скачать книгу бесплатно
Галицька сага. Примара миру
Петро Михайлович Лущик
Галицька сага #3
«Примара миру», третя книга «Галицькоi саги», охоплюе подii, що вiдбувалися у 1923–1928 роках. 15 березня 1923 року у Парижi було вирiшено передати Схiдну Галичину, де переважало украiнське населення, пiд опiку Польщi. Не всiм таке рiшення припало до смаку. Галицькi терени заполонили польськi вiйськовi осадники, на яких Юзеф Пiлсудський покладав великi сподiвання; внаслiдок проведення так званого «шкiльного плебiсциту» значно скоротилася кiлькiсть украiнських шкiл; украiнцiв витiсняють з державноi служби… Щоб протистояти цьому, об’еднуються колишнi вiйськовi, за плечима яких боi за рiдну землю: хтось вступае до лав Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii i продовжуе збройну боротьбу; хтось розумiе, що побороти натиск польських осадникiв можна лише спiльно, створивши кооперативи; хтось шукае щастя за океаном… Життя не лише розкидало перетинцiв рiзними краiнами, але й розвело по рiзних iдеологiях. Поки що вони не воюють один проти одного, але хто знае, як пiде далi?..
Петро Лущик
Галицька сага
Примара миру
Серiя «Сага» заснована у 2019 роцi
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© П. М. Лущик, 2020
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Жителi села Перетин у квiтнi 1923 року
Вихiдцi з села, що жили в iнших мiсцях
1923
Пролог
Євген Петрушевич довго дивився у вiкно, за яким жило таке знайоме йому i таке чуже мiсто, байдуже до всього, що його не стосувалося. Навiть жорстока вiйна, що залишила пiсля себе розбитi долi i розвалену iмперiю, столицею якоi мiсто було не одне столiття, здавалося, зовсiм його не зачепила. Вiдень жив своiм наперед визначеним життям, у якому було мiсце для Моцарта i Бетховена, Штрауса i Шуберта, але не знайшлося гiдного мiсця для долi далекоi звiдси землi, котру ще п’ять рокiв тому знали як Королiвство Галiцii i Лодомерii. Зараз i цiеi назви немае, не кажучи вже про звичну для присутнiх у цьому кабiнетi на третьому поверсi Галичину.
Схiдна Малопольща. Так вiдтепер буде називатися iхня Батькiвщина, за долю якоi вони присягнули покласти своi життя, вступили у запеклу вiйну iз сильним ворогом i… сьогоднi отримали повiдомлення про капiтуляцiю.
Петрушевич згадав очi Симона Петлюри – сумнi i смертельно втомленi, коли зустрiвся з Головним Отаманом два роки тому наступного дня пiсля пiдписання у Ризi договору мiж Польщею i бiльшовицькою Росiею. Тодi Петлюра – людина, котра нiколи не довiряла галицьким дiячам, не кажучи вже про якусь симпатiю, – говорив:
– Ми програли цю вiйну, пане Петрушевич! Хоч як би менi хотiлося сказати: нi, головна битва ще попереду, не все втрачено, – факт не заперечиш. Нас використали, а потiм викинули як непотрiб. На жаль, ми виявилися слабими помiж сильних переможцiв. І ми залишилися самотнi.
Головний Отаман вже неiснуючоi держави довго дивився на холоднi води Вiсли, вид на яку вiдкривався з вiкна його тимчасовоi резиденцii у Варшавi, i нарештi повторив:
– На жаль!
Петрушевич перевiв погляд на людей, що сидiли за столом i чекали на його рiшення. З кожним з них вiн був знайомий не один рiк чи навiть десяток рокiв. Саме вiн запросив iх до себе в уряд ЗУНР в екзилi. І вони повiрили й довiрилися йому.
Кость Левицький був з ним iще вiдтодi, коли тут, у Вiднi, засiдав цiсарський парламент; вони були разом, коли у Львовi у жовтнi 1918 року виникла Украiнська Нацiональна Рада; разом керували новоствореною республiкою; разом мiняли тимчасовi столицi – Львiв, Тарнопiль, Станiславiв, Фастiв… Саме Левицького вiн послав до Риги, щоб перешкодити угодi полякiв з бiльшовиками Украiни. Саме Костю Левицькому вiн довiрив Державний Секретарiат закордонних справ – чи не найважчий та найважливiший орган уряду в екзилi.
