скачать книгу бесплатно
– Знайома картина! – сказав вiн. – Мiй тато вже майже не ходить! То й не дивно! Таке пережити! Може, ваш тато говорив вам, що першi мiсяцi вони спали на голiй землi, а то жовтень i падолист! Гори Альпи недалеко. А забрали iх всiх у серпнi! Самi розумiете, яку одiж вони мали! Мiй тато вже не ходить на збори комiтету, хоч ми й живемо у Львовi. Спершу я пiдвозив його до друкарнi, де засiдае комiтет, а потiм вже перестав. А коли голова взнав, що я вмiю писати в газетах, залучив до роботи над альманахом. Так i пiдробляю потроху! Коли ваш тато тоже перестав бувати у Львовi, мене i вiдрядили взнати, що з ним е, а заодно передати йому книжку.
Так вони непомiтно пiдiйшли до Перетина. Новий знайомий виявився досить комунiкабельним, хоч Марiя i не знала цього слова, тому, вже пiдходячи до склепу Гутмана, вона знала, що Павловi Макусi двадцять п’ять рокiв i вiн закiнчив рiльничу академiю, але за спецiальнiстю не працював. Натомiсть знайшов свое мiсце у Талергофському комiтетi, про що зовсiм не шкодуе.
– Отут ми й жиемо! – Марiя вiдчинила хвiртку i зайшла на обiйстя.
Побачивши, що дочка прийшла не сама, а у супроводi невiдомого молодика, на порозi хати з’явилася хазяйка. Вона з тривогою приглянулася до незнайомого.
– Мамо, а де тато? – запитала Марiя. – До нього прийшли.
Катерина вже хотiла зайти в хату, щоб покликати чоловiка, але тут, спираючись на цiпок, вийшов сам Тома. Упiзнавши прибулого, вiн посмiхнувся:
– Кого-кого, а тебе, Павле, я не чекав тут!
– Ви, Томо Андрiйовичу, давно не були у комiтетi, то комiтет i вiдiслав до вас мене! – вiдповiв, вiтаючись, Макуха. – А дорогою я стрiв цю слiчну паненку, а вона до того ж виявилася вашою дочкою!
Пiсля таких слiв Марiя зашарiлася i швидко забiгла до хати. Тома провiв ii поглядом.
А прибулий вiдкрив портфель i подав здивованому Томi чималеньку книгу. Бiлецький вже здогадався, що це, але тим не менше обережно взяв у руки омрiяний альманах, який ще пахнув друкарською фарбою.
«Талергофскiй альманахъ. Пропамятная книга австрiйскихъ жестокостей, изуверствъ и насилий надъ карпато-русскимъ народомъ во время Всемiрной войны 1914–1917 гг.».
Це був результат дворiчноi працi, до якоi вiн, Тома Бiлецький, також приклав свою руку. Вiн не став розгортати книгу, хоч достеменно знав, на якiй сторiнцi знайде себе. Зараз для нього головним було те, що його праця не минула даремно.
А Павло Макуха продовжував:
– Комiтет, Томо Андрiйовичу, вже почав працювати над другим випуском, а ви надумали слабувати! Хiба так можна?
– Ох, Павле, все в руках Божих! – вiдказав Тома. – Згадай свого батька!
Вiн раптом спохопився, згадавши, що негоже тримати дорогого гостя перед порогом.
– То чого ми стоiмо? – сказав Тома. – Прошу до господи! Катерино, постав щось на стiл!
Та здивовано подивилася на чоловiка, тим не менше зайшла до хати.
– Та менi нинi треба вертати, – вiдказав Павло Макуха. – Хоч ще маю до вас одне поручене.
Вiн знову розкрив портфель i вийняв пачку грошей. Простягнув Бiлецькому. Той здивовано подивився на простягнутi грошi. Це вже не були звичнi йому польськi марки, i на них не було великих цифр. Вiн уже здогадався, що це новi злотi, про якi давно говорили в селi, але нiхто з селян iх не бачив.
– Це ваша платня, – пояснив Макуха, – а менi дiйсно треба вертатися. Боюся, що не встигну на потяг.
