скачать книгу бесплатно
Звичайно, десять тисяч дiвчина не принесла, але й вкрадену тисячу також не повернула на мiсце, слушно припустивши, що батьки нiчого не втратять, як i не помiтять пропажi.
А зараз Марii просто хотiлося, щоб Василь нiкуди не iхав, залишився з нею, i вона згодна була жити з ним де завгодно: у батькiв, тулитися i в хатi Василевого брата чи навiть у наймах у Павловського.
Але дiвчина розумiла, що рiшення коханого остаточне.
– Я мушу йти, – нарештi сказав юнак. – Завтра зране треба вставати. Дядько Семко казав, що вiдвезе до потяга. Прийдеш?
– Прийду! – пообiцяла Марiя, швидко цьомкнула Василя в щоку й побiгла додому.
Вона вже не хотiла нiкого бачити, але тут, як на бiду, до хвiртки вийшла мати.
– На гульки пiшла! – строго запила вона. – Н?чого сказати – знайшла собi кавалера!
– Мамо, не починайте знов! – огризнулася дочка.
– А я i не починала! То наша дочка почала сама! В тебе нема нiякоi поваги до батька. Хiба ти забула, що через Морозiв натерпiвся наш тато?
– Мамо, то всьо неправда! – пробувала заперечити Марiя.
– То значить, твiй батько i твiй брат брешуть, а твiй Василь каже правду? Господи, i нашо нам таке горе у сiм’ю? Одна дочка зрекласьи родини, а тепер друга робит так само! Один Степанко лишивсьи!
Про Степана родина не знала нiчого вiд того дня, як його зустрiв пiд Замостям Роман Панас. Вiдтодi минуло три роки; що сталося з сином, нiхто не знав, але пiвроку тому Тома попросив Антона Гул-лу щось дiзнатися. Той, певно, нiчого конкретного не повiдомив, тiльки обнадiяв Бiлецького, що вiдтодi, як завершилася польська вiйна, нiяких великих битв Радянська Росiя не вела, тiльки в Криму, але переконав Тому, що нiхто не буде перекидати вiйська з пiвночi на пiвдень, якщо там е достатньо своiх. Невiдомо, чи переконали такi докази Тому, але Катерина якось одразу заспокоiлася. Просто вона хотiла вiрити, що з сином усе добре, тим бiльше що материнське серце пiдказувало, що так i е.
А Марii просто набридло сперечатися. Вона мовчки пройшла повз матiр. Марiя важко зiтхнула. Їй дуже хотiлося, щоб дiтям було добре, але у них на те була своя думка…
Серед тих, хто давав настанови майбутньому емiгранту Василевi, не було Андрiя Валька. Саме в ту хвилину, коли наймолодший Мороз прощався з Марiею Бiлецькою, його швагер заходив до склепу Гутманiв. За стiйкою саме стояв Моше. Появу такого нечастого вiдвiдувача вiн зустрiв звичною посмiшкою, але з Андрiем у нього були непростi стосунки. Хоч розмова ще на початку проживання Гутмана в Перетинi i була единою, все ж Моше не забував пересторогу, озвучену Вальком того дня.
– Давненько ви не заходили до нас, Андрiю! – озвався Гутман. – Усе в трудах! Хоч не можу не похвалити вас – справа, котрою ви займаетесь, потрiбна. Повiрте моему досвiду!
Моше Гутман належав до кооперативу торговцiв, i навiть одного разу це врятувало його вiд банкрутства.
– Так, роботи багато, але то потрiбне дiло! – згодився Андрiй.
– То, може, щось хочете купити? – з готовнiстю запитав Гутман.
– Та нi, не нинi!
– Якщо не маете пеньонзи[3 - Вiд польського pieniadze – грошi.], то я можу дати в борг!
– Нi, не треба, а саме через борги я i прийшов до тебе!
– Борги? – здивувався Гутман. – Щось я не пригадую, щоб давав у борг крам[4 - Товар.] Валькам!
– Нам – нi! Але половина Перетина купуе у тебе крам у борг!
– А що поганого я роблю? Моше розумiе, що не всi зараз мають пеньонзи, а як i мають, то вже завтра вони будуть простим папером. От i вiддаю крам просто так, але записую до зошета. Будуть в людей пеньонзи – вiддадуть, не буде – що вже зробиш!
