скачать книгу бесплатно
– Що задумався, куме? – постукав його по плечу Мороз. – Як прогодувати таку ораву?
– Саме про то i думаю!
Олекса сiв поруч.
– Так, я щось пропустив. Розказуй!
І Андрiй Валько чесно, нiчого не приховуючи, повiдав Олексi про пропозицiю отця Петра. Мороз уважно його вислухав i лише наприкiнцi поцiкавився:
– Ти хоч не сказав, що не будеш?
– Та я взагалi ще нiчого не сказав!
– Ну, хоч то добре! Навiть i не думай! Так – i всьо! Якщо не можна силою, то хоч так поборемо Павловського! Видiв, як розвернувсьи? Навiть у Семка Кандиби настрiй впав, коли зовидiв трактор.
Це сталося минулоi осенi, коли пiсля жнив селяни почали помаленьку готувати поля до зими. У Перетинi по декiлька коней мали всi, за винятком лише Солтисiв, якi могли похвалитися лише однiею конячкою та й та вже доживала свое. Тодi Олекса саме був у Кандиб. Вирiшили у спiлку (чи пiсля сьогоднiшньоi розмови сказати «у кооперацiю») виконати цю загалом приемну, але важку роботу. Саме тодi до iхнiх вух долинув монотонний металiчний звук, який наближався. Обидва залишили свою роботу i вийшли за браму. Дорогою досить швидко наближався гуркочучи чудернацький трактор. Такий Семен бачив уперше, хоч i цiкавився подiбною технiкою. На тракторi гордовито возсiдав Адам Павловський i поважно, навiть зневажливо, дивився на перетинцiв. Звичайно, сам вiн не сидiв за кермом, лише збоку, кермував трактором якийсь невiдомий, але те, що трактор iде саме до осади, сумнiвiв не було.
Обдавши Олексу з Семеном вихлопними газами, трактор проiхав мимо до вiдновленого Павловським межевого стовпа з написом «Osada Peretynska». Олекса встиг прочитати на тракторi «Fordson-F».
Як виявилося пiзнiше, трактор, що його пригнав на свою господарку Адам Павловський, йому не належав. Це була власнiсть Союзу осадникiв, котру вiддавали в оренду на час осiннiх чи весняних робiт. Тим не менше, це надовго зiпсувало настрiй не одному лише Семеновi Кандибi.
Але Андрiй поки що так остаточно й не вирiшив, чи згоден вiн пристати на пропозицiю отця Петра Лiсовича. До того ж його ще чекала важка розмова з Мартою, котра певне не захоче вiдпускати його вiд себе.
Хоч i на мiсяць, i тiльки до Львова…
Не було на хрестинах, хоч i запрошували, Семена Кандиби з сiм’ею. Не пiти до Валькiв у Семена була поважна причина: з Америки до нього саме приiхав молодший брат Іван. Ще до вiйни, перед смертю батька Ілька, зрозумiвши, що, подiливши батьковi морги, вони нiчого доброго не доб’ються, Іван зiбрав своi нехитрi збереження i разом з iще двома молодими чоловiками iз сусiднього села подався за океан. Довгий час про молодшого брата не було жодноi звiстки, Семен навiть почав подумувати, чи не сталося з ним щось страшне, аж два роки тому несподiвано надiйшов вiд нього лист, де Іван повiдомляв, що живе у Чикаго, працюе на заводi «Форда», навiть одружився з такою самою емiгранткою зi Станiславова i став батьком двох дочок.
А цiеi весни, якраз на Великий пiст, Іван Кандиба несподiвано для Семена приiхав додому, давши зрозумiти старшому братовi, що вiн зовсiм не плануе вiдiбрати у нього батькову землю, а обов’язково повернеться до Америки до сiм’i. Щоправда, Семен одразу зрозумiв, що селянин з Івана нiякий: одягнутий у модний незвичний у селi костюм, поверх якого накинуте дещо свiтлiше пальто i такого ж вiдтiнку капелюх, молодший брат зовсiм не був схожий на людину, котра скучила за плугом.
