скачать книгу бесплатно
– Так, умiе твiй швагер переконувати! – вiдзначив вiн.
Коли Василь пiшов, один за одним принесли молоко iншi перетинцi. Кожен з них принiс якусь новину, яку удостоiли декiлькома словами залежно вiд ii значущостi. Найдовше поговорили з Яковом Смоляром. Вiн найбiльше був поiнформований про полiтику, тому вважався майже iстиною в останнiй iнстанцii.
– Вибори будуть, – повiдомив вiн.
Олекса скривився.
– Не до добра то! – вiдзначив Мороз i поцiкавився: – А куда?
– До Сейму.
– Високо!
Звичайно, подii у Варшавi мало цiкавили перетинцiв; вони бiльше переймалися тим, що вiдбувалося поруч, ба навiть рiшення мiсцевоi гмiни сприймали лише тодi, коли це стосувалося iх безпосередньо. Тим не менше навiть такi нечастi з’яви у селi представникiв Украiнського нацiонально-демократичного об’еднання – найбiльшоi легальноi украiнськоi органiзацii, дозволеноi в Польщi, все ж дозволяли селянам бути принаймнi обiзнаними у цьому. Щоправда, вiзити представникiв УНДО зазвичай частiшали перед виборами, то й вони не переобтяжували увагу людей своею присутнiстю.
– Та що вони там вирiшать? Поляки свого не попустять! Скiльки там наших?
– Двадцять штири.
– А всiх?
– Майже пiвтисячi! – повiдомив Якiв.
– То що ти хочеш!
Коли молочарню залишив останнiй перетинець, Олекса Мороз взявся за роботу. Йому належало вiддiлити сметану, але перед тим молоко мае хоча б пiвдня постояти. Зазвичай Олекса це робив увечерi, щоб вже назавтра сметана була у бочках. От i зараз вiн викотив бочку iз вже готовою ще вiдучора сметаною, щоб вiддати фiрману.
А ось i вiн! Олекса почув, як бiля будинку зупинилися конi, i вiн почув голос Данила Грабiва. Мороз подивився на годинник у кутку. Сьогоднi фiрман чогось затримався.
Тут дверi вiдчинилися, i в кiмнату зайшов Грабiв.
– Слава Ісусу Христу! – привiтався вiн.
– Навiки слава! – вiдповiв Олекса. – Чогось нинi ти припiзнивсьи.
– Та не ясно, що сьи творит, Олексо! – розгублено мовив Данило.
– Що сьи стрисло?
– Виiжджаю я з Вишова, спокiйно iду до Перетина, аж чую за спиною якийсь шум. Знаеш, як дощ шумить! Обертаюсь. Мати Божа! А то вiйсько на конях!
– Багато? – засумнiвався Олекса.
– Хватае! І до Перетина! Я нагнав коней i таки вiдiрвавсьи вiд них, але вони зараз будуть тут.
Неначе на пiдтвердження його слiв за стiною почувся тупiт численних коней. Олекса визирнув у вiкно. Сiльською дорогою неслися улани. З-помiж них миготiли полiцейськi мундири. Мороз бачив, як рiвний до цього часу чотирикутник уланiв розсипався урiзнобiч, i окремi вершники заiжджали на обiйстя перетинцiв. Не розумiючи, що вiдбуваеться, Олекса хотiв було вийти надвiр подивитися, але тут у дверi вдарили чимось важким, i вони повисли на однiй петлi. Всередину ввалилися трое жандармiв. Їхнi обличчя не обiцяли нiчого доброго, тим не менше Олекса обурливо запитав:
– Що це мае значити?
Один з полiцейських, видно, старший серед них, але не настiльки, щоб Мороз змiг розпiзнати його звання, пiдскочив до нього i, зашипiвши «Czemu, skurwi synu, nie mоwisz po polsku?», боляче штовхнув його прикладом в груди. Отримавши такий «подарунок», Олекса вiдлетiв до стiни. Побачивши таку картину, Данило опустився бiля Мороза. А тим часом полiцейськi приступили до погрому. Вони розбили прикладами кружлiвку i порозкидали поламанi деталi по кiмнатi. Один з полякiв – той, що «пригостив» Олексу, взяв у руки важку металеву трубу, що стояли приперта до стiни i, розмахнувшись, вдарив нею по бочцi зi сметаною. Нiчого не сталося, бо бочка була дубова i не кожен удар мiг ii розбити. Вдаривши ще кiлька разiв i не добившись свого, полiцейськi вибили кришку i просто вилили сметану на пiдлогу. На очах Данила Грабiва виступили сльози. Олекса поки що не розумiв, що вiдбуваеться, але також ледве не плакав, дивлячись на це. На довершення всього полiцейськi вилили принесене перетинцями молоко, й воно розлилося по пiдлозi. Вона була нерiвна, тому молоко зiбралося там, де сидiли Олекса з Данилом.
