скачать книгу бесплатно
– Куди? – поцiкавився таксист, вмикаючи двигун.
Северин запитливо подивився на сестру, але замiсть неi вiдповiла Стефа Савицькi.
– На Висп’янського.
Северин почекав, коли авто вирулить на дорогу, i лише потiм запитав:
– Як там Вiдень?
– А що з ним станеться? – знизала плечима Ольга. – Стоiть байдужий до всього, що його не стосуеться.
Вона на мить замовкла i закiнчила свою думку:
– Тобто до всього!
Ольга спостерiгала за таким знайомим i водночас чужим мiстом. У неi склалося враження, що у Львовi стало менше украiнства, нiж його було за Австрii, хоч i тодi було годi зустрiти хоч якусь вивiску рiдною мовою, лише нiмецькi, польськi й жидiвськi. Тепер же лишилися самi польськi вивiски. Можливо, десь на бiчних вуличках i зустрiчаються жидiвськi написи, але навряд чи украiнськi. Львiв перестав бути мiстом для украiнцiв, як того i хотiли у Варшавi.
Вгадавши думки сестри, Северин нахилився i тихо сказав:
– Завтра познайомлю тебе з однiею людиною. Хотiв сьогоднi, але тобi треба вiдпочити з дороги.
Ольга зовсiм не здивувалася таким словам брата, тiльки кивнула головою. Зрештою, не лише для прожиття на батькiвщинi вона повернулася до Львова.
Людиною, яка наступного дня постукала у дверi квартири на тихiй тiнистiй вулицi, був студент правничого факультету Львiвського таемного украiнського унiверситету Антiн Крезуб. Мало хто у Львовi знав, що пiд цим iменем ховаеться колишнiй сотник УСС i Армii УНР, а тепер керiвник вiддiлу розвiдки Начальноi команди УВО Осип Думiн. Перед тим як постукати у дверi, молодий чоловiк почекав, поки Стефанiя Савицька пiде на роботу, залишивши Ольгу Басараб саму. Тiй поки що спiшити було нiкуди.
– Ви до мене? – запитала Ольга, побачивши у дверях незнайомого худорлявого чоловiка.
– Так, панi Ольго! Наш спiльний знайомий Петро Бакович наполегливо рекомендував з вами зустрiтися, – вiдповiв невiдомий. – Я просто не мiг вiдмовити моему бойовому товаришевi!
Ольга зрозумiла, що це не звичайний вiзит ввiчливостi, тому пропустила гостя у квартиру. Вона провела до кiмнати, котру iй вiдвела Стефа i де вона жила протягом трьох рокiв.
– Прошу сiдати! – запросила Ольга i, коли невiдомий вмостився у крiслi, поцiкавилася: – З ким маю честь?
– Називайте мене Антiн Крезуб. Очолюю вiддiл розвiдки Начальноi команди.
– Так, менi повiдомили про вас! – вiдповiла Басараб i, побачивши здивоване обличчя прибульця, виправилася: – Ну, не про вас особисто, але… про вас.
– Зрозумiло! Я довго не буду вас затримувати, панi Басараб. Скажу лише, що ваша робота в амбасадi високо оцiнена Головним Командантом Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii. Природно, ми зацiкавленi у тому, щоб наша спiвпраця тривала й надалi.
– Що конкретно вас цiкавить? – запитала Ольга.
Вона вже була готова до новоi роботи.
– Розвiдувальний апарат УВО зацiкавлений в отриманнi якнайповнiшоi iнформацii щодо польських вiйськових сил, iх розташування на своiх та сусiднiх територiях, чисельного та особового складу, вiйськового дiловодства, мобiлiзацiйних планiв, характеристики польських офiцерiв у кожному полку, – говорив Крезуб.
– Ви гадаете, це менi пiд силу? – здивувалася Ольга. – Я лише скромний бухгалтер!
Антiн Крезуб усмiхнувся.
– Те, що бухгалтер, не заперечую, але аж нiяк не скромний. Завтра зранку ви вирушите до будiвлi нафтовоi компанii, якiй конче потрiбен досвiдчений бухгалтер. Нашi люди вже стомилися вiдмовляти рiзним претендентам, але вам не вiдмовлять однозначно, – говорив вiн. – Таким чином ви, панi Ольго, отримаете засоби для прожиття, а заодно матимете змогу подорожувати усiею Польщею.
Ольга не могла не вiдзначити зручнiсть такого розкладу.
– Хто про мене знае? – поцiкавилася вона.
– Про вас знаю я!
– Мiй брат Северин… Вiн знае?
