скачать книгу бесплатно
– Наш «Маслосоюз» вже перерiс Галичину i закрiпився у Європi. То треба з тим щось робити. Через те i iду до нашоi контори.
– Тоди маемо час поговорити, – зрадiла Досифея i закрила молитовник. – Ти давно був вдома?
– У Перетинi? На Великдень.
– І як там моi? Я не можу, коли хочу, поiхати до них.
– Та все добре, Кс… Досифее! Данило став справжнiм господарем. А вже як догоджае своiй Галинi, то всi дивуються, звiдки то в него! У вуйка Луки вже, певно, не тi сили, але вiн хоч за внуками сьи подивить. Все добре в них!
– Ну i слава Богу!
Досифея на хвильку замовкла.
– Андрiю, можна тебе спитати? – пiсля деякоi паузи мовила вона.
– Так, питай!
– Ти не знаеш, як зараз… Левко?
– Мiй кум? – перепитав Валько. – Та вiн приiжджав до Перетина два роки тому!
– Я знаю! Данило говорив менi. А вiд того часу як вiн?
Валько знизав плечима.
– Та його батько Василь каже, що Левко став вченим. Жие в Австрii.
– Ну i слава Богу! – перехрестилася Досифея.
Андрiй лише подивився на черницю. Для нього, звiсно, не було таемницею зацiкавленiсть Досифеi Левком Вовком. Усi в Перетинi знали про причину, чому Ксеня Солтис пiшла у монастир. Зрештою, цьому аж надто посприяла ii мати Юстина, коли ще була жива. Здаеться, вона так i не змогла змиритися з думкою, що ii дочка пiшла вiд неi. Напевне, саме ця обставина – рiшення Ксенi спокутувати свiй грiх щодо Василя Вовка – й перетворило Юстину на його ворога. Виходило навiть, що у цiй ворожнечi Орина Ребрик взагалi не була головною. Зараз же, коли Юстина вже померла, буря в Перетинi вляглася, вiд чого життя стало навiть нецiкавим.
За розмовою дорога до Львова проминула непомiтно. Колишнi сусiди змогли наговоритися, напевне, за весь втрачений час, тим бiльше, що нiхто до них так i не пiдсiв.
У Львовi обое сiли на той самий трамвай. Сестра Досифея зiйшла першою i рушила до собору Святого Юра, де на неi вже чекали, а Валько поiхав далi.
Вiн вже звично, без пiетету, як це було колись, вiдчинив дверi будинку на розi вулиць Секстуськоi та Костюшка. Тут його вже знали, тому секретар, привiтавшись, лише показав на дверi.
– Вас чекають, – тiльки й сказав.
У кабiнетi директора «Маслосоюзу», окрiм самого Андрiя Палiя, Валько побачив ще одну людину. Це був приблизно його вiку довгов’язий чоловiк, якого Андрiй бачив уперше, але, судячи з його поведiнки, той не був новачком у цьому кабiнетi.
– Доброго дня, Андрiю! – пiдвiвся з крiсла Палiй. – Радий, що ви приiхали.
Вiн потиснув Вальковi руку.
– Дозвольте представити вам нашого колегу. Михайло Хроновят. Вiн вiдповiдае за частину нашого експорту. А це той самий Андрiй Валько, про якого ми, Михайле, говорили.
Хроновят пiдiйшов до Андрiя i також привiтався.
– І дуже переживали, чи ви зможете приiхати, – мовив вiн.
– Чому? – здивувався Андрiй.
Кожного разу, коли його викликали сюди, життя робило певний вiраж i вже не було таким, як до того.
– Прошу сiдати, – запросив Палiй.
Вiн пiдняв слухавку телефона.
– Двi кави та одну гербату! – сказав директор.
Валько усмiхнувся. Андрiй Палiй, виявляеться, пам’ятав його смаки. Андрiй дещо заспокоiвся: якби мали сварити, то навряд чи би пригощали. Директор, видно, зрозумiвши стан гостя, усмiхнувся.
– Критикувати буду потiм, – сказав вiн. – Тим бiльше, що, власне, й нема за що. Я знаю вас, Андрiю, вже давно, тому пропущу вступ. Вам вiдомий стан справ у кооперативi?
– Бiльше у моему повiтi, – вiдказав Валько.
– Це природно! І що ви можете сказати про то? Давайте тiльки без цифр! Вони менi вже миготять перед очима.
– Якщо без цифр, то селяни повiрили нам, i я ризикну попросити автомобiль: возити масло кiньми вже не той рiвень!
– Це добре, пане Андрiю, що саме ви порушили це питання, – озвався Михайло Хроновят.