– Вiднинi будете здавати молоко польськiй млечарнi! – ехидно повiдомив полiцейський.
Все ще не розумiючи, що ж сталося, Олекса почув, що за дверима, де власне була читальня, вiдбуваеться те саме, але розгром iде з бiльшою злiстю.
Порозбивавши все, що можна було розбити, полiцейськi пiдняли з мокроi пiдлоги Олексу з Данилом i, допомагаючи прикладами, вивели на двiр. Проходячи через читальню «Просвiти», Олекса не повiрив своiм очам. Усе, що можна було розiрвати, було розiрване й порозкидане по пiдлозi. Книжки, бережно зiбранi й купленi молоддю, валялися всюди, два портрети – Шевченка та Франка – покремсанi лежали на пiдлозi, розiрванi вишитi рушники висiли на розбитих шибках вiкон.
На майданi перед фiгурою вже було повно людей, причому перетинцi – усi, навiть найменшi дiти! – лежали на землi обличчям вниз, оточенi польськими полiцейськими та уланами. Олекса встиг помiтити серед полякiв Адама Павловського, перед тим як його штовхнули у спину i вiн повалився на землю. Поруч гепнувся Грабiв.
То тут, то там чувся дитячий плач.
Наперед вийшов якийсь полiцейський у чинi постерункового, якого перетинцi бачили вперше.
– Слухайте мене, свинi! – голосно почав вiн. – Усе, що ми робимо, ви заслужили самi. Можете подякувати своiй ОУН! Польська держава не попустить з вашого боку жодного саботажу й непокори! Тому вiднинi ви будете носити молоко до польськоi млечарнi; ваша читальня заборонена, а якщо хтось спробуе ii вiдкрити знов, то ми спалимо хату; вiд завтрашнього дня школа стае тою, якою вона мае бути, – польською. Ми ще подумаем, чи лишати вам ваш руський язик! А тепер я требую, щоб ви самi здали бронь, яку заховали вiд влади. Якщо ви не здасте добровiльно, то клянуся, ми знайдемо ii самi, але тоди вже вам не буде де жити! Ну, я чекаю!
Але нiхто не спiшив виконувати вимогу постерункового. Бiльшiсть про жодну зброю i не чула, а хто ii мав, то розумiв, що це негайний шлях до тюрми. Розумiв… i сподiвався, що ii не знайдуть.
Але полiцейськi, видно, отримали строгi настанови конче знайти зброю. Вони порозходилися по обiйстях перетинцiв i приступили до роботи. Чи не у кожнiй хатi була зiрвана пiдлога, у декого з даху навiть поскидана солома; у коморах з таким потом зiбране зерно висипали на землю. Що можна було викинути надвiр, летiло через вiкна, причому нiкому навiть не прийшла думка вiдчинити iх. На розчарування постерункового зброю так i не знайшли. Тодi вiн наказав порозкидати копицi сiна, як на останню локацiю, де можна щось заховати.
Востанне таке румовище залишив за собою ураган, що пронiсся селом вiсiм рокiв тому, але тодi недоторканими лишилися хати всерединi. Тепер же така доля знову спiткала Перетин, але причина цього була не у природi. Тодi ураган також накоiв багато лиха, але вiн i не думав повертатися назад, щоб доруйнувати те, що не вдалося за першим заходом. Нинi знервованi тим, що нiчого не знайшли, полiцейськi знову взялися за людей.
– Я однаково знайду бронь, навiть якщо треба буде розiбрати вашi халупи! – кричав старший полiцейський. – Жовнiри, кожному хлопу дати по двадцять палок!
Почувши таке, жiнки заверещали, а улани пiдбiгли до Олекси Мороза (вiн лежав скраю), спритно один лiг йому на шию, iнший на ноги, вправно задерли сорочку, а третiй почав бити по голiй спинi. Уся екзекуцiя проходила пiд завивання жiнки Ганни, так що старший крикнув до неi замовкнути, бо сама ляже коло нього. Пiсля останнього удару постерунковий пiдiйшов до знесиленого Олекси й запитав:
– Покажеш, де бронь?
– Нема бронi, – слабо вiдповiв Олекса.
– Ще двадцять палок! – наказав полiцейський.
