скачать книгу бесплатно
– Так, проходив з перевiркою i… – винувато вiдказав той.
– Іще хтось бачив?
– Нi, нiкого немае. Один я…
Тут погляд комiсара впав на вишитий рушник, що лежав на столi. Рiшення назрiло миттево.
– Слухайте мене! Зараз прив’язуйте рушник до грат, вiшайте на нього цю дамочку i зачиняйте камеру, – розпорядився вiн. – Коли ти здаеш змiну?
– Через двi години, – повiв наглядач.
– Через двi години здаеш змiну i скоро йдеш додому. Що тут сталося – ти не знаеш! То для твоеi безпеки! Зрозумiв?
– Так, пане комiсаре!
Тут озвався Теодор Смольницький:
– Може, затерти той напис?
– Вiдставити! Нехай буде! Поселимо сюди якусь велику украiнську шишку, прочитае i перекаже про передсмертну записку своiм.
– А як з родиною?
– Передачi брати! Тiло вiдправити студентам медичного факультету. Нехай вчаться. Поховати за мiський рахунок як бездомну. Виконуйте!
Мiхал Кайдан не став контролювати, як виконуються його накази. Вiн причинив за собою дверi камери, щоб не бачили випадковi очi того, що вiдбуваеться за ними, i поспiшив до себе. Треба було подумати, якi протоколи допиту залишити, а якi переписати.
Вiн не мiг змиритися з тим, що ця тендiтна жiнка виявилася сильнiшою за нього i хоч цiною власноi смертi, але все ж вийшла переможницею з iхнього герцю…
Про те, що польська полiцiя щось приховуе, Федiр Мороз дiзнався випадково. 15 лютого у польських газетах з’явилася невелика замiтка, що в тюрмi по вулицi Яховича покiнчила життя самогубством через повiшання така собi Юлiя Браска. Щоправда, iншi газети переконували, що звати самогубцю Юлiя Баравська. Зрештою, нiчого особливого у таких повiдомленнях не було: в’язнi вкорочували собi життя постiйно, не витримавши мук, чи робили це пiд тягарем злочинiв. За iнших обставин на подiбну замiтку Федiр, можливо, навiть i не звернув уваги, але ось уже четвертий день як вiн не може виконати наказ Андрiя Мельника: знайти перебування заарештованоi декiлькома днями ранiше Ольги Басараб.
Вiн так i не дiзнався б нiчого, якби не несподiваний виклик до кабiнету пiдкомiсара[9 - Поручик.] Гжегожа Глодувки. Його безпосереднiй начальник, на вiдмiну вiд своiх колег, був людиною незлобною i не переймався тим, що серед його пiдлеглих зустрiчаються не самi лише поляки. Про причину виклику Федiр не здогадувався до останньоi митi, адже займав у вiддiлку полiцii скромну канцелярську посаду, тому нi про яке заохочення чи, навпаки, покарання навiть не було мови.
– Як вам працюеться у нас, пане Морозе? – поцiкавився пiдкомiсар, запросивши Федора сiсти.
– Дякую, добре, – вiдповiв заiнтригований таким початком розмови Федiр.
– Ви хочете продовжувати служити у полiцii?
– Так. Менi подобаеться моя робота.
Тут пiдкомiсар Глодувка вирiшив не тягнути далi:
– Що ж, а тепер скажу, чому я вас викликав. Вам, пане Мороз, безперечно, вiдоме рiшення вiд 22 березня 1920 року, яке давало право комiсарам полiцii приймати на роботу осiб, якщо вони вiдповiдали усiм вимогам до претендентiв.
Федiр Мороз знав про це рiшення i навiть здивувався, коли пiдкомiсар заговорив про нього. Федiр зовсiм недавно мав розмову з Андрiем Мельником. Крайовий комендант саме журився, що вiн, Мороз, надто довго служить на непомiтнiй роботi i чи не час уже звернутися до свого начальства, щоб довiрили вiдповiдальнiшу дiлянку. Видно, крайовому коменданта було вiдомо те, про що навiть не здогадувалися пiдлеглi.
