скачать книгу бесплатно
Його слова переконали мене, що мiй спiврозмовник насамперед професiонал i ерцгерцог не помилився, порекомендувавши його.
– Ви знову про роботу? – удавано розсердився Карл Людвiг. – Ми ж домовилися, що сьогоднi говоритимемо лише про прекрасне. Пане Людкович, ви ранiше дивилися «Ілюзiю життя»? Максимiлiана навiть запитувати даремно – важко у столицi знайти театр, у якому не йшов би Грiльпарцер[7 - Франц Грiльпарцер (1781–1872) – австрiйський драматург.].
– Це так, ваша iмператорська величносте, але зiзнаюся, «Ілюзiю життя» не доводилося бачити жодного разу, – вiдказав я. – Чомусь у Вiднi бiльше ставлять «Велич i падiння короля Оттокара».
– Це й не дивно! Прославляти велич становлення цiсарського дому – обов’язок кожного пiдданого! – пафосно вiдказав ерцгерцог. – То як, пане Людкович?
– Я радий, що не один лише пан Рутецький уперше насолоджуватиметься виставою, – вiдповiв детектив.
– Смiю запевнити, ви не будете розчарованi, – запевнив Карл Людвiг.
Невдовзi ми пiд’iхали до колонади перед театром. Вiн розташувався на правому березi Полтви i мав досить-таки ошатний вигляд. Оглядаючи його iззовнi, я вiдзначив, що вiн побудований у класичному стилi й органiчно вписуеться у навколишнiй ансамбль. І був чи не найбiльшим театром, у яких менi ранiше доводилося побувати. Це мое зауваження не могло залишитися поза увагою ерцгерцога Австрiйського.
– Третiй у свiтi! – гордо мовив вiн. – Лише Ла-Скала i театр у Дрезденi бiльшi.
Я нiколи не бував нi у Мiланi, нi, тим бiльше, у Дрезденi, але охоче повiрив словам ерцгерцога.
Ми увiйшли в театр. Мiстяни, що вже наповнили хол примiщення, шанобливо вiталися з Карлом Людвiгом, iз чого я виснував, що вiн користувався шаною серед знатi.
Видно, ерцгерцог з якогось часу мав тут свою ложу, позаяк, не вагаючись, одразу попрямував до одних з численних дверей. І дiйсно, за ними була невелика ложа, щоправда, на мое здивування, розташовувалася вона не проти сцени, а дещо справа. Тим не менше, огляд був чудовий, можна було споглядати не лише за дiйством на сценi, але й спостерiгати за глядачами.
Я одразу зауважив деяку скутiсть у рухах Теофiла Людковича i зробив висновок, що подiбнi вiдвiдини театру для нього не такi вже й частi, а якщо вони i траплялися, то зазвичай вiн займав мiсце у партерi за два золотих, а не тут, у ложi.
Глядацька зала поволi наповнювалася людьми, обов’язковий у таких випадках шум повiльно затихав. Здавалося, артисти лише чекали цього моменту, коли глядачi затихнуть остаточно.
Велика важка завiса на сценi розсунулася, i почалася вистава…
Карл Людвiг мав рацiю щодо того, що в себе у Вiднi я нечасто пропускав якусь прем’еру. Щоправда, слiд зiзнатися (хоча б самому собi), що я не завжди вiдвiдував вистави заради однiеi лише вистави. Найцiкавiше дiйство зазвичай починалося саме тодi, коли опускалась фiнальна завiса. Звiсно, було б неправдою стверджувати, що я абсолютно не розумiвся на мистецтвi театру, але й знаним театралом, як от молодший брат цiсаря, назвати себе не мiг.
Вистава, дiйство якоi розiгрувалося на сценi, була недурна, артисти викладалися на повну, тож особливих претензiй з мого боку не було. Пiд час вистави, окрiм того, що доводилося слiдкувати за сюжетом, я кидав оком на ложi навпроти, де сидiла мiська елiта (тi, що споглядали з партеру, мене не цiкавили). У центральнiй ложi, котра за статусом мала б належати ерцгерцогу, я побачив дiйсного намiсника Голуховського. Поруч нього сидiла його молода дружина. Ще перебуваючи у Будапештi, я змусив церемонiймейстера цiсаря просвiтити мене стосовно деяких питань, якi можуть бути менi кориснi. Маючи феноменальну пам’ять, той повiдав про тутешню елiту. Дружину намiсника звали Марiя Каролiна Йозефа Баворовська. Вони одружилися сiм рокiв тому, але вже встигли народити п’ятеро дiтей. Це не могло не позначитися на зовнiшньому виглядi жiнки, й навiть з вiдстанi менi було видно, що вона виглядае змученою.