– Вашому братовi вiдомо, що я вчитель iсторii i маю певне вiдношення до Сiчових Стрiльцiв та УНР. Зрештою, це вiдомо i польськiй полiцii. Як бачите, жодного натяку на те, що я воював проти Речi Посполитоi. Зрештою, я проти неi i не воював. Природно, я забажав з вами познайомитись. Пiсля того як ви влаштуетесь на роботi, ми зустрiнемось iз вами ще раз. Я зателефоную вам сюди i назву будь-яку годину. Наприклад, скажу, що чекаю вас о десятiй годинi п’ятнадцять хвилин. Це значить, десятого числа о третiй годинi дня я буду в харчовiй крамницi по вулицi Генiнга. Це паралельна звiдси вулиця. Там ми i зустрiнемось.
Антiн Крезуб пiдвiвся.
– От, власне, i все! – сказав вiн. – Зараз вiдпочивайте, а завтра зайдiть ось за цiею адресою.
Гiсть швидко написав на аркушi паперу два слова.
– Про вас там знають!
Вiн подав аркуш жiнцi.
– Не проводжайте мене! До зустрiчi, панi Ольго!
Крезуб елегантно уклонився i залишив Басараб саму. Вона чула, як гримнули вхiднi дверi, але не спiшила iх зачиняти на ключ. Ольга звикла, що у Вiднi вона могла смiливо забути зачинити дверi i не боятися, що до квартири хтось зайде. Їй довго довелося призвичаюватися до того, що для вiденцiв iснуе лише дзвiнок, у який належить дзвонити. Якщо нiхто не вiдкривае, то цьому е два пояснення: або нiкого за дверима немае, або тебе не хочуть бачити. Що ж, тепер доведеться звикати до протилежного.
І Ольга пiдвелася, щоб зачинити за несподiваним вiдвiдувачем дверi.
3
Якось у перших числах серпня Василевi Морозу прийшов лист. Дивно було те, що вiдправником був консулат З’еднаних Держав Пiвнiчноi Америки[2 - Так за часiв Польщi на Галичинi називали США.] у Варшавi. У Морозiв саме зiбралися всi своi: i Вальки, i Кандиби – святкували обжинки. Обережно, як велику цiннiсть вiдкривши конверт, здивований Василь дiстав складений удвое аркуш. Розгорнувши його, вiн побачив зверху розпростертого орла – не такого простецького, як на польському гербi. Текст був написаний латинськими буквами, але був не польський. Щоправда, деякi слова виявилися знайомими. Присутнi за столом розiбрали лише «Vasyl Moroz» та «Ivan Kandyba». Першим здогадався у чому рiч Семен.
– Та то ж наш Іван обiцяв тобi виробити дозвiл на виiзд! – вигукнув вiн.
Про те, що молодший брат мае намiр поiхати в Америку на заробiтки, в родинi знали, але про себе сподiвалися, що нiчого з цього не вийде. Ще пiд час перебування Івана Кандиби в Перетинi Василь домовився з ним, що той спробуе забрати його до себе, але вiдтодi минуло чотири мiсяцi i юнак вже почав думати, що молодший Кандиба забув про нього. Тепер же з’ясувалося, що американський консулат надто довго вирiшував, чи давати йому карту в’iзду.
Тепер Василевi залишилося отримати паспорт i назбирати «157 i пiв доляра на подорож та 25 долярiв на кошти перших днiв побуту». З цього всього саме грошi у Василя були. Їх спецiально залишив йому Іван Кандиба, дiзнавшись про бажання юнака пiти його дорогою. Якби справа не вигорiла, то грошi залишилися б у Семена.
Як видно, не залишаться.
Ще одна обставина допомогла Василевi: саме напередоднi йому виповнився двадцять один рiк – мiнiмальний вiк, коли давали дозвiл на виiзд.
Звiстку про те, що Василь Мороз iде до «Гамерики», у Перетинi сприйняли по-рiзному. Хтось розумiв, що назбирати грошей на пароплав легше, анiж на декiлька моргiв поля, та й нiчого доброго не буде вiд того, що два брати з родинами житимуть пiд одним дахом; дехто пiдтримував Василя, наголошуючи на тому, що iде менший Мороз не куди-небудь, а до Івана Кандиби, який, власне, i став призвiдцем цього рiшення; хтось згадав Катерину iз сусiднього села, яка ще перед вiйною поiхала за океан i пропала. Вже пiзнiше родина дiзналася, що жiнка була на тому великому кораблi, який потонув дорогою до Америки. Тодi назва «Титанiк» селянам ще нiчого не говорила.
Увесь серпень молодший Мороз затратив на те, щоб отримати паспорт. Це виявилося не так уже й просто, як здавалося попервах, аж ось довгождана книжечка опинилася у нього в руках. Залишалося тiльки вибрати вдалий час.