– Я дякую пановi пiдкомiсару за довiру, але дозвольте подумати, – вiдповiв Федiр.
– Але недовго! – попередив Гжегож Глодувка. – Хоч ви i русин, пане Мороз, але я давно вже за вами спостерiгаю i помiтив, що робота для вас на першому мiсцi. Ким ви були у вашiй армii?
– Десятником, – обережно сказав Мороз i виправився: – Старший постерунковий.
– От ним i будете! Але не тягнiть з вiдповiддю, пане Мороз! Мое ставлення до вас, русинiв, вам вiдоме, але що вирiшать люди надi мною, я не знаю. Особливо тепер, коли не вiдомо, як вирiшиться справа з вашою нiмецькою шпигункою.
Це було сказане мимохiть, щоб налаштувати Федора Мороза на швидку вiдповiдь, але той чомусь одразу зрозумiв, що пiдкомiсар говорив про Ольгу Басараб.
– Якою шпигункою? – намагаючись, щоб не тремтiв голос, запитав Федiр.
– Тою, що повiсилась! – мовив Глодувка.
– А до чого тут я?
– Ви дiйсно нi до чого, але мое начальство раптом згадае, що ви, як i та панi, русин, а менi дуже хотiлося б бачити на вас погони старшого постерункового.
Але погони старшого постерункового найменше хвилювали Федора Мороза. Вiн ледве дочекався закiнчення роботи i не мешкаючи вирушив на зустрiч з крайовим комендантом. Бажання подiлитися новиною переважила усякi обережностi, хоч роки проживання у польському Львовi навчили його озиратися назад. Але цього разу нiчого пiдозрiлого Федiр не помiтив.
Зустрiч з крайовим комендантом вiдбулася на Шевськiй у ресторацii Бачевських. Вислухавши Мороза, Андрiй Мельник лише сказав:
– Може бути! Мiстом ходять чутки про якусь невiдому Юлiю чи то Браску, чи Баравську, котру поховали на Янiвському цвинтарi. Боюся, що це Ольга. Ми перевiримо.
– А я? – запитав Федiр.
– А вам належить пристати на пропозицiю вашого пiдкомiсара.
– Але я не хочу бути полiцейським! – заперечив Мороз.
– Нам багато чого не хочеться робити, а доводиться! Зрозумiйте, що Органiзацii конче потрiбнi всюди нашi люди. Те, що вам вдалося так довго протриматися у полiцii, це для нас не просто дарунок, а неймовiрний успiх. Тепер ви будете ще й полiцейським.
– Але тодi я не зможу бути з усiма побратимами!
– Кожен виконуватиме свою роботу, i ваша – не буду говорити, що вона найважливiша; кожен стараеться, – нам дуже потрiбна i помiчна. Знаю, що важко. Можливо, навiть найважче, анiж iншим, але ii можете зробити тiльки ви.
Федiр зiтхнув. Останне сподiвання на те, що крайовий комендант скаже «нi», зникло.
– Тобто менi згоджуватися? – востанне запитав вiн.
– Обов’язково! Це потрiбно для спiльноi справи.
– Добре, але якщо мене примусять йти проти своiх, я звiльню свiй пiстолет проти того, хто менi це накаже.
– Ви цього нiколи не зробите! – жорстко мовив Андрiй Мельник. – А втiм, я гадаю, що ваш пiдкомiсар досить розумна людина, щоб цього не допустити. Тому, Федоре, вам мiй наказ: усе, що буде вiдбуватися найближчими днями, вас не обходить. Ваше завдання – вживатися i виправдати велику довiру, висловлену вам полiцейським начальством.