– Ти сьи не гризи за то! – вiдказав Тома. – Ми тебе пiдвеземо до стацii. А таке дiло, – вiн простягнув альманах, – треба вiдзначити, та й ти, певно, голодний i змучений. До Перетина довга дорога!
Пiсля таких доводiв Павло здався й у супроводi Томи Бiлецького зайшов у хату. Йому, мiстянину, було в диковинку внутрiшне оздоблення сiльськоi хати, i вiн з цiкавiстю озирався навколо. Найперше, що кинулося Павловi в очi, була…. вiдсутнiсть лампочки. Йому, жителю Львова, було невтямки, що у селах ще досi немае електрики, хоч, безумовно, вiн i знав про це, але бачив уперше.
Тим часом Катерина з Марiею поставили на стiл звичнi страви. Жiнка переживала, чи буде iсти «пан з мiста», як вона одразу назвала про себе прибулого, те, до чого звикли вони самi. Хоч кошти, що iх отримував Тома, i дозволяли купувати дещо iнакше, анiж сусiди, все ж це нiяк не можна було порiвняти з тим, про що розповiдав, повернувшись з черговоi поiздки до Львова, чоловiк.
Але Павло Макуха виявився геть неперебiрливим. Вiн усе сприйняв спокiйно, сiв на запропоновану Томою лаву, не забувши при цьому подякувати за запрошення.
– Марiйко, а ну запряжи коня. Вiдвезеш нашого гостя до потяга! – розпорядився Тома.
Почувши таке, Марiя здивовано подивилася не на батька, а на маму. Катерина сплеснула руками:
– Та чого ж ти посилаеш дочку! Вже би сам вiдвiз! – сказала вона.
– Менi ще крутить колiно, – вiдповiв Тома. – А Павла вiдвезти треба, щоб вiн не спiзнивсьи на потяг. Іди, дочко!
– Я поможу! – тiльки й сказала Катерина i пiшла за Марiею.
– Менi трохи незручно перед вашою дочкою, Томо Андрiйовичу! – винувато мовив Павло. – Я завдав вам клопоту. Можливо, у Марii були якiсь своi плани. Може, вона хотiла йти на рантку. Не думаю, що така слiчна паненка i не ходить на рантку.
Тома махнув рукою. Вiн налив у келишки горiлки «Бачевськоi» (спецiально купив у Львовi i тримав для особливих випадкiв), жестом запросив випити.
– Правду кажеш, Павле, моя дочка – файна дiвка, i грiх сьи жалiти на кавалерiв. Був один, але…
– Невже лишив? – здивувався Павло, закушуючи якоюсь мiзерiею[10 - Салат, заправлений сиром i сметаною.]. – Тодi я вам чесно скажу, Томо Андрiйовичу: вiн немудрий.
– Вiн дурний! – уточнив Тома. – Бо не просто лишив, а поiхав далеко, аж до Америки.
Павло закивав головою.
– То вже точно даремно! – згодився вiн. – Якщо вже хотiв кудись поiхати, то вже би за Збруч. І недалеко, i там своi люди. А так навiть не певний, чи вернеться!
– Та би вже б не вертавсьи! – спересердя сказав Тома, i Павло зрозумiв, що ця розмова Бiлецькому неприемна.
– Ага, заледве не забув! – спохопився Макуха. – Але то все ваша вина, Томо Андрiйовичу! Ви так мене приймаете, що я поiхав би, не сказавши вам головного.
– Чого головного?
– Ви просили Антона Осиповича дiзнатися про вашого сина Степана.
Павло говорив про голову комiтету Гуллу.
– Що? Щось дiзналисьи? – подався вперед Тома.
– Так. Антон Осипович через своiх людей подав запит в УСРР i недавно получив вiдповiдь. Хотiв сказати вам сам, але ви якось невчасно заслабли, тому попросив переказати менi.
– Що? Що зi Степанком? – не знаходив собi мiсця Тома. – Вiн… живий?
– Не хвилюйтесь – живий!
У Томи вiдлягло вiд серця.
