скачать книгу бесплатно
– Приiхав вчера, – пояснив Семен. – Грицю, йди до нас!
Гриць Кандиба приставив вила до стiни i, на ходу витираючи руки, пiдiйшов ближче.
– Слава Ісусу Христу, вуйку! – привiтався вiн.
Хоч вiн i був у звичнiй сiльськiй одежi, око Олекси вiдзначило у поведiнцi й словах племiнника щось чуже, мiське.
– Слава навiки, Грицю! – вiдказав Олекса. – Приiхав помогти батькам?
– Та поки iхав, то тато з Іваном все встигли зробити, – засмiявся юнак.
– Значить, добре приiхав! – зробив висновок Олекса.
А Гриць пiдiйшов до малого i подав йому руку.
– Ну, тезку, здоров! – привiтався.
Чесно кажучи, малий Мороз не знав, що значить слово «тезко», але також iз серйозним виразом обличчя привiтався. А Семен з Олексою пiдiйшли до лавки, що стояла перед хвiрткою, мовчки закурили.
– Як тобi поле? – поцiкавився Семен.
– Файне поле! Завжди таке хотiв мати, – признався Олекса.
– Не дивно, що Павловський так сьи тримае за него! Таки торфовиско то не наш пiсок! Як Ганя?
Семен питав за сестру, яка мало з’являлася на людях, та й до церкви не ходила, – пiсля народження дочки ще не минуло сорок днiв.
– Скоро зовидиш всiх. А чого не приходиш до нас?
– Та роботи багато! – вiдмахнувся Семен. – До того ж нiяк не можу вiдремонтувати косарку. Як сьи поламала в серпню, то вже не знаю, що робити. Всьо з Іваном перепробували!
– Так, технiка требуе, щоб за нею ходили.
– Та в нас руки тоже ростуть з того мiсця, що треба!
Семен затягнувся.
– Чув, що Василь письмо написав, – сказав вiн.
Згадка про наймолодшого брата заставила Олексу задуматися. Лист, про який говорив Семен, прийшов три днi тому. Зазвичай такi листи завжди читалися родиною спiльно, але вiд того часу, як сестра Марта переiхала до Кам’янки разом з Андрiем Вальком, де вiн отримав поважну i грошовиту роботу в «Маслосоюзi», спочатку Василевi листи читали у Перетинi, потiм оказiею передавали у повiтове мiсто, а вже наприкiнцi з ним знайомився Федiр. Так у родинi знали, що у Василя народилися двi дочки, яких назвали Олусь та Марта, вiн став заробляти бiльше i переiхав з сiм’ею у нове помешкання.
– Що пише? Бо мiй брат Іван не мастак щось писати. «Всьо добре, не переживайте, живий-здоровий». А Василь?
– Та прийдеш – почитаеш! Але й Василь не далеко втiк вiд твого брата! Але щось пише завжди. Писав, що всерединi лютого заледве не вбили його.
Почувши таке, Семен заледве не перехрестився.
– Як то?
– Вони з жiнкою i дiтьми вiддихали у тамтому парку. Сам розумiеш, що в мiстi лiсу нема, то й лишають парки, щоб люди могли гуляти. Так во. Вiддихають вони, шпацерують iз дiтьми, а тут почули, що стрiляють!
– В мiстi? – здивувався Семен.
– Писав, що то сварилися мiж собою бандити. Таки багато вбили. А Василь хутко взьив на руки дочок i разом з Ганею, жiнкою, втiк.
– Так, видно, не зовсiм добре життя було у тiй Гамерицi, куди так сьи рвуть поiхати галичани.
(Василь Мороз писав про знамениту бiйню у день святого Валентина, влаштовану iталiйським мафiозi Аль Капоне своiм iрландським конкурентам, у якiй було застрелено сiм чоловiк. Саме пiсля неi його вплив на кримiнальне життя Чикаго пiшов на спад i врештi закiнчився його арештом та ув’язненням. Здавалося, усi неприемностi, пов’язанi з кримiнальними розборками на фонi «сухого закону», залишилися у минулому, але ще нiхто не знав, що чекатиме США та й увесь свiт у жовтнi.)