Іншу ложу, якраз навпроти нашоi, самотньо займав бургомiстр Лемберга Карл Гопфлiнген фон Бергендорф. З його iндиферентного вигляду я зрозумiв, що цю виставу вiн бачив невiдь-скiльки разiв i прийшов сюди сьогоднi лише тому, що тут присутнiй брат цiсаря.
Іншi ложi також не пустували, що забезпечувало артистам хоча б видимий успiх i непоганi вирученi за перегляд грошi.
Непомiтно для мене вистава закiнчилася. Артисти вийшли на сцену i пiд схвальнi вигуки «Браво!» декiлька разiв уклонилися. Карл Людвiг також двiчi викрикнув: «Браво!», пiсля чого запитав, звертаючись до нас обох:
– Як вам Грiльпарцер у мiсцевiй iнтерпретацii?
– Непогано! – вiдзначив я.
– Непогано? І все? – вигукнув ерцгерцог. – Хоча чому я дивуюся! Прошу не прийняти цi слова як неповагу до майстерностi артистiв Лемберга, пане Людкович. З уст Максимiлiана Рутецького вони звучать як найвища похвала.
– Я впевнений, що вони щирi, – озвався детектив.
– А вам? Як «Ілюзiя життя»?
– Не хочу здатися вам невихованим, ваша iмператорська величносте, але я бiльше звик до iнших дiалогiв. Не таких вишуканих.
– Розумiю. Я пропоную дещо урiзноманiтнити наше перебування тут. Один момент!
Із цими словами ерцгерцог зник за дверима, а ми удвох лишилися самi. Майже одразу Людкович запитав:
– Пане Рутецький! Боюся, потiм у нас не буде можливостi поговорити про справи. Я хотiв би уточнити свiй статус.
– Ми разом дбатимемо про безпеку цiсаря Франца Йосифа пiд час вiдвiдин Лемберга, – повiдомив я.
– Але чому ви обрали мене? У полiцii Львова е вищi вiд мене офiцери.
– Менi вас порекомендував ерцгерцог. У мене немае пiдстав не довiряти братовi цiсаря. Тому, ви правi, пане Людкович, сьогоднi нам не вдасться нiчого вирiшити. Якщо це вас не обтяжить, то я чекатиму вас завтра у себе. Ви не вiдмовитесь пообiдати зi мною?
– Вважатиму за честь! О котрiй?
– Вам буде зручно о четвертiй?
– Цiлком, – вiдповiв Людкович, i цiеi митi дверi ложi знову вiдчинилися.
У ложу в супроводi Карла Людвiга зайшла молода жiнка, у котрiй я упiзнав одну з актрис, що грали у недавнiй виставi. Тодi вона була недалекою простачкою, тепер же перевдяглася i повнiстю преобразилася. Їi свiтле волосся, що виглядало таким звабливим на сценi, тепер було зiбране i визирало з-пiд елегантного капелюшка. Тонка талiя, яку особливо пiдкреслювали широкi рукави, була «справжня», а не результат цього жахливого корсету iз китового вуса, яким катують себе столичнi дами.
– Дозвольте вiдрекомендувати вам, шановна панi Малгожата, мого друга Максимiлiана Рутецького, – представив незнайомку Карл Людвiг. – З паном Людковичем ви знайомi. А це, Максимiлiане, провiдна акторка театру, в якому ти зараз перебуваеш, Малгожата Серватка.
Я елегантно вклонився i поцiлував простягнуту кисть. Вiд жiнки йшов ледь чутний шлейф дорогих парфумiв.
– Менi було приемно, коли ерцгерцог повiдомив мене, що зi мною хоче познайомитися його друг, – говорила Малгожата.
Вона сiла у запропоноване крiсло, почекала, коли це зробимо ми.
– Я просто хотiв висловити свое захоплення вашим талантом, панi Серватко, – вiдповiв я, бо треба було щось сказати.
Чесно кажучи, зараз у мене не було жодного бажання не те що розмовляти з кимось, а просто перебувати тут. Подii дня, що закiнчувався, стомили мене, а наступнi обiцяли бути не менш напруженими.
– Просто Малгожата, – поправила жiнка.
– Вважатиму за честь!
Розмова й далi протiкала у такому нi до чого не зобов’язуючому тонi, який, однак, скоро почав усiх гнiтити. Було помiтно, що це нiкому не приносить задоволення: менi через втому, самiй Малгожатi, напевне, через таку ж причину, детективу Людковичу через усвiдомлення того, що вiн почувався не у своiй тарiлцi. Зрештою, Карл Людвiг зрозумiв, що потрiбно якось виходити з непевного становища.
Так ми попрощалися iз чарiвною актрисою, давши один одному слово iще зустрiтися при нагодi.
