скачать книгу бесплатно
Моi приготування врештi набридли Конраду.
– Пане, нам слiд поспiшати! – обережно сказав вiн.
– Так, авжеж! Поiхали! – згодився я.
Конрад надiв на голову капелюха iз знаменитими тiрольськими китичками i вiдчинив передi мною дверi. Я вiдзначив, що управитель постарався на славу: конi були вимитi i вiдгодованi, карета вичищена вiд пилюки i багна. Поки я пiднiмався у салон, Конрад встиг зайняти свое мiсце фiрмана.
Тепер я змiг по-новому роздивитися мiсто. Сонце вже встигло зачепитися за зенiт i розiгнати набридливу мряку. Вимита нiчним дощем брукiвка сяяла на сонцi й слiпила очi. Мiсто жило своiм звичним життям, незрозумiлим приiжджим, але мало цим переймалося. Навiть менi, людинi новiй, вчувалася ледь вловна напруженiсть, яка зазвичай виникае напередоднi якоiсь неординарноi подii. Що ж, подiя, яку чекав Лемберг, дiйсно була неординарна. Зрештою, саме через неi я i прибув у мiсто моiх предкiв.
Вузькими вуличками, явно не розрахованими на зустрiчний рух двох екiпажiв, я нарештi дiстався до мети, причому Конраду двiчi довелося криками доводити свое виключне право проiхати першим. Я не втручався у суперечку. Для цього й iснують слуги, щоб захищати своiх панiв, а у Конрадi я анiскiльки не сумнiвався.
Коли конi зацокотiли брукiвкою площi, я зазирнув через вiкно. Передi мною височiла будiвля ратушi – мета моеi поiздки. Площею вiльно походжали пишно вдягненi пани i панянки, але вiд мого ока не сховалася одна обставина: одяг мiсцевоi аристократii вiдставав вiд столичноi моди на три-чотири мiсяцi, а у декого – й на цiлий рiк. От, наприклад, у цього пана, який щось розповiдае смiшне своiй супутницi, у фрака надто довгi фалди. Чоловiки у Вiднi вже давно вiддають перевагу укороченому варiанту. Та й його супутницю важко назвати модницею. Навряд чи у Вiднi надiли б щось подiбне.
Тим часом карета зупинилася, i я зрозумiв, що ми прибули на мiсце. Зазвичай у подiбних випадках дверцята карети вiдчиняе мiй слуга, але тут Конрад вирiшив пiдiграти менi. Почекавши хвильку, вiн крикнув:
– Гей, нероби! Ану допоможiть пановi вийти!
Чи то слуги перед входом у ратушу були спецiально поставленi для цього, чи майже начальницький голос Конрада так подiяв на них, а чи просто його тирольський мундир iз нагородою поставив iх у непевне становище, але дверцi злiва вiдчинилися, i я зiйшов на землю.
Деякi перехожi зупинилися, щоб подивитися на того, хто це з таким криком (Конрада, звичайно) прибув до магiстрату. Напевне, вони сподiвалися побачити щонайменше намiсника, але iх чекало розчарування. На намiсника я явно не дотягував, був одягнутий просто, хоч i за останньою модою, та й вiком не мiг похвалитися. Менi було не до того, щоб дiзнатися про думку випадкових перехожих щодо себе, тому я, не затримуючись, одразу зайшов всередину. Цього разу Конраду, який залишився сидiти на каретi й не збирався звiльняти мiсце для когось iншого, навiть не довелося знову випробувати свiй голос – слуги вiдчинили передi мною дверi без нагадування.
У коридорi до мене пiдiйшов незнайомий чоловiк i ввiчливо поцiкавився метою моеi появи.
– Мое прiзвище Рутецький! – повiдомив я. – Пан бургомiстр чекае на мене.
Обличчя спiврозмовника миттю змiнилося, i вiн запропонував слiдувати за ним. Йти довелося не довго. Слуги вiдчинили перед нами високi дверi, i ми зайшли до великоi, багато оздобленоi зали. За масивним столом сидiв не хто iнший, як намiсник цiсаря у Галiцii Агенор Голуховський, а перед ним у масивному крiслi вiдпочивав, напевне, сам бургомiстр. До сьогоднiшнього дня я не був знайомий з жодним iз присутнiх, але вiдтепер менi доведеться з обома спiвпрацювати.
– Пан Рутецький! – представив мiй супутник.
При моiй появi намiсник пiдвiвся.
– Граф Агенор Ромуальд Онуфрiй Голуховський, намiсник його iмператорськоi величностi королiвства Галiцii i Лодомерii! – представився вiн.
