скачать книгу бесплатно
– Чому ви так подумали, панi Малгожато? – Нарештi я спромiгся вставити хоч слово.
– Не далi як учора ви прийшли у театр у супроводi цього грубого детектива.
– Менi здаеться, тут ви не правi, панi Малгожато! Як на мене, пан Людкович досить приемний чоловiк i чудовий професiонал.
– Це у вас говорить ваша чоловiча солiдарнiсть, – надула губки актриса. – Я, звичайно, не знаю, який вiн професiонал, i, дай Боже, нiколи не дiзнаюся на собi, але вже той факт, що вiн русин, мае змусити вас, Максимiлiане, задуматися.
– Ви гадаете, що це може менi чимось зашкодити? – поцiкавився я. – Пробачте мою необiзнанiсть у мiсцевих порядках. Просто я ще не мав змоги оглянути мiсто.
– Я вас розумiю, Максимiлiане. Звiсно, завдання, яким ви маете честь займатися, забирае увесь ваш час, i, повiрте, менi незручно, що саме я його у вас вiдбираю.
– Не переймайтеся! Як кажуть у нас у Вiднi, «настав час насолодитися годиною».
Тим часом моя супутниця зупинилася.
– Ось тут я живу! – сказала Малгожата i показала на добротний будинок. – Як i говорила, це зовсiм недалеко.
– Це справдi прекрасний район! – мовив я. – Близько до театру.
– А також до цiеi противноi рiки!
Це мене здивувало, бо я уперше почув з уст мiстянина таке про Полтву.
– Перепрошую? Напевне чогось я не знаю, – сказав я.
– На щастя, зараз ви не чуете, але бувають такi днi, коли тут нiчим дихати. А комарi…
Пiсля цих слiв молода жiнка скривилася i повела плечима.
Я поспiшив вiдкланятися.
– Чи можу я сподiватися, що ми iще зустрiнемося? – запитав я, цiлуючи бiлу руку Малгожати.
– Менi хотiлося б, щоб це сталося, – вiдповiла вона i зникла за дверима будинку.
Я почекав, коли поруч зупиниться екiпаж. Сiв у салон i скинув цилiндр. Настав час зiбратися з думками. І насамперед, звiдки актриса провiнцiйного театру дiзналася, що розмовляе з другом самого цiсаря? Те, що я не мiг нiде прохопитися, був упевнений. Попри всю свою непередбачуванiсть, ерцгерцог Карл Людвiг також нiколи не хворiв на балакучiсть, особливо якщо це стосувалося безпеки старшого брата.
Було над чим подумати, а отже, i була потреба iще раз зустрiтися з панi Малгожатою.
VII
Назавтра зранку Теофiл Людкович поклав передi мною списаний аркуш.
Чесно признатися, мене вразив цей список. Я навiть не пiдозрював, що за такий короткий час кордони королiвства Галiцii i Лодомерii перетнуло так багато iноземцiв. Упiймавши мiй здивований погляд, детектив поспiшив мене «заспокоiти»:
– Тут iще немае тих, хто прибув протягом останнього тижня. Списки просто ще в дорозi.
Я важко зiтхнув i вчитався у текст. Найбiльше тих, хто захотiв поближче познайомитися з цим коронним краем, прибуло з Пруссii, i були вони здебiльшого лiтнi люди. Судячи з прiзвищ, що повторювалися, це були подружжя. На мое запитання Людкович вiдповiв:
– Пiсля того як доктор Торосевич провiв аналiз води у селi Трускавець (це на пiвдень звiдси, пiд Карпатами) i було виявлено, що води лiкують рiзнi хвороби, сюди почали прибувати на лiкування хворi.
– І допомагае? – поцiкавився я.
Для мене подiбнi слова стали новиною.
– Я, слава Богу, не потребую подiбних процедур, але знаю, що у Трускавцi вже побудували декiлька лазень. Окрiм лiтнiх панiв та панн, своi старi рани лiкують i колишнi вiйськовi.
– «Поручик лейб-гвардii Гренадерського Імператора Австрiйського полку Павло Михайлович Рюмiн», – прочитав я.
– Хоча б вiн, – згодився Людкович. – Замiсть того щоб iхати до Баден-Бадена, шановний поручик Рюмiн вирiшив полiкувати своi давнi рани, отриманi, судячи з усього, десь поблизу, у нас. І ближче, й, пiдозрюю, дешевше.
Я заглибився у читання. Передi мною стояло завдання серед цього довгого списку знайти того, хто прибув сюди не просто лiкувати занедбану простату чи розхитанi нерви, а спецiально приурочив свою появу до вiзиту цiсаря. Зрештою, час, коли Франц Йосиф задумав проiнспектувати коронний край Галичину, збiгаеться з першим прiзвищем у списку. «Граф Ернст фон Гуттенберг з дружиною. Провiнцiя Бранденбург. 64 роки. Мета: вiдвiдини… гм… Трускавця». Гадаю, не буде помилкою, коли я виключу це поважне подружжя з цього списку. На жаль, це менi мало допоможе. Список iще довгий.
Пiсля того як Теофiл Людкович пiшов, пославшись на невiдкладнi справи, я заспiшив до ерцгерцога Карла Людвiга. У будинку на Нижнiх валах я його не застав. Менi повiдомили, що сьогоднi iх iмператорська величнiсть зволили лишитися вдома. Довелося Конраду iхати на вулицю Липову, де на вiллi Скшиньських ось уже другий рiк проживав намiсник Галiцii.
