скачать книгу бесплатно
Я зробив ковток кави.
– Зрештою, тут i розповiдати нiчого. У Будапештi ваш брат дiзнався, що пiд час вiдвiдин Лемберга на нього готуеться замах, – повiдомив я.
Почувши таке, Карл Людвiг так i застиг iз пiднесеною до рота чашкою. Минуло декiлька довгих секунд, поки вiн опам’ятався i поставив чашку на столик. Ерцгерцог довго дивився на мене, вирiшуючи, чи не надумав я жартувати з ним, але жартувати я i не збирався, у чому мiй спiврозмовник переконався, прочитавши це на моему обличчi.
– Тому ваш брат, особливо нiкому не довiряючи, i вiдправив мене iнкогнiто перевiрити, наскiльки обгрунтованi такi пiдозри, – говорив я. – І по можливостi я маю зробити все, щоб вiдвести вiд вашого брата небезпеку.
– Звiдки такi вiдомостi? – зацiкавився вражений почутим Карл Людвiг.
– З Генерального штабу. У них своi джерела iнформацii. Сумнiватися у цьому причин немае.
Судячи з вигляду ерцгерцога, ця звiстка стала для нього неприемною несподiванкою. Вiн пiдiйшов до вiкна, довго дивився на вулицю. Не озираючись, запитав:
– Хто iще про це знае?
– Його цiсарська величнiсть, ви, я, мiнiстр-президент фон Буоль-Шауенштейн, який i попередив вашого брата, i той невiдомий, вiд кого отримали iнформацiю. Можливо, iще один-два.
– Ти не говорив про це намiснику цiсаря Агенору Голуховському?
– Про це у Лембергу не вiдомо нiкому, – запевнив я.
– Чому?
– Бо нам вiдомо про приблизний час i приблизне мiсце, але нiчого не вiдомо про того, хто це зробить. Чим менше знатимуть про те, що знаемо ми, тим легше буде виявити, хто за цим усiм стоiть. Для пана Голуховського я прибув, щоб переконатися у тому, що вiн усе робить для зустрiчi найсвiтлiшого цiсаря. На зустрiчi в ратушi я переконався, що i намiсник, i бургомiстр зробили все вiд них залежне. Урочистостi, охорона вiд натовпу, навiть вiйська готовi до малоймовiрних заворушень.
– Тож у чому проблема? – запитав Карл Людвiг.
– Тi, хто мае намiр здiйснити задумане, не будуть використовувати шляхи, очевиднi для охорони. Вони придумають щось iнше.
– Я так розумiю, Франц не вiдмовиться вiд вiдвiдин Лемберга.
– Ви правильно розумiете. Ваш брат не боiться небезпеки.
Карл Людвiг вiдiрвався вiд споглядання вiкна i повернувся до столика. Каву пити не став: любив гарячу, а вона вже почала вистигати.
– І що тобi вдалося дiзнатися? – поцiкавився вiн.
– За пiвдня? – перепитав я. – Ваша iмператорська величносте! Я лише встиг оговтатися вiд жахливоi дороги, годинку вiдпочити i вiдвiдати ратушу, де представив намiснику i бургомiстру своi повноваження. Та й то лише тi, про якi iм належить знати. Чесно кажучи, ми з вашим братом сподiваемося, що вам вiдома обстановка в мiстi й ви допоможете нам.
– Обстановка менi справдi вiдома, але не бiльше. Я так розумiю, що тобi хочеться дiзнатися, хто бажае смертi моему братовi.
– Це було б iдеально, – зiзнався я.
– Так от, готуйся почути неприемне. Багато хто.
Почуте мене здивувало.
– Як?
– Не вiриш? Тодi слухай. По-перше, русини. Або украiнцi, як тобi буде зручнiше. Вони мають усi пiдстави бути ображеними на мого брата.
– Чому? – запитав я.
– Пiд час кривавих подiй в Угорщинi сiм рокiв тому вони утворили свою Руську раду i не пiдтримали вимог угорцiв. Зi свого боку, вони хотiли деяких реверансiв для себе, як-от вивчення iхньоi мови, щоб укази видавалися не лише нiмецькою, угорською i польською, але й украiнською. Спочатку мiй брат спробував виконати деякi з цих вимог, але потiм вiдступив i все управлiння цими землями вiддав у руки полякам. Агенор Голуховський довiв Руську раду до розпуску; помiж управителiв ти не знайдеш жодного русина, хоч у Лембергу iх не так вже й мало. Ясна рiч, у своiх бiдах вони звинувачують мого брата. По-друге, поляки.