– Карл Гопфлiнген фон Бергендорф, бургомiстр Лемберга! – у тон йому сказав iнший.
Я поштиво схилив голову.
– У листi ви повiдомили, що маете особливi повноваження, – продовжив намiсник. – Можна уточнити, ким вони пiдписанi?
– Авжеж! – з готовнiстю вiдповiв я, вийняв з-за поли фрака складений учетверо аркуш i подав фон Бергендорфу.
Просто бургомiстр перебував ближче до мене.
– Вiн пiдписаний Його Імператорською та Королiвською Величнiстю Францом Йосифом I.
Почуте змусило мого супутника витягнутися й увiбрати в себе чималенький живiт, а з пихатих облич господарiв кабiнету зiгнати звичну у таких випадках погорду. Тим не менш бургомiстр передав намiснику листа, той обережно розгорнув його, насамперед подивився на закiнчення, побачив френзель Франца Йосифа I i лише потiм з якимось мiстичним благоговiнням почав читати написане. Доки вiн ознайомлювався iз вмiстом листа, бургомiстр не став чекати рiшення намiсника i запропонував менi сiсти.
Я зняв цилiндр i разом з тростиною подав бургомiстру. Той не став обурюватися такiй неповазi до себе, щоправда, одразу ж передав чоловiковi, який супроводжував мене.
Тим часом намiсник ознайомився з листом, поштиво згорнув його знову вчетверо i передав менi через стiл.
– Ми радi, що його цiсарська величнiсть зволив направити свого найкращого друга до нашого мiста, – продовжував стояти намiсник. – Сподiваюся, дорога вас не стомила.
– Було по-рiзному, – вiдповiв я i жестом дозволив сiсти.
Поки двое господарiв займали своi мiсця, моi цилiндр i тростина зникли разом з третiм.
– Чи не бажаете спочатку пiдкрiпитися з дороги? – поцiкавився бургомiстр.
– Дякую за турботу, але я вже поснiдав пiсля дороги й до того ж сьогоднi маю зробити ще один вiзит. Тому якщо вам не буде накладно, давайте приступимо до справи, – сказав я.
Приемно все ж вiдчувати себе головним у таких високих кабiнетах! А зрештою, не такий вiн уже й високий! Пiднiмалися й вище!
– Як скажете! – погодився намiсник. – Смiю запевнити, що пiдготовка до вiзиту найяснiшого цiсаря iде повним ходом, i будьте певнi, що мiсто зустрiне свого правителя достойно!
– Я анiскiльки не сумнiваюся. Тим бiльше що дорогою сюди я встиг переконатися у цьому.
Я бачив, що моi слова трохи заспокоiли господарiв.
– Зiзнаюся, що не це е причиною моеi появи тут, – продовжував я. – Прошу мене зрозумiти, що за час, який лишився до приiзду цiсаря, я не збираюся контролювати вашi кроки, безумовно, професiйнi щодо органiзацii зустрiчi. Тим бiльше що його цiсарська величнiсть iнодi тепло згадував своi вiдвiдини Лемберга чотири роки тому.
– О так! – зрадiв бургомiстр. – Нам стало вiдомо, що трiумфальна арка, зведена на площi Фердинанда до цiеi подii, так сподобалася цiсарю, що ми вирiшили залишити ii, але оздобити заново i покращити.
– Гадаю, цiсарю це припаде до душi, – вставив намiсник.
– Не сумнiваюся в цьому.
Я не став спiшити задовольнити цiкавiсть намiсника з бургомiстром i розповiсти про причину своеi несподiваноi появи тут. Демонстративно оглянувши багато оздоблену залу, я продовжив:
– Щодо мого приiзду. Гадаю, для вас не будуть несподiванкою моi слова, коли я скажу, як педантично цiсар ставиться до елементiв етикету.
Господарi (королiвства й мiста) згiдливо захитали головами.
– Отож, – продовжував я. – Менi доводилося бути присутнiм при ситуацiях, коли навiть маленьке вiдхилення вiд етикету щонайменше засмучувало його цiсарську величнiсть. Тому я прибув сюди, щоб допомогти вам прийняти свого правителя якнайкраще.
Видно, моi слова були зовсiм не тим, що сподiвалися почути намiсник з бургомiстром. Вони готовi були до якогось розносу, а тут лише якийсь простий етикет, ну, не зовсiм простий, та все ж лише етикет.
Вiдчувши себе впевненiше, намiсник розпрямив спину (не демонстративно, але все-таки помiтно) i мовив:
– Звичайно, тут ми не сильнi у тонкощах етикету. Тому вдячнi його цiсарськiй величностi за допомогу.