Я зустрiв Карла Людвiга у вiтальнi. На нього напала хандра, тому вiн i вирiшив сьогоднi залишитися вдома.
– Розумiеш, Максимiлiане, набридло! – говорив вiн. – Набридло все: Голуховський, звичайно, хороший намiсник i мiй брат не помилився, поставивши його у королiвствi, але, мiй Боже, який вiн зануда! А однiею з умов того, що менi запропонують самостiйне намiсництво, було мое особисте зобов’язання, що я чогось у нього навчуся. Мене навiть бали не радують! А на довершення до всього приiжджий франт зi столицi вiдбив i артистку.
Почути таке вiд ерцгерцога я точно не сподiвався, про що яскраво сказало мое обличчя. Побачивши таке, Карл Людвiг розсмiявся.
– Пусте, Максимiлiане! Не сприймай так близько до серця моi слова! – сказав вiн. – Для мене Малгожата всього-на-всього лише флiрт, який нi до чого не зобов’язуе. Що у тебе? Дiзнався щось?
Замiсть вiдповiдi я поклав на стiл принесений Людковичем папiр. Карл Людвiг побiжно продивився список, пiсля чого поклав його на стiл.
– І хто? – запитав вiн таким тоном, неначе справдi бажав зараз же отримати вiдповiдь.
– Якби це було так просто, ваша iмператорська величносте! – вiдповiв я. – Хоч деякi думки у мене виникли.
– Тодi прошу!
Лише тепер Карл Людвiг запросив мене присiсти (щоправда, досi вiн також стояв).
Умостившись у зручному крiслi, я почав:
– Гадаю, що не помилюся, коли вiдкину мiсцевi громади i сконцентруюся на iноземцях.
– Чому? – здивовано поцiкавився ерцгерцог.
Напевне, вiн не сподiвався почути таке вiд мене.
– Я вже говорив вам, що подiбна iнформацiя поступила вiд Генерального штабу i це пов’язано з мiжнародною обстановкою. До того ж важко припустити, щоб вашого найяснiшого брата так не любили його пiдданi, щоб зважитися на таке.
– Ти пам’ятаеш Лiбенiя? – перебив мене ерцгерцог.
Запитання мене здивувало. Чи пам’ятаю я Яноша Лiбенiя? Божевiльний угорець, гнаний помстою за придушення заколоту 1849 року, два роки тому напав на Франца Йосифа пiд час прогулянки каринтiйським бастiоном столицi i здiйснив спробу вбити. Якби не миттевi дii ад’ютанта цiсаря полковника О’Донела i якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цiсаря, але й довершити задумане.
– Звiсно, пам’ятаю, адже я був присутнiй, коли його повiсили, – вiдповiв я. – А чому ви згадали Лiбенiя?
– За ним також нiхто не стояв. На судi вiн визнав, що дiяв самостiйно. А якщо i тут повториться подiбне?
– Але тут нiкого не придушували!
– Зате стрiляли з гармат по мiсту! Не скажу, що когось убили, але i тут може знайтися свiй Лiбенiй.
– Можливо, ви маете рацiю, ваша величносте, але тiльки в одному: хтось може використати одну з мiсцевих громад для своiх цiлей.
– Яких?
– Одного разу ваш брат розповiв менi, що усi задiянi у Схiднiй вiйнi держави висловлюють незадоволення тим, що Австрiя досi не пристала до жодноi сторони.
– Менi це вiдомо, – вiдказав Карл Людвiг. – На днях брат писав менi, що посол Олександра ІІ дорiкнув йому, щоправда, у завуальованiй формi, що, враховуючи ту послугу, котру для нього зробив батько теперiшнього царя, вiн управi сподiватися на вiдповiднi кроки, натякаючи на вступ у вiйну на боцi Петербурга. Особливо це потрiбно Олександру тепер, коли союзнi вiйська фактично захопили Севастополь. Але тодi виходить, що з твого списку варто забрати усiх пiдданих Росii.
– Чому?
– Не бачу тодi сенсу прибирати цiсаря!
Я змушений був погодитися з ерцгерцогом.
– Залишаються Вiкторiя[10 - Вiкторiя – королева Британii.], Наполеон[11 - Наполеон ІІІ – iмператор Францii.], Абдул-Меджид[12 - Абдул-Меджид І – султан Османськоi iмперii.] i Вiктор Еммануiл[13 - Вiктор Еммануiл ІІ – король Сардинського королiвства.], – перелiчив усiх потенцiйних кандидатiв Карл Людвiг.
Вiн подивився на мене, напевне очiкуючи на мою ствердну реакцiю, i, отримавши ii, продовжив:
– І на першому мiсцi у цьому списку…
– Король Сардинii, – закiнчив я.
Кого-кого, але найбiльше цiсаря дратувала поведiнка короля Вiктора Еммануiла. Особливо загострилася неприязнь мiж правителями пiсля того, як вiйська Франца Йосифа завершили розпочатий iще його дядьком Фердинандом похiд проти iталiйських земель, котрi на хвилi заворушень 1848 року також захотiли свого. Зрештою, якщо чесно признатися хоча б самому собi, iталiйськi вiйська виявилися iще бiльш непiдготовленими до вiйни, анiж нашi, тому при досить-таки посередньому командуваннi наших генералiв Франц Йосиф зумiв-таки перемогти iталiйцiв. Природно, у теперiшнього короля Сардинii не було причин любити цiсаря.
