скачать книгу бесплатно
Галицька сага. Майбутня сила
Петро Михайлович Лущик
Галицька сага #4
«Майбутня сила» – четверта книга «Галицькоi саги» – охоплюе подii, що вiдбувалися у 1929–1934 роках.
Пiсля того як, вдавшись до вiйськового перевороту, у 1926 роцi Начальник Польщi Юзеф Пiлсудський повернувся до влади, вiн запровадив полiтику санацii – оздоровлення. Вона передбачала згортання демократичних iнститутiв, обмеження прав парламенту i змiцнення виконавчоi влади. Одним з проявiв цiеi полiтики стала так звана «пацифiкацiя» – умиротворення украiнського населення. На всi цi заходи новостворена Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв вiдповiла терором.
Не обiйшло це i жителiв та вихiдцiв iз села Перетин. Однi подii вони вiдчули буквально на собi (пацифiкацiя), про iншi – голод на Великiй Украiнi чи прихiд до влади Гiтлера – тiльки чули.
І лише незначна частина людей здогадувалась, чим це все може закiнчитись.
Але вже з’явилась сила, здатна продовжувати боротьбу…
Петро Лущик
Галицька сага
Майбутня сила
Серiя «Сага» заснована у 2019 роцi
Художник-оформлювач М. С. Мендор
© П. М. Лущик, 2021
© М. С. Мендор, художне оформлення, 2021
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
* * *
Жителi села Перетин у березнi 1929 року
Вихiдцi iз села, що жили в iнших мiсцях
1929 рiк
Пролог
«Тiльки повне усунення всiх окупантiв з украiнських земель вiдкрие можливостi для широкого розвитку украiнськоi нацii в межах власноi держави».
Із вiдозви Першого Конгресу ОУН. 02.02.1929 р.
Двое чоловiкiв стояли бiля крайки ставка i зачаровано дивилися на плесо води. По ньому величаво плавали з пiвдюжини чорних лебедiв. Вони майже не зважали на нечисленних глядачiв – переважно дiтей, якi залюбки кидали iм куплений тут же хлiб.
– Нiяк не можу звикнути до вiденськоi зими! – говорив Євген Коновалець. – Знаете, Рiхарде, я вже починаю забувати справжню галицьку зиму! Пам’ятаю, вдома, бувало, за нiч насипе стiльки снiгу, що ми з братами у ньому бавилися в хованки.
– В Альпах також е снiг! – почав Рiко Ярий, але Коновалець махнув рукою.
– Не те! – сказав вiн. – Тут все якесь штучне! Здаеться, навiть снiг штучний! Рiк тому я був у Швейцарii, а тодi, як ви знаете, там проходили Олiмпiйськi змаги[1 - Йдеться про Другi Зимовi Олiмпiйськi iгри.]. Дивився…
– І за кого переживали? – хитро поцiкавився Ярий.
Євген Коновалець усмiхнувся.
– Та не за Польщу, певно! – заспокоiв вiн. – За свою Литву, бо я е литовський громадянин. Зрештою, там i вибирати не було з чого! Литовець був один, голендрував на шляйфах[2 - Голендрувати на шляйфах – кататися на ковзанах. Тут – ковзанярський спорт.]. Нiц, певно, не виграв, а потiм i взагалi вiдмiнили останнiй старт – лiд розтопився! Так литовець i вернув додому без медалi!
– Поляки тоже!
– Так iм i треба!
Коновалець деякий час спостерiгав за лебедями.
– Навiть боюся загадувати, коли знову зможу отак вiдпочити, – задумливо сказав вiн.
Рiко Ярий на це нiчого не вiдповiв. Вiн, як нiхто iнший, знав про ту титанiчну роботу, що ii провiв Командант Украiнськоi Вiйськовоi Органiзацii, щоб сьогоднi отак зiбратися тут, у Вiднi. Цьому дню передували двi конференцii – спочатку в Берлiнi, а минулого року у Празi. Саме там, а не сьогоднi, i були виробленi засадничi основи майбутньоi органiзацii, саме там були зламанi списи розбiжностей та рiзних поглядiв на майбутне, щоб тут, у столицi Австрii, просто констатувати факт створення новоi органiзацii. Навiть щодо ii назви не було суперечок. Розумiючи, що слово «вiйськова» може вiдштовхнути вiд неi не тiльки захiднi уряди, але, що важливiше, простих людей у галицький селах та мiстах, було вирiшено обмежитися нейтральною, але, тим не менше, навiть бiльш вдалою назвою: Органiзацiя Украiнських Нацiоналiстiв.