Звичайно, хутiр Кандиб у цi днi перетворився на прохiдний двiр, адже з «гамериканцем» захотiли поговорити чи не всi у Перетинi, але Семен поставився до цього спокiйно. Коли ж пiдiйшов час молодшому братовi повертатися, Семен вирiшив останнiй вечiр провести з ним, навiть вiдмовившись вiд запрошення Валькiв.
Довго у хатi Кандиб того вечора не гасло свiтло! Здавалося, що за всi попереднi днi, коли Іван гостював у батькiвськiй хатi, вони з братом так i не наговорилися й вирiшили наздогнати згаяний час. Нiхто не знав, коли знову вони зможуть отак поговорити i чи вiдбудеться це взагалi, тому брати намагалися не забути нiчого й нiкого.
А у той самий час, коли швагер Андрiй Валько вирiшував, як йому правильно поступити, Василь Мороз також стояв перед вибором, i причиною цього був саме Іван Кандиба. Одного вечора, коли у Кандибiв були тiльки своi, заокеанський гiсть розповiдав про своi поневiряння американською землею. Хоч Іван i говорив про них з певним смутком, все одно життя там виглядало значно легшим, анiж тут, у селi. Коли ж мова зайшла про роботу на величезному автомобiльному заводi i про якийсь незнайомий «конвеер»[1 - На своiх заводах Генрi Форд першим у свiтi застосував поточний метод виробництва: класичний автоскладальний конвеер.], Василь остаточно загорiвся бажанням побачити це наяву.
Тим бiльше що, маючи намiр одружитися з Марiею Бiлецькою, йому слiд було думати про те, як прогодувати сiм’ю. Вiн не був у захватi вiд того, щоб поселитися у садибi Бiлецьких, де його майбутнiй тесть знову взявся за свое, а дiлити землю з братом Олексою також бажання не було. Залишалося одне: заробити грошi й самому купити землю i поставити хату. Америка здавалася Василевi Морозу iдеальним варiантом.
Тому, вловивши момент, коли його вiдсутнiсть за столом нiхто не помiтить, Василь непомiтно залишив хату Валькiв i подався дорогою до хутора Кандиб.
Дорога вела повз межевий стовп з позначенням, що за ним починаються землi «осади Перетинськоi». Василь криво усмiхнувся. Йому пригадалася та подiя, коли вони учотирьох – вiн, Данило, Кость i Шмунь Гутман – боролися з осадниками такими «радикальними» методами. Василь (i не лише вiн один!) вдячний Олексi i вуйковi Семену за ту неприемну для них, але вiдверту розмову. Здаеться, лише тодi вони зрозумiли, на яку неприемнiсть наражали себе, здiйснюючи такий «теракт». Що ж, iнодi i старших варто послухати, якщо тiльки… вони не вчитимуть молодших жити.
Василь Мороз не знав (як, зрештою, нiхто в Перетинi), що цього дня Адам та Зося Павловськi приймали дорогого гостя. Ще вчора господар iздив до Львова i повернувся назад не сам, а у компанii тридцятирiчного чоловiка явно вiйськовоi виправки. Вiн представив його як капiтана Єжи Бонковiча-Сiттауера. Як виявилося, пан Єжи служив у тому самому полку, де свого часу воював i Адам Павловський. Зося заметушилася, щоб найкраще прийняти гостя, адже чоловiк тихо повiдомив iй, що Бонковiч-Сiттауер недавно обраний головою Союзу осадникiв. Розумiючи, як це може потiм сказатися на iхньому життi, Павловськi намагалися догодити гостевi.
А Єжи Бонковiч-Сiттауер мало переймався такими дрiбницями. Чесно кажучи, вiн нiколи не приiхав би до цiеi осади, розташованоi далеко вiд основних дорiг, якби не той факт, що це був Адам Павловський. Свого часу капiтан Бонковiч-Сiттауер командував ротою, де служив вахмiстр Павловський. Заснувавши Союз осадникiв i ставши його першим головою, Єжи Бонковiч-Сiттауер вирiшив об’iхати схiднi креси i на мiсцi оцiнити ситуацiю. Що ж, поiздка виявилася повчальною, але зовсiм не з тiеi сторони, на що сподiвався голова.
