скачать книгу бесплатно
Вже коли криз минув i Даниловi принаймнi не ставало гiрше, саме Кость прийшов до нього. Вiн сiв бiля лiжка товариша, довго дивився на лiву сторону обличчя (Данило досi не мiг лежати на спинi). Той спробував усмiхнутися, але навiть це вийшло у нього не найкращим чином.
– Не треба нiчого говорити! – мовив Кость. – Дякую тобi, що не видав нас iз Василем. Не переживай! Виздоровлюй, а з Павловським я розберусьи сам!
Данило хотiв було щось заперечити, але поки вiн збирався на силi, Кость уже пiдвiвся й залишив кiмнату.
Вiн iз здивуванням побачив, як повз браму Солтисiв поважно проiхала бричка, якою керувала Зофiя Павловська.
Тепер вона вже не боялася iхати через ненависний iй Перетин.
6
Бойовики! Згинув найкращий з-помiж нас: згинув найближчий друг i Ваш Комендант.
Із вiдозви Крайовоi Команди УВО
Дверi камери грюкнули, почувся звук ключа, що закривав замок.
Лише тепер Юлiан Головiнський дозволив собi розслабитися. Вiн i далi продовжував стояти посеред камери, тримаючи руки в кишенях, хоч останнi днi i були важкими. Безперервнi допити переривалися лише тодi, коли полiцейськi стомлювалися самi i вiдправлялися або додому, або у сусiдню кiмнату вiдпочити. Тодi i йому давали можливiсть хоча б вiдiйти вiд одноманiтноi рутини допиту.
Сьогоднiшнiй день (Боже, а який сьогоднi день? Заарештували його двадцятого, але вiдтодi вiн остаточно втратив лiк дням, проведених у тюрмi.) вiдрiзнявся вiд попереднiх хоча б тим, що Головiнського нiхто не чiпав, вiн мав можливiсть вiдпочити i розiбратися у причинi, чому так з ним сталося.
Нi, тут треба говорити не про причину, а декiлька причин.
Досi йому вдавалося залишатися поза пiдозрою полiцii. Звичайно, львiвськi кримiналiсти пiдозрювали, що за всiма саботажними акцiями у воеводствi стоiть хтось обiзнаний у справах, з вiйськовим досвiдом, зi знанням конспiрацii, але жодного разу пiсля гучних акцiй Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, а вiд недавнього часу Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв, нiде не випливало iм’я iх органiзатора. Тобто Головiнський був, його навiть пiдозрювали, але тим не менше вiн залишався невидимим. Навiть пiсля вбивства шкiльного куратора Станiслава Собiнського у 1927 роцi його заарештували з-помiж великоi кiлькостi iнших украiнських активiстiв, але чогось конкретного польська полiцiя проти нього не мала. На судi вiн захищав себе сам, i поляки змушенi були його вiдпустити.
Неприемностi почалися лише пiсля того, як Юлiан Головiнський став Крайовим Провiдником ОУН на захiдних землях. До того вiн залишив пост Крайового коменданта УВО, не бажаючи наражати на небезпеку всю органiзацiю, адже пiсля вбивства Станiслава Собiнського за ним було встановлене спостереження. Про це йому повiдомив Федiр Мороз, який до того часу вже встиг стати асистентом у львiвськiй полiцii.
Тодi ж нагально (аж надто нагально!) постала проблема грошей. Докладну iнформацiю про пересилку поштових грошей вiн одержав вiд людини, яка працювала у Головнiй Дирекцii Пошт i Телеграфiв i, не беручи жодноi активноi участi в революцiйнiй боротьбi украiнського пiдпiлля, бажала таким способом прислужитися тiй боротьбi. Вибiр впав на поштове вiддiлення у Бiбрцi. Здiйснити екс було доручено чотирьом боiвкарам: Зиновiю Книшу, Юрiю Дачишину, Миколi Максимюку i Грицевi Пiсецькому, котрих сам Головiнський знав ще з часiв УВО. Знали i вони його, але хто вiн такий, навiть не здогадувалися.