А сьогоднi на чверть на одинадцяту розпочалося засiдання. Пiсля того як обрали президiю, затвердили порядок роботи, були заслуханi доповiдi. Євген Коновалець виступив iз доповiддю «Сучасне становище на украiнських землях». Крiм нього, своiм баченням майбутнього Органiзацii подiлилися Дмитро Андрiевський, з котрим Рiко Ярий зустрiчався у Берлiнi на першiй Конференцii Украiнських Нацiоналiстiв, та журналiст декiлькох украiнських газет Зенон Пеленський. Перший день видався дуже насиченим та стомливим, тому Рiко здивувався, коли пiсля засiдання Євген Коновалець запропонував йому пройтися Вiднем.
Знав Рiко й iнше, не таке явне. Євген Коновалець довгий час не згоджувався на пропозицiю об’еднати розрiзненi й розкиданi Європою украiнськi органiзацii, хоч внутрiшньо вiдчував, що УВО вже вiджила свое. Вже давно потрiбно переходити на вищий щабель, але Командант, розумiючи, що це неминуче призведе до лiквiдацii його творiння, не спiшив з остаточним рiшенням. Лише переговоривши з лiдерами усiх нацiоналiстичних спiлок, якi виявили бажання об’еднатися для подальшоi боротьби, Коновалець прийняв остаточне рiшення. Ба бiльше того, саме вiн запропонував лiдеру Легii украiнських нацiоналiстiв – чи не найбiльшоi пiсля УВО органiзацii – Миколi Сцiборському стати його заступником. Питання про Голову навiть не обговорювалося. Ним неодмiнно мав бути Євген Коновалець. Нi в кого не було сумнiвiв, де проходитиме конгрес. Готель на Кантгассе, 3 вибрано не випадково: саме там жила бiльшiсть делегатiв конгресу. До того ж власник готелю приязно ставився до своiх постiйних пожильцiв, адже деякi проживали тут уже декiлька рокiв.
Мiсце проведення першого установчого конгресу було вибране не випадково. Звичайно, нiхто не дозволив би iм зiбратися на територii Польськоi держави. Це було виключено iз самого початку. Не хотiлося пiдводити i чехословацького президента Масарика, адже вiн i без того мав неприемностi iз Варшавою. Берлiн вiдкинув сам Євген Коновалець. Це було дивно, адже саме в столицi Нiмеччини вiн проживав. На запитання Ярого, чому не пiдходить Берлiн, Командант УВО вiдповiв, що i так вже його звинувачують у пiдтримцi лише однiею державою, а той факт, що нова украiнська органiзацiя постане саме в Нiмеччинi, аж нiяк не пiде iй на користь, особливо тепер, коли краiну буквально колотить iзсередини.
Неначе прочитавши його думки, Євген Коновалець поцiкавився:
– Ви читали книгу такого собi Гiтлера?
– «Майн Кампф»? – перепитав Рiко Ярий. – Певно, читав. Ще тодi, коли вона називалася «Чотири з половиною роки боротьби проти брехнi, дуростi i пiдступностi». А чому ви запитали?
– І як вона вам?
Рiко невизначено знизав плечима.
– Не думаю, що йому щось вдасться втiлити в життя! Надто все переходить розумнi межi сприйняття.
– А що ви розумiете пiд розумними межами? Приеднання до Нiмеччини Австрii?
– Та хоча б!
– Рiхарде, та це несерйозно! – скривився Коновалець. – Не мине й десяти рокiв, як австрiйцi самi попросять, щоб iх приеднали до Нiмеччини! Але мене iнше хвилюе: слова Гiтлера про слов’янську расу. Для нього ми – представники нижчоi раси, унденменшен. «Коли ми говоримо про завоювання нових земель в Європi, ми, звiсно, можемо мати на увазi в першу чергу тiльки Росiю та пiдвладнi iй прикордоннi держави». Здаеться, я правильно процитував слова пана Гiтлера. Ось тому ми й маемо поволi залишити Нiмеччину.
– Ви так говорите, неначе переконанi, що Гiтлер прийде до влади! – засумнiвався Рiко Ярий. – Та вiн навiть не нiмець!
– Ви забули, що австрiйцi самi попросяться до Нiмеччини!
Нi Рiко Ярий, нi сам Євген Коновалець не знали наскiльки пророчими будуть цi слова! До поки що неймовiрного аншлюсу Австрii залишилося якихось дев’ять рокiв!
За дивним збiгом Євгеновi Коновальцю судилося прожити стiльки ж!