Це мене здивувало.
– А чому вони? Ви ж самi казали, що пiсля розгрому бунтiвникiв вони найбiльше скористались, – мовив я.
– А iм цього виявилося замало! – запально сказав Карл Людвiг. – Їм здаеться, що навiть такi незначнi поступки, якi залишилися в украiнцiв, е серйозною загрозою для iхнього iснування, i вони вимагають вiд брата остаточно вирiшити галицьке питання. Звичайно, на користь полякiв. Іншi варiанти навiть не обговорюються. По-трете, жиди.
– Жиди? – Менi здалося, що я не розчув. – А iм що не подобаеться?
– Та теж, що й русинам. Навiть бiльше.
– Що ви маете на увазi? – допитувався я.
– Пiсля полякiв у Лембергу вони другi за кiлькiстю. І жодного, я повторюю – жодного жида у магiстратi. І всi, я наголошую, групи захочуть попросити у мого брата аудiенцii, щоб випросити для себе поблажок i заодно очорнити iнших. А мiй вiнценосний брат, мiж iншим, приймае прохачiв сам. Не довiряе нiкому. І за право бути прийнятим першими йтиме запекла боротьба, адже тим, хто удостоiться аудiенцii останнiм, сподiватися на позитивне розв’язання свого питання даремно.
Рiшення визрiло миттево.
– Менi потрiбен цей список, – швидко сказав я.
– Навiщо? – здивувався ерцгерцог.
– Хочу зустрiтися з представниками громад мiста. Як представник найсвiтлiшого цiсаря я повинен перевiрити, чи немае у прохачiв чогось забороненого. Заразом спробую зрозумiти, чого можна чекати вiд них.
– Навряд чи перед тобою вiдкриються, – засумнiвався Карл Людвiг.
– Я теж так гадаю, тому не варто вiдкидати iншi загрози.
– Якi?
– Зовнiшнi.
Ерцгерцог гмикнув.
– А тут у кого не тицьни – влучиш у точку! – сказав вiн, i я змушений був iз цим погодитися.
Перебуваючи у свитi цiсаря, я був у курсi мiжнародних подiй. Зовсiм недалеко звiдси, а до Будапешта, де перебував зараз монарх, iще ближче, об’еднанi вiйська Британськоi, Французькоi та Османськоi iмперiй довершували захоплення Севастополя. Зрештою, Схiдна вiйна повiльно наближалася до свого логiчного завершення, тобто остаточного послаблення впливу Росii на пiвнiчне Причорномор’я. Їi закiнчення, безперечно, наблизив би похiд «слов’янського легiону» пiд командуванням Садик-пашi. Переслiдуючи росiйську армiю, п’ятнадцять тисяч козакiв захопили Бухарест i вже чекали наказу перейти рiчку Прут. Тодi на цiсаря натиснули з Петербурга, а той у свою чергу на султана османiв, i Абдул-Меджид вiдкликав свого полководця, який насправдi виявився поляком Чайковським.
Рiшення Франца Йосифа явно не сподобалося Британii, яка сподiвалася таким чином закiнчити дорогу для себе схiдну кампанiю. Та й королю Сардинii воно не припало до душi. Напевне, единим, кому не заважав австрiйський монарх, був росiйський iмператор. Іще на початку вiйни Микола І писав Францу Йосифу, що вiн упевнений у добрих вiдносинах. Цi вiдносини розпочалися пiсля того, як останнiй змушений був звернутися по допомогу до Петербурга, щоб усмирити угорцiв, i Микола І направив до Будапешта вiйська. Вiдтодi минуло шiсть рокiв, i цiсар став обтяжуватися цiею залежнiстю. Щоправда, три мiсяцi тому прийшла звiстка про смерть його покровителя й у Вiднi почали подумувати про змiну полiтики щодо Росii, тим бiльше що теперiшньому правителю Олександру Франц Йосиф нiчого не винен.
На щастя для Вiдня, у Петербурзi про це ще не знали.