Подiбне вiдбулося з усiма чоловiками, старшими п’ятнадцяти рокiв, тому до цього списку потрапили навiть брати Панаси Дмитро та Михайло. Верхньоi межi для чоловiкiв не було. Коли ж черга дiйшла до Данила Солтиса, обличчя Адама Павловського розпливлося у задоволенiй усмiшцi.
– Гадав, що я про тебе забув, скурвий сину? – запитав вiн. – Я нiчого не забув, хоч i пройшло дев’ять рокiв. Я довго чекав, коли настане час вiддячити тобi! Ну, хто тодi був з тобою?
Данило мовчав, стиснувши зуби.
– Пане офiцере, поможiть йому нагадати!
Старший кивнув головою, Данила повалили на землю i чесно вiдрахували двадцять ударiв палкою.
– Де бронь? – вкотре запитав постерунковий.
Данило мовчав. Полiцейський махнув рукою, i той отримав ще двадцять ударiв. Коли, здавалося, все закiнчилося, Адам знову запитав:
– Хто був другий?
Не отримавши вiдповiдi, Павловський, уже не питаючи у старшого, наказав:
– Дайте йому ще двадцять ударiв! Може, згадае!
Тут заголосила жiнка Галина, яка до того лише голосно плакала. Якийсь полiцейський пiдiйшов до неi i сильно вдарив по обличчю. Жiнка, як пiдкошена, звалилася на землю.
Отримавши ще одну порцiя палок, Данило Солтис уже навiть перестав стогнати, а Павловський знов запитав:
– Хто був третiй? Мовчиш? Ще двадцять ударiв!
Тут уже заголосили всi жiнки. Пiд iхнiй незмовкаючий плач полiцейський вiдрахував призначенi удари.
– Досить! – подав голос старший. – Пiднiмiть його!
Двое полiцейських пiдхопили скривавленого Солтиса пiд руки й поставили на ноги. Неймовiрним зусиллям Данило встояв на ногах.
– Ну? – став перед ним постерунковий. – Зрозумiв, що то значить твоя Украiна? З нею буде те саме, що з тобою! А зараз наказую тобi спiвати наш гiмн! Ну?
Данило стиснув губи.
– Ну? – нетерпляче повторив полiцейський. – Якщо забув слова, то нагадаю. «Єще польска не згiнела».
Зрозумiвши, що вiн не доб’еться свого, старший наказав:
– П’ятдесят ударiв! І не шкодувати!
Данила Солтиса знову повалили на землю.
Останнi двадцять ударiв чоловiк уже не вiдчував – вiн знепритомнiв. Побачивши це, постерунковий усе ж не зупинив екзекуцiю.
Пiсля побаченого у селян навiть не було сили обурюватися тому, що робили вiльнi вiд «роботи» полiцейськi. Вони винесли з хати-читальнi всi книги, якi там були, поскидали на купу, принесли вiд Вовкiв сiна, що було всюди на обiйстi, й пiдпалили.
А постерунковий говорив:
– То вам за вашу Украiну! А якщо ви проголосуете за свою хлопську партiю, то ми ще раз вернемось i вкажемо вам, свинi, що в Польщi е одна партiя, за яку треба голосувати, – партiя Юзефа Клеменса Пiлсудського!
Пiсля цих слiв улани скочили на коней, полiцейськi сiли на брички й, здiйнявши пилюку, залишили село. Лише тодi перетинцi пiднялися на ноги. Дехто одразу кинувся до нерухомого Данила. Той не подавав ознак життя.
– Треба перенести його додому! – розпорядився Василь Вовк.
Але просто так нести скривавленого Данила не випадало. Роман Панас збiгав додому й невдовзi повернувся, несучи дверi. Ще недавно вони стояли у дровiтнi, а зараз валялися посеред гумна. Данила обережно поклали на дверi спиною доверху, четверо чоловiкiв, що самi отримали своi «законнi» сорок ударiв, швидко понесли непритомного Данила сiльською вулицею. Згорьовану Галину тримали пiд руки Орина та Варвара Нагiрна.
– Треба послати за Оленою Смоляр, – мовив Василь Вовк.
Жiнка Якова славилася тим, що лiкувала вiдварами та травами.
– Може, iх таке минуло!
І тут усi лише тепер зауважили, що серед них не було нi Смолярiв, нi Кандиб, нi Гутманiв. (Як з’ясувалося пiзнiше, у полiцii були готовi списки тих, хто пiдлягав екзекуцii. Якiв Смоляр до них не потрапив лише тому, що був на державнiй службi гайовим, а оскiльки сама акцiя була направлена проти украiнцiв, то родина Гутманiв опинилася поза подiями. А Кандиби також отримали свое!)
– То б до ксьондза дати знати! – обережно мовила Феодора Вовк, i всi похмурнiли – про такий фiнал нiхто навiть не подумав.
