скачать книгу бесплатно
– Пластова оселя вибрана для збору членiв ОУН, – повiдомив Мирон.
– А для чого? – поцiкавився Кандиба.
– Та питань е багато! Дехто навiть не знае, де вiн зараз перебувае: в УВО чи в ОУН! Певно, що про Збiр мова не йде – просто приятельська розмова провiдникiв з нами.
– А чому ми? – не вгавав Ваврук. – Ми з Грицем простi члени Органiзацii!
– Поки що! – мовив Мирон i цим заiнтригував молодших товаришiв. – А крiм того – подивiться, яка тут краса! Ну, от ви колись були в горах?
Григорiй i Василь заперечливо похитали головами. Дiйсно, чим мiг похвалитися двадцятирiчний Кандиба? Хiба що ледь помiтними горбами у лiсi, котрi – через вiдсутнiсть чогось вищого – перетинцi називали горами. Тут же, куди не кинь оком, всюди порослi смерекою пагорби i залежно вiд вiдстанi до них були всiх вiдтiнкiв вiд зеленого до синього на самому горизонтi.
– А повiтря яке! – продовжував Мирон. – Словом – не забудете довго!
Поки не почалося основне дiйство, Мирон Ганiткевич повiв своiх супутникiв на екскурсiю найближчими горами. До них приедналися двое прибулих з Тарнополя. Видно, Мирон був завсiдником пластунськоi оселi, бо знав тут всi стежки. Незвиклi до подiбних переходiв Григорiй та Василь (а судячи з виразiв облич, i тарнополяни) вже на початку «походу» вiдчули втому в ногах, але все ж зумiли пiднятися на вибрану провiдником гору. Перед ними вiдкрилася незабутня, не бачена до того картина украiнських Карпат.
Незвично було бачити тому-таки Кандибi пiд ногами бiлi хмари. На них не треба було задирати голову, але можна порухати ногою.
Найближча полонина якраз освiтлювалася сонцем, вiд чого трава мала аж салатовий колiр, на вiдмiну вiд зеленоi неосвiтленоi. Чим далi, тим бiльше синiли гори й менше вгадувалися окремi деталi.
П’ятiрка туристiв настiльки захопилася спогляданням цiеi краси, що прогавила момент появи поруч двох чоловiкiв.
– Милуетесь нашими Карпатами, молодi люди? – запитав один.
З несподiванки «молодi люди» здригнулися. На незнайомцях був звичний для даного ландшафту одяг, що завершувався модними капелюхами з прикрiпленими до них гiлочками хвоi. У кожного на плечi висiла рушниця. Вони були однолiтками, але значно старшими за наших друзiв. Тим не менше Мирон Ганiткевич одного упiзнав.
– Доброго дня, пане Андрiю! – привiтався вiн. – Ось привiв молодших друзiв, щоб подивилися на цю красу.
– Ви мене знаете? – здивувався той.
– Звичайно! Ви приiжджали до нас в Сокаль у березнi двадцять четвертого року. Перед тим як вас…
Вiн хотiв закiнчити «заарештували», але вчасно зупинився, не бажаючи говорити зайве. Це вiдзначив i Андрiй Мельник. Натомiсть вiн сказав:
– Я так розумiю, що ви з табору внизу.
І кивнув головою в напрямку пластовоi оселi.
– Так, ми звiдтам! – пiдтвердив Мирон i подивився на супутника Мельника.
Цей погляд помiтив i Мельник. Несподiвано для всiх вiн перейшов на нiмецьку мову. На щастя, галичани нею володiли вiльно.
– Ось, Ваша Високосте, не ми лише в захопленнi вiд тутешнiх краевидiв! – сказав Мельник. – Але й цi молодi люди!
«Їхня Високiсть» розумiюче кивнув головою. А Мельник знову заговорив украiнською:
– Маю честь представити вам Його Високiсть Фелiкса Бурбон-Парму, принца Люксембурзького. Його Високiсть перебувае тут як особистий гiсть Його Емiненцii.
Мельник на мить замовк.
– Я так розумiю, що представляти вас не варто, – знову сказав вiн. – Не через те, що ви не князiвськоi кровi, але через конспiрацiю.
