скачать книгу бесплатно
Грушевський пiдiйшов до обраного ним столика, зняв пальто i повiсив на сусiднiй стiлець. Кельнеру, що одразу вирiс поруч, замовив тiльки чай, тай й то лише через те, що зайти у ресторан i просто сидiти було не прийнято.
Нi, безумовно, вiн десь бачив цього молодого чоловiка. Грушевський напружив лоба, силкуючись пригадати, де мiг його зустрiти. Ще до весни, до того проклятого для галичан дня, коли великi держави вiддали iхню землю на поталу полякам (а iншого слова пiдiбрати було важко!), Вiдень наповнили емiгранти з Галичини i навiть тут, у «Централi», можна було частiше почути украiнську мову, анiж нiмецьку. Грушевський задумався.
Ще свiжими були травневi спогади. Тодi з вiденського вокзалу вiдправлявся берлiнський потяг. Звичайно, вiн вiдбував до Берлiна кожного дня, але той був особливий. Вiдень покидав Диктатор Захiдноукраiнськоi Народноi Республiки Євген Петрушевич. Їхав не один, а з багатьма своiми мiнiстрами. Уряд у вигнаннi переiжджав на нове мiсце. Тодi вiн, Михайло Грушевський, прийшов на вокзал, став осторонь i так i простояв, неупiзнаний, до того часу, поки потяг не зрушив з мiсця. Вiн нiколи не зустрiчався з Петрушевичем, з ним мав справу Симон Петлюра, але постiйно слiдкував за ним у газетах i сердився, коли хтось порiвнював iх чи ба навiть протиставляв.
Прийти на вокзал пiдштовхнуло бажання побачити, хто ще залишився у Вiднi з тих, кого всюдисущi газетярi невдовзi… протиставлять йому. Дивно, але на перонi залишилися тiльки люди, геть незнайомi Грушевському. Чiпка пам’ять вирiзнила серед купки тих, хто проводжав Диктатора, i цього молодого чоловiка. Так, це безумовно був вiн! Напевне, серед галицькоi емiграцii вiн займав не найвищий щабель, бо нi до того, нi пiсля вiд’iзду мiнiстрiв уряду ЗУНР в екзилi Грушевський його не зустрiчав. Що ж, тим бiльше зараз вiн не хоче нiкого бачити!
Інше хвилювало Михайла Грушевського. Зрештою, саме через це вiн i завiтав сюди. Навiть не помiтивши чашки з чаем, Грушевський поспiшно дiстав з внутрiшньоi кишенi пiджака складений аркуш паперу. Це була вiдповiдь радянського посольства у Берлiнi на його прохання повернутись в Украiну. І найголовнiше – позитивна вiдповiдь!
Ще влiтку двадцять першого року пiсля ганебноi зради Петлюрою Украiни вiн направив листа до ЦК КП(б)У, в якому заявив, що Украiнська партiя соцiал-революцiонерiв, представником закордонноi делегацii якоi вiн е, подiляе завдання III Інтернацiоналу, i запропонував КП(б)У пiти на спiвпрацю з УПСР. Висловив бажання повернутися в Украiнську Соцiалiстичну Радянську Республiку. І ось сьогоднi вiн отримав листа з посольства. Повноважний представник УСРР у Нiмеччинi Володимир Ауссем повiдомляв, що йому дозволено повернутися до радянськоi Украiни, щоб вiн мав змогу продовжити свою наукову дiяльнiсть. Найближчими днями на спiльному зiбраннi Всеукраiнськоi Академii наук буде розглянуте питання щодо призначення товариша Грушевського академiком кафедри iсторii украiнського народу.