Вiн хотiв iще щось сказати, але саме у той момент секретар принiс тацю з напоями i печивом.
– Пригощайтеся! – запросив Палiй.
Хроновят подивився, як Валько узяв свою фiлiжанку з гербатою.
– Я чув, ви служили в османiв, – сказав вiн. – Там i навчилися пити гербату?
– Радше в арабiв, – вiдказав Валько. – У Месопотамii саме гербата рятувала вiд спеки. Кава для цього не пiдходила.
– Ви нагородженi Залiзним хрестом. Маете заслуги перед нiмцями? – продовжував допитуватись Михайло Хроновят.
– Я не назвав би це заслугами. Щоб пiднести бойовий дух солдатiв, нiмцi та османи роздавали нагороди всiм, кого зобачили перед собою. Це не нагороди за заслуги, – закiнчив Андрiй.
Тут Палiй вирiшив вiдкрити карти.
– Добре, не будемо далi тримати вас у невiданнi, – мовив вiн. – Михайле, пояснiть причину, чому Андрiй тут.
– Але перед тим останне запитання! – винувато сказав Хроновят. – Як у вас з нiмецькою мовою?
– Досить терпимо, – вiдказав Валько. – Навчився.
– Файно! Тепер про дiло! Не тiльки у вашому повiтi справи йдуть добре! По всiй Галичинi, та й не лише тут, селяни повiрили у нас. У Краю нам нема рiвних. Ми продаемо масло у Європу i получаемо за то немалi грошi.
– То добре!
– А от далi вже недобре! – остудив Валька Хроновят. – Полякам, певно, не до душi, що вони дозволили пiд боком працювати «Маслосоюзу». Вони роблять все, щоб нашкодити нам. Правда, заборонити продавати за кордон вони не можуть – наше масло чекають в Європi i купують його. Зате вони пiшли iншою дорогою. Масло вивозiть, продавайте, але грошi переводити до Польщi Варшава не дозволяе!
Почувши таке, Андрiй навiть поставив свою фiлiжанку з недопитою гербатою назад на тацю.
– Що ж робити? – здивовано запитав вiн Палiя.
– Тому ви й тут! – вiдказав той.
– А що я можу зробити?
– Варшава заборонила нам переводити грошi, але нiчого не каже про товари, – продовжував Хроновят. – Ми можемо купувати тi самi сепаратори чи автомобiлi й привозити у Край.
– А я? – не вгавав Валько.
– Вам вiдоме iм’я Альфред Коль? – поцiкавився Палiй.
– Коль? – перепитав Андрiй. – Колись у Месопотамii моiм безпосереднiм командиром був обер-фендрик Альфред Коль.
– Це вiн! – пiдтвердив Хроновят. – Зараз вiн мае фiрму, яка продае вантажнi автомобiлi. «Маслосоюз» хоче купити iх у нього.
– А до чого тут я?
– Гадаю, якщо серед покупцiв буде знана йому людина, то покупка пройде легше.
– Сподiваюся, у вас з вашим командиром не було конфлiктiв? – поцiкавився Андрiй Палiй.
– Не гризлися, – невизначено вiдказав Валько.
Вiн думав про свое.
– От i файно! – зрадiв Михайло Хроновят. – Гадаю, ви не вiдмовитися проiхатися до Нiмеччини. Обiцяю: один автомобiль – ваш!..
У той саме момент зовсiм недалеко вiд контори «Маслосоюзу», на Святоюрськiй горi, вирiшувалася й доля Досифеi. Їi провели до митрополичих палат, де на неi вже чекав Андрей Шептицький. Будинок, де жив Митрополит, стояв навпроти самого собору Святого Юра. Вiн був двоповерховий з колонадою, яка пiдтримувала досить великий балкон.
У супроводi монаха Досифея пройшла повз внутрiшню капличку, стiни якоi пам’ятали пензлi художникiв Градолевського та Угницького. У такий час тут нiкого не було, тому Досифея пiднялася сходами на другий поверх, вони пройшли через велику трапезну, де стояв довгий стiл з багатьма крiслами. Черниця знала, що саме тут зазвичай збиралися собори й вирiшувалися нагальнi справи церкви.
Трапезна також була безлюдна. Супроводжуючий монах вiдчинив перед Досифеею дверi й сказав лише:
– Вас чекають, сестро!
Досифея боязко ступила на балкон i зупинилася, вражена побаченим. Балкон височiв над схилом гори. Посерединi виднiлися правильнi чотирикутники квiтiв, що зацвiли найрiзноманiтнiшими кольорами. Схили гори були засадженi фруктовими деревами, але до врожаю було ще далеко. Весь простiр садiв прорiзали численнi стежини, здебiльшого кривi, й вони дещо псували загальну картину.