Андрiй Мельник пiдняв капелюха.
– Приемно було познайомитись! – сказав вiн i, обернувшись до князя, вже нiмецькою продовжив: – Нам вже час, Ваша Високосте! Митрополит чекае на нас!
Князь Фелiкс ледь помiтно кивнув головою (видно, князiвська етика не передбачала чогось бiльшого), i несподiванi знайомi попрямували до спуску з гори.
А п’ятеро галичан продовжували стояти там, де iх заскочила розмова.
– Хто це був? – запитав Павло Купель з Тарнополя.
– А це був, друзi, Андрiй Мельник, – вiдповiв Мирон.
– Той самий? – перепитав Василь Ваврук.
– Так. Третiй Крайовий Комендант Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii.
– А чому вiн тут?
– Вiн приiжджав до нас у Сокаль перед тим, як його арештувала полiцiя. Пiсля того вiн вiдсидiв чотири роки й пiсля виходу став iнспектором лiсiв греко-католицькоi митрополii. Його особисто взяв до себе Митрополит Андрей. Його Емiненцiя зараз у себе у Пiдлютому в лiтнiй резиденцii. Самi чули, князь Люксембургу в гостях у Митрополита, то й приiхав разом з ним. Видно, попросив Мельника скласти йому компанiю.
Тим часом Мельник з князем зникли за деревами.
– Вперше видiв справжнього князя! – озвався Григорiй Кандиба.
– А ти гадаеш, що князi валяються пiд кожною смерекою? – iдко мовив Василь Ваврук. – Їх е дуже мало, можливо, ще менше, нiж полякiв, якi хочуть нам добра!
– Ну, не кажи! – заперечив Григорiй. – Мiй сусiд у вiйну служив ординарцем у герцога Вiльгельма!
Тон, з яким Григорiй це сказав, переконав iнших, що вiн не обманюе, а iнший тарнополянин Іван запитав:
– Полковник Вишиваний?
– Ти його знаеш? – здивувався Кандиба.
– Звiдки? Але мiй тато служив у Херсонi в той час, як там вiн командував усусусами. То ми з тобою майже рiднi! – усмiхнувся Іван.
Мирон Ганiткевич подивився на годинник.
– От що, «дорога родино»! Досить теревенити, – сказав вiн. – Нам пора вертати до табору.
Востанне подивившись на гори, група рушила до стежини, яка вела до табору.
Як i гадав Мирон, за час iхньоi вiдсутностi в пластунськiй оселi все було готове до першоi розмови. На галявинi перед куренями хтось уже розставив довгi лавки, на яких сидiли прибулi. Їх було не так i багато: разом з ними самими Григорiй Кандиба нарахував не бiльше тридцяти. Його увагу привернув юнак, який стояв осторонь i про щось розмовляв з комендантом пластунськоi оселi Іваном Чмолою. Вiн був низенького зросту, худорлявий, з дитячим обличчям. Григорiй дав би йому не бiльше шiстнадцяти рокiв, але коротка стрижка i рiзке жестикулювання, що супроводжувало розмову, не дотягували i до того вiку.
«П’ятнадцять, не бiльше!» – вирiшив про себе Кандиба, а натомiсть тихо запитав Ганiткевича:
– Що тут робить цей «юнак»?
Вiн мав на увазi другу пластунську категорiю.
Мирон усмiхнувся.
– «Юнак»! Бери вище, друже! Йому, як тобi, двадцять один рiк, а те, що вiн виглядае як абсольвент гiмназii, то така вже його врода.
– Хто то? – запитав Василь Ваврук.
– Степан Бандера. Вiдповiдае за кольпортаж[10 - Кольпортаж – розповсюдження.] пiдпiльних видань по всьому Краi.
Григорiй недовiрливо подивився на того, хто вiдповiдав за розповсюдження всього, що вiн читав на гуртках чи просто в себе в кiмнатi, i не йняв вiри. Йому аж нiяк не вiрилося, що за цим всiм стоiть цей непоказний юнак. Але з того, як цей досi невiдомий Кандибi Бандера тримае себе пiд час розмови з Іваном Чмолою, Григорiй зробив висновок, що слова Мирона недалекi вiд iстини.