– А як у вас? – бажаючи змiнити тему, поцiкавився Олекса. – Що каже твiй Гриць? Женитисьи не надумав?
Семен з-пiд лоба подивився на сина. Той встиг привести свого тезку до брата Івана, вже утрьох вирiшували своi справи.
– Мае любку, – тихо сказав вiн. – Дочка господара, в якого живе.
– Ну i добре! Але скажи йому, щоб того разу не вiдпускав ii, а то знов загубить!
Про те, що Кость Смоляр «вкрав» у нього наречену, в селi знали всi, але Гриць Кандиба поставився до цього досить спокiйно i не мав претензiй до друга. Щоправда, вiдтодi вiн так i не бачився з Оксаною.
– Та дiло молоде! – махнув рукою Семен. – Йому ще два роки вчитисьи!
– То правда! Не всiм в землi сидiти! Василь Вовк розказуе, що його Левко вже якимсь вченим став, забув, як то називаесьи, то й най твiй син тоже буде таким!
– Та Гриць буде просто вчителем!
– Тоже треба!
Так вони посидiли ще трохи, аж з хати вийшла жiнка Семена Єва i, побачивши Олексу, запросила всiх до снiданку. Але Мороз вiдмовився.
– Треба iхати додому, – сказав вiн. – Там нас тоже чекае iда. Грицю, поiхали!
Попрощавшись, Морози нагнали коней, щоб встигнути на теплий снiданок…
Як виявилося, того дня гостi були не лише у Кандиб – до Бiлецьких також приiхала дочка Марiя. Щоправда, розмови у батькiвськiй хатi були не надто веселими.
У той момент, коли Олекса Мороз заiжджав до себе на обiйстя, Марiя жалiлася своiм батькам на чоловiка.
– Змiнився вiн! Став не таким, як був перед тим! – говорила вона. – Коли Павло робив у своему «Сельробi», то й грошi приносив додому, i знайомства тоже були. А тепер вже того нема.
– А що твiй Павло робить? – допитувався батько Тома.
– Та я не знаю! Вiн казав менi, що вже не е в «Сельробi», зрозумiв, що помилявся.
– То де вiн тепер?
– Не знаю. Вiн менi не говорить. Зараз поiхав iз якимось молодиком чи то до Данцига, чи до Варшави… Я не зрозумiла. Але боюся, що Павло зв’язався з поганими людьми. Ви б поговорили з ним, тату! Вiн вас завжди слухав!
Тома зiтхнув. Слова дочки боляче зачепили його i без того слабке серце. Останнiй рiк вiн вже не бував у Львовi, вiдмовлявся вiд пропозицiй Талергофського комiтету брати участь у його роботi – видно, роки у таборi бiля Граца не минули даремно. Те, що вiн почув вiд Марii, занепокоiло його. Вiн вже давно не бачив Павла Макуху, як, зрештою, i дочку Марiю, i зараз йому була незрозумiла така метаморфоза, що трапилася iз зятем. На жаль, i тут Тома Бiлецький нiчим допомогти не мiг: iхати до Львова було несила, а Павло явно не спiшив вiдвiдати тестя.
