скачать книгу бесплатно
У них з Адамом нiколи не було розмов про той прикрий випадок дев’ятирiчноi давнини, але Зося так i не змогла забути той неприемний момент, коли невiдомий обмацував ii своiми руками. Саме руки, а не великий нiж, вона хотiла забути назавжди.
Що ж, недавня акцiя, проведена полiцiею, остаточно згасила спротив украiнцiв. Звичайно, те, що сталося, аж нiяк не змусило iх полюбити Павловських, але Зося вже не боялася проiжджати Перетином. Селяни були зайнятi своею розореною господаркою, а не тим, щоб хоч якось помститися полякам.
Нi, що не кажи, а iхнi з Адамом справи йдуть добре. А на довершення всього школа, до якоi недавно пiшов iхнiй Кшиштоф, остаточно стала польською – навiть не утраквiстичною. Тепер у школi непольськими були руський язик та релiгiя, але iхнiй Кшиштоф iх вчити точно не буде.
Краще стало у Павловських i у грошових справах. Пiсля того як по всiх селах полiцiя порозбивала майно молочарень, единим, хто мiг приймати у хлопiв молоко, був Ілько Дацишин, або, як на нього говорив Адам, Елiаш. У селах певно знали, що Елiаш мае гешефт з осадою Павловських, але грошi на господарствi потрiбнi, а iх можна було отримати, лише здаючи молоко до польськоi млечарнi. Тобто життя налагоджувалося, i це було заслуженою нагородою за всi попереднi приниження.
Зося Павловська кожного разу наганяла коней, проiжджаючи повз злопам’ятного лiска. Їй завжди здавалося, що звiдтам знову з’являться тi бандити. Одного Адам наказав так, що той iще довго не зможе ходити, але хто були двое iнших, нiхто не знав. Жiнцi аж нiяк не хотiлося знову зустрiтися з ними.
Тут Зося Павловська вiдчула, що земля втiкае iй з-пiд нiг. Саме на тому самому мiсцi, як i дев’ять рокiв тому, на дорозi стояли двое чоловiкiв. Як i минулого разу, «ковбойськi» хустки закривали майже все обличчя, а в руках обидва тримали револьвери, що iх безуспiшно шукали полiцейськi. Вiд несподiваного переляку Зося закам’янiла i вже була не здатна на будь-який опiр.
Кость Смоляр (а це був саме вiн!) вилiз на козли й забрав у безвольноi жiнки вiжки, а Шмунь Гутман схопив коня за вуздечку. Так вони з’iхали з гостинця в лiсок. Залишивши бричку, Кость зiгнав Зосю Павловську й приставив до дерева.
– Пам’ятаеш то мiсце? – запитав вiн.
Дивно, але жiнка стояла бiля того самого дерева, що минулого разу.
– Czego chcesz? – схлипуючи, запитала Зося.
– Що я хочу? Щоб ти пригадала всьо, що було тут тоди! Пам’ятаеш, що тоди говорили? Забула? То я тобi нагадаю! Твому чоловiковi казали, щоб не чiпав наших хлопiв, бо буде погано! Вiн не послухав, то я вернув, щоб зробити з тобою те, що не встиг того разу.
Зося вся напружилася й почала схлипувати. Здаеться, тiльки тепер вона зрозумiла, що все, що вiдбуваеться з нею, вiдбуваеться насправдi.
– Так твiй чоловiк пiшов далi! Ти видiла, що вiн зробив з Данилом? Видiла? – Кость майже перейшов на крик. – Не знати, коли вiн встане на ноги i коли зможе щось робити! А всьо через то, що твiй чоловiк зовсiм не береже свою жiнку! Панi знае, що ми з нею зробимо?
Жiнка продовжувала схлипувати. А Кость розстебнув гудзики модноi блузи й ривком зiрвав ii з Зосi. Затим так само, не церемонячись, вiдiрвав гудзик на спiдницi. Вона спала на траву. Жiнка залишилася у спiдньому.
А Зося схлипувала дедалi сильнiше i вже скоро схлипування перетворилися на iстерику, яку жiнка вже не могла контролювати.