Тим часом Бандера закiнчив розмовляти з комендантом, кивнув головою i вийшов наперед. Видно, вiн ще не навчився мистецтва проголошувати промови, позаяк одразу, без вступу, приступив до головного.
– Ви, певно, дотепер здивованi, навiщо ви тут, – почав Бандера. – Що ж, ми змушенi були вдатися до цього, адже ситуацiя в Краю напружена i доводиться берегтися всюди, навiть там, де i немае такоi потреби. Але, як кажуть, береженого i Бог береже! Менi доручено оповiстити вас, що нас всiх чекатиме цього лiта. Та навiть не так! Все те, що ви почуете, вже робиться. Як вам, певне, вiдомо, ще в зимi поляки пробували просунути у своему сеймi чотири закони в справi посилення своеi полонiзацii на «кресах всходнiх». Я кажу «пробували», бо навiть вже самим полякам стало не до своiх осадникiв. В цiлому свiтi наступила криза, а Польщу вона вдарила найбiльше. Тим не менше, осадники стараються нагадати про себе i виторгувати бiльше злотих. Вони створили скрiзь своi нiби спортовi органiзацii «Стшелец», мають право носити зброю, щоб збройними нападами на активнiших украiнцiв та на рiзнi украiнськi iмпрези тримати украiнське населення пiд постiйним терором. Ми, певно, тоже не можемо стояти збоку. Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв постановила протиставитись саботажною акцiею. Вже тепер, у сiю мiнуту, коли ми про то говоримо, члени ОУН здiйснюють пiдпали збiжжя, сiна, будинкiв польських осадникiв.
Серед слухачiв прокотився шум. А Степан Бандера перечекав його i продовжив:
– Наша головна мета – показати осадникам, що вони живуть на украiнськiй землi. Нi про якi мордерства не йде мова! Тiльки знищення реманенту i таке iнше! Певно, якщо полiцейськi будуть противитися зi зброею, то нам тоже не лишиться нiчого iншого, як стрiляти. Але то на крайнiй випадок!
Тут Бандера побачив пiдняту руку.
– Так! Я вас слухаю! Можете не називатись!
– Та чого там! – винувато вiдказав власник пiднятоi руки. – Я Петро Василiв. Хочу спитати таке. Якщо нашi побратими вже зараз роблять то, про що ви нам сказали, то в мене таке питання: чого ми тут, якщо маемо бути на мiсцях?
Його слова пiдтримали декiлька присутнiх. Степан Бандера усмiхнувся, вiд чого його обличчя стало ще дитячiшим.
– Я вас розумiю, як, може, нiхто iнший, – сказав вiн. – Перед тим, як приiхати сюди, я також мав розмову з Крайовим Провiдником, – вiн говорив про Юлiана Головiнського. – Я також рвався до «справжньоi» справи, як менi думалося. Я вiдповiм вам так, як вiдповiли менi: кожен мае робити свою справу.
– І яка наша справа? – не вгавав Василiв.
– А ваша справа – успiшно здати матуру й вчити молоде украiнське поколiння! Може, ви не знаете, але тут сидять лише учительськi семiнаристи.
Присутнi перезирнулися. Здаеться, вони лише тепер зауважили, що вони приблизно одного вiку i навiть одягнутi так, що з певною долею правди можна всiх вiднести до однiеi категорii.