Як довго вiн на це чекав! Боявся – i все ж сподiвався на ось таку вiдповiдь! Вiдтодi, як у березнi дев’ятнадцятого року був змушений емiгрувати до Чехословаччини, вiн перестав бути полiтиком. Хоч i довелося йому заснувати спершу комiтет незалежноi Украiни, а потiм Украiнський соцiологiчний iнститут, це була не полiтика, радше спроба розiбратися, що ж, власне, вiдбуваеться там, на його рiднiй землi. За iронiею долi, саме це його прагнення i звело знову з полiтикою, радше з полiтиканами. У вереснi двадцять першого року Центральний Комiтет УПСР виключив його зi своiх рядiв «за угодницьку полiтику стосовно бiльшовицькоi Украiни». Вiн пробував заперечити, що iншоi Украiни немае, але це нiчого не дало. Кожен залишився на своему: керiвництво партii було переконане, що звiльнило своi ряди вiд капiтулянта, а у нього… нарештi з’явився вiльний час, щоб зайнятися улюбленою дiяльнiстю. Вже тут, у Вiднi, вiн задумав написати велике дослiдження «Історii украiнськоi лiтератури». Що ж, нема лиха без добра! Першi п’ять томiв уже вийшли у Львовi, на черзi останнiй. Коли вiн повернеться додому, зможе видати i шостий том, адже там чекають на вченого Грушевського, але не полiтика, та й полiтиком вiн став, по сутi, випадково, i якщо чесно зiзнатися самому собi, ця сфера його аж нiяк не приваблювала.
(Михайловi Грушевському так i не вдалося видати шостий том «Історii украiнськоi лiтератури», як i закiнчити «Історiю Украiни-Руси». Дiйшовши у своiх дослiдженнях до часiв Богдана Хмельницького, вiн спробував зобразити iсторiю дещо iнакше, анiж це передбачала iдеологiя комунiстичноi партii. Це й стало причиною того, що останнiй, десятий, том вийшов уже пiсля смертi автора.
Шостий том «Історii украiнськоi лiтератури» побачив свiт тiльки у 1995 роцi.)
1924
5
Початок року ознаменувався в Польщi такою небаченою досi iнфляцiею, що люди волiли взагалi не мати справи з «живими» грошима. На початку сiчня за мiфiчний долар – бо мало хто уявляв, як вiн узагалi виглядае, – давали фантастичнi десять з чвертю мiльйонiв польських марок. Банк просто не встигав за такою iнфляцiю i безперестанку друкував банкноти дедалi бiльших номiналiв.
Напевне, единими, хто скористав з цього, були осадники. Вони отримали вiд держави пiд невеликi вiдсотки кредити на закупiвлю худоби, iнвентаря та матерiалiв для будiвництва, а гiперiнфляцiя з’iла не те що вiдсотки, але й сам кредит.
Жителiв Перетина проблеми з польськими «пеньонзами» хвилювали мало. Вони вже давно звикли обходитися продуктами своеi працi, i навiть коли хтось iздив на базар до Кам’янки, то й там панував натуральний обмiн – просто нiхто не знав, скiльки саме сьогоднi коштуе пшениця чи порося: п’ять мiльйонiв польських марок чи лише чотири з половиною. Щоб не переплатити чи, навпаки, недоотримати, згадали ще передвоеннi «тарифи», коли за якийсь конкретний товар можна було купити iнший.
Але навiть у такому випадку охочих займатися подiбною «комерцiею» було мало, тому здебiльшого всi сидiли вдома. Коли ж до перетинцiв дiйшла чутка, що старi грошi мiнятимуть на новi, грошова торгiвля зникла зовсiм.
Уперше вiдомостi про новi польськi грошi iз давно забутою назвою «злотий» перетинцi почули наприкiнцi сiчня. І привiз iх до села Якiв Смоляр.
Зима 1924 року видалася снiжною, тому до Перетина можна було доiхати лише на санях, а до лiсничiвки, де осiли Смолярi, й поготiв. Специфiка роботи гайовим змушувала Якова Смоляра хоча б раз на мiсяць бувати у повiтовому мiстi. Зрештою, це виявилося не таким уже й обтяжуючим обов’язком: майже кожного разу Якiв пiдбирав дорогою когось iз односельцiв, та й вiзити до мiста зазвичай закiнчувалися тим, що вiн привозив додому чергову зарплатню.
