Син Вовка

скачать книгу бесплатно

Син Вовка
Джек Лондон

Зарубiжнi авторськi зiбрання
У збiрку ввiйшли вiдомi твори циклiв «Син Вовка», «Дiти Морозу», а також оповiдання «Бог його батькiв». Джек Лондон знайомить читачiв з iндiанською культурою, ii традицiйними поняттями честi та обов’язку, описуе жiночий характер, складний i часом суперечливий. В оповiданнi «Син Вовка» iндiанцi намагаються протистояти «синам вовка», якi крiм землi вiдбирають у них найдорожче – жiнок. У жорстокiй сутичцi завоювання дiвчини стае схожим на первiсну боротьбу за самку. Цей твiр як крик душi iндiанського народу i торжество бiлоi людини. Тему мiсiонерства порушено в оповiданнi «Бог його батькiв». Скiльки було вбито людей, скiльки кровi було пролито через те, що один бог нiбито краще за iнших. До циклу «Дiти Морозу» увiйшли оповiдання «Закон життя», «Брехун Нам-Бок», «Бiлошкiра Лi Ван» та iншi. Тут зображено людину наодинцi з собою. Вона мае можливiсть випробувати себе в нелегкiй боротьбi з обставинами, що загрожують самому ii iснуванню. Пiвнiч стае найсуворiшим у життi випробуванням можливостей, закладених у людинi.

Джек Лондон

Син Вовка

© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020

© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019

?

СИН ВОВКА

БІЛА ТИША

– Кармен проживотiе ще днiв зо два, не бiльше. Мейсон виплюнув крижинку й докiрливо глянув на бiдолашну собаку, потiм знову взяв ii лапу до рота й заходився вигризати бурульки, що цупко понамерзали мiж пазурами.

– Скiльки я бачив собак iз химерними назвами, то завжди вони чорта вартi, – промовив вiн, скiнчивши свою роботу, i вiдштовхнув собаку вiд себе. – Вони миршавiють i врештi гинуть пiд вагою своiх гучних наймень. Чи ти коли бачив, щоб лихо спiткало собаку, який зветься просто Касiяр, Сиваш або Гаскi? Де там! Глянь лишень на Шукума, вiн…

Клац! Худий пес скочив i мало не вп’явся бiлими зубами Мейсоновi в горло.

– А, будеш, будеш ти менi! – Кiнцем пужална Мейсон так уперiщив собаку поза вуха, що той простягся на снiгу, судомно затремтiв, i по iклах йому потекла жовта слина.

– От я й кажу, глянь на Шукума… Його ще надовго стане. Б’юсь об заклад, що вiн цього ж таки тижня з’iсть Кармен.

– А я iншоi думки, – мовив Мелмют Кiд, обертаючи мерзлий хлiб навпроти огню, щоб розтанув. – Можу закластися, що ми самi з’iмо Шукума, доки доiдемо. А ти що скажеш, Рут?

Індiянка вкинула крижинку до кави, щоб осiла гуща, глянула на Мелмюта Кiда, потiм на свого чоловiка, тодi на собак, але нiчого не вiдповiла. Що тут казати, все й так зрозумiло. Іншоi ради немае. Перед ними – двiстi миль невтертоi дороги, мiзерних харчiв для них самих лишилося тiльки на шiсть днiв, а для собак уже нема нiчого.

Двое чоловiкiв i жiнка посiдали коло ватри й узялися до свого злиденного пiдживку.

Собаки лежали запряженi, – бо спиняючись опiвднi, iх не розпрягали, – i заздрiсно стежили за кожним шматком.

– Сьогоднi полуднуемо востанне, – сказав Мелмют Кiд. – І треба добре мати для цих собак, бо вони дедалi все лютiшають. При нагодi так i кинуться на когось iз нас.

– А я колись був головою братства методистiв i вчителював у недiльнiй школi. – Сказавши таке нi сiло нi впало, Мейсон мрiйно задивився на своi мокасини, що з них iшла пара, але Рут вивела його з задуми, наливши йому кухлик кави.