– Слухай мене, Мошку, що я тобi скажу! – мовив Андрiй Валько. – Те, що ти пiшов на таке, я можу тiлько тебе похвалити. Але я повторю: половина перетинцiв е у твоему зошитi. Так може тягнутисьи довго, але до того часу, поки буде всьо добре. Як-но станетьсьи якась буча, боюсьи, що всi твоi довжники згадають про твiй зошит. Ти вже забув про свое мiсто?
Моше Гутман спохмурнiв. Вiн чудово пам’ятав той погром у Кольбушовi i вiсьмох замордованих евреiв. Уже тут у спокiйнiй обстановцi вiн проаналiзував те, що сталося, i дiйшов неприемного висновку: бiльшiсть убитих мали так званi «борговi зошити», у яких вписували iмена своiх боржникiв. А серед погромникiв були не лише польськi жовнiри, але й мiсцевi поляки iз цих спискiв. І там дiйсно нiхто не згадав би про тi зошити, якби не трапилась така «чудова» нагода.
– Ви гадаете, що те саме можливе й у Перетинi? – запитав Гутман.
– Коли хтось каламутить воду, догори спливае не тiлько риба, але й всяке гiмно, – вiдповiв Андрiй. – Риби можеш не боятисьи, а во друге…
– То що менi робити?
– Я не знаю! Хочеш – подаруй людям iхнi борги, бо сам видиш – грошi зараз нiякi; хочеш – не давай бiльше в борг, поки не вернуть, що виннi.
Андрiй Валько попрямував до дверей.
– Чому ви так зi мною говорите? – зупинив його Гутман.
Андрiй обернувся:
– Хочу, Мошку, щоб ти знав: хоч ти i не наш, але ти менi сьи видаеш ближчим, нiж Павловський з осади. Тим бiльше, кажуть, що нашi апостоли тоже спочатку були не те що жидами, але й юдеями. Тому подумай на моiми словами!
Андрiй Валько покинув склеп i швидкими кроками попрямував до Морозiв.
Василь Мороз ще не чув його настанов перед вiд’iздом.
4
Левко Вовк обережно вiдчинив дверi лабораторii, готовий до того, щоб отримати нагiнку за свое запiзнення (у дворiчноi Анни-Надii лiзли зубки, тому вони з дружиною цiлу нiч не спали), але застиг вражений.
Замiсть того щоб у такий час вже працювати, у чому не переставав кожного разу наголошувати професор Франц Екснер, спiвробiтники сидiли за столами i… не вiдривали очей вiд газет, яких тут було багато. Здивований Левко вже готовий був зробити висновок, що професора сьогоднi не буде – як-не-як сiмдесят п’ять рокiв, – але тут саме з-за однiеi з газет виникла голова Екснера.
– Доброго дня, Лео! Запiзнюетесь ви сьогоднi! Пропустили найголовнiше! – з докором сказав професор.
– Що пропустив? – не зрозумiв Левко. – Хтось випередив нас?
Вiн мав на увазi науковi дослiдження, над якими вже другий рiк працювала iхня лабораторiя.
– Ви не читали вранiшнiх газет? – здивувався Екснер, i очi всiх присутнiх вiдiрвались вiд свого заняття i втупилися у Вовка.
– Не маю такоi поганоi звички, – зiзнався Левко. – Вiльного часу зранку майже немае, доводиться читати, снiдаючи, а останнiм часом у газетах пишуть таке, що аж нiяк не сприяе спокiйному перетравленню iжi.
– Отут ви маете рацiю, Лео! – згодився професор. – Сьогоднiшнiй матерiал залишив би неперетравленим увесь ваш снiданок.
– А що сталося?
– Вчора в Мюнхенi наш спiввiтчизник спробував здiйснити державний переворот!
– Хто? – не зрозумiв Левко.
– Такий собi Адольф Гiтлер з Лiнца.
– Мiй земляк! – озвався з-за крайнього столу Ганс Керн. – Мiй дiд у дитинствi приятелював з батьком Гiтлера Алоiсом – у тi ще часи, коли вони обидва жили у Лiнцi i той носив прiзвище своеi матерi Шикльгрубер. Потiм помiняв його на бiльш милозвучне.
– А нам чого переживати? – здивувався Вовк.