– Так, ви маете рацiю, ваша iмператорська величносте! Тут багато варiантiв, – згодився я. – А щоб усi iх перебрати, у мене залишаеться тiльки сiм днiв. Фактично вже шiсть. І жодного права на помилку.
– Не прибiдняйся! Мiй брат нiколи не помилявся у тобi, – вирiшив зробити менi комплiмент Карл Людвiг. – Якщо вiн вирiшив, що ти впораешся, значить, так i буде. Що ти маеш намiр робити?
– Завтра бургомiстр представить менi план зустрiчi вашого брата, – почав я, але ерцгерцог перебив мене.
– Нiкудишнiй план, як на мене! – мовив вiн.
– Виправимо! – пообiцяв я. – А до того часу я хотiв би мати списки представникiв рiзних громад мiста.
– Їх доставлять до твого помешкання.
– Я зупинився…
– Я знаю, де ти зупинився! Невже ти гадаеш, що за два роки перебування у цьому мiстi я не завiвся потрiбними знайомствами?
– Тодi у мене до вас iще одне прохання!
– Уважно слухаю! – з готовнiстю сказав Карл Людвiг.
– Менi потрiбен офiцер кримiнальноi полiцii, який може допомогти у цiй справi.
– Будь-який?
– Ви правильно розумiете: не будь-який. Можливо, не надто балуваний магiстратом.
Карл Людвiг хитро примружився.
– Тобто такий, хто мае власну думку? – припустив вiн.
– Ви напрочуд здогадливi, ваша iмператорська величносте!
– Є у мене такий! Щоправда, у нього е одна особливiсть.
– Прошу?
– Саме через цю особливiсть вiн не у ласцi у бургомiстра. Свого часу вiн близько приятелював з епископом Яхимовичем.
– Не розумiю, – признався я. – Хто такий Яхимович?
– Колишнiй голова забороненоi Руськоi ради.
Я почав розумiти стурбованiсть ерцгерцога.
– Тобто вiн русин? Чи то пак украiнець? – запитав я.
– Вiрно. Це тебе не лякае?
Я знизав плечами.
– Анiскiльки! Прошу врахувати, що я сам наполовину русин, хоч вважаю себе австрiйцем. От тiльки…
– Що?
– Якщо виявиться, що до замаху на цiсаря причетнi його спiввiтчизники, чи не стане це на завадi чесному розслiдуванню?
– Заспокойся! Для пана Людковича насамперед важлива справа, а вже потiм кровнi зв’язки.
– Тодi я хотiв би з ним зустрiтися! – вирiшив я.
– Немае нiчого неможливого! Сьогоднi ввечерi у театрi Скарбека[6 - Театр iменi Марii Заньковецькоi.] ставлять «Ілюзiю життя». Ця драма користуеться успiхом ще вiд часу прем’ери. Хочу вiдзначити, що тут ставлять недурнi вистави.
– Дякую за запрошення, ваша iмператорська величносте, але боюся, що сьогоднi я неспроможний оцiнити навiть найвишуканiший виступ. Надто стомився у дорозi.
– Розумiю, – з готовнiстю вiдказав Карл Людвiг. – Тодi запрошую на завтра. Йтиме не «Ілюзiя», лише «Шлюби панськi», але i там закручена iнтрига. До речi, актриси у театрi нiчогенькi!
І хитро подивився на мене. Мене це розсмiшило. Я пiдвiвся.
– Здаюсь, ваша величносте! Дозвольте вiдкланятися, щоб встигнути привести себе до ладу.
Ми домовилися, що ерцгерцог заiде за мною о сьомiй, а перед тим домовиться з поки що незнайомим менi офiцером кримiнальноi полiцii.
Коли я виходив з будинку на вулицi Нижнi Вали, Конрад уже чекав на мене.
IV
Ерцгерцог Карл Людвiг виконав свою обiцянку, i вже о сьомiй годинi управитель Яблонський благоговiйно повiдомив мене про те, що бiля ворiт стоiть карета з гербом Габсбургiв. Про себе усмiхнувшись, я мовчки пiдiйшов до екiпажу. Дверцята передi мною вiдчинив сам управитель. Певно, не бажав довiрити таку велику мiсiю комусь iншому.