Роман Перфецький в урядi хоч i був уповноваженим з питань внутрiшнiх справ, насамперед був вiдомий як професiйний перемовник. Чи не вiд першого дня Листопадового Чину у Львовi Перфецький вiв перемовини то з поляками, то з Вищою Радою Послiв Антанти, то з бiльшовиками. І не його у тому вина, що вiд першоi половини 1919 року ЗУНР уже перестали сприймати як серйозного гравця.
Ярослав Селезiнка спочатку мав повторити шлях свого батька й обох дiдiв: стати священником, але теологiчнi трактати не приваблювали допитливого юнака, i натомiсть вiн став правником. Можливо, за iнших обставин Петрушевич i не довiрив би йому Вiйськову Канцелярiю, але Дмитра Вiтовського вже не було, а Селезiнка все ж воював. Як виявилося, вiн не помилився. Завдяки старанням Селезiнки з таборiв для iнтернованих воякiв Галицькоi армii, розкиданих вiд гiр Чехii до холодних вод Балтики, були врятованi тисячi галичан.
Мирону Гаврисевичу довiрили фiнанси далекоi батькiвщини, але мати справу йому довелося лише з внесками i пожертвами мiсцевих украiнцiв. Вiн пристав до Петрушевича iще 1 листопада 1918 року, але пiд час вiдступу украiнцiв зi Львова опинився в зайнятiй поляками частинi мiста, де був змушений на деякий час залишатися. Пiсля переiзду уряду ЗУНР до Вiдня його як досвiдченого банкiвського службовця призначили спершу ревiзором, а згодом – директором Державноi каси ЗУНР, який пiдпорядковувався Уповноваженому для справ фiнансiв, промислу i торгiвлi.
Поруч Гаврисевича сидить його колега Лев Сироiчковський – керiвник Контролю державних розходiв. Вiн був разом iз Петрушевичем iще з рiдного Станiславова, куди переiхав уряд ЗУНР пiсля того, як у Тарнополi залишатися стало небезпечно.
Погляд Петрушевича зупинився на единiй у кiмнатi жiнцi. Ольга Басараб робила всю паперову роботу, якоi в урядi було багато, i не поступалася своею точнiстю мiсцевим чиновникам, якi останнiми мiсяцями, вiдчувши змiну вiтру, що повiяв з Парижа, намагалися знайти якiсь прорiхи у паперах Державного Секретарiату, але Ольга не давала iм такого приводу.
Саме пiдписи деяких присутнiх у цiй кiмнатi стояли пiд листом, котрий УНРада вiдправила до Ради амбасадорiв 9 березня, у якому вони виступили iз протестом проти польськоi репресивноi полiтики у Схiднiй Галичинi та передачi цього краю Польщi. На жаль, Украiнську Нацiональну Раду вже перестали сприймати серйозно.
Євген Петрушевич лише на мить подивився на свого небiжа Лева, що був керiвником канцелярii, i нарештi сказав:
– Панове, гадаю, нi для кого з присутнiх тут не е таемницею те, що сталося вчора у Парижi. Рада амбасадорiв остаточно вiддала всю Галичину полякам.
Як вiн i передбачав, ця новина не була новиною для присутнiх. Вони про неi знали, але все ж до останнього сподiвалися, що це неправда. А Петрушевич продовжував:
– На жаль, це так. Ще вчора увечерi я отримав з Парижа телеграму вiд митрополита Андрея. Йому вдалося зустрiтися з прем’ер-мiнiстром Французькоi Республiки Пуанкаре, але не вдалося переконати його у нашiй правотi. До того ж, також на жаль, i Святiший Отець змiнив свою полiтику стосовно Схiдноi Галичини i цiлковито став на бiк полякiв. Маемо те, що Францiя, Англiя, Італiя та Японiя вирiшили без нас нашу долю.
– Що конкретно вирiшили амбасадори? – подав голос небiж Лев.
Петрушевич вийняв з теки листок.