Досифея подивилася вдалину. Там, унизу, вона вгадала високу вежу мiськоi ратушi. До неi долинули звуки дзвона. Вiн вiдбив першу годину.
– Ви напрочуд пунктуальна, сестро! – почула вона збоку.
З несподiванки Досифея вiдсахнулася i тут побачила Митрополита Андрея.
Вiн сидiв у плетеному крiслi i з цiкавiстю дивився на гостю. Найперше кидалася у вiчi велика, вже сива борода. На предстоятелi церкви не було жодних ознак, що говорили б про його стан, лише проста сутана. Ноги Шептицького були накритi картатим пледом. В руках вiн тримав якусь велику книгу, котру читав перед тим. Про це свiдчили окуляри.
Досифея нарештi оговталася, пiдiйшла до Митрополита й поцiлувала йому руку. Вже з перших крокiв вiн зауважив ii кульгавiсть й одразу перейнявся жалiстю до майбутньоi iгуменi.
– Ви стомилися з дороги, сестро! Сядьте бiля мене!
Митрополит Андрей показав на крiсло, що стояло з iншого боку столика. Коли ж Досифея сiла навпроти нього й не могла приборкати хвилювання, Шептицький усмiхнувся.
– Не треба так хвилюватися! – заспокоiв вiн. – Впевнений – ви, сестро, справитесь!
Виявляеться, рiшення про призначення сестри Досифеi iгуменею монастиря вiн прийняв уже давно, про що, власне, не забарився повiдомити.
– Я запросив вас для того, щоб познайомитися поближче, – продовжив Митрополит.
Досифея хотiла сказати, що тремтить не вiд того, про що говорить предстоятель, але вiд самого факту iхньоi зустрiчi. Однак вона тiльки кивнула головою.
А Шептицький продовжував:
– Люблю отак сидiти й милуватися садами. Їх колись запланував Клеменс Ксаверiй Фесiнгер. Вiн любив тодiшнiй стиль бароко й навiть тут не вiдступив вiд нього. Коли був у Святому мiстi, то йому захотiлося i тут зробити щось подiбне на ватиканський Бельведер. Але сто рокiв тому сади переробили. Хочу вiдновити те, що було найперше.
Митрополит поклав книгу на столик, зверху окуляри.
– Менi про вас говорили двое людей, – продовжував вiн. – Блаженноi пам’ятi iгуменя Емiлiя i ваш парох отець Петро.
Досифея пiдвела здивованi очi. Побачивши цей порух, Шептицький кивнув головою.
– Так, ми з отцем Петром колись говорили про вас, i я похвалив його за те, що саме з його парафii вийшла така могутня вiра у нашого Спасителя.
Досифея просто не знала, що вiдповiсти. Виявилося, що все вже вирiшено без неi.
– Скажiть менi, сестро! Але якщо ви знайдете мое запитання недоречним чи образливим, можете не вiдповiдати менi, – говорив Шептицький. – Ваша кульгавiсть з дитинства?
– Нi, Ваша Емiненцiе! – нарештi подала голос Досифея. – Це вiд вiйни. Коли у нашому монастирi матiнка Емiлiя дозволила вiдкрити шпиталь для воiнiв, ми ходили бiля поранених. Як поляки пiдступили до Кам’янки, то стрiляли по мiсту. Пару бомб впало на монастир. Тоди вбили трьох наших сестер. Менi iще пощастило.
Андрей Шептицький по-новому подивився на Досифею. Йому сподобалося, що вона не жалiеться на свою недугу, зате шкодуе за iншими, котрим пощастило менше.
«Справиться!» – впевнено подумав Митрополит i простягнув руку для поцiлунку.
3
Василь Мороз стояв перед невисоким кам’яним нагромадженням i дивився на свинцевi води озера Мiчиган. В обличчя дув вогкий грудневий вiтер, пронизував наскрiзь теплий одяг, але чоловiк не вiдчував холоду. Василь дивився на чайок, котрi боролися з поривами вiтру, що намагався закинути iх на близьке мiсто, але птахи вперто трималися на одному мiсцi. Його думки були далеко й не стосувалися нi холодного мiчиганського вiтру, нi впертих чайок, нi свинцевого неба, котре «обiцяло» десь ближче до вечора ощасливити землю таким же холодним дощем.