(Проблема зi змiною прiзвища зачепила i його. Мiсцевий унiверситет нiяк не хотiв приймати на роботу Левка Вовка, тому за рекомендацiею професора Екснера вiн став Лео Вольфом.)
– Це вам, Лео, справдi нема чого переживати, а так запроторять за грати нашого ефрейтора за спробу державного перевороту в iншiй краiнi, що вийде вiн з неi не ранiше, анiж вона розвалиться вiд старостi, – пояснив професор Екслер. – Так, молодi люди, щось ми засидiлися сьогоднi! Дайте Лео газету, нехай швидко ознайомиться з останнiми подiями, а самим за роботу.
Левко хотiв було заперечити, що до перегляду преси у нього зовсiм не тягне, але той-таки Ганс всунув йому в руки купу газет: мовляв, читай, начальство дозволило.
Левковi нiчого не лишалося, як скористатися нагодою i якось заповнити прогалини у знаннях, що стосувалися навколишнього свiту. Зазвичай його цiкавили подii з Польщi, але тепер вiн жив у Вiднi й, природно, не мiг бути необiзнаним у тих подiях, якi вiдбувалися на пiвночi.
Газети, якими забезпечили украiнця, були здебiльшого австрiйськi та нiмецькi, але трапилася й американська «Чикаго Дейлi Триб’юн». Левко скромно вмостився на звiльнене мiсце за столом i став похапцем читати. Вiн не знав, у який саме момент професор Франц Екслер, що мав непередбачуваний характер, вiдiрве його вiд читання.
Австрiйськi газети, напевне, передрукували своi статтi з нiмецьких, тому Левко не став розмiнюватися на пошуки першоджерела. Із першоi ж статтi вiн дiзнався, що увечерi восьмого листопада, скориставшись тим, що в Мюнхенi у примiщеннi пивного бару «Бюргербройкелер» зiбралося близько трьох тисяч людей, включно з керiвництвом Баварii i мiсцевою бiзнес-елiтою, щоб почути виступ лiдера баварських правих генерального комiсара Баварii Густава фон Кара, шiстсот членiв СА оточили заклад, встановили навпроти його входу кулемет, а лiдер НСДАП Адольф Гiтлер, увiйшовши в зал, заскочив на стiл, пострiлом в стелю зупинив того, хто виступав, i проголосив: «Нацiональна революцiя почалась! Баварський уряд i уряд рейху позбавленi влади». Гiтлер проголосив пiдготовку походу на Берлiн для усунення вiд влади президента Фрiдрiха Еберта, в чому його пiдтримали герой Першоi свiтовоi вiйни Ерiх Людендорф, командувач збройними силами Баварii генерал Отто фон Лосс i начальник баварськоi полiцii полковник фон Зайссер. Гiтлер тут же проголосив фон Кара регентом Баварii, Людендорфа – головнокомандувачем нiмецькою армiею, а самого себе – iмперським канцлером. Газета недвозначно натякнула на схожiсть цього походу з «походом на Рим», здiйсненим Муссолiнi рiк тому. Наступного дня нацисти пiд знаменами зi свастикою i вiйськовими штандартами тритисячною колоною, яку очолював Гiтлер, Людендорф i Гьорiнг, попрямували до центру Мюнхена. Бiля Мiнiстерства оборони шлях iм перегородили посиленi наряди полiцii, чисельнiстю у сто чоловiк. Пiсля нетривалих перемовин почалась перестрiлка, в якiй загинуло шiстнадцять нацистiв i трое полiцейських. У Гiтлера виявилася зламана ключиця (надто рiзко впав на брукiвку при першому ж залпi – спрацювала навичка, вироблена на вiйнi, крiм того його намагалися прикрити своiми тiла члени СА, але не розрахували своi сили), а Гьорiнг отримав поранення в стегно. Протягом декiлькох годин пiсля придушення путчу були заарештованi всi його лiдери. Їх чекав суд, про наслiдки якого можна було лише здогадуватися.
Левко вiдiрвався вiд читання. Вiн не розумiв, чому подii в однiй iз земель Нiмеччини так схвилювали австрiйцiв. На одну партiю i одного лiдера в Нiмеччинi стало менше. Там ще комунiсти залишилися!