Нi Тома, нi тим бiльше Марiя, не знали, що Павло Макуха виконував iнструкцii, переданi через лист iхнього Степана. Павловi належало за будь-яку цiну впровадитися в ряди Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii i в подальшому чекати наступних iнструкцii. Не залишаючи роботи у «Сельробi», Павло шукав можливiсть вийти на когось iз активних учасникiв УВО. Так його увагу привернув колишнiй боiвкар «Летючоi бригади» Роман Барановський. Вiдсидiвши три роки пiсля розгрому бригади, Роман знову з’явився у Львовi, але ставлення до нього у теперiшнього керiвництва УВО вже змiнилося. Оскiльки тодiшнiй Крайовий Комендант Роман Сушко у час встановлення новоi Органiзацii Украiнських Нацiоналiстiв сидiв у слiдчiй тюрмi, саме на Романа Барановського, як керiвника бойовоi, отже найважливiшоi в УВО, референтури припало важливе завдання: злиття УВО з ОУН. Незважаючи на такий високий пост Барановського, проти нього виникли якiсь невиразнi пiдозри у спiвпрацi з польською полiцiею. Коли ж до Львова прибув Омелян Сеник та перебрав пост Крайового Коменданта УВО, вiн усунув Романа Барановського вiд керiвництва бойовою референтурою Крайовоi Команди УВО. Ображений Барановський забажав зустрiтися зi своiм колишнiм командиром Юлiаном Головiнським, але той на даний час перебував у Данцигу. Туди i вiдправився вже колишнiй керiвник референтури.
Разом з ним поiхав його новий товариш Павло Макуха. Той уже встиг зробити так, щоб у «Сельробi» постало питання про його професiйну невiдповiднiсть: декiлька разiв редактор завертав його статтi, адже там Макуха чомусь посмiв досить-таки толерантно висказатися про Украiнську Вiйськову Органiзацiю. Оскiльки про все, що вiдбувалося у протилежному таборi, в УВО були прекрасно поiнформованi, це не могло не залишитися непомiченим. Порвавши з «Сельробом», Павло Макуха вирiшив, що кращоi кандидатури, нiж Барановський, щоб виконати завдання, немае.
Тим бiльше, вiн знав про «Рибака» – а таким було псевдо Барановського – таке, що в подальшому дозволяло використати його для виконання будь-якого завдання.
2
Хоч лiтургiя вже закiнчилася i черницi розiйшлися виконувати кожна свою роботу, сестра Досифея затрималася перед улюбленим образом Миколая-угодника. Чомусь з-помiж усiх святих саме цей образ вона полюбила найбiльше ще з дитинства. Сестра Досифеся – тодi ще просто Ксеня – завжди молилася до Миколая, щоб вiн принiс iй подарунок. Звичайно, ii молитви були особливо ревними напередоднi дев’ятнадцятого грудня. Тодi вона завжди лягала рано, щоб обов’язково заснути до того часу, коли святий проходитиме мимо iхньоi хати. Ксеня була переконана, якщо у той момент вона не спатиме, Миколай промине ii хату i вона залишиться без подарунка. Правда, траплялося, що не завжди мама з татом могли хоч щось покласти своiм дiтям пiд подушку, тодi вона i молодший братик Данило довго плакали, не розумiючи, чим вони не догодили святому Миколаю.
Тепер же, коли вона майже половину свого життя провела у монастирi, стала дорослою, подiбнi дитячi страхи й переживання здавалися наiвними, i сестра Досифея як нiколи розумiла страждання своiх батькiв, якi через банальну убогiсть не могли хоча б раз на рiк принести дiтям подарунок.
Нинi травень i до Миколая ще довгих пiвроку, але сестра Досифея не вiдходить вiд образа. Сьогоднi iй виповнюеться тридцять рокiв. Можливо, в iншому, мирському життi вона якось би вiдзначила цей день, але Ксенiя Солтис вже давно зникла, а з’явилася сестра Досифея, яка пам’ятала, що для справжнього християнина важливiшим е не день, коли вiн прийшов на цей свiт, але день, коли вiн покидае його. Недаремно у Мiнеi[4 - Мiнея – книга, що використовуеться Схiдною Церквою, яка мiстить пiдказки для фiксованих дат календарного року, не залежних вiд дати Пасхи.] майже не згадуеться про народження святих, зате е днi iхньоi смертi – мученицькоi чи спокiйноi.
Сестра Досифея почула позаду себе чиiсь кроки. Озирнулася. Це була послушниця Катерина, молода дiвчина, котра також вирiшила залишитися у монастирi.
– Сестро, вас кличе до себе матiнка, – повiдомила послушниця.