– Стiй! – озвався Шмунь, який до того мовчав. – Подивись на неi! Вона нiц не вiдчувае!
Кость лише тепер по-справжньому глянув на Зосю. Та справдi перестала контролювати себе, лише важко дихала, час вiд часу видаючи жалiсливi звуки. Смоляр плюнув.
– Холера! – вилаявся вiн. – Найбiльше у свiтi не люблю бабськоi iстерики!
– Що будемо робити? – запитав Шмунь.
– Та з нею зараз роби не роби – всьо равно!
– То вiдпустимо?
– Нiчого. Другим разом зробимо, що хотiли. Най iде! Але спочатку…
Кость Смоляр схопив Зосю за сорочку й рiзко розiрвав ii, оголивши груди.
– Щоб не забула! І пам’ятала: то були ще квiточки!
Вiн посадив жiнку на бричку, всунув вiжки iй в руки, вивiв коня на гостинець i легко вдарив по спинi. Навчена тварина продовжила так несподiвано перервану подорож, несучи неначе закам’янiлу жiночу постать.
– Як за Шевченком, – задумливо мовив Кость, проводжаючи очима бричку, що вiддалялася.
– Ти про що? – не зрозумiв Шмунь.
– «Або панянку бiлолицю
Розiпнеш голу на конi
Та й пустиш в степ..».
– Не треба! – скривився Шмунь. – У вашого Шевченка й проти юдеiв багато написано!
– Проiхали! – махнув рукою Кость. – Але вижу, ми ii добре настрахали!
– Гадаеш, вона впiзнала нас?
Кость нарештi скинув з обличчя хустку.
– Та вона навiть не пам’ятае, в який трафунок попала! Адам, певно, схоче вияснити, що сьи тут стало, але про себе не переживай – кого-кого, а на жида вiн точно не подумае!
– А на тебе?
– А мене нема! Я ще зрана маю бути в Камiнцi, куди зараз i поiду!
Кость говорив про запряжену бричку, яка чекала на нього з того боку лiска.
– Тодi давай i я з тобою поiду! – вирiшив Шмунь. – Заодно щось куплю своiй Хавi.
Вони пiдiйшли до коней, Кость поправив на них збрую. Вирiшили не «свiтитися» на гостинцi, а вибрали звичайну польову дорогу. Вона була хоч не така рiвна й довша, але на нiй було мало випадкових свiдкiв. А цього Костю та Шмуню хотiлося найменше.
Зося Павловська не пам’ятала, як проiхала через Перетин. Вона нiчого не бачила перед собою, не управляла конем, лише не переставала схлипувати. Селяни, що були у такий час на своiх обiйстях, iз здивуванням спостерiгали за дивним фiрманом, не розумiли, чому на ньому розiрвана спiдня сорочка. Звичайно, дехто пiдозрював, що хтось таки помстився Адамовi Павловському за те горе, яке пережили перетинцi (й не лише вони).
А навчений кiнь переiхав невеличку рiчку i звично повернув лiворуч, де була осада. Адам ще здалеку зауважив, що з Зосею щось не так. Вiн кинув роботу, яку вiдкладав уже давно й збирався саме сьогоднi закiнчити, й побiг назустрiч дружинi. Побачивши ii у такому станi, Адам злякався.
– Зосю, що сталось? – крикнув вiн.
Але жiнка не вiдповiла. Вона продовжувала сидiти нерухомо й зовсiм не звертала уваги на свою наготу.
– Хто це зробив?! – не вгавав Адам, але одразу зрозумiв, що зараз вiд Зосi нiчого не доб’еться.
Адам обережно допомiг жiнцi зiйти з брички, але, лише ступивши на землю, Зося вже стояти не могла. Адам пiдхопив ii на руки й понiс у дiм.
– Свинi! – шипiв вiн. – Ну, почекайте! Ви ще менi заплатите за все!
Павловському знадобилося досить часу, щоб заспокоiти Зосю, але дiзнатися, що з нею сталося дорогою, вiн так i не змiг: знесилена пережитим дружина заснула. Зрештою, Адамовi не треба було й пiдказувати, хто це мiг зробити. Переконавшись, що Зося заснула, Адам наказав восьмирiчному Кшиштофу слiдкувати за сестрою, а сам зняв з гачка карабiн, перевiрив, чи на мiсцi набоi, i попрямував до брички. Вiн не встиг розпрягти коня, тому похапцем залiз на бричку, потягнув вiжки й сильно вдарив батогом нi в чому не винну тварину.