Вiн настав на початку вересня, коли запанувала тепла погода – ще не осiнь, але вже не лiто. За той час, коли довелося поiздити до Львова i назад, Василь одразу став якимсь дорослим, уже не таким шибайголовою, але солiдним, i навiть брат Олекса помiтив такi змiни. Коли все було вирiшено, всi комiсii пройденi й навiть призначений день вiд’iзду, Василь вирiшив оглянути рiдне обiйстя. Йому хотiлося запам’ятати свiй дiм. За цим заняттям його застав Олекса.
Усi цi днi, коли молодший брат мотався мiж Перетином та Львовом, вiн вiдчував провину перед Василем. Хоч самi поiздки й не були обтяжливими (у Львовi Василь зупинявся у середульшого брата Федора), все ж вiдчуття того, що рiшення поiхати за океан спричинили i його обережнi розмови про життя пiсля Василевого весiлля, не могли залишити Олексу спокiйним. Його роздуми вгадав i Василь. Вiн пiдiйшов до Олекси й мiцно обiйняв за плечi.
– Не картай себе, брате! – заспокоiв його Василь. – Я все розумiю, але не думай, що тiлько твоi слова стали причиною. Сам видиш, що нам двом замало i батьковоi хати, i його моргiв. А був би Хведько, то навiть не знаю, чим би то сьи кiнчило. Тому я навiть хочу iхати.
– А якби не Кандиба? – запитав дещо заспокоений цими словами старший брат.
– Навiть не знаю, – зiтхнув Василь. – Пiшов би до Павловського. Куди б сьи дiв! Уже лiпше до него, як до москвофiла тестя!
Олексi стало весело.
– Чого ти смiешсьи?
– Павловський тебе не возьме! – впевнено сказав вiн.
– Чого?
– А як впiзнае у тобi того вар’ята, що грозив приголубити його Зосю?
Цього разу почервонiв Василь:
– Та коли то було! Та й Адам мене не впiзнав. Говорив-то один Данько Солтис!
– Не треба так легко думати про осадника, – мовив Олекса. – Вiн, гадаю, впiзнав вас усiх, але нiчого робити не хоче. Ну, вкаже на вас полiцаям, кинуть вас до кримiналу, а вiн лишисьи один з нашими хлопами. Тим бiльше що ви поводитеся чемно.
– Ага, тiлько панi Зося наганьие коней, коли iде через село, як за нею вовки женутьсьи!
– Береженого й Бог береже! – зробив висновок Олекса.
Вiн з задумою глянув на Василя.
– І все ж не хочу тебе вiдпускати! Далеко, та й там земля тоже не медом мазана! Чув, Іван Кандиба розказував, як тьижко робив, щоб назбирати хоч якiсь грошi.
– Та знаю! Але ти, Олексо, не переживай. Справлюсьи! Морози нiколи ледачими не були!
Здавалося, лише тепер Олекса по-справжньому пiзнав молодшого брата. На Покрови минае десять рокiв вiдтодi, як вiн пiшов служити до австрiйськоi армii. Малому Василевi було тодi одинадцять. За тi роки вiн встиг двiчi повоювати, побачити розвал «бабцi Австрii» i недовге життя Украiни, стати батьком двох синiв i… майже не бачити, як iз брата-шибайголови вирiс слiчний парубок. Шкода, що батько не дочекався цього!
– Ти там дивисьи, не перепрацьовуй! – наставляв брата Олекса. – Не знаю, чи всьо сказав Іван Кандибiв, але не думаю, що в Америцi просто за так платять грошi. Наробитисьи треба, дай Боже! І не звикай до гари, бо сам знаеш – то бiда!
– Та я i не люблю того! – заспокоiв брата Василь, на що Олекса мовив:
– Ну-ну, всi так кажуть! А пiсля тьижкоi роботи рука сама сьи тягне до келiшка.
Василь усмiхнувся.
– То менi не грозить! Вуйко Іван казав, що в Америцi е якийсь «сухий закон». Не можна пити.
– І то добре!
Так вони проговорили добру годину, аж Василь раптом заспiшив прощатися, пославшись на невiдкладнi справи. Хоч Олексi i хотiлося довше поспiлкуватися з братом, адже раптом виявилося, що за цi роки вони так i не поговорили серйозно, по-чоловiчому, але зрозумiв, що не лише вiн чекае на розмову.
З-помiж численних побажань, котрими супроводжувалося чи не кожне прощання перед далекою дорогою, розмова з Марiею Бiлецькою стала для Василя найтяжчою. Дiвчина так i не змогла зрозумiти, чому ii нареченому так конче потрiбно iхати аж за океан, щоб заробити грошей.