Тодi, тридцятого липня, все пiшло не так, як планувалося. Боiвкарi засiли в лiсi в очiкуваннi, коли пiд’iде поштовий амбулянс[12 - Амбулянс – спецiальний вiзок: санiтарний, поштовий.] iз грiшми. Про його появу повiдомив Максимюк. Повiдомив i – вiдправився до Львова, нiкого не попередивши. Трое iнших вбили полiцейського, який супроводжував амбулянс, а фiрман зумiв втекти. Саме вiн i викликав пiдмогу. У довершення всього грошi – двадцять шiсть тисяч злотих – були у монетах, iх напхали у наплечники скiльки змогли, а решту заховали у дупло дуба в лiсi. Тут боiвкарi виявили, що серед них немае Максимюка. Побоюючись, що вiн, може, поранений у сутичцi, почали шукати. А тим часом фiрман заалярмував полiцiю i коли три боiвкарi вийшли з лiсу, iх перестрiв вiддiл кiнноi полiцii. Двом iз них пощастило втекти вiд полiцiйноi погонi, але третього, Гриця Пiсецького, досягли кулi й вiн, важко поранений, пострiлом iз револьвера добив себе.
Намагаючись викрити виконавцiв нападу на поштовий амбулянс, польська полiцiя масово арештовувала украiнську молодь, застосовуючи проти ув’язнених методи побоiв i тортур. Жертвою цих методiв став Юрiй Дачишин, бо Микола Максимюк не витерпiв мук i пiд час допитiв вказав на нього, як одного з спiвучасникiв нападу. Тодi знову сплило його, Юлiана Головiнського, iм’я.
Вiд арешту його врятувала та обставина, що на той час вiн вже був у Вiднi. Столиця Австрii i надалi залишалася найбезпечнiшим мiсцем, де можна зустрiтися без усяких неприемних для себе наслiдкiв. Польська полiцiя мала розгалужену мережу нурцiв[13 - Нурець – агент полiцii, фiлер, сексот.], але аж нiяк не у Вiднi. Тому Голова ОУН забажав зустрiтися з ним саме там.
Євген Коновалець проживав у готелi на Кантгассе. Головiнський так i не зрозумiв, чи постiйно там мешкае Голова ОУН, чи лише наймае тимчасове помешкання, але з того, як до нього ставилася прислуга, Юлiан зробив висновок, що Коновалець там частий гiсть.
Цей готель не був для Юлiана Головiнського чимось невiдомим. Саме тут у далекому двадцять другому роцi вiн мав розмову з Євгеном Петрушевичем перед тим, як вiдправитися до Львова на зустрiч iз тим-таки Коновальцем, щоб навернути того на iстинний шлях. Зустрiч закiнчилася для колишнього Диктатора ЗУНР зовсiм не так, як тому хотiлося: замiсть того, щоб заставити голову УВО пристати на умови, що iх висунув уряд в екзилi, а якщо цього не вдасться, то й злiквiдувати непокiрного полковника, Головiнський перейшов на його бiк. Тепер же, коли у Вiднi про Петрушевича згадують лише вряди-годи, причому майже завжди у негативному аспектi, серед украiнськоi емiграцii головним став Євген Коновалець. Особливо його становище змiцнилося пiсля утворення Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв. Щоправда, нiкуди не подiлася й УВО. Зрештою, саме це i стало причиною того, що сьомого вересня Юлiан Головiнський постукав у дверi номера на третьому поверсi.
Назустрiч з-за столу пiднявся зовсiм iнший Євген Коновалець. Важко було повiрити, що це той полковник, з яким Головiнський зустрiчався вiсiм рокiв тому. Тодi це був жвавий чоловiк, безстрашний, у деяких випадках навiть легковажний, а тепер перед ним стояла стомлена людина, усвiдомлена важливостi того, що робить.
– Як доiхали, сотнику? – поцiкавився Коновалець, запросивши гостя до столу.