– Слава Богу! – тiльки i сказав. – Де вiн?
– Живе в Киевi, у нашiй столицi, – розповiдав Павло. – Хоч зараз столиця у Харковi, але для нас Киiв е столиця. Я не знаю, де вiн працюе, але головне, що ваш син живий. Гадаю, що для вас то найголовнiше.
Тома витер сльози.
– Як би ти знав, яку радiсну вiсть принiс менi, Павле! – сказав вiн. – Штири роки я не вiдав, що з моiм сином! Тепер уже й помирати не шкода!
– Ну, навiщо помирати! – осудливо мовив Павло. – Тепер жити треба! Щоб дочекатися вашого Степана! Певен, що недовго лишилося! Гадаю, нашi брати зi Сходу не залишать нас у бiдi. А щоб це сталося швидше, то ми, Томо Андрiйовичу, маемо добре попрацювати.
– Але ми не сидимо на мiсцi! – спробував заперечити Тома.
– Цього замало! Я розумiю, що альманах, – Макуха кивнув на покладену збоку книгу, – то е добра справа, але то минуле. Так, то е ваше i мого тата пережиття, але то минуле. Нам треба дивитися вперед. Дивитися i робити все, щоб наблизити повернення вашого сина.
– Але як?
Павло Макуха повiдомив Бiлецького, що до нього пiдiйшли «серйознi люди» з «Народноi волi»[11 - «Народна воля» – галицька лiво-москвофiльська група.] i запропонували приеднатися до них. Вiн говорив, що не прийняв ще жодного рiшення, але серйозно подумуе над ним.
Так вони посидiли ще якийсь час, аж поки Павло Макуха не спохопився i не згадав про поiзд, який його чекати точно не буде. А тут саме зайшла до хати Катерина, щоб повiдомити, що бричка готова.
Попрощавшись з гостинними господарями, Павло сiв поруч Марii, i невдовзi батьки залишилися самi.
– Нашо було заставляти Марiю його везти? – не вгавала Катерина.
– А ти нiчого не зрозумiла? – допитувався Тома.
– А що таке? Що ти надумав?
– Я його знаю! Щоправда, не так Павла, як його батька. То е дуже iнтелiгентний молодик. І вижу, як вiн задивлявсьи на нашу дочку. Може, вона хоч так забуде Морозiвського Василя!
– Але вона його любить!
– Нiчого! Любить – то перелюбить! Василь далеко, а Павло близько! Я його пригласив приiхати на Тройцю. Тому, жiнко, треба пiдготуватисьи.
– Та добре, – згодилася Катерина.
Їй також не подобалося, що наймолодша дочка ходила з Морозом, тому дii чоловiка вона визнала слушними.
А Тома тим часом продовжував:
– Наш Степан живий!
Катерина рiзко розвернулася до нього.
– Звiдки знаеш? – тiльки i вичавила з себе.
– Павло казав. Живе в Киевi. Добре живе! Не так, як ми!
Почувши таке, Катерина перехрестилася, а Тома вiв далi:
– Тож якщо ми хочемо, щоб наша дочка забула про Мороза, треба сьи потрудити!
Катерина знала, що недавно вiд Василя Мороза прийшов лист. Щоправда, юнак писав своему братовi Олексi, але декiлька рядкiв вiн присвятив i iхнiй дочцi. Пiсля цього Марiя ходила вся весела i навiть перестала огризатися на зауваження матерi.
Поява на iхньому обiйстi Павла Макухи стала для старших Бiлецьких тим щасливим шансом, яким було б великим грiхом не скористатися…
Найближчого понедiлка чималенька церква Великомученицi Варвари не вмiстила усiх бажаючих, тому багато людей стояли перед нею. Бути присутнiми на богослужiннi, яке проводить сам перемишльський епископ, хотiли навiть жителi сусiднiх парафiй, i через те сама вiдправа розпочалася вже ближче до полудня, щоб могли приiхати тi, хто живе далеко. У такi днi тут бувало багато незнайомих облич, i нiхто не дивувався, коли поруч з односельцем стояв геть незнаний iншим чоловiк.