Щоправда, сьогоднi попутникiв не було, i всю дорогу Якова нiхто не вiдволiкав вiд думок. А вони були невеселi…
«Тату, я естем поляк…»
Цi слова iз синового листа краяли його душу. Якiв узагалi-то навiть спокiйно поставився до рiшення Михайла спочатку оженитися на польцi Касi, а пiзнiше залишитися жити в якомусь незнайомому мiстi. Батько сприйняв це майже як належне: свого часу вiн сам забрав свою Олену чи не з-пiд вiнця i також не питав згоди батькiв, тому Якiв нiчого поганого не бачив у дiях найстаршого сина.
Але…
«Тату, я естем поляк, бо зараз ми всi жиемо в Польщi i тому всi е поляками».
Якiв дивувався таким словам сина, неначе не вiн iх писав, неначе за спиною Михайла стояв хтось, хто водив його рукою. Неначе i не воював стрiлець Михайло Смоляр проти тих самих полякiв, неначе не вбили вони його брата Миколу!
«Ви маете дякувати новiй владi за те, що вас поставили гайовим, бо не кожний русин може получити такий чин, лише тi, кому довiряють».
Оте «русин» остаточно переконало Якова Смоляра, що листа писав не його син. Вже не син. Не мiг його Михайло таке писати!
Наприкiнцi листа батькам було повiдомлено, що вони стали дiдом i бабою й мають онука Тадеуша, котрого хрестили у костелi Святого Леонарда.
Саме таке закiнчення i вiдкинуло усiлякi сумнiви у словах сина.
«Тату, я естем поляк…»
Цей бiль Якiв тримав у собi. Нiхто, навiть жiнка, не знав, що твориться у нього в душi. Для Олени головним було те, що син живий, женився, став батьком i мае свiй магазин – все те, чого б вiн не добився тут.
Сани легко ковзали заснiженою дорогою. Обабiч дороги пiднiмалися снiговi кучугури, у яких навiть ховалися придорожнi кущi. Слiпило низьке сiчневе сонце, вiд чого сльозилися очi. Попереду вже виникли першi хати Перетина. Пiсля того як Якiв вiддав свою господарку пiд читальню «Просвiти» за суто символiчну суму (як виявилося, просто так передати у постiйне користування можна було лише через юриста, а це була клопiтна робота, тому всi згодилися на варiантi оренди за суто символiчну одну польську марку), його туди бiльше не тягнуло, вiн не ходив навiть на вечори, котрi органiзовувала молодь. Усе його життя тепер протiкало на лiсничiвцi, причому потроху вiн вiдiбрав у Василя Вовка першiсть бути центром подiй: якщо ранiше саме кузня була тим мiсцем, де, бувало, обговорювалися й вирiшувалися сiльськi проблеми, то тепер це вiдбувалося на лiсничiвцi.
Проiжджаючи повз склеп Гутмана, Якiв зауважив господаря. Той порався на обiйстi, розгрiбаючи снiг, що насипав за нiч. Почувши скрип вiд полозiв саней, Моше пiдвiв голову. Упiзнавши Якова, вiн вiдклав убiк лопату.
– Чи не погордуе пан гайовий запрошенням посидiти у бiдного Моше? – запитав вiн.
Смоляр зупинив коней i здивовано поцiкавився:
– А чого ти бiдний? Здаетьсьи менi, що тiлько ми удвох в селi можемо сказати, що маемо пеньонзи!
– Пеньонзи? Та хiба то грошi? Вчора моя Лея випадково розiрвала сто тисяч марок. То я навiть не сварив ii! А що буде далi? Казали, що вже видiли десять мiлiонiв вкупi. То що, я маю сварити свою Лею за якихось сто тисяч?
Цi слова пiдняли Якову настрiй. Вiн зiйшов з саней, зав’язав вiжки на плотi.
– Ну, якщо запрошуеш, то грiх сьи вiдмовляти! – сказав вiн. – Тим бiльше що пеньонзи я маю, можу позичити бiдному Моше.
Гутман пiдняв руки.
– Та хiба я через те кличу вас! Запрошую роздiлити мою велику радiсть.