– Скажу бiльше: я сам студент агрономiчного вiддiлу Високоi Полiтехнiчноi Школи[11 - У 1930-тi роки Львiвський аграрний унiверситет був пiдроздiлом «Львiвськоi Полiтехнiки».], – продовжував Степан Бандера. – Тобто ми з вами однаково вiдповiдальнi за майбутне молодих людей, навiть тих, якi замiнять нас на цих лавах менш нiж за тиждень. А нас чекае широка розбудова членських кадрiв й органiзацiйноi мережi по цiлому теренi Краю пiд Польщею. Особливу увагу треба придiлити охопленню пiвнiчно-захiдних земель i тих теренiв, якi були засмiченi комунiстичною роботою. Треба розгорнути акцiю серед украiнцiв, якi жили на польських землях, особливо по бiльших мiстах. Оскiльки до нас кадрова праця йшла головно по лiнii колишнiх вiйськовикiв i студентськоi молодi, тепер ii належить провести серед усiх суспiльних шарiв, з окремою увагою на село й робiтництво. Крiм цього ми маемо розгорнути нову форму працi – масовi акцii, в яких приймали б активну участь широкi кола суспiльства. У такому планi особливу увагу привернути бойкоту продуктiв державного тютюну й алкоголю з розрахунком на морально-полiтичний ефект, шкiльну акцiю проти польськоi денацiоналiзацiйноi полiтики. Крiм нас це нiхто не зробить, але щоб ви то могли зробити, ви маете бути поза пiдозрами полiцii. Тому ви тут у той час, як поляки шукають тих, хто пiдривае телефоннi стовпи i палить скирти.
– А чи не вдадуться вони до контракцii? – запитав хтось спереду.
– Певно, що вдадуться! – згодився Бандера. – Але i ми тоже не будемо сидiти i чекати. Нехай поляки зрозумiють, що спокiйно жити на нашiй землi iм вже не доведеться.
Вiн замовк, зiбрався з думками i продовжив:
– Ми ще пробудемо тут три днi. Завтра недiля, тому нас всiх запросив до себе Митрополит Андрей. Хто не знае, це недалеко. Три години спокiйноi ходьби. У святу недiлю взагалi грiх працювати, а тим бiльше обговорювати справи, що стосуються можливого мародерства, тому всi серйознi розмови вiдкладемо на понедiлок. А зараз у нас вiльний час; можна позайматися спортом.
Цi слова слухачi сприйняли як дозвiл пiдвестися. Майже одночасно з одного з куренiв вийшов Іван Чмола. Вiн тримав пiд пахвою двi коробки з шахами. Одну вiддав Степановi Бандерi, вiд чого у того одразу покращився настрiй, iншу поклав на столик. Мирон Ганiткевич повiдомив друзям:
– Бандера, кажуть, любитель шахiв! Може грати разом на шiстьох дошках. Хто хоче з ним позмагатись? Грицю?
– О не! – вiдказав Кандиба. – Я до шахiв не мастак! От якби тут хтось згодився на преферанс, то, може, я пограв би трохи!
– «Пограв би трохи!» – озвався Василь Ваврук. – Не вiр цьому хитрому лицю! Знаете той анекдот, коли сiли трое грати у преферанс. Один взяв в руку колоду карт, зважив ii i каже: «Одноi карти не хватае!». Другий тоже зважив у руцi. «Так! Дами хрест!». То про нашого Гриця! Якщо не хочеш встати з-за столу зовсiм голим – нiколи не сiдай грати в преферанс iз Грицем Кандибою!
Мирон по-новому подивився на свого супутника, здивовано пiдвiв брови i кивнув головою, мовляв, прийму до уваги на майбутне.
А бiля столу вже зiбралися глядачi, щоб подивитися на партiю шахiв.
Один з присутнiх все ж ризикнув сiсти на шахову дошку зi Степаном Бандерою.
5
«Пацифiкацiя Украiни силою карних експедицiй е, без сумнiву, найбiльш руiнницьким нападом, що був коли-небудь зроблений на яку-небудь нацiональну меншiсть, та найгiршим порушенням зобов’язання щодо меншостей. Бо ж справдi, протягом трьох тижнiв знищено цiлу культуру, i то високу культуру: кооперативи, школи, бiблiотеки й iнституцii, що iх побудували украiнцi впродовж довгих рокiв працi, жертв та ентузiазму».
«Манчестер Гардiен» 14 жовтня 1930 року
Той вересневий вiвторок розпочався звично. Перетинцi, як завжди, прокинулися рано i вже встигли попоратися по господарству. Подiбний розпорядок усталився вже давно, тому сприймався селянами як належне. Це пiзнiше всi розiйдуться по своiх роботах, i у кожного вона буде своя, хоч i схожа, а зараз у кожнiй стайнi жiнки доiли корiв, щоб встигнути вигнати iх на пасовисько, а саме молоко вiднести до молочарнi Олексi Морозу.
