скачать книгу бесплатно
Розумiючи, що серйозноi розмови за столом не вийде, особливо враховуючи той факт, що Людкович дiйсно iв багато, я вирiшив вiдкласти ii на потiм. Звичайно, цiлковитоi тишi не було, але нiчого важливого нi я, нi мiй гiсть не зачiпали. Тому коли я побачив, що темп споживання iжi пiшов на спад, запропонував продовжити розмову у саду за чашкою кави.
– Пропоную посидiти ось пiд цiею вишнею, – сказав я.
– Ризикну виправити вас, пане Рутецький, але це не вишня, – зауважив Людкович, сiдаючи у невелике плетене крiсло пiд густим свiтло-зеленим листям з червонуватим вiдтiнком.
– Не вишня? – здивувався я. – От нiколи б не подумав! Тодi просвiтiть мене, пане Людкович, бо я, певно, зовсiм вiдстав у ботанiцi.
– У цьому немае нiчого дивного, адже цей сорт вивели у Львовi, а саме у Клепаровi. Це – череха. Мае дуже приемний смак. Ризикну запросити вас сюди у серпнi, коли вона заплодоносить, отодi ви гiдно ii оцiните.
Я гмикнув. Для мене це було новиною, хоч я нiколи навiть i не намагався видiлитися у подiбнiй галузi науки.
– То як у вас кажуть на чашку? – перепитав я.
– Фiлiжанка, – повторив детектив.
– Надзвичайно! – вигукнув я. – У Вiднi обов’язково скористаюся цим словом. Це надасть менi додаткового бонусу.
– Ви дозволите, я закурю? – звернувся Людкович.
– Почувайтеся як удома.
Я спостерiгав, як вiн вийняв з кишенi елегантну люльку. Видно, вона вже була наповнена тютюном заздалегiдь, бо детективу залишилося лише запалити. Двiчi затягнувшись, Людкович сказав:
– Я вас слухаю, пане Рутецький! Що ви хотiли вiд мене почути?
– Ерцгерцог Карл Людвiг рекомендував вас як знавця своеi справи, – почав я. – Це правда?
– Ерцгерцогу виднiше.
– Не сумнiваюся у цьому. Перед тим, як, так би мовити, вiдкритися перед вами, хочу з’ясувати наступну деталь. Панi Малгожата Серватка, пробачте за моi слова, можливо, як мiсцевого, вони вас образять, досить-таки посередня актриса. Однак ерцгерцог називае ii провiдною. Я не можу вiднести себе до поцiновувачiв театру, але, пробачте, провiнцiалiзм не помiтити важко.
– Ви мене не образили, – вiдповiв Людкович. – Я нiколи не був шанувальником нi театру взагалi, нi гри панi Серватки зокрема. А ерцгерцогу Австрiйському панi Малгожата подобаеться не лише як актриса, якщо ви мене розумiете.
– Причиною цього е protеgе брата цiсаря?
– Швидше навпаки. Дозвольте дещо просвiтити вас.
Теофiл Людкович знову затягнувся.
– Театр, який ми вiдвiдували учора, побудував граф Станiслав Скарбек, – почав вiн. – Може, це й виглядатиме дивно, але майже одразу пiсля вiдкриття у театрi працював граф Александер Фредро, досить вiдомий драматург.
– А що тут дивного? – запитав я, надпиваючи каву.
– А дивним було те, що дружиною графа була, та i е зараз, Зофiя Скарбек.
– Дочка?
– Колишня дружина.
– І яким боком до цього причетна панi Малгожата?
– В Александера i Зофii Фредро е син Ян Александр. Смiю сказати, постать досить колоритна. Свого часу його батько входив у польську Раду Народову, а син пiшов далi. Вступив у нацiональну гвардiю, став ад’ютантом пiдполковника Хожницького, навiть отримав Хрест заслуг. Пiсля того як угорсько-польськi вiйська були розбитi бiля Тiмiшоари, втiк спочатку до туркiв, а потiм перебрався до Парижа. Туди вiдбули i його батьки. Так от. Іще до заворушень в Угорщинi увесь Львiв говорив про iнтрижку мiж сином графа Фредро i красунею Малгожатою Серваткою. Це, звiсно, могло лишитися непомiченим i нi до чого не зобов’язуючим флiртом, але буквально мiсяць тому панi Малгожата повернулася з Парижа, де, за чутками, зустрiчалася з Яном Александром.