– Дякую, добре! Довелося затриматися декiлька днiв у Будапештi: тамтешнiм властям видалися пiдозрiлими моi документи, – вiдказав Головiнський.
– Розiбралися?
– Так. Тамтешнiй чиновник не надто добре розбирався у польських диграфах[14 - Диграф – буквосполучення з двох лiтер.].
Коновалець засмiявся.
– Ну, хто б говорив! Угорська мова в Європi взагалi е ходячим анекдотом! – сказав вiн. – Може, хочете кави?
– Дякую, але я вiддаю перевагу гербатi! – мовив Головiнський.
– Тiльки цього не варто говорити у столицi кави! Принаймнi не зрозумiють!
Коновалець пiдняв слухавку телефона i замовив каву та чай.
– Поки принесуть – поговоримо! – сказав Коновалець. – Вам вiдомо, чому ви тут?
– Це пов’язано iз ситуацiею на Галичинi.
З тону Головiнського, важко було визначити, чи стверджуе вiн чи запитуе. Але й Голова не спiшив задовольняти цiкавiсть гостя.
– Не тiльки! Але перед тим як ви дiзнаетесь про причину вашоi поiздки сюди, до Вiдня, хочу почути вiд вас про ситуацiю на рiднiй Галичинi. Хто-хто, а ви знаете його досконало!
– Так, останнi роки я майже не залишав Львова, – пiдтвердив Головiнський.
І вiн досить детально, нiчого не приховуючи i нiщо не прикрашаючи, повiв про подii останнiх мiсяцiв. Не обминув i екс-акцiю бiля Бiбрки.
– Навiть не скажу, вдала вона чи провал, – говорив Юлiан. – Грошi, певно, ми отримали, хоч i довелося обережно обмiнювати iх на паперовi, але одного боiвкара ми втратили, а iнших схопила полiцiя. Поляки як з ланцюга зiрвалися. Лапають всiх, хто причетний до «Пласту».
– Чому до «Пласту»? – запитав Коновалець.
Головiнський не встиг вiдповiсти, бо саме у цю мить у дверi номера постукали й, дочекавшись дозволу з’явився офiцiант, несучи тацю iз замовленим. Коли за ним зачинилися дверi, Коновалець запитав знову:
– То чому саме «Пласт», а не iншi нашi органiзацii?
– Гриць Пiсецький був одягнений у пластову сорочку. Вiн ii вдягнув спецiально, щоб заспокоiти батькiв, що iде на вишкiл до «Пласту». Полiцiя, певно, схопилася за цю нитку.
– Арештували багатьох?
– Багатьох. Не розумiю, адже до того полiцiя все ж старалась хоч якось шукати справжнiх винних. Що тепер сталося – нiхто не знае!
– Я знаю!
Головiнський недовiрливо подивився на Коновальця. А той, наче не сказав нiчого дивного, продовжував:
– У мене досить велика iнституцiя[15 - Інституцiя (instytucja) – розвiдка (пол.).]. Нам стало вiдомо, що iще двадцять четвертого сiчня Пiлсудським ухвалено рiшення провести в Галичинi та Волинi пацифiкацiю.
– Умиротворення! – переклав Головiнський. – Кого?
– А ви як гадаете? Певно, що нас! Полiцii дозволено все, до вбивства включно! До Львова направили начальника схiдного вiддiлу Мiнiстерства внутрiшнiх справ Бронiслава Перацького.
– Того самого? – перепитав Юлiан Головiнський i нахмурив брови.
Приiзд Перацького напередоднi «умиротворення» мiг означати для украiнцiв будь-що, але тiльки не добре. А Коновалець вiв далi:
– Звичайно, поляки спробують виправдати своi дii нашою саботажною акцiею, але вiд цього нам буде не легше. Ось про це й будемо говорити на нарадi вже завтра, але я хотiв зустрiтися з вами ранiше, щоб при всiх не виглядати принаймнi непосвяченим.
– Та я i справдi непосвячений! – сказав Головiнський.