Як виявилося вже наступного дня, вiд Федора Мороза нiчого й не залежало. Отримавши вiд нього – та й вiд iнших украiнцiв, яких було не так уже й мало, – згоду на перехiд до полiцii, його вiдправили на мiсячнi курси в Люблiн, звiдки вiн повернувся вже старшим постерунковим. Вiд дружини Ольги Федiр дiзнався про подii, котрi вiдбулися у Львовi пiд час його вiдсутностi.
Данi, переданi ним Андрiевi Мельнику, стали поштовхом для компанii у газетах, причому не лише украiнських. Якщо газета «Дiло» прямо звинувачувала у смертi Басараб польських полiцейських i конкретно комiсара Мiхала Кайдана, то польськi газети не могли зрозумiти, як таке могло статися у «чи не найдемократичнiшiй краiнi Європи». Такi слова газета змушена була написати пiсля того, як ексгумацiя виявила на тiлi жiнки численнi синцi, гематоми та переломи.
Пiсля ексгумацii Ольгу Басараб перепоховали на Янiвському цвинтарi. На похоронi зiбралося декiлька тисяч львiв’ян i кiлькасот полiцейських. Хоч влада i заборонила будь-якi виступи, пiсля поховання вiдбувся мiтинг, де перед полiцiею вимагали покарати винних у вбивствi (а в тому, що це було вбивство, нiхто з украiнцiв не сумнiвався, версiя про самогубство навiть не розглядалася).
Слiдство, вiдкрите за фактом смертi Ольги Басараб, велося мляво. Справа так i не була передана до суду. Вiйськова полiцiя активно зайнялася виявленням ii спiльникiв, якi подавали iй iнформацiю вiйськового характеру. Їi фото були розiсланi для упiзнання. Пiдозри падали на канцелярських службовцiв та колишнiх украiнських офiцерiв. Слiдство намагалося довести наявнiсть розгалуженоi нацiоналiстичноi шпигунськоi органiзацii на територii Польщi.
Упродовж березня i квiтня кримiнальна полiцiя заарештувала багатьох украiнцiв Львова, причому наголос робили на тих, хто служив у Галицькiй армii. Федiр Мороз зрозумiв, що рiшення пiти працювати в полiцiю врятувало його вiд долi iнших.
На початку квiтня суто випадково комiсаровi Кайдану вдалося вийти на крайового коменданта Начальноi Команди Андрiя Мельника. Оскiльки над комiсаром висiло звинувачення у перевищеннi методiв ведення слiдства, допит Мельника вiвся досить толерантно i, природно, нiякого результату не дав.
Так i залишилося незрозумiлим, навмисно комiсар Мiхал Кайдан помiстив арештованого Андрiя Мельника у сьому камеру чи це сталося випадково, але тiльки опинившись у цiй камерi, той побачив написанi кров’ю останнi слова Ольги Басараб. Особливо вразили його рядки Богдана Лепкого про Украiну.
Мельник тiльки тепер зрозумiв, що мала вiдчувати в останнi митi свого життя тендiтна жiнка, виводячи на стiнi: «За кров, за сльози, за руiну верни нам, Боже, Украiну!».
Дiзнавшись про все це, Федiр Мороз уперше в життi напився.
7
«…особенно ужасной, неизв?данно тяжелой оказалась война для окраинной западной Руси въ Галичин?, Буковин? и на бывш. Угорской, ныне Карпатской Руси. Огненной лавиной сплошного ужаса накатилась она на нашу землю, залила весь русскiй край по ту и эту сторону Карпатскаго хребта и своей разрушительной стихiей на своемъ пути уничтожала все живое, см?лое, открытое и хорошее въ нашемъ народ?. Злой и кровавый демонъ войны въ 1914 году хищно налет?лъ на нащу мирную страну».
Талергофскiй альманах. Выпускъ первый. Львовъ 1924
– Чи можу я попросити таку слiчну панi допомогти менi?