Перша хвиля ейфорii вiд осадництва минула, i настало протверезiння. Виявилося, що велика частина вiйськових, що стали осадниками, просто не знають, що робити iз землею. Із майже дев’яти тисяч земельних дiлянок, переданих колишнiм вiйськовим, лише у шiсть тисяч заiхали новi господарi. Іншi ж просто продали сусiдам, котрим було мало своiх гектарiв, а тi, що приступили до роботи, майже одразу зiткнулися з численними труднощами. І чи не найголовнiшими були сутички з мiсцевими украiнцями. Подекуди ночами то тут то там палали будинки осадникiв. Траплялося, що у полум’i гинули й люди. Дивно, але збiжжя, коли воно ще було на полi, пiдпалювачi не чiпали. Зате з людьми не церемонилися.
Пiсля ситноi вечерi, розхваленоi гостем, причому похвала панi Зосi була не традицiйною у таких випадках, але щирою, Адам запросив гостя пройтися його володiннями. Капiтан Бонковiч-Сiттауер радо пристав на це, адже увесь вечiр йому хотiлося закурити, але присутнiсть малолiтнього сина господарiв Кшиштофа утримувала його вiд цього.
– Як у тебе? – запитав капiтан. – Проблеми е?
Вiн кивнув на темнi силуети хат перетинцiв.
– Були, зараз усе спокiйно, – вiдказав Адам.
– Були?
– Так, у перший день мiсцевi хлопи захотiли завадити менi.
– І що?
– Приiхали жандарми, заарештували найвпертiших.
– І правильно! Цю голоту треба тримати в страху, – згодився Бонковiч-Сiттауер.
– Але я попросив пана комiсара полiцii вiдпустити зачинщикiв.
Вiд почутого гiсть рiзко зупинився.
– Чому? Не розумiю тебе. У тебе, Адаме, раптом виникла жалiсть до цих русинiв?
– Прошу заспокоiтися пана капiтана, – усмiхнувся Павловський. – Нiяких симпатiй до цiеi чернi я не маю. Просто я подумав, що рано чи пiзно зачинщики вернуться додому, а чого чекати вiд озлобленого русина, здогадатися не важко. А так я в iхнiх очах став виглядати не таким уже й жорстоким, та й вони вже не будуть такими впертими.
– І подiяло? – поцiкавився вражений почутим гiсть.
– Принаймнi мiй будинок не спалили!
Бонковiч-Сiттауер подивився на будiвлю.
– Може, ти i правий, Адаме, але з русинами краще розмовляти з позицii сили, – сказав вiн.
– Ви маете рацiю, пане капiтан, але прошу врахувати, що у мене сiм’я, а тепер i Кшиштоф. Я не мав права ризикувати.
Капiтан про себе вiдзначив слушнiсть слiв Павловського.
– Тобто нiяких ексцесiв?
– Та було якось, коли спиляли межевий стовп, але то було один-единий раз i якiсь бахурi, то я навiть нiчого не став робити. Інше погано.
– Погано?
– Так. Я тут один поляк. Навiть поговорити немае з ким. Лише Зося. А так хочеться посидiти в культурнiй компанii!
– А вчитель мови? Вiн не заiжджае?
– Пан Тадеуш живе далеко звiдси, бував пару разiв, але… ми просто не маемо про що з ним говорити. Вiн вчений, я…
Єжи Бонковiч-Сiттауер деякий час помовчав.
– Не буду тебе даремно обнадiювати, Адаме, але справи не такi вже добрi, – нарештi мовив вiн. – Сейм збираеться призупинити вiйськове осадництво, i там уже подумують над тим, щоб дозволити купувати землю в схiдних кресах не тiльки полякам, а й особам iншоi нацiональностi, не всiм, певно, але тим, якi не були покаранi за злочини перед польською державою.