Левко вiдклав газету. Треба приеднатися до iнших, але вiн вирiшив трохи зачекати. Так склалося, що у Вiднi вiн залишився сам. Усi його знайомi – про друзiв не йдеться; за увесь час, що вiн жив в Австрii, Левко так i не змiг знайти справжнього друга, – залишили столицю: розчарувавшись у партнерах, вiдбув до Іспанii Василь Вишиваний, разом з Вiльним унiверситетом перебрався до Праги Іван Горбачевський. Навiть випадкове знайомство з Осипом Назаруком виявилося коротким. Влiтку минулого року вiн поiхав до Канади, але там i залишився. До Левка доходили чутки, що Осип Назарук працюе у якомусь часописi, але на цьому вiдомостi про нього й обривалися.
Для Левка единою дорогою людиною стала Марiя. Вона i маленька дочка були тим рятiвним острiвцем, куди вiн спiшив кожного вечора. Ще й не частi листи з дому.
Батько взагалi не любив писати – а у тi часи, коли Левко жив вдома, то й писати було нiкому, всi своi були поруч, – але зараз усе ж доводилося вiдписувати на лист сина. Спершу Левко хотiв писати частiше, але вже пiсля другого чи третього листа раптом виявилося, що описувати взагалi-то нiчого, не хотiлося повторюватися, i листи стали вже не такими частими. Тим не менш, кожних пару мiсяцiв вiн усе ж писав батьковi. Напевне, ранiше, коли i Вiдень, i Перетин належали однiй державi, листи доходили швидше, хоч Левко цього достеменно не знав, але тепер завiтному чотирикутнику доводилося минати два кордони, а насамкiнець i львiвський поштамт, де, можливо, не раз ламали собi голову над тим, де ж лежить цей таемничий Перетин, про який знають у самому Вiднi.
Листи батька не вирiзнялися оригiнальнiстю, повiдали про звичайне буденне сiльське життя, як от «недавно закiнчили збирати збiжа, у Валькiв поламав ся вiз, мусив робити iм вал, а Василь Морозiв написав з Гамерики, що вже пристав до роботи», але Левко саме на такi звiстки i чекав. Головне, що це писав сам батько!
Вже iз самого початку вiн спокiйно поставився до звiстки, що батько вдруге одружився. Можливо, якби вiн був поруч, його вiдношення до Орини було б iнакшим, але зараз Левко розумiв, що батьковi одному важко, як, зрештою, важко було й Оринi. Зараз же з-помiж скупих батькових слiв вiдчувалося, що вiн пишаеться прийомною дочкою Галиною, а особливо малим Богданом, у якому душi не чуе.
Завдяки таким листам Левко був поiнформований про всi перетинськi подii. Вiн знав, що Степан Бiлецький десь пропав у Росii i рiднi не знають, що з ним сталося; Михайло Смоляр остаточно став Мiхалом i в нього народився син Тадеуш, що особливо боляче перенiс батько Якiв; а от Семен Кандиба може пишатися своiм сином Грицем – той вчиться у гiмназii в Кам’янцi i подае великi надii.
Левко зiтхнув. Невiдомо, чи зможе вiн ще вiдвiдати свое село i чи застане живим батька. Доля порозкидала iх свiтами i повсюди змусила пустити корiння.
Але, одначе, вiн засидiвся!
Левко Вовк не став чекати, коли про нього згадають, акуратно поскладав на столику газети, надягнув халат i попрямував до лабораторii, де вони усi ось уже третiй тиждень поспiль проводять складний експеримент…
Наприкiнцi робочого дня, пiсля одноманiтних дослiдiв, про ефективнiсть яких можна буде судити лише пiсля того, як вже завтра iх проаналiзують, Ганс Керн потягнув Левка до ресторану. Спочатку той вiдмовлявся, мотивуючи тим, що треба повертатися додому, але все ж пристав на пропозицiю колеги, переконавши себе, що нiчого поганого з того, що вiн повернеться до родини на годину пiзнiше, не буде.
На здивування Левка, Ганс Керн потягнув його до улюбленого галичанином «Кафе Централь». Пiсля того як Вiдень один за одним полишили майже всi представники украiнськоi емiграцii, ресторан заполонила наукова елiта, тому для Левка майже нiчого не змiнилося, правда, тут перестала звучати украiнська мова, зате стало бiльше чути наукових термiнiв.