Вiд несподiванки Марiя Бiлецька вiдсахнулася. Перед нею стояв досить привабливий високий молодий чоловiк, приблизно на рокiв п’ять старший за неi. Дiвчина одразу визначила, що невiдомий з мiста. Так, як вiн одягнутий, нiхто в селi не носив, можливо, лише ii тато Тома, та й то тiльки тодi, коли вибирався до Кам’янки. В руцi у нього був чималенький портфель.
А незнайомець галантно припiдняв капелюха i продовжив:
– Прошу прийняти вiд мене тисячу пробачень, якщо мимоволi налякав панi! Повiрте, у мене навiть не було на думцi зробити подiбне!
– Ви мене не злякали, просто я не гадала нiкого стрiти! – вiдповiла дiвчина.
Незнайомець посмiхнувся.
– Тодi моя совiсть чиста! – сказав вiн. – То ви поможете менi?
– Залежно чим!
– О, моя просьба буде неважкою! Вона вас зовсiм не обтяжить!
– Я вас слухаю!
– Менi потрiбно знати, де живе одна людина. Адже ви мiсцева i тут знаете всiх!
– Так, а кого вам треба? – запитала Марiя.
– Тому Бiлецького.
Почувши це, Марiя зупинилася й обережно подивилася на незнайомця. Той, вiдчувши змiну у поведiнцi випадковоi знайомоi, тiльки запитав:
– Щось не так?
– А навiщо вiн вам? – поцiкавилася Марiя.
– Я привiз йому перший випуск збiрника, над яким ваш односелець трудився два роки, – повiдомив незнайомець.
– Що за збiрник?
– «Талергофский альманах». Але я помiтив, що ви напружились, коли почули, кого менi треба. Ви знаете Бiлецького?
Марiя уперше посмiхнулася, i невiдомий вiдзначив, що у неi приемна посмiшка.
– Певно, що знаю. Мало того, скажу бiльше: то мiй тато! – повiдомила дiвчина.
Цього разу здивувався незнайомець. Вiн пiдозрiло подивився на спiврозмовницю i насторожено запитав:
– Вас звати… Марiя?
– Так, а звiдки ви знаете?
– Ваш батько багато розповiдав про вас. Коли ми стрiчались у Львовi.
Пiсля цих слiв молодий чоловiк знову зняв капелюха.
– Дозвольте вiдрекомендуватися! Павло Макуха, син Климентiя Макухи, з яким ваш тато разом були у Талергофi! – мовив вiн i для чогось навiть клацнув пiдборами.
– То ви з комiтету зi Львова! – здогадалася Марiя.
– Ви вгадали. То, може, ви таки покажете, де живете? – насмiшливо запитав Макуха.
– Авжеж! Але то треба далеко йти!
– Ну, тодi треба поспiшати!
Вони рушили дорогою до Перетина, а це справдi було не менше двох кiлометрiв, але погода була погожа, сонце перевалило за полудень, i вже не пекло.
– Можу я поцiкавитися у панi, звiдки вона йде? – запитав Павло Макуха.
– Ми з колежанками ходили до церкви. Отець попросив нас прибрати в церквi, бо в понедiлок, на Святого Духа, до нас приiде епископ з Перемишля, i треба було прибратисьи, – сказала Марiя.
– Ну, я чомусь не сумнiваюсь, що пiсля таких слiчних колежанок ваша церква аж свiтиться! Менi аж захотiлося приiхати до вас у понедiлок!
Марiя зашарiлася.
– До нас приiздить багато чужих, – мовила вона. – Церква велика – мiсця всiм вистачить!
– Добре, я подумаю! – пообiцяв новий знайомий.
Марii захотiлося дiзнатися, чому цей Макуха вирiшив доставити особисто цей альманах, про який тато дуже часто говорив, але Павло пояснив сам:
– Ваш тато був активним спiвробiтником альманаху, трудився вiд першоi сторiнки, але коли книжка вийшла з друкарнi, Тома Бiлецький уже пару тижнiв не навiдувався до Львова.
– В тата останнiм часом дуже болять колiна, – повiдомила Марiя, а Павло розумiюче кивнув головою.