Вражений почутим, Павловський зупинився:
– І як це вiдiб’еться на нас?
– Нiяк! Щодо вас нiчого не змiниться, можливо, матимеш сусiда-русина. Може, навiть знаеш, хто то буде!
Вiдповiдь Павловського здивувала.
– Знаю! Ось! – Вiн показав на хутiр Кандиб. – Вже давно приглядаеться до мене!
– Проти нас воював? – допитувався Єжи.
– Спершу – так, а потiм був з нами пiд Замостям.
– Ну, то не страшно! Якщо не хочеш, щоб твоiм конкурентом (зараз у нас популярне це слово) був твiй теперiшнiй сусiд, можна пригадати йому все!
Капiтан мерзлякувато повiв плечима.
– Холодно, одначе! – сказав вiн.
– Тодi запрошую пана капiтана до будинку! Зося вже зачекалася з гербатою!
І вони заспiшили назад.
2
Дверi купе прочинилися, i в просвiтi виникла постать провiдника.
– Прибуваемо за пiвгодини! – повiдомив вiн.
Ольга здригнулася. Усi цi довгi роки вона чекала цих слiв, в головi продумувала всi варiанти, коли почуе iх, а коли вони нарештi були сказанi, промайнула звичайна думка. «От i все! Це сталося!»
В купе Ольга Басараб вiд Перемишля iхала сама. Вiд самого Вiдня ii супутницею була ii товаришка по роботi в урядi в екзилi. З Оксаною Гаврилюк вони працювали останнi два роки, а коли Євген Петрушевич розпустив уряд i в травнi вiдбув до Берлiна, вони удвох залишилися ще на два мiсяцi – треба було закрити всi фiнансовi справи бухгалтерii, щоб не зосталося нiчого.
Останнiй рiк вона тим i займалася, що закривала фiнансовi справи. Спочатку це був Гельсiнгфорс, потiм Стокгольм i нарештi Карлсбад, куди вона iздила у складi посольства ЗУНР. Всюди iй довелося лiквiдовувати фiнансову згадку про Захiдноукраiнську Народну Республiку. Невелика честь, але вона була i серед тих, хто лiквiдував саму ЗУНР.
Останне ii «досягнення» стало надто болючим, особливо враховуючи ту обставину, що новiй державi вона вiддала все i не тiльки вiд листопадового чину 1918 року. Захоплення влади першого листопада не вiдбулося б, якби чотири роки перед тим з таких же молодих, як i вона, хлопцiв не постали Украiнськi Сiчовi Стрiльцi. Ольга зiтхнула. Вона вкотре згадала обличчя Дмитра, свого майбутнього чоловiка, коли йому не пощастило вступили до лав УСС. Чесно кажучи, Ольга так i не зрозумiла, яким принципом користувалися стрiлецькi очiльники, вiдбираючи з десяткiв тисяч добровольцiв тих, хто потiм став сiчовиком: вiдмовляли, здавалося, найбiльш пiдготовленим i давали «добро» тим, кому б ще належало чекати свого часу. Дмитро Басараб належав до перших. Отримавши вiдмову, вiн, звичайно, засмутився, але це, зрештою, дозволило iм одружитися. Щастя тривало недовго. Вже за тиждень прийшла повiстка до армii, i вони розлучилися. Як виявилося, назавжди. Полк, до якого приписали Дмитра Басараба, пiвроку перекидали з одного мiста в iнше, шукаючи, де можна його прилаштувати, аж поки в Альпах з’явився новий фронт – Італiйський. І треба ж було так статися, що iнфантерист Дмитро Басараб зустрiв свою смерть у першому ж бою!
Досi дивно, як вона тодi не збожеволiла! Добре, що тодi поруч була Стефа Савицька, подруга, з котрою перед вiйною у Львовi дiлили квартиру на вулицi Висп’янського. Ольга стала одним з органiзаторiв першоi жiночоi чоти Украiнських Сiчових Стрiльцiв, спiзналася з тодiшнiм депутатом австрiйського парламенту Євгеном Петрушевичем. З ним вона i колесила Європою. Його, зрештою, i зрадила.