Досифея востанне перехрестилася i, злегка кульгаючи, рушила до виходу з церкви. Настоятелька монастиря Згромадження сестер Пресвятоi Дiви iгуменя Емiлiя вже мiсяць не покидала своеi келii. Пiсля Великодня вона якось раптово вiдчула слабiсть, злягла i майже не вставала з лiжка. Лiкарi мiсцевоi лiкарнi чогось конкретного сказати не могли, лише невизначено натякали на поважний вiк iгуменi та жорстке утримання у iжi, якого вона неухильно дотримувалася упродовж всього часу перебування у монастирi – спочатку звичайною монашкою, а потiм й iгуменею. Досифея знала, що настоятельку вже соборували, а сповiдалася вона чи не кожен день. Для цього до монастиря приходив парох сусiдньоi церкви. Словом, черницi з тривогою чекали на той день, коли iм повiдомлять страшну, але таку очiкувану звiстку.
Сестра Досифея пiдiйшла до дверей келii iгуменi i обережно постукала. З-за дверей почувся жiночий голос. Досифея зайшла у келiю. Крiм iгуменi вона побачила сестру Домiнiку, старшу черницю, котра прийшла в монастир ще задовго до приходу самоi Досифеi. Зараз вона читала щось iз Мiнеi. Настоятелька лежала на лiжку пiд невеликим вiкном, звiдки долинав якийсь дитячий смiх.
– Ви кликали мене, матiнко? – запитала Досифея.
– Так, – кволим голосом мовила iгуменя i звернулася до Домiнiки: – Сестро, залиште нас!
Домiнiка загорнула книгу, поклала ii на столик бiля столу й покинула келiю. Досифея продовжувала стояти.
– Сiдай, сестро! – Ігуменя показала на табурет.
Вона почекала, коли Досифея сяде поруч.
– Хочу поговорити з тобою, сестро, – сказала настоятелька. – Видно, Господь вiдмiряв менi саме стiльки лiт, а не бiльше. На все Його воля! Я переживаю через те, що буде потiм, коли мене не стане.
Досифея сидiла мовчки й навiть не намагалася заперечити слова iгуменi.
– Ти мовчиш i не говориш менi, що я одужаю, – мовила та.
– Але ви…
– Мовчи! Всi ми ходимо пiд Богом i лише йому одному вiдомо, коли буде наш кiнець! Я не знаю, скiльки менi ще вiдведено часу, тому не хочу вiдкладати нашу розмову. Я знаю тебе, сестро, вiд того самого дня, коли ти постукала у браму нашоi обителi. Мушу признатися, що тодi ти здалася менi недостойною до покликання. Ти тодi була ображена на життя, вирiшила спокутувати свiй грiх за монастирськими стiнами. Повiр, я надивилася на таких багато i бiльшiй частинi вiдмовила. З життя знаю, що побудуть вони трохи серед сестер, передумають, вирiшать, що iхнiй грiх не такий i великий, щоб замикати себе у монастирi, та й вернуть додому. Про тебе я тоже так думала. Дякувати Богу, я помилилась. Твою ревнiсть служiння можна ставити у приклад iншим сестрам. Ще перед тим як заслабнути, я була у Митрополита. Тоди вiн запитав мене, кого я вижу на своему мiсцi, коли прийде мiй час. Я сказала, що окрiм тебе нiкого.
Почувши таке, Досифея аж випрямила спину, неначе iй не вистачило повiтря.
– Матiнко!.. – почала вона, але iгуменя перебила ii.
– Я знаю: з Божою помiччю ти справишся! – впевнено сказала Емiлiя.
– Але чому я? Є сестри старшi за мене, та ж сестра Домiнiка.
– Ми з сестрою Домiнiкою говорили про тебе, i вона благословила мiй вибiр. Вона поможе тобi попервах.
– Але ж я… – Досифея затнулася. – Я шкутильгаю.
Ігуменя спробувала усмiхнутися.