– Крiм того, менi потрiбно ознайомитися з деталями перебування цiсаря, – продовжував я. – Коли я зможу детально ознайомитися з планом?
– Якщо пан Рутецький забажае, детально розписаний план ви отримаете за годину, – вiдповiв бургомiстр. – Це, звичайно, буде лише груба чернетка, але за днi, якi лишилися до приiзду найсвiтлiшого цiсаря, ми ii вiдшлiфуемо.
– Часу для, як ви виразилися, вiдшлiфування у вас немае! – заперечив я. – Якщо за цей тиждень вам i вдасться вiдшлiфувати чотирирiчну трiумфальну арку, то вiдшлiфувати елементи етикету, якi, я пiдозрюю, грiшать купою невiдповiдностей, буде важко.
Моi слова одразу ж указали господарям iхне мiсце. Тим не менше я вирiшив не нагнiтати обстановку.
– А втiм, ви маете рацiю! Сьогоднi вже не варто, а до завтрашнього ранку прошу пiдготувати менi не чорновий, а наближений до остаточного опис того, як буде вiдбуватися вiзит цiсаря, – продовжував я. – Прошу бути готовим до того, що вiд вашого списку може нiчого не залишитися. Це не страшно i нехай це вас не засмучуе. Усi ми виконуемо одну роботу. Далi. Менi неприемно запитувати, але мене цiкавлять заходи, яких вживае магiстрат щодо забезпечення безпеки охорони цiсаря.
Видно, я торкнув це питання даремно, бо намiсник i бургомiстр навперебiй почали переконувати мене в абсолютнiй безпецi, з якою зустрiнеться найсвiтлiший цiсар, i едине, що засмутить Франца Йосифа І, буде усвiдомлення того, що за такий короткий час вiн не встигне оглянути всю красу мiста.
І я зрозумiв, що з безпекою у Лембергу не все гаразд.
ІІІ
Щоб зробити наступний запланований на сьогоднi вiзит, менi навiть не довелося скористатися послугами свого слуги. Будинок, де останнi два роки мешкав молодший брат Франца Йосифа ерцгерцог Австрiйський Карл Людвiг, знаходився неподалiк ратушi, i менi належало просто перейти мiстком через Полтву. Колишнiй будинок Гауснера та Вiоланда, що став пристанищем для нового намiсника королiвства Галiцii та Лодомерii, своiми вiкнами виходив на площу Фердинанда з пишною трiумфальною аркою, встановленою чотири роки тому на честь перших вiдвiдин цiсарем Лемберга. Тодi менi не випало супроводжувати Франца Йосифа.
Наказавши Конраду прибути пiд будинок за двi години i чекати мене бiля пiд’iзду, я смiливо пiдiйшов до вхiдних дверей, перед якими стояли два лакеi у майже генеральських унiформах. Певно, якимсь чином вони мене упiзнали, тому без жодних слiв один з них вiдчинив передi мною важкi дверi. Там на мене вже чекав ще один лакей, у супроводi якого я пiднявся на другий поверх, де був кабiнет намiсника.
При моiй появi ерцгерцог Карл Людвiг пiдвiвся з-за столу i, не приховуючи здивування, вигукнув:
– Невже це менi не ввижаеться i передi мною сам Максимiлiан фон Рутецкi? Що ж такого мало статися, щоб отак преобразився марнотратник життя? І що ти робиш тут, у Лембергу? Невже потягло на батькiвщину предкiв? Чи у столицi не лишилося незайманих дiвчат?
Його слова мене розсмiшили, i я привiтався:
– Радий вас бачити, ваша iмператорська величносте!
– Нi-нi, я не поведуся на твоi слова! – перебив мене ерцгерцог. – Звiдки така метаморфоза? Де твiй мундир? Чому я не бачу у тебе на шиi ордену iменi мого вiнценосного брата[4 - Мова йде про Командорський ступiнь ордена Франца Йосифа.]? Ти ж ним так пишався! Що за одяг? Де ти взяв цей фрак?
Я просто не знав, що вiдповiсти. Карл Людвiг завжди говорив те, що думав, i не часто дослухався до думок iнших. Зараз же менi було приемно його слухати.
– Боюся, ваша iмператорська величносте, все мiняеться пiд мiсяцем, – вiдповiв я.
– І що змiнилося цього разу? – запитав, обнiмаючи мене, ерцгерцог.