1
Початок року для Олекси Мороза – господаря галицького села Перетин – став знаковим i щасливим. Пiсля чотирирiчноi перерви обiйстя Морозiв у лютому знову поповнилося новою людиною – це знову була дiвчинка, котру назвали на честь баби Настунею. До того ж вiн зумiв докупити до своiх земель iще досить великий кавалок поля. Тепер Олекса мiг не гризтися, що залишить своiм вже п’ятьом дiтям, коли тi виростуть. Але поки це станеться, мине чимало часу.
Олекса нiколи не цурався роботи. Можливо, саме тому на нього батько покладав великi сподiвання, видiляючи з-помiж iнших братiв. Власне, старому Грицевi й вибирати не довелося: середульший Федiр не лежав душею до сiльськоi роботи, а наймолодшому Василевi тодi було замало рокiв, щоб розгледiти у ньому майбутнього господаря. Як виявилося, батько мав рацiю: саме найстарший Олекса продовжив справу Морозiв.
Зараз те саме вiн помiчае, дивлячись на старшого сина Гриця, хоч малому ще немае i дев’яти рокiв. Вiн залюбки допомагав батьковi у роботi, певно, бiльше заважав, анiж навпаки, але Олекса нiколи не вiдмовляв синовi – нехай спочатку побачить селянську працю, оцiнить, а вже потiм вирiшить, чи це його.
Цього разу Олекса вирiшив засiяти пшеницею прибране поле. Ще вчора вiн зорав його, пройшовся бороною так, що не знайдеш i грудочки. А сьогоднi поклав на фiру мiшок iз зерном, посадив Грицька i поiхав до свого поля.
– Тату, а нашо нам так багато пшеницi? – допитувався син. – Ми вже посiяли ще до зими.
– Тоди то була озимина, – говорив батько. – А нинi то буде яра пшениця. Вона е найлiпша, щоб мама спекла хлiба. Во посiем ii ми з тобою, вона виросте, в серпнi зберем i повезем до вуйка Якова на лiсничiвку.
– А озима?
– А озиму знов посiемо на другий рiк. І так кожного разу!
Придбане поле Морозiв примикало до осади Павловських i знаходилося досить далеко вiд села. Дорога до нього проходила повз хутiр Кандиб, де вже порався Семен. Привiтавшись iз швагром i пообiцявши заглянути дорогою назад, Олекса нагнав коней.
Вiд «польськоi» землi його поле вiддiляв невеликий рiв. Саме у той час, коли Олекса пiд’iжджав до своiх моргiв, на протилежному березi рову Адам також сiяв пшеницю, але, на вiдмiну вiд перетинцiв, робив це трактором.
– Тату, а чого ви сiете пшеницю руками, а поляки трактором? – похмуро запитав син.
Олекса нахмурився не менше. Вiн хотiв було заспокоiти Гриця, що й у них колись також буде трактор, але вирiшив даремно не обнадiювати.
– Бо вони поляки, сину, а ми украiнцi, – сказав вiн. – А держава наша як називаесьи?
– Польща.
– Так, Рiч Посполита Польська. От коли знов буде ЗУНР, тоди i в нас буде трактор!
Не вiдомо, повiрив цим словам син чи нi, але лише серйозно кивнув головою, мовляв, поживемо – побачимо. А Олекса зупинив коней перед зораним полем, злiз з фiри, перев’язав через лiву руку попону, насипав у неi пшеницi iз мiшка. Пiдiйшов до краю поля, яке пахнуло свiжою землею, зняв шапку i тричi перехрестився. Надягнувши шапку на голову, Мороз набрав жменю зерна, пiвколом розсипав по землi i пiшов далi, розсiюючи пшеницю.
Гриць дивився, як сiе тато, навiть мимоволi повторював його рухи, неначе дiйсно сам сiяв. Хлопець так захопився спогляданням батьковоi працi, що не одразу зрозумiв: вiн тут не один. Гриць аж здригнувся, коли поруч почув:
– Mam traktor! A ty nie!
Хлопець озирнувся. На тому березi рову стояв семирiчний син Павловських Кшиштоф i задоволено дивився на нього. Гриць з-пiд лоба дивився на нахабу, а той повторював, неначе заучений текст:
– Mam traktor! A ty nie!
Найбiльше Грицевi хотiлося наказати малого нахабу, але як це зробити, вiн не знав. Рiв, що роздiляв iх, хоч i був невеликий, але все ж з водою, до того ж холодною. Нiякого бажання замочитися у хлопця не було, тому вiн пiдняв iз землi якусь грудку i кинув у Кшиштофа. Попасти не попав, але той завбачливо вiдiйшов подалi вiд бiди i вже з безпечноi вiдстанi говорив:
– A my jestesmy gospodarze! A mоj tata ci nie pomoze![3 - А ми господарi! А мiй тато тобi не допоможе! (Пол.)]