Сьогоднi вiн став безробiтним. Дивно, але така очiкувана звiстка, котра витала над ним чи не вiд того проклятого четверга, названого у пресi чорним[5 - Обвальне падiння цiн акцiй, яке розпочалось у четвер 24 жовтня 1929 року. Початок Великоi депресii.], здавалася йому – й не лише йому одному – чимось неймовiрним, таким, що точно не зачепить його. Завод Форда, де Василь працював, був допомiжним у Чикаго (основне виробництво сконцентрувалося у Детройтi) й нiколи не мав проблем зi збутом продукцii. Щоправда, протягом минулого року постiйно знижувався продаж автомобiлiв, але це пояснювалося тим, що дiловитi американцi бiльше грошей витрачали на купiвлю акцiй, адже саме це могло забезпечити iхне безбiдне життя пiсля того, як не стане роботи. Василь Мороз також почав подумувати над тим, чи не ризикнути своiми заощадженнями i не придбати якусь частину акцiй своеi фiрми. У них з дружиною навiть виникла суперечка щодо цього: Анна була категорично проти того, щоб замiсть звичних iй доларiв тримати вдома якiсь акцii, цiннiсть яких залежатиме не вiд них самих. Тодi вони навiть посварилися, але Василь усе ж наполiг на своему. Зробити «купiвлю столiття» вiн планував на двадцять восьме жовтня.
Що ж, життя розсудило по-своему. Цей понедiлок виявився не менш чорним, нiж попереднiй четвер, хоч i не такий, як наступний вiвторок. Причиною того, що сталося потiм, стало те, що акцii не могли забезпечити виплати дивiдендiв, на що, власне сподiвалися iх власники. І двадцять четвертого жовтня вони рiзко впали в цiнi. Тут же з’явилися так званi «ведмедi» – гравцi на пониженнi акцiй. Акцii почали продаватися з такою швидкiстю i у такiй кiлькостi, що вони остаточно знецiнились i стали не вартi того, щоб iх пiдняти з пiдлоги. Президент Гувер (а депресiя припала на перший рiк його президентства), на перших порах взагалi не знав, що робити. Зрештою, вiн – та й усi також – сподiвалися, що це лише один з нещасливих днiв i все пройде само, але в понедiлок двадцять восьмого жовтня виявилося, що попереднi подii були лише прелюдiею до чорного понедiлка та не менш чорного вiвторка.
Саме пiсля цих днiв Василь Мороз наяву бачив, як зводили рахунки з життям тi, хто сподiвався все свое життя жити з процентiв акцiй. До Чикаго вiдгомiн подiй на Волл-стрит докотився через декiлька днiв, але й тут вони були не менш драматичнi, анiж у Нью-Йорку. Одного ранку, йдучи на роботу, вiн бачив, як пожежнi буквально змивали з тротуару кров, яка лишилася вiд падiння якогось невдахи. Змивали разом з папiрцями колись дорогих акцiй. Вони валялися всюди. Чи належали це акцii самогубцю, чи якiсь випадковi, не знав нiхто, як нiхто не бажав з’ясовувати. Кожен переживав за себе.
Василь залишився зi своiми грошима i був вдячний дружинi, що через неi так довго тягнув з купiвлею акцiй. Звичайно, у Василя все було не так погано: як-не-як одна-двi акцii, якi вiн сподiвався роздобути, не вiдiгравали великого значення, але навiть тi долари, що вдалося зекономити, нiколи не стануть зайвими. Це вiдчуття посилилося, коли до заводу, де вiн працював, стали доходити чутки про банкрутство фiрм й закриття заводiв. Кожен сподiвався, що ця гiрка чаша iх омине, але сьогоднi зранку, прийшовши на роботу, вони дiзналися, що завод закриваеться й у фiрми немае грошей, щоб виплатити iм платню. Коли ситуацiя дещо покращиться, говорив представник фiрми, грошi будуть виплаченi у повному обсязi, але зараз всi повиннi зрозумiти, що фiрма зробити це не в змозi.
Молодик дивився на темнi води озера Мiчиган, як вони плюскочуть об розкидане камiння, i йому пригадалася його перша подорож Атлантикою. Зрештою, тодi все для нього було незвичним й уперше: подорож потягом через всю Нiмеччину до Гамбургу, звiдки вiдправлявся пароплав до таемничоi Америки; величний порт з таким неймовiрним нагромадженням товарiв, складiв, машин, суден i людей, що галичани (а разом з Морозом було з пiвсотнi землякiв) просто розгубилися у цьому мурашнику. На iхне щастя, представник фiрми, якiй вони довiрилися, виявився порядною i аж нiяк не зарозумiлою людиною, бiльше пiдказував, анiж сварив, хоч останнього також не бракувало.