– Радiсть? – перепитав Якiв.
Вiн спробував згадати, яке свято мае на увазi Гутман. Свято Кущiв, здаеться, вже давно минуло, але до жидiвськоi Пасхи ще далеко. Зрештою, знання Якова про жидiвськi свята на цьому закiнчувалися.
– Так, радiсть у мене! Мiй Шмунь женився i привiв додому молоду дружину!
Почувши таке, Якiв зупинився здивований.
– А чому нiхто про то не знае? – запитав Смоляр.
– Моше тут один. Кому вiн мае хвалитися? Хiба що Василевi Вовку i вам! А вас, пане гайовий, я поважаю!
– Ну, тодi точно грiх сказати «не»! Треба ж сказати молодим «на щастя»!
– У нас кажуть «мазл тов!» – мовив Гутман.
– А що то значить?
– На щастя!
– Що ж, на щастя – то на щастя!
У супроводi Гутмана Смоляр зайшов до склепу. За прилавком у незмiннiй кiпi стояв щасливий Шмунь, i було видно, що сьогоднi тут не його мiсце, але единий син Моше все ж не мiг не послухатися батька. Побачивши iменинника, Якiв пiдiйшов до Шмуня i потиснув йому руку.
– Я не знаю, що жиди кажуть у таких випадках, але гадаю, що коли побажаю щастя, то нiчого поганого не буде!
– Данкен дiр! – вiдповiв здивований Шмунь.
– Як звати твою суджену? – поцiкавився Якiв.
– Хава!
– По-нашому…
– Єва! – пiдказав Моше.
Вiн запросив Якова до столу, що стояв збоку. Невдовзi перед Моше з Яковом з’явилася пляшка горiлки з закускою. Шмунь скромно продовжував стояти за прилавком. Не знаючи, чи можна запрошувати винуватця цього застiлля до столу, Якiв не став навiть нагадувати про це, слушно припустивши, що господар знае, що робить.
Коли першу чарку було випито за молодих, а за нею другу й третю, розмова непомiтно вiдiйшла вiд причини запрошення Якова, i Моше повiдав про свою проблему.
– Шмунь женився, Голдi через два роки буде чотирнадцять, а ви знаете, що таке у нас чотирнадцять рокiв для дiвчини? Вона може вийти замiж! Я не знаю, чи то буде через два роки чи пiзнiше, але сiм’я Моше поповниться.
– Тобто ти хочеш ставити нову хату! – здогадався Якiв. – І тобi треба лiсу!
Моше Гутман винувато знизав плечима. Мовляв, хочу не хочу, але треба! Якiв усмiхнувся, розгадавши хитрiсть Гутмана, але сприйняв це спокiйно: з подiбними проханнями до нього зверталися часто.
– Ну, як треба то треба! Менi що – лiс не мiй, я тiлько дивлюсьи за ним. Пiдiйди до мене десь… – Смоляр хотiв сказати «в суботу», але вчасно спохопився. – На днях. Поговоримо.
– Дякую, Якове! Моше не залишиться в боргу!
– До речi, про «пеньонзи»! – спохопився Якiв. – Був я у Камiнцi, там у повiтовiй радi менi сказали, що скоро будуть новi грошi.
– То якi? – стривожено запитав Моше.
– Казали, що золотi чи то злотi.
– Колись уже були злотi. Ще за першоi Польщi[5 - Злотий залишався платiжною одиницею до 1842 року, коли остаточно був замiнений росiйським рублем.].
– Тепер вернули.
– А що буде з марками?
– А тобi дуже шкода? – здивувався Якiв. – Багато iх маеш?
Гутман повiв плечем.
– Та багато не багато, але i тих шкода! – невизначено сказав вiн.
– Казали, що будуть мiняти. Один злотий на два мiлiони марок[6 - Насправдi за 1 злотий давали 1 800 000 польських марок.]. Але, Мошку, щоб помiняти, треба ще до Камiнки доiхати.
Якiв Смоляр пiдвiвся з-за столу.