Уже ближче до вечора картина дещо прояснилася, й вона була нерадiсною. У староствi, до якого належав i Перетин, не було жодного села, де не похазяйнували полiцейськi та улани. Не минула ця чаша i священника мiсцевого храму.
Про це розповiв перетинцям Якiв Смоляр. Вiн привiз жiнку Олену до Данила Солтиса й одразу поiхав за отцем Петром Лiсовичем. Йому було соромно перед сусiдами хоча б тому, що його оминула iхня доля. Якiв навiть не був проти отримати «своi» сорок ударiв, щоб не видiлятися вiд iнших. Правда, його нiхто нi в чому й не звинувачував, а пiсля вiд’iзду полiцейських саме вiн став найбiльш потрiбний селянам.
Пiд’iжджаючи до плебанi, Якiв зауважив, що хрест, поставлений на спiльнi пожертви людей, сплюндрований i з нього збито напис украiнською мовою. Смоляр ще не встиг обуритися такому вандалiзму, як побачив, на що перетворилася ошатна оселя отця Петра. Все подвiр’я було бiлим вiд пiр’я. Подертi подушки та перини лежали пiд парканом. Вражений побаченим, Якiв Смоляр застиг посеред обiйстя. Тут iз хати вийшов розгублений отець Петро, також весь у пiр’i, але було видно, що бiльшу частину його вiн вже обтрусив. За священником визирнули його дiти – Павлик та Софiйка, переляканi пережитим.
Привiтавшись, Якiв зiйшов з брички.
– Невже вас також, отче? – запитав вiн.
– Як бачите, Якове, цю чашу я випив також! – вiдповiв отець Петро. – Що у вас?
Якiв зам’явся.
– Та вже не знаю, як вам сказати, – мовив Смоляр i коротко повiв про причину свого приiзду.
– Все так погано? – похмуро запитав Лiсович.
– Моя Олена тiлько скрушно похитала головою, коли зобачила Данила. Я би не тривожив вас, але всьо може бути!
Петро Лiсович подивився на дiтей.
– Возьмеш нас всiх? – запитав вiн. – Я не хочу лишати дiтей самих. Вони таке пережили, що не приведи Боже!
Так, учотирьох, вони поiхали до Перетина. Дорогою Якiв запитав священника, що, власне, сталося.
– То все Пiлсудський зi своею пацифiкацiею, – говорив Лiсович.
Вони саме проiжджали повз сплюндровану фiгуру. Отець Петро перехрестився i важко зiтхнув:
– Вам, певне, вiдомо, що лiтом по всiй Галичинi проходив саботаж. Украiнцi виступали проти листопадових виборiв, були пiдпали маеткiв, стодол, скирт. І в основному пiд то попали осадники. Ну i поляки того терпiти не схотiли.
– То ви думаете, що в тому виннi ми? – пiдозрiло запитав Якiв.
– Боронь, Боже, таке думати! Навiть якщо саботаж був причиною, то простi люди у тому не виннi! А постраждали найперше саме вони!
На щастя, приiхавши до розореного господарства Солтисiв (як, зрештою, всього Перетина), виявилося, що останньоi сповiдi ще не час, тому отець Петро здiйснив звичний у таких випадках обряд елеопомазання хворого.
Пiсля нього Лiсович заспiшив додому, адже i йому належало прибратися. Щоправда, перед тим, як Якiв вiдвiз священника додому, Василь Вовк, що також не залишав хати зятя, запитав:
– Що нам далi робити, отче?
Петро Лiсович подивився на нього, перевiв погляд на iнших.
– Зараз головне починити все! – сказав вiн. – І спасти збiжжя, бо кажуть, уже позавтра пiдуть дощi. А потiм вже можна i подумати, як нам жити дальше.
З тим отець Петро i поiхав. А пiд вечiр у Данила пiднялася температура, i вiн знову впав у безпам’ятство. Побачивши таке, Василь Вовк забрав онукiв до себе додому, а Орина з Галиною залишилися бiля хворого. Хотiли було, щоб i батько Данила Гнат пiшов з Василем, але той навiдрiз вiдмовився.
Так у тривозi минула перша нiч пацифiкацii. Постраждалi самi, перетинцi, тим не менше у першу чергу переживали за Данила Солтиса, який отримав найбiльше з-помiж них усiх. Бiльшостi селян було невтямки, чому Адам Павловський саме на ньому зiгнав свiй гнiв. Лише четверо перетинцiв – Семен Кандиба, Олекса Мороз, Кость Смолiй та Шмунь Гутман – знали справжню причину лютi поляка.