Гриць знов пiдняв грудку i вже збирався кинути знову, на цей раз вже влучно, але тут озвався батько. Олекса саме пiдiйшов до возу, щоб набрати пшеницi.
– Лиши його, Грицю! – сказав батько. – Воно мале-дурне, що з него вiзьмеш! Що чуе вдома, то й говорить! Будь мудрiшим за него!
Батько насипав у попону зерна i знову приступив до сiвби, а Гриць залишився бiля возу i намагався «бути мудрiшим». Це, власне, принесло своi результати: малий Кшиштоф, побачивши, що Гриць його iгноруе, враз втратив до нього цiкавiсть i побiг до батька, який саме закiнчив посiв.
А Олекса висiяв усе зерно, випряг коней, зачепив борони. Тепер належало знову пройтися полем, щоб прикрити посiяну пшеницю. Побачивши, що не залишилося жодного незакритого клаптика землi, Олекса передав вiжки синовi, i той гордо закiнчив роботу, пройшовшись туди i назад.
Подивившись на свою роботу i залишившись задоволений нею, Олекса Мороз запряг коней i поiхав додому. Малий Гриць деякий час мовчав, але врештi не витримав.
– Тату, а Кшиштоф говорив, що його тато господар, а ми не, – сказав вiн.
Олекса вiдповiв не одразу. Пильно подивився на сина.
– А хiба мати трактора то бути господарем? – запитав вiн. – Во послухай мене. Коли я був такий, як ти тепер, твiй дiд, а мiй тато Гриць розказав менi таку iсторiю. Жив колись один чоловiк i мав одного сина. Файний господар був! Але прийшов час помирати. Тоди син i питае його, як я маю робити, щоб бути таким, як ви. А батько й каже: «Даю тобi три науки. Як виконаеш iх, то станеш файним господарем». – «А що то за науки?» – питае син. Батько вiдказуе: «Нiколи не кажи людям «Дай, Боже, щастя!»; обкидай межi лисами i на кожну вiдправу в церквi приходи в нових чоботах».
Почувши таке, малий Гриць задумався.
– А як то? – запитав вiн.
– Не знаеш?
– Не.
– Ото i той син не зрозумiв батька. Вiн перестав сьи вiтати з сусiдами, налапав в лiсi лисиць, здер з них шкiрку i поклав на межi поля. Люди сьи смiяли з него, позабирали шкiрки, а коли вже грошей в него не хватило на новi чоботи, вiн сьи задумав. Так його i застав сусiд та й питае, що з ним. Той i каже. Так i так, батько заповiв менi таке робити. «А чи правильно ти зрозумiв батька?» – питае сусiд. Не казати «Дай, Боже, щастя!», то значит першим виходити на поле i останнiм йти додому, тоди люди будуть тобi говорити. Обкидати поле лисами, то значит обгорувати скибами, а кожну недiлю до церкви ходити в нових чоботах, то просто чистити iх. Отака наука!
– І той син став господарем? – запитав Гриць.
– А певно, що став!
– І я буду таким! – впевнено пообiцяв син.
Олекса нiжно погладив його по головi. Саме такi слова вiн i хотiв почути. А Гриць не вгавав.
– А моi вуйки на полi не роблють, а вони е господарi?
– Таки не мають поля, але й вони тоже сьи нароблять.
Так вони iхали польовою дорогою, розмовляючи зовсiм не по-дитячому, чому були радi обидва: син радiв, що його вже не вважають малим, як молодших братiв, а Олекса ще раз переконався, що Гриць його не пiдведе.
Бiля обiйстя Кандиб Морози зупинили коней. По-перше, Олекса обiцяв зайти до Семена, а по-друге, зауважив перед хатою двох братiв Кандиб – Івана та Гриця. Видно, старший син вчора приiхав до батькiв.
Почувши, що поруч зупинилися конi, зi стайнi вийшов Семен. Здавалося, швагер Олекси не пiддавався часу, був таким же струнким та пiдтягнутим, яким його пам’ятали, лише у волоссi уважний погляд мiг помiтити несмiливу сивину.
– Засiяв? – поцiкавився Семен, привiтавшись з Олексою. – Щось скоро сьи впорав!
– Та я не один був! – серйозно мовив Олекса, кивнувши на сина.
– Ну, тоди справи у вас пiдуть скорше! Спочатку Гриць, потiм Йосип з Йваном… Не пропадете!
– Та певно, що не пропадем! А я вижу, тобi тоже прийшла помiч!
І вiн кивнув на старшого сина.