– У мене до вас декiлька питань. Перше. Я розумiю, а ви, безперечно, стикнулися з тою ситуацiею, що на мiсцях люди не розбираються, куди вони входять – УВО чи ОУН.
Побачивши реакцiю Головiнського, Коновалець кивнув головою.
– Значить, я не помилився, тому це питання постало вже давно i його треба вирiшувати. Оскiльки вашi люди знають вас, Юлiане, як крайового коменданта Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, то й бути вам крайовим провiдником ОУН. Я хочу об’еднати цi посади, але поки що довiрити iх вам. Упевнений, що це вам пiд силу.
Оскiльки слова Коновальця лише констатували наявний стан, то Головiнський сприйняв iх спокiйно.
– Друга причина, чому ви тут, – продовжував Євген Коновалець. – Йдуть вибори до сейму. Що з цим робити?
– Мене запитують, як нам ставитися до цього, – подав голос Юлiан. – Чи не повторити нам акцiю з Твердохлiбом?
Вiн мав на увазi вбивство Сидора Твердохлiба, здiйсненого боiвкарями УВО вiсiм рокiв тому. Тодi також проходили вибори й голова Украiнськоi хлiборобськоi партii мав непоганi шанси пройти до польського сейму.
Але вiдповiдь Коновальця здивувала.
– А ось тепер вам треба бути не крайовим комендантом, але провiдником, – говорив той. – Ми маемо використовувати всi шляхи, щоб досягти своеi мети. У тому числi й своiх людей у польському сеймi.
– Своiх?
– На жаль, ми не зможемо висунути своiх делегатiв до сейму. Як-не-як, але ми поза законом. Але можна використати iнших.
Коновалець замовк, а Юлiан Головiнський також не спiшив порушити мовчанку. Нарештi не витримав.
– УНДО? – тiльки й запитав.
Украiнське нацiонально-демократичне об’еднання було найбiльшою украiнською полiтичною партiею, дозволеною у Польщi. З нею в УВО, а тепер й ОУН були значнi розходження у метi та методах ii досягнення, але останнiм часом цi суперечностi дещо згладились.
– У нас немае вибору, – розвiв руками Коновалець. – Крiм того, саме Дмитро Левицький, голова УНДО, звернувся до мене з проханням, щоб ОУН пiдтримала iхнi намагання здобути пiд час виборiв посольськi мандати. Свое прохання вiн мотивував тим, що здобуття украiнцями бiльшоi кiлькостi посольських i сенаторських мiсць у польському парламентi корисне для украiнськоi справи.
– І… ми зробимо це?
Головiнський вiдмовлявся вiрити у те, що почув. За подiбнi слова той-таки Твердохлiб поплатився життям. Неначе вгадавши його думки, Коновалець мовив:
– Часи змiнилися, i те, що було неминучим колись, не завжди спрацьовуе нинi. Цiлком можливо, що завтра ми дамо на це згоду, але не виключено, що члени Проводу висунуть своi обмеження. Як би там не було, вам належить, повернувшись до Львова, зв’язатися з керiвництвом УНДО i передати наше рiшення.
Коновалець допив каву, якоi залишилося трохи на днi фiлiжанки.
– Ще одне, тепер особисте, – говорив вiн. – Ви пiдтримуете контакт з Осипом Букшованим?
– Ми слiдкуемо за ним, – уточнив Головiнський. – Згiдно ваших настанов з Букшованим мае справу Федiр Мороз.
Коновалець оживився.
– І як вам вiн?
– Йому важко. Увесь час проситься кинути свою роботу в полiцii, але я не даю дозволу. Надто багато ми знаемо завдяки йому!
– При нагодi передайте йому мою подяку i наказ продовжувати роботу! Тепер про Букшованого. Заборонiть йому повертатися у Совдепiю! Це рiвнозначно смертi. Вiн зараз потрiбен нам у «Сельробi». Нам важливо знати, що там планують проти нас!
– Добре, передам!
– Але будьте обережнi! Бронiслав Перацький приiхав до Львова недаремно!