Вони зустрiлися бiля «iхньоi» верби над ставком. Василь встиг попрощатися з усiма своiми родичами, отримати необхiднi у таких випадках настанови, пообiцяти, що берегтиме себе i точно через три роки повернеться. Зрештою, щодо останнього, то у Василя просто не було вибору: карта в’iзду до Америки, а, вiдповiдно, i вiза була чинною саме на три роки. Повнiстю поглинутий пiдготовкою до вiд’iзду, до останнього дня Василь Мороз навiть не змiг спокiйно поговорити з коханою.
– Невже так конче треба туди iхати? – вкотре говорила дiвчина. – Так далеко i так надовго?
Василь обiйняв Марiю i притиснув до себе.
– Ну, не починай знов, Марiйко! Ти ж знаеш, що iхати я мушу.
– Але чому? – не заспокоювалася дiвчина.
– Во, дивись! Ми сьи женимо. Куда ми пiдемо жити? До себе в хату не поведу. Там Олекса з двома малими дiтьми, та й Ганя знов у тяжi. А з твоiми батьками я жити не буду! То куда нам йти? У прийми? Чи до поляка? Не, до Америки лiпше! Та й зароблю грошей, вернусьи! Тоди ми i хату поставимо, i моргiв купимо!
Марiя зiтхнула. Вона розумiла, що рiшення Василя поiхати вже не переробиш, та й грошi витраченi великi, не вернеш, але все ii ество противилося тому, що iм треба було розстатися.
– А ти мене не забудеш? – обережно запитала вона.
Василь посмiхнувся. Дiвчина цього не бачила, бо притулилася до його плеча, але вiдчула.
– Головне, щоб ти мене дочекалася! – сказав вiн.
– А ти, значить, не? – вiдiрвала голову вiд його плеча Марiя. – То тiлько менi треба чекати, а тобi не?
– Ну про що ти кажеш? Просто у мене не лишисьи часу на рiзнi гульки. Я туди iду не гуляти, а заробити грошей. Та й з ким менi там гуляти? З американками? Там, кажуть, багато негрiв. То шо, я буду з ними гуляти?
Цi слова трохи заспокоiли дiвчину.
– А мене чого тоди не береш? – усе ж запитала вона.
– А тобi ще нема потребних рокiв! Там беруть з двайцiть одного.
Вiдповiдi на подiбнi питання Марiя, звичайно, знала, але щораз сподiвалася, що все може змiнитися у будь-яку хвилину.
– А тобi не страшно iхати самому? – запитала натомiсть.
– Та чого самому? – вiдповiв Василь. – Я буду не сам. Нас там багато.
– Як то? Та з парафii крiм тебе нiкого!
– Зато з цiлого краю багато!
І Василь розказав, як проходитиме його подорож.
– Нас зiбрав Державний Уряд Посередництва Працi у Львовi, – говорив вiн. – Там нас перевiрили, чи маемо ми право на дорогу до Америки i хто нам його дав. От у мене був дозвiл вiд вуйка Івана Кандиби. То е мiй далекий свояк i якби не запрошене з заводу, де вiн робить, то я точно не попав би до Америки. Кого вже прийняв Уряд Посередництва, той зголосивсьи до Корабельного Товариства, через яке маемо iхати, щоби забезпечити собi мiсце на кораблi i пiддатисьи лiкарським оглядинам, чи здоровий. Тоди Товариство повiдомляе, коли i де я маю прийти до перегляду до делегата залiзничного товариства, яке перевезе мене до Гамбурга.
– А то де? – запитала вражена Марiя.
– В нiмцях. То е великий порт, звiдки вiдпливають судна до Америки.
Звичайно, Василь Мороз говорив лише те, що знав сам i що довелося пройти, але його слова здалися дiвчинi чимось неймовiрним, адже вдома розмови крутилися здебiльшого навколо домашнiх справ i загалом були буденними й нецiкавими. Звичайно, iнодi батько Тома повертався зi Львова iз новинами, котрi виходили за щоденнi рамки, але Марiя не часто до них прислуховувалася: знаючи ставлення Василя до дiяльностi ii тата, вона також не цiкавилася тим, чим той займався. От i сьогоднi тата знову немае вдома, поiхав до Львова до свого Товариства, залишивши всю хатню роботу на неi i маму. Щоправда, пiсля кожноi такоi поiздки тато привозить багато грошей. Зазвичай вони з мамою тримають це все у секретi навiть вiд неi, Марii, але нiщо не могло сховатися вiд ока допитливоi дiвчини. Якось вона таки взяла одну купюру з чималенькоi купки i пiшла з нею до склепу Мошка. Той повертiв у руках однотисячну марку i… вiдав назад ошелешенiй дiвчинi. На ii нiме запитання Мошко вiдповiв, що за такi грошi вона не купить нiчого. Потрiбно хоча б десять тисяч.