Його метою була крайня хата Перетина. Адам небезпiдставно вважав Данила Солтиса головним винуватцем своеi ганьби дев’ятирiчноi давнини, тому й вiдплатив йому, коли випала така нагода. Шкода, що впертий Солтис не захотiв виказати своiх спiльникiв, прийнявши всi удари на себе. Адама це не зупиняло: вiн пiдозрював, що двома iншими були Смоляр та Василь Вовк, але щось довести не мiг.
Що ж, сьогоднi русини переступили межу, i для нього вже не потрiбнi жоднi докази, щоб наказати iх. Адам Павловський зупинив коня бiля брами Солтисiв i, навiть не прив’язавши його, з карабiном у руцi забiг на обiйстя. Там нiкого не було, тому осадник ударом ноги вiдчинив дверi хати i зайшов всередину.
В перших покоях вiн застав усiх. Данило все ще лежав на бамбетлi i хоч iще не вставав, але почувався не так погано, як ранiше; Галина стояла бiля вiдновленого свекром п’еца i готувала вечерю; сам Лука сидiв бiля вiкна i чинив чобiт. На лiжку пiд образами бавилися п’ятирiчний Юрко iз молодшою сестричкою Оленкою.
Раптова поява незваного гостя заскочила всiх зненацька. Усi так i застигли на мiсцi. А Павловський, хижо глянувши на Галину, став перед бамбетлем, на якому лежав Данило.
– Що, русине, догрався? На жiнку пiдняв руку? То така твоя Украiна? – кричав Адам. – Думаеш, що вiдбувся палками? Ану, скурвий сину, говори, хто був з тобою?
Данило, нiчого не розумiючи, спробував пiдвестися, але тут Галина зiрвала з себе запаску, кинула на пiдлогу i смiливо затулила собою чоловiка.
– Вам мало було того, що ви покарали мого чоловiка? – говорила вона, не зводячи з Павловського очей. – Ви хочете стрiляти в него? То стрiляйте i в мене! Стрiляйте! Я сьи не бою!
Адам остовпiв. Вiн аж нiяк не сподiвався на таку реакцiю жiнки. Поки вiн роздумував, як поступити, з лiжка зiрвався малий Юрко i пiдбiг до матерi. Павловський опинився у безвиходi. Вiн розумiв, що вистрiлити у жiнку з дитиною не може, хотiв лише настрахати Данила, але й залишати просто так помешкання не випадало.
– Нiчого! – майже примирливо вирiшив вiн. – Дiдько з вами! Не думайте, що я не знаю, хто були двое iнших! Одного нема, але другий на мiсцi!
Павловський розвернувся й вийшов надвiр. Невдовзi почувся стукiт копит. Лише тепер Галина притиснула до себе свого захисника – малого Юрка. Лише тепер вона вiдчула, що трималася з останнiх сил, i важко сiла поруч iз чоловiком. А Данило насилу звiвся з бамбетля.
– Що з ним сьи стало? – запитав вiн.
Галина не знала, але озвався старий Лука, що увесь час мовчав.
– Я видiв, як перед тим через село проiхала його Зося, – сказав вiн. – Уся в подертому. Видно, хтось ii знасильничав. То вiн i шукае, хто то зробив!
Обличчя Данила спохмурнiло. Вiн здогадався, хто це мiг бути.
А Павловський, пiдганяючи коня, проскакав сiльською вулицею, минув обiйстя Гутманiв i помчав дорогою, що вела до лiсничiвки. Адам не сумнiвався, що вiн на правильному шляху i невдовзi поквитаеться зi своiми ворогами.
Ще здалеку Адам запримiтив на обiйстi вчительку Оксану. Вона саме розвiшувала випраний одяг. Побачивши, що до неi пiд’iжджае бричка Павловського, а сам вiн мае такий вигляд, що можна злякатися, Оксана вiдсахнулася.