Тому нiхто не зауважив, як до Томи Бiлецького, який стояв праворуч вiд входу до церкви, непомiтно пiдiйшов молодий, явно мiський, чоловiк i мовчки став поруч. Тома лише вiдповiв на привiтання i знову переключився на службу. Але тепер вiн уже думав не тiльки про те, що вiдбувалося у церквi, але й був радий вiд того, що Павло Макуха таки прийняв його запрошення. Щоправда, зараз Марiя не тут, а всерединi церкви тримае фану, але, може, це навiть на краще – тим приемнiшою буде зустрiч.
Вiдправа, як зазвичай бувае у такi днi, закiнчилася хресним ходом навколо церкви. На завершення Йосафат Коциловський, сорокавосьмирiчний перемишльський епископ, ще досить мiцний статурою чоловiк, подякував мiсцевому священнику Петровi Лисовичу за запрошення i багаторiчну працю й нагородив його срiбним наперсним хрестом. Вiн сказав, що повернення митрополита Андрея пiсля того, як ще у далекому 1919 роцi той вiдбув зi Львова до Рима, але його короткочасна поiздка розтягнулася на чотири роки й закiнчилася ув’язненням у тюрмi польськоi Познанi, дасть Галичинi поштовх для подальшого процвiтання. Єпископ побажав присутнiм, щоб i у iхньому життi також настали приемнi змiни.
Тома та Катерина Бiлецькi на це дуже сподiвалися. Вони з нетерпiнням чекали, коли Марiя поставить свою фану на мiсце й нарештi вийде з церкви.
8
Лiто 1924 року запам’ятаеться нiмцям загалом i берлiнцям зокрема тим, що вони нарештi змогли вiдiйти вiд постiйного напруження, яке не полишало iх упродовж останнiх шести рокiв, i це напруження було пов’язане з грiшми. І навiть не через iх вiдсутнiсть, а навпаки: через велику кiлькiсть. Багато нiмцiв ще пам’ятали тi часи, коли можна було порiвняно вiльно помiняти паперовi банкноти на так званi золотi марки, i до вiйни цей курс становив один до двох. Спершу вiйна, а за нею i поразка у нiй штовхнули Нiмеччину у прiрву такоi гiперiнфляцii, яка не могла приснитися у навiть найстрашнiшому снi економiста. Якщо на час пiдписання Комп’енського перемир’я банк вiдновив довоенний курс, то вже через рiк за умовну золоту марку давали дев’ять паперових. Але це був лише початок. Пiсля того як 1923 року франко-бельгiйськi вiйська окупували промислове серце Нiмеччини – Рур, а у вiдповiдь урядом Вiльгельма Куно була запроваджена полiтика «пасивного опору», що включала страйки, саботаж заходiв окупантiв, припинення роботи промислових пiдприемств i яку пiдтримало населення, це буквально зруйнувало надiйнiсть паперових марок.
Вони знецiнювалися не щодня, а буквально щогодини. Коли наприкiнцi 1923 року справа дiйшла до неймовiрноi для бiльшостi нiмцiв цифри один трильйон марок за умовну золоту, стало зрозумiло, що так далi тривати не може. Напевне зрозумiвши, що нiмцi просто не розберуться у наступному щаблi цифр – квiнтильйонi, i з цим треба щось робити, Карл Гельферiх, статс-секретар у справах фiнансiв у роки вiйни, запропонував нову валюту – рентну марку – вартiстю п’ять кiлограмiв жита. Це був не найгiрший варiант, тим бiльше що далi вiдкладати було нiкуди. Нiмцi забрали з банкнот дванадцять нулiв, i виявилося, що жито дiйсно врятувало багатьом життя. Рентна марка прийняла на себе увесь удар перехiдного перiоду i пiдготувала нiмцiв до твердоi валюти – рейхсмарки.