Ерцгерцог спочатку вiдвiз мене додому, затим вiдправився до полiцii, куди попросив його доставити мiй новий знайомий. Чи були цього дня iще справи у ерцгерцога Австрiйського Карла Людвiга, я не знав.
Стомлений днем, що минав, я ледве дiстався до лiжка i миттю заснув мiцним, без сновидiнь сном.
Снiв я вже не бачив рокiв п’ять.
V
За всього бажання назвати себе прибiчником паперовоi роботи я не змiг би. Мене нiколи не приваблювала паперова казуiстика, без котроi не мiг прожити батько. Вiн не вiдмовляв собi у задоволеннi переглянути дiловi папери навiть тодi, коли у цьому вже вiдпала потреба i цим займалися тi, хто i мав займатися: клерки. Тут батько мiг потягатися з теперiшнiм цiсарем, адже Франц Йосиф нiкому не довiряе розбирати кореспонденцiю i годинами пропадае з паперами.
Доля розпорядилася так, що значну частину наступного дня я провiв у ратушi, розбираючись з «остаточним варiантом забезпечення належноi зустрiчi найсвiтлiшого цiсаря», як запевнив мене бургомiстр.
Я побiжно пройшовся списком. Очей не пiднiмав, але макiвкою голови вiдчував, що фон Бергендорф не зводить з мене погляду.
– Я тут не побачив вiдвiдин цiсарем Будинку iнвалiдiв, – мовив я. – Ви не плануете запросити монарха на закладку нарiжного каменю?
Ще пiд час минулих вiдвiдин Лемберга молодий цiсар (а на той час йому заледве виповнився двадцять один рiк) так проникся долею вiйськових iнвалiдiв, котрi не могли самi себе утримувати, що видав розпорядження побудувати для них дiм. Я знав, що цiсар узявся за цю справу надто серйозно, як на мене, i, нiкому не довiряючи, переконав будiвничого Вiденського арсеналу Гансена звести у Лембергу потрiбну споруду.
– Вам вiдомо, що значну суму на будiвництво – а це сiмсот тисяч ринських – цiсар видiлив особисто! І ви хочете позбавити його права закласти нарiжний камiнь?
– Пробачте, але нам здалося, що зведення будинку, навiть такого величного, який визначив сам найяснiший цiсар, не варте того, щоб така особа, як найяснiший цiсар, сама закладала камiнь.
– А нехай вам не здаеться! – перебив його я. – Франц Йосиф надто дорожить усiм, до чого мае хоч якесь вiдношення, а на своiх теренах вiн мае вiдношення до всього. Тому прошу знайти час i внести у плани змiни.
– Буде зроблено! – з готовнiстю вiдповiв бургомiстр, хоча з його тону я зрозумiв, що це не надто йому подобаеться.
Нiчого, переживе. Далi я прочитав те мiсце, де цiсар прийматиме представникiв громад мiста. Ось те, що менi потрiбно. Так. Австрiйцi, поляки, украiнцi, жиди. Вiрмени. Признаюся, я навiть не здогадувався, що у Лембергу проживають вiрмени i що iх достатньо для того, щоб написати петицiю до цiсаря.
– Вiрмени? – здивувався я.
– Саме так! Ми вирiшили, що всi громади Лемберга мають право вiддати шану нашому цiсарю, – пояснив бургомiстр.
– Але чому у такому порядку?
– Ну, дивiться! Ми вирiшили, що допускати до цiсаря потрiбно у мiру значущостi тоi чи iншоi громади для користi держави. Звичайно, як нiмець ви не заперечуватимете, що спочатку мають бути австрiйцi. Його цiсарськiй величностi буде приемно зустрiти тут, у королiвствi Галiцii та Лодомерii, своiх спiввiтчизникiв.
Я не став заперечувати.
– Поляки!
– Сам цiсар спричинився до того, щоб вiдмовити русинам i натомiсть дозволити полякам займати посади у магiстратах. Зрештою, поставивши полякiв одразу пiсля нiмцiв, ми тим самим зробимо приемне намiснику Галiцii пановi Агенору Голуховському. І погодьтеся, бути третiми у списку для русинiв не так уже й погано, хоч у чомусь вони цього й не заслужили, – закiнчив бургомiстр.
– Я би погодився з вами, якби не одна деталь, – озвався я.
– Я вас слухаю, пане Рутецький.
– Чому русини, жиди i цi, як iх, вiрмени подаватимуть прошення одночасно?
У бургомiстра, як з’ясувалося, до всього була вже готова вiдповiдь.
– Цiлком ясно, що попереднi двi аудiенцii заберуть значно бiльше часу, i для того щоб зайве не перевантажувати цiсаря, вирiшено об’еднати останнi три делегацii.
– Це викличе непотрiбне замiшання, – висловив сумнiв я. – Доведеться подумати над цим. Можливо, варто буде скоротити час на попереднi аудiенцii.