Коли вони зробили замовлення, Левко Вовк поставив колезi запитання, яке хвилювало його увесь сьогоднiшнiй день:
– Скажiть, Гансе, менi здалося, що пан професор сьогоднi сам не свiй, чи так було насправдi?
– Нi, не здалося, Лео! – вiдповiв Керн.
– Вiн так засмутився звiсткою про цей путч у Мюнхенi?
– Та про що ти? Професор далекий вiд полiтики, i нiякi гiтлери його не хвилюють!
– Тодi чому?
Ганс Керн зiтхнув:
– Коли ми зранку не вiдривали своiх очей вiд повiдомлень з Мюнхена, професора хвилювало iнше. З Берлiна прийшла звiстка, що його учениця Лiза Майтнер написала статтю про вiдкриття, над яким Екснер б’еться не один рiк.
– А що тут поганого? – здивувався Левко.
– Поганого тут, ти маеш рацiю, мало, але неприемне те, що зараз Лiза Майтнер працюе разом з Отто Ганом, а його наш професор терпiти не може.
– Чому?
– У великих своi дивацтва. От доживемо до його рокiв, станемо професорами i будемо дивитися ми з тобою один на одного крiзь решiтку якогось кристалу!
Левко уявив собi цей «поединок», i йому стало весело.
– Але нам це не свiтить! – заспокоiв його Керн. – До того часу всi вiдкриття вже будуть зробленi, i нам лише залишиться ковтати слюньки, згадуючи про цi роки.
А поки що вони ковтали слюньки, спостерiгаючи, як на стiл ставлять замовлене. Левко почекав, коли можна буде приступати до вечерi, й лише тодi запитав:
– А як там усе ж з тим вашим Гiтлером? Щось я нiчого не чув про нього ранiше.
– І нiхто не чув! Як i я, вiн воював, але не в австрiйськiй армii, а за Нiмеччину.
– Чому?
– Вiн, бачиш, вважав нижче своеi гiдностi воювати за цiсаря!
– А чим йому не догодив Франц Йосиф?
– Я багато не знаю, але Гiтлеру було не до вподоби, що доведеться служити разом з евреями.
Левко Вовк застиг з пiднесеною до рота ложкою.
– А вони чим йому не догодили? – запитав вiн.
– Не знаю, щось особисте, – вiдказав Ганс. – Знаеш, Лео, менi здаеться, що треба тримати подалi сiрники вiд цього хлопця з вусами i чубчиком!
– Ви гадаете, що Гiтлер вийде з тюрми?
– Та я здивуюся, якщо вiн узагалi туди потрапить! Нiмеччина, Лео, зараз дiрява порохова бочка, оточена фанатиками iз запаленими сiрниками. Найнебезпечнiший ворог – це повержений озлоблений ворог! А нiмцi саме такими е!
– Але ж ви… ми також переможенi! – обережно заперечив Левко Вовк.
– А ми нiколи не мали таких великих амбiцiй, як Нiмеччина! Залишили австрiйцям Австрiю – i то добре! Вiд нас же практично нiчого не забрали. Тироль не рахую! А у Нiмеччини забрали багато. Один Рур чого вартий!
Левко бачив, що ця тема неприемна земляку Гiтлера, тому непомiтно переключився на нейтральну тему, тим бiльше що краем ока помiтив, як дверi вiдчиняються i всередину входить уже лiтня людина у пальтi, капелюсi i з широкою бородою. Левко Вовк внутрiшньо напружився. Ранiше йому не доводилося зустрiчатися з прибулим, але вiн точно знав, хто це.
У «Кафе Централь» зайшов Михайло Грушевський.
Вiн зупинився у дверях, окинув поглядом залу, знайшов вiльний столик i повiльно попрямував у протилежний кiнець примiщення. Грушевський пройшов повз Левка i, напевне, був неприемно вражений тим, що цей молодий чоловiк так пильно його розглядае. Можливо, думав Грушевський, це один з небагатьох колишнiх, що iще лишилися у Вiднi; схоже, не простий вояка, котрих тут назбиралося багато, адже, судячи з усього, вiн знае, хто я такий. Михайло Сергiйович вирiшив не зупинятися i не з’ясовувати, хто цей молодий чоловiк, обличчя якого видалося знайомим. Вiн узагалi не хотiв бiльше мати справи з колишнiми.
