливою! Наповнена теплою водою ванна. Декiлька хвилин я лежав нерухомо, занурений по самий нiс у воду i насолоджувався блаженством. Я знав, що ванна остаточно забере втому дороги i вже за годину я буду готовий до усiх несподiванок.
Коли з усiма справами було покiнчено i я, задоволений життям, розвалився на широкому лiжку, можна було проаналiзувати свое становище. Зараз двое слуг щосили бiжать вулицями мiста, доставляючи за двома адресами щойно написанi мною листи. Через годину доведеться iх навiдати. Не думаю, що перший адресат дуже цьому зрадiе, але виду не покаже; у реакцii другого я не сумнiвався. Для успiшного завершення того, заради чого я приiхав у це мiсто, менi потрiбно, щоб обидва адресати були якомога вiдвертiшими.
За вiкнами нарештi визирнуло сонце, i незнайоме мiсто вже не було таким похмурим, яким воно здалося спочатку. Хоч я був тут уперше, все ж чужим назвати його не можу. За п’ять рокiв до мого народження мiй батько востанне обiйшов свiй будинок, що розташувався десь неподалiк цього мiсця, сiв у карету – все, що лишилося у нього, i наказав кучеру гнати коней у напрямку до Вiдня. Бiльше тут його нiщо не тримало. Пiд час пологiв померла його перша дружина, а син народився мертвим. Трагедiя повторилася й у Вiднi, хоча спочатку все йшло напрочуд вiдмiнно. У столицi йому пощастило заприятелювати з Йозефом фон Венкфейном, у котрого була едина дочка – остання представниця давнього роду. І треба ж було такому статися, але через рiк пiсля весiлля Анна фон Венкфейн також померла пiд час пологiв. Горе було скрашене тим, що народжена дитина, хлопчик, вижила. Так 18 серпня 1830 року я повiдомив свiт про свою появу, повiдомив голосно, i вбитий горем батько зрозумiв, що для нього ще не все втрачено.
Я нiколи не мiг назвати себе сентиментальним, й мене нiколи не вабило сюди, а для батька Лемберг став мiстом, згадка про яке завжди ятрила душу, через те у нашому домi майже нiколи воно не згадувалося. Батька не стало чотири роки тому, i вiн так i не знайшов у собi сили повернутися сюди. Для мене Лемберг також залишився б тiльки географiчним термiном, якби не рiшення цiсаря Франца Йосифа зробити експедицiйну поiздку «улюбленими краями». І треба ж було такому статися, що розв’язати проблему, невiдь-звiдки повiдомлену мiнiстром-президентом Карлом Фердинандом фон Буоль-Шауенштейном цiсаревi, можу лише я.
Будь воно неладне, мое походження!
ІІ
Я вирiшив i надалi дотримуватися ще у Краковi визначеного iмiджу й намагатися не видiлятися. Принаймнi попервах. Тому мундир, яким я дуже пишався – бiлий кiтель з червоними штанами, – так i залишився чекати свого часу у шафi, а натомiсть я одягнув коричневi картатi штани i такий же жилет. Вирiшив не ризикувати бiлими штаньми – невiдомо, куди сьогоднi менi доведеться вiдбути, а ходити забрудненим особливого бажання не було.
Стоячи перед дзеркалом, я востанне перевiрив, чи достатньо бiлою е моя сорочка i чи правильно зав’язана краватка. Конрад мовчки допомiг одягнути темний укорочений фрак, почекав, поки я перевiрю годинник, подав тростину i цилiндр.
Тепер я був готовий до всiх несподiванок, якi менi готувало це мiсто. Хтось iнший, звичайно, висловив би свое захоплення моiм гардеробом, але вiд свого слуги такого я не чекав – за свое життя вiн встиг надивитися на багато чого: i моi туалети, що лише на день-другий вiдставали вiд останньоi вiденськоi моди, i на те, на що цi туалети невдовзi перетворювалися.
Сам же Конрад одягнув мундир тiрольського стрiльця i причепив на нього скромну медаль «За хоробрiсть», якою дуже пишався. Спочатку я хотiв було заборонити йому одягати ii будь-де, але зрештою вiдмовився вiд свого намiру – нагорода мого слуги була заслужена, а той факт, що простого ловеласа возить сам тирольський герой, надавала моiм поiздкам певноi таемницi.
Годинник на мiськiй ратушi пробив другу годину, я зрозумiв, що не встигну до назначеного часу. Зрештою, моi повноваження дозволяли, ба навiть вимагали приiжджати на наперед обумовлену зустрiч пiзнiше. Бургомiстр мае усвiдомити, що вiдтепер не його чекатимуть, а йому самому доведеться почекати.