– Але цей список був узгоджений з ерцгерцогом! – заперечив бургомiстр.
– Не хвилюйтеся! – заспокоiв я. – Гадаю, менi вдасться переконати ерцгерцога.
Моi слова не припали до душi бургомiстру фон Бергендорфу, але виду вiн не подав.
А я тим часом iще раз переглянув списаний аркуш i повернув його бургомiстру.
– А взагалi я задоволений вашою роботою, пане бургомiстр. Звичайно, деякi неточностi присутнi, але в цiлому я задоволений. Упевнений, цiсар Франц Йосиф оцiнить вашi старання. Але доробити треба!
– Звичайно, пане Рутецький! – повеселiшав бургомiстр. – Не сумнiвайтесь: усе буде виправлено! Дозвольте менi вас у дечому застерегти.
– Застерегти? Мене? Хiба менi тут щось загрожуе? – здивувався я.
– Не те, про що ви подумали, пане Рутецький.
– Тодi я вас слухаю!
– Вчора у театрi я бачив вас у компанii такого собi Людковича.
– Так, i в чому проблема?
– Я аж нiяк не хочу вказувати такiй шановнiй людинi, з ким ви маете зустрiчатися, – спробував вибачитися бургомiстр. – Але наскiльки менi вiдомо, ви маете намiр залучити Людковича до роботи.
– Ви щось маете проти цього?
– Що ви! Але вважаю своiм обов’язком попередити вас, що Теофiл Людкович свого часу пiдтримував Головну Руську раду й особисто його голову Григорiя Яхимовича. Вам, далекiй вiд Галiцii людинi, може здатися, що ця обставина не е такою важливою, але смiю нагадати, що епископ Яхимович, хоч i вважався людиною, лояльною до Вiдня, тим не менше спричинився до так званоi «азбучноi вiйни», був проти справедливоi пропозицii деяких русинiв вiдмовитися вiд свого алфавiту i перейти на той, яким користуемося ми. Крiм того, Теофiл Людкович пiдтримуе грошима «Зорю Галицьку».
Я вирiшив завершувати цю розмову.
– Те, що ви розповiли менi, пане бургомiстр, менi нове i багато чого я не знав, але рiч у тiм, що пана Людковича як хорошого спецiалiста менi персонально порекомендував Карл Людвiг. Якщо ви вважаете, що брат найсвiтлiшого цiсаря помиляеться, я можу сьогоднi ж розповiсти йому.
– О нi, що ви! Не треба! – поспiшно заперечив бургомiстр. – Якщо на пана Людковича вказав сам ерцгерцог, я не можу ставити пiд сумнiв це безперечно правильне рiшення. Сподiваюся, ви не сприйняли моi слова нав’язливими?
– Зовсiм нi!
Я пiдвiвся, узяв тростину i надiв цилiндр.
– Але на майбутне прошу не вказувати менi, з ким, коли i для чого я маю зустрiчатися! – мовив я.
Поглянувши на бiдного спiтнiлого бургомiстра (сподiваюсь, лише вiд спеки), я закiнчив:
– До завтрашнього ранку прошу представити менi змiст петицiй, що iх громади мiста хочуть подати цiсарю.
Із цими словами я покинув ратушу. Екiпаж уже чекав мене перед входом. Я зручно вмостився в каретi, вийняв з кишенi жилета годинник. Бреге[8 - Луi Франсуа Клеман Бреге – французький годинникар ХІХ столiття. Тут – кишеньковий годинник.] показував чверть на четверту. Ого, затримався значно довше, нiж сподiвався. Потрiбно поспiшити, а то не встигну привести себе до належного вигляду до прибуття Теофiла Людковича.
Його вiзиту я надавав виняткового значення…
Напевне, другим iменем Теофiла Людковича було Пунктуальнiсть, бо коли сурмач на недалекiй звiдси ратушi розтрубив про четверту годину дня, управитель Яблонський повiдомив мене про прибуття детектива. На мое здивування, Теофiл Людкович прийшов у тому ж одязi, що i вчора. Своi думки я вирiшив тримати при собi. Зрештою, Лемберг – не Вiдень!
– Вдячний, пане Людкович, що ви прийняли мое запрошення, – привiтався я, зустрiвши детектива у вiтальнi, де вже чекав сервiрований стiл. – Сподiваюся, ви голоднi.
– Можете не сумнiватися, пане Рутецький. Я звик зранку випити лише фiлiжанку кави. Так менi краще думаеться, – вiдповiв гiсть.
– Тодi прошу до столу! Не можу похвалитися, що я також такий голодний, але прошу не соромитися – тутешнi страви справдi напрочуд смачнi. У Лембергу я лише другий день, але вже починаю звикати до тутешньоi iжi.