Ользi важко було видiлити той проклятий тиждень i день, коли вона зрозумiла, що Диктатор втратив вiдчуття реальностi й продовжуе жити минулими iлюзiями. Навiть тодi, коли Петрушевич дiзнався про захоплення поляками останнього метра Схiдноi Галичини, вiн не втрачав надii, що це тимчасово i великi держави змусять Польщу виконати своi зобов’язання. Ольга бачила, що опонент Диктатора – Симон Петлюра – попри свое взагалi-то неприязне ставлення до ЗУНР, усе ж реальнiше ставиться до подiй i не будуе повiтрянi замки на пляжному пiску, але навiть це не змусило ii пристати до Головного Отамана – його договiр з Пiлсудським щодо Галичини жiнка пробачити не могла.
Саме тодi до неi у вiденському ресторанi пiдсiв молодий елегантний чоловiк, який представився референтом Начальноi Команди УВО Петром Баковичем.
Про розбiжностi у поглядах Петрушевича та Коновальця щодо подальших методiв боротьби – а тодi це дiйсно були лише розбiжностi – Ольга Басараб знала i, хоч працювала з першим Євгеном, все ж схилялася до пiдтримки другого. Про це, певно, знали в оточеннi Коновальця, тому жiнка не здивувалася, коли колишнiй сотник Галицькоi армii запропонував iй спiвпрацю. Вона полягала не в iнформуваннi керiвника УВО про уряд ЗУНР, як Ольга побоювалася, але у збираннi iнформацii там, куди закине ii доля i воля Диктатора. Ольга Басараб чесно справлялася з покладеними на неi завданнями, тому й не здивувалася, коли перед вiд’iздом з Вiдня iй повiдомили, що у Львовi ii зустрiнуть.
Інакше вона не могла. Не могла просто так кинути все, чому присвятила свое не таке вже й довге життя, й вести спокiйне життя добропорядного бухгалтера, чим i займалася всi цi роки. Дивно, але пiсля того як з подругами з Пласту при Украiнських Сiчових Стрiльцях вона створила першу жiночу чоту, на вiдмiну вiд подруг, Ольга так i не вдягнула вiйськового однострою. У валiзi, з якою вона поверталася додому, лежав знiмок, зроблений у Вiднi. Стрiлець Галина Дмитерко, хорунжа Софiя Галечко та Ольга Басараб. Дивною виглядала ця компанiя: дiвчата у чоловiчих одностроях i… вона у модному одязi й капелюшку. Можливо, саме цей факт i став вирiшальним у виборi Євгеном Коновальцем. Там, у валiзi, лежав i хрест Бойовоi Заслуги третього класу, котрим посмертно нагородили ii чоловiка Дмитра.
Вагон кiлька разiв штовхнуло, як зазвичай бувае перед зупинкою. Найбiльше Ользi хотiлося почути повiдомлення про прибуття поiзда украiнською, але натомiсть прозвучала звична польська фраза, котра повiдомляла, що потяг Вiдень – Львiв прибув на Головний двiрець. Жiнка зiтхнула. Хтозна, можливо, коли б далекого вiсiмнадцятого року сiчовi стрiльцi зумiли втримати цю споруду, сьогоднi було б усе iнакше? На жаль, цього вже нiхто не дiзнаеться.
Але подавлений настрiй, котрий не покидав Ольгу Басараб чи не всю дорогу, вмить вивiтрився, коли через вiкно вона побачила на перонi двi постатi – чоловiка та жiнку. Вона одразу iх упiзнала, хоч i не бачила декiлька рокiв. Напружено вдивляючись у вiкна вагонiв, на перонi нетерпляче переминалися з ноги на ногу ii брат Северин та… подруга Стефа Савицька.
Вмить забулися всi неприемностi. Ольга помахала iм через вiкно рукою, отримала у вiдповiдь не менш гарячi помахи i заспiшила до виходу.