Ця iнформацiя мене зацiкавила, бо чудово вписувалася у мiй план.
– Перший! – тихо сказав я.
– Прошу? – не зрозумiв Людкович.
– Нi-нi, не звертайте уваги! Ваша розповiдь дуже цiкава i корисна для мене. Мушу вкотре зробити комплiмент ерцгерцогу про його чудове знання тутешнiх реалiй. Вiн не помилився у своему виборi.
Я не чекав нiякоi реакцii вiд спiврозмовника, та й вiн нiяк не вiдреагував на моi слова.
– Пане Людкович, ви давно працюете у полiцii? – поцiкавився я.
– Ось уже дев’ятий рiк. Я починав iще вiдтодi, коли директором полiцii у Львовi був Леопольд Захер-Мазох[9 - Леопольд Захер-Мазох (старший) – батько письменника.]. Спочатку був наглядачем, тепер комiсар полiцii.
– Тепер про справу! Менi потрiбен список усiх iноземцiв, котрi перетнули кордони Королiвства Галiцii i Лодомерii за минулий мiсяць i зроблять це до вiзиту його цiсарськоi величностi.
Теофiл Людкович декiлька разiв затягнувся, випустив густий дим, i я подякував, що нас роздiляе невеличкий столик.
– Це пов’язано з безпекою цiсаря? – раптом запитав вiн.
– Ми повиннi бути готовi до усiляких несподiванок.
Я не став заперечувати очевидне.
– Ви можете надати менi таку iнформацiю?
– Безперечно! Щоправда, цьому може завадити упереджене ставлення пана намiсника до мене.
Я усмiхнувся.
– Нехай це вас не турбуе, – заспокоiв я. – Не далi як двi години тому я переконав пана графа у вашiй цiлковитiй лояльностi до його цiсарськоi величностi. Гадаю, пан бургомiстр не тягтиме з цим i повiдомить про це пана Голуховського.
– Тодi дозвольте вiдкланятися! – пiдвiвся Теофiл Людкович. – З вашого дозволу я особисто представлю список завтра.
– Буду чекати! Мiй слуга вiдвезе вас туди, куди забажаете.
Детектив зник за деревами, а я продовжував сидiти. Розповiдь гостя розворушила спогади, i я занурився у них.
У битвi бiля Тiмiшоарою, що стала роковою для молодшого Фредро i спричинила його вимушену емiграцiю, брав участь i я.
Тодi менi було неповних дев’ятнадцять рокiв, i я буквально випросив Франца Йосифа І вiдпустити мене на вiйну. Розумiючи, що я просто так не вiдстану, цiсар дав на це згоду, узявши слово, що я обов’язково прибуду на наш спiльний день народження 18 серпня. Цьому дню Франц Йосиф придiляв особливу увагу, адже це було уперше, коли вiн вiдзначав його у статусi цiсаря.
На мою радiсть, основна битва, у якiй менi довелося брати участь, вiдбулася ранiше, дев’ятого серпня. Особистим розпорядженням цiсаря мене призначили ад’ютантом генерала Людвiга Вальмоден-Гiмборна, який командував кавалерiею.
Посада ад’ютанта, звичайно, була зайвою можливiстю залишитися в живих, але не пiд час вiйни. У 1849 роцi Вальмоден-Гiмборну виповнилося сiмдесят рокiв, i хоч вiн i командував усiею кавалерiю, на конi я його так i не побачив. У молодостi (а народився вiн у Вiднi у сiм’i англiйського посла) майбутнiй генерал встиг повоювати в армiях Ганновера, Пруссii, Священноi Римськоi iмперii та Росii, щоб нарештi у вiцi тридцяти п’яти рокiв остаточно повернутися на службу до Вiдня. І звiдусюд вiн повертався з найвищими нагородами. Сам генерал участi у битвi не брав, але ми, ад’ютанти (а було нас у генерала восьмеро), гасали полем битви, передаючи то Першому легiону, то Другому накази або наступати, або вiдступати.
Сама битва розпочалася iз самого ранку, коли ми раптово зiткнулися з таким же ар’ергардом угорськоi кiнноти. Це була частина гусарiв, котрi порушили присягу i виступили проти цiсаря.