– Пророк наш Мойсей тоже не був бездоганний. Вiн криво говорив, так, що Господь дав йому на помiч брата Аарона. Так i тобi я даю сестру Домiнiку. А Митрополит Андрей вже не встае з крiсла… Не за тiло треба думати, але за душу, а вона у тебе мае мiцну вiру.
– Але… Чи справлюся я?
– З Божою допомогою ти справишся! – впевнено сказала iгуменя.
Вона замовкла, втупившись очима в стелю. Досифея стривожено подивилася на iгуменю.
– Поклич сестру Домiнiку, – попросила Емiлiя.
Це була iхня остання розмова. Через три днi iгуменя Емiлiя померла. На похорон знаноi у Кам’янцi настоятельки монастиря прийшло чи не все мiсто, принаймнi його християнська частина.
Ігуменю Емiлiю поховали на мiсцевому цвинтарi на спецiально видiленiй для черниць та ченцiв дiлянцi. Хоч жителi Кам’янки завжди доглядали за похованнями рiдних, намагалися пiдтримувати на них порядок, саме на могилах черниць панував iдеальний порядок: кожне поховання було доглянуте з особливою стараннiстю.
Черницi повернулися до своiх щоденних справ. Нiщо не змiнилося у iхньому життi, адже останнiй мiсяць вони також жили практично без iгуменi, котра не покидала келii. Всi вже навiть подумали, що про них забули, аж всерединi червня сестру Досифею викликали до митрополичих палат. Нiхто з черниць не пiдозрював, з чим пов’язаний цей виклик. Знала правду лише сестра Домiнiка, але й вона вирiшила не спiшити з висновками.
А сама Досифея з помiтним хвилюванням сiдала у купе потяга, який вiдправлявся до Львова. Вона лише один раз бачила Митрополита Андрея. Це сталося майже одразу по тому, як вiн повернувся на Галичину опiсля декiлька рокiв вiдсутностi, й пiсля тримiсячного ув’язнення у Познанi – восени двадцять третього року. А пiсля повернення Митрополит вирушив у поiздку Галичиною, щоб на власнi очi побачити стан, у якому перебувала паства. Заiхав вiн i до Кам’янки. Звичайно, сестра Досифея була лише однiею з багатьох, хто зустрiчав Митрополита. Тепер же iй належало зустрiтися з предстоятелем Украiнськоi греко-католицькоi церкви особисто.
Досифея деякий час сидiла сама, мiсця бiля неi залишалися незайнятими, й вона вже думала, що доведеться подорожувати самiй. Зрештою, цим вона не переймалася. Досифея взяла в руки молитовник i розгорнула на потрiбнiй сторiнцi. Вона так заглибилася у читання, що пропустила момент, коли потяг рушив. Майже одночасно з цим бiля неi виникла нова людина. Досифея пiдвела очi й побачила Андрiя Валька. Вiн також упiзнав колишню перетинську сусiдку.
Привiтавшись, Андрiй сiв навпроти.
– От не сподiвався, що буду iхати до Львова зi знайомою людиною, – промовив вiн. – Тим бiльше з тобою… Досифее!
Вiдколи Ксеня Солтис залишила село й перебралася до монастиря, Андрiй майже не бачився з нею, лише у Кам’янцi, де вiн живе ось уже два роки, вряди-годи зустрiчав тепер уже сестру Досифею на якихось велелюдних церковних заходах.
– Чому саме зi мною? – здивувалася черниця.
– Ну, я тебе взагалi нечасто вижу в мiстi, а щоб виiхати до Львова, то для мене взагалi дивно.
– Я й не iхала б, якби мене не покликав Кир Андрей, – призналася Досифея.
– Ти iдеш на зустрiч iз митрополитом? – здивувався Андрiй. – То, може, вернеш назад вже iгуменею?
Досифея здивувалася здогадливостi колишнього сусiда, але лише вiдказала:
– На все воля Божа! А ти чого iдеш до Львова?
Андрiй посмiхнувся.
– Не лише у тебе е начальство! – сказав вiн. – Також викликають. Тiсно стае нам у Краi.
– Як то?