– Прочитаю головне. «У зв’язку з цим Конференцiя послiв вирiшила визнати польський кордон:
1) з Росiею:
Лiнiя визначена та делiмiтована згiдно з Договором мiж двома краiнами на власну вiдповiдальнiсть вiд 23 листопада 1922 року…» І так далi. Там кордони з Литвою. І ось знову. «Вирiшила передати Польщi, яка погоджуеться з цим рiшенням, всi права суверенiтету на територiях, що знаходяться в межах вищенаведених кордонiв та iнших кордонiв польськоi територii згiдно з умовами Сен-Жерменського мирного договору 1919 року щодо обов’язкiв, необхiдних державам, до яких перейшла якась територiя колишньоi Австро-Угорськоi монархii».
Диктатор ЗУНР, який уже давно перестав ним бути, вiдiрвав погляд вiд ненависного йому тексту:
– Тому, панове державнi секретарi, я вважаю за необхiдне поставити питання про розпуск нашого уряду.
Вiн помовчав деякий час, чекаючи на заперечення, але присутнi не подавали голосу. Тому Євген Петрушевич закiнчив:
– Ми не можемо бiльше виражати iнтереси Галичини, бо, власне, самоi Галичини вже не iснуе!
1
Великдень 1923 року у парафii церкви великомученицi Варвари приемно вирiзнявся вiд цього дня останнiх рокiв. Насамперед у ту нiч, коли парафiяни несли до церкви кошики з пасками, iз заволоченого темними хмарами неба повiльно падали на землю снiжинки – не щiльно, але й не так, щоб одразу танути на одязi людей. Цьому, зрештою, i не варто було дивуватися: Пасха того року припала на восьме квiтня, а сувора зима протрималася до середини березня i навiть пiсля того, як зник останнiй снiг, час вiд часу нагадувала про себе невеликим нiчним морозцем чи, як от зараз, легеньким снiжком.
Ще одна подiя приемно вирiзняла цю Пасху вiд попереднiх. Пiсля чотирьох рокiв (а шлюб дочки Галини до уваги не береться!) порiг церкви знову переступив Василь Вовк. Зазвичай Великодня вiдправа у церквi починалася о дванадцятiй годинi i закiнчувалася тодi, коли за луками сходило сонце, але коваль прийшов значно пiзнiше. Іще звечора вiн не мiг вирiшити, чи пересилуе себе, але коли настав час, то посадив на воза свою вже велику родину – жiнку Орину з Богданом i Галину з Данилом – й усi поiхали до церкви. Орина просто сяяла вiд щастя, що чоловiк нарештi опам’ятався i вiдiйшов вiд своеi упертостi. Для неi самоi ця Пасха була чи не найщасливiшою у життi.
Символiчним був той факт, що Василь пiдiйшов до дверей заповненоi прихожанами церкви саме у той момент, коли отець Петро Лiсович читав слово Івана Златоустого, яке звучало тiльки раз на рiк:
– Якщо хто з першоi години працював, нехай прийме сьогоднi справедливу плату. Якщо хто пiсля третьоi години прийшов, нехай святкуе дякуючи. Якщо хто пiсля шостоi години встиг прийти, нехай нi в чому не сумнiваеться, бо нiчого не втрачае. Якщо хтось аж до дев’ятоi години забарився, нехай приступить без сумнiву i без остраху. Якщо хтось лише об одинадцятiй годинi встиг прийти, нехай не боiться затримки: адже Щедрим е Владика, Який приймае останнього, як i першого; дае спочинок тому, хто прийшов об одинадцятiй годинi, так само як i тому, хто вiд першоi години трудився; i останнього милуе i першому догоджае; i тому дае, i цього обдаровуе; i справи приймае, i намiр вiтае; i дiю цiнуе, i готовнiсть хвалить.
В iншi часи – iще до вiйни – Василь Вовк зазвичай пiднiмався на хори, й односельцi милувалися, слухаючи його приемний голос. Тепер же коваль скромно стояв праворуч вiд дверей i намагався не видiлятися з-помiж iнших чоловiкiв. Дехто час вiд часу скошував погляд на «неофiта», але одразу ж переключався на вiдправу.