Вiн мав двадцять два роки i був на три роки молодший вiд мене. Фактично ми виросли разом, тому рiзниця у станах була стерта ще у ранньому дитинствi. Щоправда, останнiми роками цiсар намагався вiддалити свого брата вiд столицi, але це було взаемне бажання – молодший брат Франца Йосифа мiг бути всiм, окрiм державного мужа. Крiм того, iсторiя з iмператрицею не дозволяла братам лишатися разом.
– Що сталося? – перепитав вiн. – Пiдозрюю, щось важливе.
Карл Людвiг обiйняв мене за плечi й повiв до дивана. Майже силомiць посадовив.
– Коли менi повiдомили, що iз самоi столицi у Лемберг прибув пан, щоб координувати дii намiсника перед прибуттям до мiста мого брата, i детально описали прибулого, я аж нiяк не подумав про тебе. Навiть пiсля того, як дiзнався твое прiзвище. Пан Рутецький! Придумати ж таке!
– І навiть не здогадалися, що фон Рутецкi та Рутецький можуть мати щось спiльне? – запитав я.
– Уяви собi, пiдозри були, але пiсля того, як тебе описали, сумнiви перемогли. Ну не мiг мiй знайомий Максимiлiан одягти на звичайну жилетку звичайний фрак i просто так, наче так i мае бути, на простому фаетонi прибути до цього мiста! Тебе ж у Вiднi iнакше як Крезом не називали! А тут простий фаетон!
Я перечекав, поки ерцгерцог виговориться.
– Але про справи потiм! – продовжував вiн. – Розкажи краще, як мiй брат? Як Сiсi?
(Я вже давно помiтив, що молодший брат цiсаря непостiйний у своiх думках i при будь-якiй нагодi або ж i без неi миттево переключаеться на iншу тему. Непосвяченому у таке спiврозмовнику iнодi бувае важко зосередитися. Але ж я посвячений!)
– Ваш вiнценосний брат зараз у Будапештi i не сьогоднi-завтра мае намiр прибути залiзницею до Кракова, а вже звiдтам каретою сюди, у Лемберг, – говорив я. – На жаль, столиця Галiцii та Лодомерii ще не мае такого сполучення.
– Це ненадовго, – запевнив мене Карл Людвiг. – До мене нещодавно приходила делегацiя поважних жителiв Лемберга з проханням, щоб я посприяв цьому. Цього разу Францу доведеться трястися жахливими галицькими дорогами, а вже до наступного разу, коли вiн зволить ощасливити це мiсто своею присутнiстю, гадаю, залiзниця вже буде. Що вiдбуваеться у Лаксенбурзi[5 - Лаксенбург – замiська резиденцiя австрiйських цiсарiв.]? Я не в курсi всiх справ та iнтриг вiдколи востанне був на хрестинах моеi племiнницi Софii.
– Імператриця Сiсi вже оправилася пiсля пологiв. На жаль, ваша матуся вiдразу ж пiсля хрестин забрала дiвчинку до себе в апартаменти, i для того, щоб побачити дочку, Сiсi змушена просити про це у вашоi матусi, – повiдомив я.
Почуте засмутило ерцгерцога, але не стало для нього чимось незвичайним. Крутий норов своеi матерi вiн знав iз самого дитинства й тому не здивувався, коли вона щось подiбне робила зi своею невiсткою. Інше хвилювало Карла Людвiга. Хоч його вчинок усi назвали шляхетним та гiдним молодшого брата, це не могло не залишити вiдбиток у його душi. Два роки тому мали вiдбутися заручини цiсаря Франца Йосифа та баварськоi герцогинi Гелен. Дiвчина прибула до Інсбрука у супроводi своеi матерi й молодшоi сестри Елiзабет, котру у сiм’i називали Сiсi. У той час, коли мiж цiсарем та Гелен вiдбувалися необхiднi у подiбних ситуацiях оглядини, Карл Людвiг також часу даремно не гаяв i став упадати перед Сiсi. Усе це вiдбувалося на моiх очах i, чесно зiзнаюся, я щиро радiв за моiх друзiв. Щоправда, якось увечерi Карл пiдiйшов до мене i попросив поради. Йому здалося, що Франц Йосиф небайдуже дивиться на Сiсi, не так, як на ii сестру. Я ж знав справжню причину такоi перемiни настрою цiсаря, але ерцгерцогу про це не сказав. Натомiсть я порадив йому зважити все, щоб не наробити бiди. До честi ерцгерцога, вiн не став заперечувати проти вибору старшого брата i навiть попросився кудись подалi вiд столицi, щоб своею присутнiстю не спровокувати щось серйознiше. Тому одразу пiсля весiлля вiн вiдбув сюди, до Лемберга, отримавши вiд вдячного брата посаду намiсника королiвства Галiцii i Лодомерii. Таким чином Карл Людвiг не заважав братовi та невiстцi в iхньому життi, але й почуття до Сiсi, що спалахнули тодi, в Інсбруку, нiкуди не подiлися.