Ми одразу вiдчули, що це були не найгiршi вiйська. Вiдчувалася майстернiсть у бою. На нашу бiду, на допомогу угорцям спiшила польська кiннота, i невiдомо, як закiнчилася б ця сутичка, якби не допомога росiян. Вони просто знесли ворожi вiйська, змусили iх рятуватися втечею, а наприкiнцi i капiтулювати. На вiдмiну вiд своiх вiйськ, iхнi командири зумiли уникнути полону i з залишками вiйська перебратися до османiв.
Напевне серед них був i Ян Александр Фредро, особа якого мене зацiкавила.
На день народження цiсаря Франца Йосифа я встиг. Його цiсарська величнiсть власноручно почепив менi Командорський хрест i вiдтодi вiдпускав вiд себе лише у надзвичайних випадках.
Як от цей!
VI
Цей день наближався до свого завершення. Вiн так i закiнчився б мiнорно, але ближче до сьомоi години до мене у кiмнату постукав Яблонський i подав на срiбному пiдносi рожевий заклеений конверт.
– Принiс посильний! – повiдомив управитель.
Я узяв конверт. Нi адресата, нi вiд кого лист на конвертi вказано не було.
Оскiльки будь-яку кореспонденцiю я звик переглядати на самотi, я вiдпустив Яблонського. Вiд конверту йшов ледь помiтний аромат парфумiв, якi вже були менi знайомi, i я одразу здогадався, кому зобов’язаний його отриманням.
Передчуття мене не пiдвели. Калiграфiчним, я б навiть сказав, вишуканим почерком жiноча рука вивела наступний текст:
«Пане Рутецький! Наша вчорашня розмова була перервана з причин, котрi не залежали вiд нас. Менi шкода, що ми так i не змогли поговорити про мистецтво, знавцем якого Ви, безперечно, е. Якщо у Вас лишилося бажання продовжити нашу розмову, я буду цьому тiльки рада. Чекаю Вас на виставi, яка йтиме сьогоднi. Його iмператорська величнiсть люб’язно представив Вам свою ложу. Малгожата».
Що i треба було довести!
Найменше, звичайно, у мене було бажання провести цей лiтнiй вечiр у пустопорожнiх розмовах про посередню гру мiсцевоi знаменитостi, але той факт, що людина, яку я лише запiдозрив, сама запропонувала зустрiтися, не мiг бути випадковим.
Звичайно, мене найменше хвилювала вистава, яку ставили у театрi Скарбека, але i прибути пiд фiнальнi оплески також не випадало. Вiд сьогоднiшньоi розмови багато чого залежало (принаймнi, я хотiв, щоб багато залежало), тому щоб не виглядати невiгласом, доведеться висидiти всю виставу. Тiльки б не ставили «Ілюзiю життя»! Пiсля такого важко бути безпристрасним.
Але моi побоювання виявилися даремними. Ще при входi у театр я дiзнався, що сьогоднi ставлять мого улюбленого «Вiрного слугу свого пана». На мое здивування, гра Малгожати Серватки приемно вiдрiзнялася вiд учорашньоi, i я iз задоволенням смакував майбутню розмову.
Сьогоднi у ложi я був сам. Не вiдомо, чи Карл Людвiг був «у долi», чи просто Малгожата мала вiльний доступ до його ложi, але до закiнчення вистави мене нiхто не потривожив. Коли ж пiд традицiйнi крики «Браво!» опустилася завiса (до речi, вигуки сьогоднi рiзнилися вiд учорашнiх, були щирiшими, чи що), дверi позаду обережно вiдчинилися, i голос, що належав адмiнiстратору театру, повiдомив, що вiдома менi особа чекае на мене у себе у гримерцi. Я прихопив завбачливо придбаний дорогою сюди букет бiлих троянд i попрямував за чоловiком.
Звичайно, сам я нiколи б не розiбрався у цьому лабiринтi переходiв i поворотiв, але невдовзi я вже стукав у потрiбнi дверi.
Малгожата Серватка уже встигла змiнити сценiчний одяг на вечiрнiй i, здавалося, чекала на мене. Я елегантно поцiлував iй руку, вручив квiти.
– Обережно, вони колючi! – поспiшив попередити я.