– То я чекаю тебе в кiнцi недiлi, – нагадав вiн. – Дякую за стiл, але менi треба iхати.
Вiн ще раз кивнув Шмуню i залишив склеп. Треба було iхати додому, але у нього була ще одна справа.
І Якiв повернув на сiльську дорогу. Зупинився перед брамою Ребрикiв. На гунi вiн побачив самотню постать Галини, чималенький живiт якоi пiдказував, що скоро родина збiльшиться.
– Галино, а поклич-но тата! – сказав, привiтавшись, Смоляр.
– Тато в кузнi, – повiдомила Галина. – Там усi нашi.
«Усi нашi» могло означати лише одне: Василь iз зятем Данилом чаклують над черговим замовленням, а малий Богдан iм допомагае.
Якiв нагнав коней i невдовзi вже був бiля кузнi. На його здивування, роботою там i не пахло, зате на обiйстi зiбралися всi Вовки, включаючи i зятя Романа Панаса. Чомусь Якiв не здивувався, коли ще здалека почув голос Юстини Солтис. Жiнка, як завжди, не минала нагоди присоромити сина за те, що залишив ii з батьком самих, i «пройтися» по невiстцi Галинi, яка «чарами приманила до себе Данила». Щоправда, зараз Галини тут не було, тому весь негатив дiстався Даниловi.
Якiв Смоляр застав лише кульмiнацiю вистави, коли всi головнi слова були сказанi, природно, своеi мети не досягли i залишалося тiльки почути фiнальну сцену. Як завжди, цю «честь» Василь не довiрив нiкому.
– Юстино, i тобi не надоiло? – майже осудно мовив вiн. – Та ти подивисьи на себе! Вiд тебе, як вiд ядовитоi змii, бризкае отрута. Чого ти сьи хочеш добити? Що пiсля таких слiв твiй син кине свою жiнку, яка мае скоро народити, i вернисьи до тебе? Я нiкого не тримаю коло себе, але прийняв його як сина. Не зятя, а сина! А ти? Подивисьи на себе! Нi дочки, нi сина коло тебе нема! Ви ж з Лукою лишилисьи самi! Хто вам колись горнятко води пiднесе? А хто тобi очi закрие, коли настане час? Юстино, Юстино! Не про то ти думаеш!
Василь Вовк не кричав, не пiдвищував голос, що само по собi було незвично, лише неголосно говорив, але саме цей спокiйний тон найбiльше бiсив Юстину. Вона зрозумiла, що свого не добилася (як, зрештою, кожного разу), лише кинула наостанок: «Не треба менi нiчиеi помочi! Сама принесу собi води!», востанне подивилася на принишклого Данила i залишила обiйстя.
Усi полегшено зiтхнули. Гнат Вовк з Романом повернулися до стайнi дороблювати свою роботу, напевне перервану приходом сусiдки, а Якiв нарештi злiз iз саней. Вiн узяв в руки чималий мiшок i передав Василевi. Це було замовлення купити у Кам’янцi потрiбний для роботи реманент.
– Весело тут у вас! – тiльки й сказав Якiв.
– Ти пропустив найцiкавiше, – мовив Василь Вовк.
Якiв махнув рукою.
– Пусте! Я i так знаю, що було!
Василь вiддав зятю Даниловi привезене, сказавши викласти у кузнi й знову роздути вогонь, який, певно, вже встиг згаснути, а сам вийняв файку i закурив:
– Як там у мiстi?
– А що з ним сьи стане? Стоiть! – вiдповiв Якiв. – Ти знав, що Мошко сина женив?
– Знав. Ще вчора, – вiдповiв Василь.
– Звiдки?
– Мошко покликав мене до себе, щоб похвалитисьи. Посидiли, випили…
– Просто посидiли й випили? – обережно поцiкавився Якiв.
– Та не. Мошко хоче ставити хату Шмуню, то й питавсьи за залiзо.
Почувши таке, Якiв Смоляр голосно розсмiявся. Здивований такою реакцiею, з кузнi визирнув восьмирiчний Богдан.
– Що таке? – не зрозумiв Василь.