– Бiдна Сiсi! Вона ще така молода i не була готова до характеру нашоi матерi, – говорив вiн. – А те, що Сiсi народила не сина-наступника, а дочку, також не могло не вiдбитися на ставленнi до неi.
– Імператриця iще молода, – обережно додав я.
– Це, звiсно, так, але дуже часто бувае, що потiм важко народити хлопчика. Але що це ми? Звичайно, буде син, як же без цього!
Ерцгерцог пiдвiвся.
– Ти, певно, голодний, – раптом сказав вiн.
Я не став заперечувати. Я справдi був голодний, адже, окрiм нашвидкуруч приготовленого снiданку одразу пiсля прибуття до мiста, я нiчого не iв. Карл Людвiг повiв мене до великоi кiмнати, де на нас уже чекав сервiрований стiл. Я був щиро вражений побаченим. Чесно зiзнаюся, мене важко чимось здивувати, але тут його iмператорська величнiсть перевершив самого себе, хоч цьому й легко дати пояснення: Карл Людвiг знав моi уподобання. Вiн, хитро примружившись, спостерiгав за моею реакцiею i поспiшив заспокоiти:
– А каву принесуть пiзнiше!
– Дякую, ваша iмператорська величносте! – Я спромiгся лише на подяку.
Ми сiли один навпроти одного й поволi, як цього вимагав етикет, смакували наiдки, що iх приносили лакеi. Розмова протiкала також мляво, i стосувалася вона наших спiльних знайомих, останнiх новин у Вiднi, який Карл Людвiг залишив три мiсяцi тому, був вiдiрваний вiд столичного життя i, ясна рiч, горiв бажанням бути в курсi останнiх подiй.
Зрештою, i ерцгерцог, i я розумiли, що за столом у присутностi лакеiв, якi постiйно пiдносять все новi страви, про щось серйозне говорити не те що не прийнято, але й небезпечно. Тому розмова вийшла спокiйна й невимушена.
– Як почуваеться баронеса Каролiна? – поцiкавився ерцгерцог, коли лакеi востанне наповнили нашi келихи вином. – Барон фон Фiшбах бiльше не противиться вашому весiллю?
– Милостивий пан такий добрий до мене, що згодився пробачити своему майбутньому зятевi усi моi попереднi грiшки, – повiдомив я.
– Усi? – здивувався ерцгерцог. – Барон хiба святий отець, щоб прощати все? Чи йому вiдомо не про все?
– Про все знае лише Всевишнiй! – зi знанням справи вiдповiв я, бажаючи закiнчити цю неприемну для себе розмову.
На мое задоволення, Карл Людвiг зрозумiв мiй натяк. За його пропозицiею, ми перейшли до сусiдньоi кiмнати, де на невеликому столику бiля вiкна вже парувала духмяна кава. З вiкна вiдкривалася чудова панорама площi Фердинанда. Червневе сонце вiдiгнало вранiшню мряку, висушило брукiвку, i тепер нею смiливо, не боячись забруднитись, прогулювалися мiстяни.
Рiчку Полтву пiд площею заточили у тунель, i незахованою вона була лише перед вiкнами резиденцii ерцгерцога.
Карл Людвiг кинув у чашку двi ложечки цукру, перемiшав i обережно надпив. Я завжди пив каву без цукру i без молока. Любив гiрку. Вона менi приносила задоволення.
– Розповiдай! – чи то запросив, чи наказав ерцгерцог. – Яка справжня причина твоеi появи тут? Я ж розумiю, що посилати свого найкращого друга до одного з мiст, котрi мае намiр вiдвiдати, мiй брат просто так не буде. Мае бути причина, й вагома причина. Я не помиляюся?
Я завжди захоплювався iнтуiцiею братiв.
– Нi, ваша величносте, ви не помилилися. Причина моеi появи тут, у Лембергу, справдi вагома, – пiдтвердив я.
– Я тебе слухаю! Сподiваюся, я належу до тих людей, яким про це належить знати?
– Безумовно! Ба бiльше: ваш брат наголосив, щоб я розповiв про неi вам.
– Так, це серйозно! – вiдзначив Карл Людвiг. – Я тебе уважно слухаю!