Тiеi ночi не було у церквi Валькiв, лише найстарший Гнат стояв за декiлька крокiв вiд Василя, а по тому, як вiн нервово пересмикуе спиною, було видно, що нервуе. Причина нервувати у найстаршого Валька була: ось уже другий день мучиться у пологах невiстка Марта. Їi другi пологи проходять значно важче, анiж першi, i всi Вальки залишилися вдома, вiдправивши одного лише Гната святити паску, але й вiн не знаходив собi мiсця. Вiд чоловiка Андрiя вдома також було мало користi – мати Меланка та Єва Кандиба буквально вигнали його не те що з кiмнати, де мучилася Марта, але й взагалi з хати. Василь Вовк був певен, що зараз, у цю саму хвилину, Андрiй Валько походжае пiд вiкнами своеi хати й нервово курить уже невiдомо який цiеi ночi дзигар. Але всi у селi сподiвалися, що й цього разу обiйдеться, щоправда, дехто спiвчутливо кивав головою i згадував, що немае вже Ганни Вовк – вона-бо свою роботу знала.
Згадавши про покiйну дружину, Василь посмутнiв. Йому пригадалося, як ii несподiвана смерть «посварила» його з Богом. Зрештою, бiль нiкуди не вiдiйшов i пiсля кiлькох рокiв життя з Ориною, i навiть його повернення до церкви аж нiяк не свiдчило про примирення.
Але сумнiви, що роiлися в головi Василя, були незнанi iншим, тим бiльше що на службi люди здебiльшого думали про службу Божу. Лише маленькi дiти, попервах соннi, тепер снували помiж дорослих, чекаючи на головне для них дiйство – коли нарештi будуть святити паску.
Ця мить настала саме тодi, коли на сходi з’явився червоний окраець сонця. Люди облаштувалися великим колом навколо церкви i чекали свого часу, коли пiдiйде отець Петро. Уже здавна жителi окремих сiл, якi i складали парафiю, пiд час освячення пасок мали своi невiдь-ким i коли визначенi мiсця й терпляче чекали свого часу, хоч чекання у такий день нiколи не бувало обтяжливим. Коли отець Петро нарештi пiдiйшов до того мiсця, де на нього чекали перетинцi, сонце вже повнiстю пiднялося над далеким обрiем, але ще не слiпило очей.
Побачивши серед прихожан Василя Вовка, отець Петро задоволено усмiхнувся, вмочив кропило у кропильницю i щедро окропив коваля, а разом з ним i всiх його сусiдiв.
– За всi роки! – пояснив Лiсович i пiшов далi.
Саме тiеi митi, коли краплi свяченоi води впали на кошик Гната Валька, у його хатi нарештi стих голосний стогiн невiстки Марти, а натомiсть почувся писклявий голосок новонародженоi дитини. Меланка Валько обережно поклала на груди стомленоi, але щасливоi положницi довгождане тiльце.
Родина Валькiв поповнилася дiвчинкою.
Звичний перебiг святкування у родини i близьких родичiв – а це пiв села – був порушений, але нiхто на це не скаржився. Усi розумiли, що сiм’я поповнилася ще однiею дитиною, котру на честь баби, що не дожила до цього, нарекли Анастасiею, i все закiнчилося добре. Пiсля хрестин, де хресними батьками стали Олекса Мороз i Марiя Панас, радiсний Андрiй Валько запросив на гостину чи не все село. Приiхав i Петро Лiсович.
Як виявилося невдовзi, не лише для того, щоб посидiти з усiма за столом. Коли основна гостина вже перейшла ту невидиму межу, коли запрошенi помалу почали забувати про ii причину i розмови у сусiдiв знову оберталися навколо майбутнiх польових робiт, отець Петро вiдкликав щасливого батька з-за столу, i вони вийшли за обiйстя на вулицю. Бiля хвiртки стояла лава. Там вони й присiли.
– Що робитимеш далi, Андрiю? – поцiкавився отець Петро.
– А що тут вигадувати? Поле, корови… Сiм’ю годувати треба? Треба! – вiдповiв Валько. – Слава Богу, руки здоровi й навiть ростуть з потрiбного мiсця! Не пропаду!
– Але й голова на мiсцi! – уточнив Лiсович.
Андрiй повернув до священника здивований погляд:
– Та сьи не жалiв!
Лiсович деякий час помовчав, затим сказав:
– Добре, не буду тягнути. Я до тебе у справi, Андрiю.
– Я вас слухаю, отче!
– Спочатку поясню, чому говорю саме з тобою, а не з ким iншим. Гадаю, ти не заперечуватимеш той факт, що тебе тут поважають.