Тодi вiн не надав цим словам належноi уваги. Згадав про них уже тут, коли двадцятого вересня входив до будинку номер три на вулицi Костюшка. Саме тут мала вiдбутися зустрiч з керiвництвом УНДО, саме iм Юлiан Головiнський мав передати умови спiвпрацi з ОУН: всi украiнськi партii мають об’еднатися для виборiв в один украiнський виборчий блок i вони у своiй виборчiй кампанii будуть уникати всяких угодовських заяв. Яким же було його здивування, коли замiсть Дмитра Левицького Головiнського зустрiв секретар УНДО Любомир Макарушка. З ним крайовий провiдник свого часу зустрiчався пiд час вiйни з Польщею, але пiзнiше iхнi шляхи розiйшлися – надто вже рiзнилися мiж собою методи роботи: Головiнський вважав дiяльнiсть УНДО Макарушки угодовською, а Любомир не признавав надто радикальних дiянь УВО. Тепер же iм знову належало працювати разом.
– А де решта? – здивовано поцiкавився Головiнський, подаючи секретаревi руку.
– Мушу вибачитись перед вами, пане Головiнський, але ми не встигли вас попередити, що зараз пан голова не може сюди прибути, – винуватим голосом вiдказав Макарушка. – Якщо можете, пiдiйдiть сюди ближче до вечора. Тодi всi будуть на мiсцi.
Головiнський хотiв було сказати, що так справи не робляться, особливо тепер, коли не можна ступити на вулицю, не натрапивши на полiцейського, але цiеi митi задзеленчав телефон. Любомир Макарушка пiдняв слухавку.
Вiн вислухав невiдомого спiврозмовника, потiм запитав:
– А хто його питае?
Видно, на тому кiнцi дроту повiсили слухавку. Здивований секретар звернувся до Головiннського.
– Дивно, але хтось питав, чи немае у примiщеннi вас, пане сотнику! Питали, до речi, чистою украiнською мовою.
Юлiан Головiнський зрозумiв, що йому загрожуе небезпека. Не кажучи жодного слова, вiн повернувся до дверей, щоб залишити це небезпечне мiсце, але не встиг навiть торкнутися дверноi ручки, як вони розчахнулися i в кiмнату ввалилися трое полiцейських…
Пiсля того були безперервнi допити, якi аж нiяк не можна було вiднести до категорii «коректного дотримання всiх норм закону». Насамперед польська полiцiя вiдвезла його до своiх казематiв, приховавши перед усiма мiсце його ув’язнення та не допускаючи до нього адвокатiв. А судячи з того, що про нього нiхто не питав, то Головiнський зробив висновок, що Любомир Макарушка роздiлив його долю. Принаймнi так йому хотiлося думати.
Юлiан Головiнський вже чув про методи пацифiкацii, якими полiцiя намагалася видобути з нього iнформацiю про дiяльнiсть крайового Проводу. Тому вiн уже нiчому не дивувався. Інше хвилювало крайового провiдника.
Не було сумнiву, що його хтось видав польськiй полiцii. Але хто? Лише тепер Головiнський мiг над цим спокiйно подумати. Усi попереднi днi вiн навiть не мав можливостi сконцентруватися на чомусь одному: запитання слiдчих про його роботу в УВО та ОУН чергувалися з побоями, i йому найменше хотiлося не те що словом – поглядом навести полякiв на якийсь слiд.
Про те, що вiн буде у конкретному мiсцi у конкретний час, знало обмежене коло людей. Наприклад, той-таки Любомир Макарушка. Або Дмитро Левицький, адже не мiг не знати, якiй небезпецi наражаеться вiн, заходячи двiчi на день до будинку, який безперечно перебувае пiд наглядом полiцii. Тим не менше, навряд чи керiвництво об’еднання, яке покладало такi великi сподiвання на цю зустрiч, ризикнуло б зiрвати ii таким жорстоким чином. Нi, це аж нiяк не УНДО! Наступним, кому було вiдомо про цей день, був Федiр Мороз, але Головiнському навiть у найстрашнiшому снi не могло наснитися, що людина, котра вiддала iхнiй спiльнiй справi десять рокiв, яка була на найнебезпечнiшiй дiлянцi боротьби – серед ворогiв, раптом вирiшила здати крайового провiдника.