Усе це Осип Букшований пережив на власному гаманцi. Щоправда, спершу це сталося у Вiднi, де вiн працював у журналi «Наша правда». Австрiйська iнфляцiя, звичайно, не йшла нi в яке порiвняння з нiмецькою, але також залишила не найкращi спогади. Коли ж у сiчнi 1923 року Осип перебрався до Берлiна, йому запропонували мiсце в украiнському видавничому товариствi комунiстичного спрямування «Космос». Воно було створене у Варшавi дiячами Комунiстичноi партii Схiдноi Галичини, членом котроi Букшований i був, але невдовзi перебралося до Берлiна.
Саме тут Осип i зрозумiв, що у порiвняннi з Веймарською Нiмеччиною Австрiя виглядала кам’яницею, де панують спокiй i стабiльнiсть. Наприкiнцi жовтня 1923 року буханець хлiба коштував уже 680 мiльйонiв марок. Друкарнi вдень i вночi друкували банкноти. Нiмцi везли зарплату додому в наплiчниках i кошиках для бiлизни. Зарплату виплачували двiчi на день, а у ресторанах вiдвiдувачi намагалися з’iсти замовлене швидко, бо коли довго колупатися в котлетi, ii цiна могла зрости удвiчi.
У липнi Берлiном поширилися чутки, що рентна марка буде замiнена, тому тримати ii немае потреби. Хто мiг, витрачав грошi в ресторанах, а кому це було не по кишенi, тим бiльше не переймався цим.
Осип Букшований не належав до жодноi з цих категорiй. Робота у видавництвi давала можливiсть нi в чому собi не вiдмовляти – грошi у «Космос» поступали регулярно. Причиною ж того, що липневого дня вiн зайшов у ресторан «Ашiнгер» на Фрiдрiхштрассе, була домовлена зустрiч з Євгеном Коновальцем, причому саме полковник був ii iнiцiатором. Осипу Букшованому так i «не вдалося» вийти на голову Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, про що вiн постiйно повiдомляв Москву, а натомiсть отримував черговий наказ «знайти за всяку цiну». Коли ж стало зрозумiлим, що Коновалець кудись зник (не розповiдати ж, що вiн мешкае поруч, у Берлiнi, куди подружжя переiхало пiсля народження сина Юрiя!), було вирiшено вiдiзвати Букшованого назад. Дiзнавшись про це, Коновалець зажадав зустрiчi.
Командант УВО вже чекав за столиком пiд вiкном i попивав пиво, закушуючи його вареною ковбасою. Побачивши Букшованого, Коновалець пiдвiвся i потиснув йому руку. Востанне вони випадково зустрiлися два роки тому на палубi нiмецького пароплава «Пруссiя». Голова Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii Євген Коновалець тiльки недавно залишив рiдний Львiв i, побоюючись польськоi полiцii, змушений був емiгрувати, а колишнiй сотник УСС Осип Букшований, а тодi вже член РКП(б), пiд iменем журналiста Франтiшека Прохаски був вiдряджений до Європи для того, щоб знайти мiсцеперебування того-таки Коновальця i за можливостi лiквiдувати його. Вiдтодi багато чого сталося, один знав про iншого майже все, але закони конспiрацii не дозволяли iм зустрiчатися особисто.
– Ви ранiше бували у цьому ресторанi? – поцiкавився Євген Коновалець пiсля того, як Букшований зробив замовлення.
– Аякже! Ще тодi, коли ця ковбаса важила чи не утричi менше, анiж пачка марок, яку я вiддавав за неi! – вiдказав Осип.
– Так, важкi були часи! – згодився Коновалець.
– Я вас слухаю, Євгене Михайловичу! – говорив Букшований. – Прошу зважити на ту обставину, що завтра я покидаю Берлiн i, боюся, що назавжди. Тому в мене мало часу.
– Саме через ваш вiд’iзд я i призначив нашу зустрiч, – вiдказав Коновалець. – Чи не надто ризикованим кроком буде ваше повернення до Москви?
– Чому ви так думаете?
Кельнер принiс замовлене, поставив перед Осипом i вiдiйшов.
– Я намагаюся спрогнозувати реакцiю ваших господарiв, коли ви з’явитесь перед ними, не виконавши завдання. Адже ви так i «не знайшли» мене!