– Дякую, пане Рутецький! Ви такий шляхетний i чуйний! І такий розкiшний букет!
Вона пiднесла квiти до обличчя.
– Це лише скромний вияв мого захоплення вашою грою! – вiдповiв я.
Принаймнi цi слова я сказав щиро.
– Я вдячна, що ви вiдгукнулися на мого листа. Мушу признатися, «Ілюзiя життя» – моя творча невдача.
– Ви надто критичнi до себе, панi Малгожато!
– Анiскiльки! – заперечила вона.
– Смiю з вами не погодитись! У Вiднi я часто вiдвiдував театри, тож повiрте менi, що бачив вистави i хорошi, й поганi. Вашу гру я смiливо можу вiднести до перших.
Видно, мiй комплiмент припав до душi молодiй жiнцi, i вона широко посмiхнулася.
– Ви не проти мене провести, пане Рутецький? – запитала вона.
– Максимiлiан! – уточнив я. – Для вас просто Максимiлiан.
– Як я смiю? Я всього-на-всього провiнцiйна актриса, а ви друг найяснiшого цiсаря…
– Пусте, панi Малгожато! Тут можете бути спокiйнi. На вiдмiну вiд мене, його цiсарська величнiсть байдужий до мистецтва. Його бiльше цiкавлять географiчнi вiдкриття.
– Хiба на Землi iще лишилися нерозвiданi мiсця? – здивовано запитала Малгожата.
– Найсвiтлiший цiсар вiрить у це, i це мае бути правдою!
Ми покинули гримерку i знову якимсь лабiринтом вийшли на площу перед театром. Вона була заповнена народом i численними екiпажами. Я зауважив Конрада, що спокiйно спостерiгав метушню навколо себе.
– Моя карета у вашому повному розпорядженнi, – повiдомив я.
– Це даремно! – вiдповiла Малгожата. – Я живу недалеко звiдси. А вечiр такий чудовий!
У цьому вона мала рацiю. Вечiр справдi видався на славу, й було б грiхом не скористатися цим.
Ми вийшли на правий берег Полтви, на вулицю Нижнi вали i повiльно рушили нею. Нам зустрiчалися перехожi й галантно вiталися з нами. Я зрозумiв, що моя супутниця досить вiдома у Лембергу, бо, попри усю свою значущiсть, я навiть не припускав, що два днi перебування у мiстi зробили мене таким вiдомим.
– Скажiть, Максимiлiане, а ви знайомi з Францом Грiльпарцером? – поцiкавилася Малгожата, одночасно вiдповiдаючи на чергове привiтання легким кивком голови.
– Траплялося, – непевно вiдповiв я.
Чесно кажучи, менi не дуже хотiлося згадувати останню нашу розмову з Грiльпарцером, коли я спробував вступитися за колишнього канцлера фон Меттернiха. В однiй з вистав Грiльпарцер непрямо натякнув на нього. Чудово знаючи, що Франц Йосиф неодноразово запитував у того порад, я не мiг не висловити своеi думки про це. Тодi кожен залишився при своiй думцi, але це не стало причиною не вiдвiдувати iншi вистави.
– Уявiть собi, панi Малгожато, це досить-таки жвавий дiдок, – сказав я. – Щоправда, вiн уже не пише для сцени, радше для себе, але у свiтi з’являеться часто.
– Як цiкаво! Вiдень, опера! – захоплено мовила моя супутниця. – А я, уявiть собi, далi Кракова не iздила. Нудьга жахлива! Якби не ерцгерцог, просто не знала б, куди подiтися.
«А Париж? – ледве не вихопилося у мене. – А коханий Ян Александр?»
Свое здивування я вирiшив залишити при собi. Подумаю на самотi, а тим часом слухав панi Малгожату.
– Лише приiзд ерцгерцога Карла Людвiга розбудив життя Львува, – зауважила вона. – Його iмператорська величнiсть влаштовував бали, сам був зразком елегантностi. Ви не знаете, чи буде бал на честь прибуття найяснiшого цiсаря?
Я не встиг не те що вiдповiсти, а просто сприйняти слова панi Малгожати, а вона вже вела далi:
– Було б добре, якби Карл Людвiг влаштував такий бал! Про це б довго говорили. Ви знаете, iнодi дii ерцгерцога видаються менi дещо дивними.