У салонi я побачив ерцгерцога Австрiйського i ще одну людину. Карл Людвiг був у знайомому менi iще з Вiдня бiлому кiтелi, на якому особливо видiлялась червоно-сiра стрiчка ордену Леопольда. Довершувала картину зiрка ордена. Звичайно, я не мiг не вiдзначити елегантнiсть ерцгерцога, хоч бачив його у подiбному образi не вперше, про що й не забарився повiдомити його. Мене бiльше зацiкавив супутник ерцгерцога. Вiн був старший вiд мене, але не настiльки, щоб це так кидалося у вiчi. Я дав би йому рокiв тридцять три – тридцять п’ять. Найперше, що одразу зауважив я, були важка квадратна щелепа i дещо великий з горбинкою нiс. На вiдмiну вiд мене, а тим бiльше вiд Карла Людвiга, незнайомець мав засмагле обличчя, причому я одразу зробив висновок, що «свiтла бронза» у нього не через вiдпочинок на якомусь пiвденному курортi, а результат постiйного перебування на сонцi тут, у Лембергу. Тим не менше, я якось одразу проникся симпатiею до незнайомця.
– Дозвольте представити вас! – вирiшив порушити мовчанку ерцгерцог. – Це Теофiл Людкович, людина, про яку я тобi говорив. Максимiлiан Рутецький, особистий посланець мого брата.
Людкович кивнув головою на знак привiтання. Менi не залишалося нiчого iншого, як повторити його жест.
– Вам доведеться деякий час працювати разом, але сьогоднi я забороняю говорити про справи i пропоную повнiстю присвятити себе прекрасному, – говорив Карл Людвiг. – Серед усiх муз я вiддаю перевагу Мельпоменi.
«А також танцям!» – подумалося менi. Я не знав, чи древнi греки присвятили танцям окрему музу, але у цьому ерцгерцог був бог. Навiть до Вiдня доходили чутки про бали, котрi вiн влаштовував у своiй лiтнiй резиденцii тут, у Лембергу. Ерцгерцог здобув славу чудового i витривалого танцюриста, не покидав бали до iхнього завершення, а це зазвичай тривало до самого свiтанку. Дами не могли нахвалитися увагою, що ii придiляв намiсник Галiцii i Лодомерii. На вiдмiну вiд свого брата, цiсаря Франца Йосифа, який захоплювався географiчними вiдкриттями, Карл Людвiг вiддавав перевагу мистецтву i був домосiдом. Навiть дворiчне перебування у Лембергу йшло усупереч його бажанню проводити час десь в Інсбруку, але як брат цiсаря i його пiдданий вiн подав iншим приклад смиренностi й беззаперечно скорився його волi.
На мiсто опустилася приемна вечiрня прохолода: вiдступила денна задуха, яка зазвичай бувае пiсля того, коли сонце випаруе усю накопичена землею вологу; небо над мiстом набуло якогось зловiсного темно-синього вiдтiнку. Напевне, вночi знову випаде дощ. Побачивши мое здивування, ерцгерцог мовив:
– Звикай, Максимiлiане! Це – погода Лемберга! Якщо ти протягом одного дня не змокнеш i, поки поспiшатимеш додому, не висохнеш – вважай, у Лембергу ти не був. Хiба я не правий, пане Людкович?
– Авжеж, ваша iмператорська величносте! Смiю нагадати, що ви у Львовi лише два роки, а нам, корiнним львiв’янам, до цього не звикати, – вiдповiв Людкович.
Я вперше почув його голос. Детектив говорив з ледь чутним акцентом, але вiн не псував його нiмецьку, а, навпаки, додавав iй певного шарму. Я звернув увагу на iнше: вже утрете це мiсто називали по-iнакшому, не так, як ми й поляки. Цiкаво, як це звучить з уст жидiв?
– Головне, щоб на час вiзиту цiсаря Франца Йосифа Львiв не задощило.
Його слова мене здивували.
– Ви даремно турбуетесь за настрiй його цiсарськоi величностi! Франц Йосиф Перший придiляе мало уваги подiбним незручностям, – вiдповiв я.
– Я не сумнiваюся у невибагливостi цiсаря! Погода мене цiкавить, пробачте, iз суто практичних мiркувань. Мряка, а тим бiльше дощ, змусить магiстрат змiнити графiк перемiщення цiсаря, а це внесе додатковi труднощi у нашу роботу, – пояснив Людкович.