Зустрiч з братом, з яким не бачилась три роки, була щирою. Стефанiя Савицька, яка радiла поверненню подруги не менше, скромно стояла збоку, не бажаючи заважати зустрiчi сестри з братом. Лише коли минув перший радiсний порив, Ольга пiдiйшла до Стефи.
– Ну, здрастуй, подруго! – сказала вона й обняла ii.
Їх пов’язувало багато чого: спiльне навчання в лiцеi Украiнського iнституту для дiвчат у Перемишлi; пiсля закiнчення лiцею вони разом навчалися на однорiчних торговельних курсах при приватнiй академii у Вiднi. Тут вони запiзналися зi студентом Вiденського унiверситету Дмитром Донцовим, зустрiч з яким стала для обох визначальною.
Ольга знову обернулася до брата Северина.
– Мiй багаж…
– Не переживай за свiй багаж! – заспокоiв той. – Стефо, чекайте мене бiля таксi.
Стефанiя Савицька взяла Ольгу пiд руку i повела всередину двiрця. Та вiдзначила, що всерединi головний двiрець Львова мав досить ошатний вигляд, може, й поступався внутрiшнiм iнтер’ером вiденському, але поляки все ж зумiли вiдбудувати його ще кращим, анiж вiн був до вiйни. Щоправда, тут уже нiщо не нагадувало про те, що його побудували австрiйцi. Про те, що тут не залишилося нiчого украiнського, можна було й не згадувати.
– Як доiхала? – допитувалася Савицька.
– Найлегша дорога – дорога додому! – вiдповiла Ольга. – Ми з тобою вже давно не дiвчатка, але не повiриш – не могла стримати слiз, коли переiхали границю Галичини!
– Повiрю! – заспокоiла Стефа. – Те саме було зi мною, коли позаминулого року також вернулася до Львова. Що робитимеш?
– Та за роботу я не переживаю! Бухгалтери потрiбнi всюди. Інше хвилюе. Де жити? До брата йти не хочу. У нього своя сiм’я, а те, що було п’ять рокiв тому, вже давно польське…
Стефанiя усмiхнулася.
– Нашу квартиру пам’ятаеш? – запитала вона.
– На Висп’янського? Звичайно! Там… – Ольна хотiла сказати, що саме у iхнiй зi Стефою квартирi в будинку пiд номером тридцять чотири на вулицi Висп’янського вона познайомилася зi своiм майбутнiм чоловiком Дмитром, але натомiсть лише мовила: – Гарнi були часи!
А Стефанiя Савицька, зробивши вигляд, що не помiтила перемiну в настроi Ольги, продовжувала:
– Так от, подруго! Я далi живу в нашiй квартирi. Самiй оплачувати двi кiмнати дорогувато, вже хотiла навiть прийняти якусь компаньйонку, але Северин вчасно повiдомив мене про твое повернення. Я так розумiю, вiн сказав то з певним намiром. Дiйсно: куди дiвати рознiжену у рiзних посольствах вiденську панянку? Не брати ж до себе!
Вiд таких слiв Ольга засмiялася. Вона оцiнила дотепнiсть Стефи, а та продовжила:
– То як бути з квартирою? Виручиш колежанку чи давати в газету об’яву?
– Не треба нiчого давати! Згадаемо нашу молодiсть!
Стефанiя пiдвела Ольгу до таксi. Та з приемнiстю вiдзначила, що автомобiль нiчим не гiрший вiд подiбних у Вiднi, навiть шофер сидiв з таким поважним виглядом, наче чекав щонайменше цiсаря. Але останнiй австрiйський iмператор Карл ось уже як пiвтора року помер, застудившись на теплому островi Мадейра, тому таксистовi довелося задовольнитися обслуговуванням цих двох поважних дам i чоловiка, який саме з’явився у супроводi носiя. Останнiй тягнув на вiзку три великi валiзи.
Зрозумiвши, що вiдсидiтися не вийде, таксист крекчучи залишив кабiну i допомiг припасувати вантаж.
Северин Левицький розплатився з носiем i допомiг жiнкам сiсти у салон.