Але ж бiльше нiхто не знав про час та мiсце! Невже вiн помиляеться i це справдi хтось iз цих двох? Макарушка чи Мороз? Мороз чи Макарушка? Головiнському дуже хотiлося, щоб вiн помилявся i це були не вони.
Стiй! А якщо це взагалi не вони? Юлiан зiрвався з дерев’яного лiжка. Коли вiн домовлявся про ту зустрiч, у кiмнатi були ще двое. Одного з них Головiнський знав iще з часiв «Летючоi бригади». Тодi особливу смiливiсть, що почасти межувала з нерозсудливiстю, виявили брати Барановськi – Ярослав та Роман. Вони обидва були засудженi судом до трьох рокiв важкоi тюрми, але пiсля закiнчення цього термiну iхнi шляхи розiйшлися. Молодший Ярослав виiхав до Чехословаччини, вступив до унiверситету. Вже за кордоном спiзнався з Коновальцем i навiть був одним з тих, хто створював ОУН. Щодо старшого брата Романа, то проти нього виникли якiсь невиразнi пiдозри. Щось конкретне проти Романа Барановського висунути не могли, але про всяк випадок його усунули вiд керiвництва бойовою референтурою Крайовоi Команди УВО. Але навiть й пiсля свого усунення з лав УВО Роман Барановський мав змогу зустрiчатися з ним, крайовим комендантом. А у той злопам’ятний день Роман приiхав до нього не сам, а з новою людиною, котру хотiв залучити до органiзацii. Стiй-стiй! Як його звали? Юлiан Головiнський напружив лоба. Якесь до болю знайоме прiзвище! І десь вiн його чув, але де? Щось пов’язано з вичавками, але як насправдi звали цього другого? Згадав! Макуха. Павло Макуха! Людина, котрiй Осип Букшований передавав листа iз Совдепii.
«Погано! Дуже погано! – подумав Юлiан Головiнський. – І нашi нi про що не дiзнаються! І Букшованому я не встиг передати наказ Коновальця не повертатися за Збруч!»
Те, що завтра на нього чекае смерть, Головiнський передбачав. Вiн це зрозумiв одразу, щойно слiдчий повiдомив, що завтра його вiдвезуть для конфронтацii[16 - Тут – очна ставка.] зi свiдками, якi мали б ствердити, чи був вiн учасником нападу. Розумiючи, що нiчого конкретного проти нього полiцiя не мае, найкращим виходом iз цiеi ситуацii була б його смерть. Що ж, вiн не дасть iм приводу для цього!..
Закутого в кайдани Юлiана Головiнського прив’язали до дерева на тому мiсцi, де два мiсяцi тому боiвкарi здiйснили напад на поштовий амбулянс, i вбили трьома пострiлами з револьвера: два з них поцiлили йому в груди, а один – контрольний – у чоло.
Полiцейськi не знали, що за якихось двадцять метрiв вiд мiсця страти у дуплi розлогого дуба ще чекали своеi черги конфiскованi пiд час тiеi акцii монети – просто iх ще не всi встигли переправити у безпечне мiсце.
7
Бричка легко котилася гостинцем, кiнь уже призвичаiвся iхати саме цiею дорогою, тому Зося Павловська могла розслабитися. Так добре вона не почувалася чи не вперше вiд того часу, як оселилася тут. Усi роки жiнка остерiгалася, що тi бандити, якi перестрiли ii з чоловiком у лiску й пригрозили насильством, колись таки згадають про своi погрози, тому Зося намагалася уникати з’являтися у Перетинi, а якщо вже мусила це робити, то проiжджала ненависне село швидко, не зупиняючись. Кожного разу жiнка майже наяву вiдчувала, що з хат на неi дивляться лютi очi хлопiв.