У вiдповiдь Андрiй лише знизав плечима, а Петро Лiсович продовжував:
– Ти воював, i не просто воював, як решта, але за Украiну, i то тоди, коли про неi ще нiхто не чув. Не було украiнцiв, тiлько русини, як на нас говорили австрiяки чи москалi з поляками.
– І ради чого було воювати? – криво усмiхнувся Андрiй. – Щоб у Перетин зайшов Павловський зi своею осадою?
– От про то я i хочу з тобою поговорити, Андрiю! – сказав священник. – Грiха нiкуди дiвати: поляки зараз сильнi i на iхньому боцi закон. Особливо вiднедавна.
Андрiя пересмикнуло. Вiн досi не мiг заспокоiтися вiд того дня, коли два тижнi тому пiсля вiдправи вони вийшли з церкви i перед нею побачили щасливi обличчя польських жандармiв. Тодi селянам i було прочитано про те, що вiднинi вони остаточно належать до Речi Посполитоi Польськоi i мають дотримуватися польських законiв, бо судитимуть iх будуть саме за цими законами. Звiстку про це люди сприйняли мовчки, похмуро, але жодноi iншоi реакцii не було, чого, можливо, хотiлося жандармам.
– Настав час перестати стрiляти, а боротися з поляками iнакше, – вiв свое Лiсович.
– Але за ними сила! – вигукнув Валько.
– Зате нас бiльше! Так, у Павловського двiста гектарiв поля, але навiть у Перетинi разом у всiх вас буде триста!
– Павловського пiдтримуе… як там воно сьи називае?
– Звьонзек Осаднiкув Войскових! – нагадав Лiсович. – Але й ми тоже не сидимо спокiйно. То про що я! Ти знаеш що таке молочарня?!
Андрiй здивувався почутому.
– Певно, що знаю! Забирае у нас молоко, – сказав вiн.
– Нi, ти не знаеш, що таке молочарня! Ви здаете молоко, отримуете грошi й радi з того.
– А що iще?
– Але можна зробити й бiльше! Зараз цiлий свiт збираеться в кооперативу. Самому селянину тяжко справитися i не з одним тiлько Павловським. Треба у нас в парафii зорганiзувати спiлку. Разом – якщо чесно – i Павловського бити легше, я вже не кажу про батька!
– А до чого тут я? – не зрозумiв Андрiй.
– У Львовi збираються мiсячнi кооперативнi курси навчання нових учасникiв нашого руху, то я хочу, щоб ти туди поiхав!
Андрiй задумався. Звичайно, вiн був знайомий з людьми з iнших сiл, де вже виникли такi спiлки, i щиро заздрив iм, адже селянам уже не треба було ламати голову над тим, де подiти те саме молоко чи iнший товар. Вiн навiть подумував про те, чи не зорганiзувати це у Перетинi, але Петро Лiсович випередив його.
– Ви сказали, що це «наш рух», – подав голос Валько. – А до чого тут церква?
Петро Лiсович усмiхнувся.
– Кир Андрей розумiе, що хоч наша церква i е найбiльшою на Галичинi, але й найбiднiшою. І тiлько кооператива може спасти i ii, i людей. Митрополит ще перед вiйною пiдтримував i Крайовий союз господарсько-молочарський, i «Центросоюз». Навiть купив для цього двадцять машин. Буде сильна кооператива – сильною стане i наша Церква!
Андрiй почухав потилицю.
– Та то вiрно: стрiляти набагато легше, анiж сидiти за книжками! – признався вiн.
– Тому й прийшов саме до тебе, а не до когось iншого!
Андрiй замислився.
– Я можу подумати? – запитав вiн.
– Певно, але недовго. Кооперативнi курси будуть у травнi. До того часу я маю вже подати людину.
– Вже у травнi? – перепитав Андрiй.
Вiн, чесно кажучи, сподiвався, що це буде значно пiзнiше, десь аж пiд зиму, коли в селi менше роботи.
– Та чого ти боiшся? Годувати дитину ти не будеш, родина у тебе велика, пропасти не дадуть. Та й скiльки там тих курсiв? Мiсяць!
З цими словами отець Петро попрощався i, не заходячи до хати, сiв на свою бричку i поiхав додому.
Лише пiсля цього Андрiй Валько вийняв дзигарок i закурив. У такому станi його застав тепер уже кум Олекса.