Вже два тижнi стояла суха погожа погода, тому багато хто сподiвався, що до недiлi встигне зiбрати з полiв основний урожай, щоб потiм, вже у коморi, спокiйно пiдготувати його до зими чи для здачi до кооперативноi спiлки.
Пiсля того як Андрiй Валько перебрався до Кам’янки, вся робота спiлки «Ощадливiсть» – саме так вирiшили ii назвати – лягла на плечi його швагра Олекси Мороза, чому той спочатку не надто зрадiв, але з часом змирився, звик i навiть отримував вiд роботи задоволення, не кажучи вже про платню, яка виявилася не надто високою, але й зовсiм не зайвою у господарствi. Олекса вже звично прийшов до хати-читальнi «Просвiти», в однiй з кiмнат якоi розмiстилася молочарня, пiдготував бочку для сметани, перевiрив кружлiвку, дiстав iз шухляди столу зошит. Вiдкривши його, Олекса побачив, що вiльних сторiнок залишилося мало, тому доведеться заводити iнший. Це була робота, котру Мороз найбiльше не любив, але без якоi не могла iснувати iхня спiлка, тому, попри все свое несприйняття паперовоi роботи, iй Олекса придiляв чи не найбiльше уваги.
Зазвичай молочарня ставала мiсцем для найперших сiльських розмов, i саме звiдси поширювалися усi новини, чутки, а то й звичайнi побрехеньки, а оскiльки збиралися тут старшi люди, то й розмови були поважнi, на вiдмiну вiд сусiдньоi кiмнати, де гуртувалася в основному молодь. Там уже верховодив Данило Солтис, причому його слухалися всi – i перетинська молодь, i з сусiднiх сiл.
Першим принiс молоко Василь Вовк. Здавалося, роки не були пiдвладнi над ним. Коваль залишився таким же мiцним i дужим хлопом, як ранiше, легко махав важкеньким молотом, що не завжди вдавалося молодим, лише зовсiм сивим стало волосся. Вовк лише недавно приеднався до спiлки; як коваль, вiн забезпечував сiм’ю добре, але жiнка Орина все ж умовила його, щоб теляток, якi народжувала iхня корова, не продавати, а залишати собi. Зараз у них було вже три корови, менше, нiж в iнших, але достатньо для того, щоб кожного ранку приносити на молочарню по два вiдра молока.
– Справляешсьи? – поцiкавився Василь, спостерiгаючи, як Олекса переливае принесене ним молоко у величезний баняк.
– Та що тут тежкого? – вiдповiв той. – Во папери – то вже гiрше! Скiльки пишу – всьо не привчивсьи. Не мое то!
– А що каже ваш Андрiй? Як в него робота?
– Та слава Богу, добре! І робота, i вся справа! Недавно казав менi, що поляки скрегочуть зубами, бо наше масло лiпше, нiж iхне, в Європi не призвичаенi iсти що попало! Давай iм масло першого сорту! А наше масло й лiпше, i дешевше. То поляки й казяться!
Олекса зафiксував у зошитi здачу Вовком молока й повiдомив, що до недiлi мають бути грошi.
– Андрiй казав, що того разу мае бути бiльше, – говорив Мороз.
– Файно, а то Мошко тiлько питае мене, коли до него в склеп хтось прийде, бо в довг чогось давати не хоче.
Олекса усмiхнувся.
– Та то всьо справа Андрiя! – говорив вiн. – Попередив нашого жида, щоб не робив людей довжниками. Бо нема гiршоi людини за ту, котрiй щось позичив.
Василь Вовк не став сперечатися iз цими словами. А Олекса продовжував:
– Мало того, його Шмунь хотiв щось продати нашому Микитi (Мороз мав на увазi старого Нагiрного), а в того не було грошей; тiлько вийняв зошит, як тут вродивсьи Мошко, насварив на сина, зошит порвав, а Микиту вигнав.
Почувши таке, Василь Вовк почухав потилицю.