– Хвалити бога, чаю маемо досить! Я бачив, як вiн росте в Тенесi. Чого б я оце тепер не дав за гарячого кукурудзяного коржа! Не журися, Рут, уже тобi недовго голодувати й ходити в мокасинах.

На цю мову жiнка повеселiшала. В поглядi ii свiтилася велика любов до свого бiлого пана, до першоi бiлоi людини, яку вона бачила у своему життi, до першого чоловiка, що поводився з жiнкою краще, нiж просто з твариною чи в’ючною худобиною.

– Авжеж, Рут, – провадив далi ii чоловiк чудною мiшаною мовою, бо тiльки так могли вони порозумiтися. – Почекай-но, ось ми доберемося до Далекоi Краiни, сядемо в човен бiлих людей i попливемо до Солоноi Води. Так, погана вода, бурхлива вода, цiлi гори води танцюють весь час угору й униз. І так ii багато, так далеко iхати… Пливеш десять снiв, двадцять снiв, сорок снiв (вiн полiчив доби на пальцях), i все – вода, погана вода. А тодi приiдеш до великого селища, повного люду, наче комарiв улiтку. А вiгвами – ох i височеннi десять, двадцять сосен. Страх якi!

Вiн безпорадно замовк, зиркнув благально на Мелмюта Кiда, а тодi заходився показувати руками, як то буде високо, коли скласти двадцять сосен кiнцями одну до одноi. Мелмют Кiд глузливо всмiхнувся, але Рут аж очi витрiщила з дива та втiхи: вона була майже певна, що чоловiк жартуе, i така поблажливiсть тiшила ii бiдне жiноче серце.

– А потiм сiдаеш у… у коробку, i – гурр! – поiхали вгору. – Вiн пiдкинув порожнього кухлика в повiтря, щоб показати, як то буде, i, спритно пiймавши його, гукнув: – Гоп! З’iхали додолу. Ну, й чарiвники ж там! Ти iдеш, примiром, до Форту Юкону, а я iду до Арктiк-Сiтi двадцять п’ять снiв; довга товстенна мотузка, я беруся за один кiнець i кажу: «Гелло, Рут! Як ся маеш?» А ти кажеш: «Чи це ти, мiй любий?» А я кажу: «Так». А ти кажеш: «Я не можу спекти доброго хлiба, немае соди». Тодi я кажу: «Пошукай лишень у коморi пiд борошном. До побачення». Ти заглядаеш пiд борошно й знаходиш повно соди. І весь той час ти – у Фортi Юконi, а я – в Арктiк-Сiтi. Ох, що то за чарiвники!

Слухаючи ту казку, Рут усмiхалася так щиро, що обидва чоловiки зареготалися. Собаки почали гризтися й припинили Мейсонову оповiдь про дива Далекоi Краiни. А поки чоловiки iх розбороняли, Рут устигла позав’язувати санки, й можна було рушати в дорогу.

– Ану, Лиско! Гайда!

Мейсон хвацько ляснув батогом i, коли собаки стиха заскавчали в запрягу, зрушив iз мiсця стерновою жердиною примерзлi санки. Рут побiгла за другими санками, а Мелмют Кiд, допомiгши iй зрушити, поiхав останнiй. Мелмют Кiд був дужий, навiть суворий чоловiк, вiн мiг би вола звалити одним замахом, але йому шкода було бити сердешних собак; вiн потурав iм, як рiдко хто з погоничiв, i мало не плакав над iхньою бiдою.

– Ну, рушайте вже, бiдолахи здороженi! – пробурмотiв вiн по кiлькох марних спробах зрушити санки.

Але нарештi терплячiстю вiн таки досяг свого: скiмлячи з болю, собаки кинулись наганяти товаришiв.

Нiхто бiльше не розмовляв: важка дорога не дозволяе таких розкошiв. А мандрувати Пiвнiччю – надсадна, убивча праця. Щаслива та людина, що цiною мовчанки витримуе бодай день подорожi i то втертою дорогою.

Бо з усякоi працi, що висотуе жили, найтяжча – торувати дорогу. За кожним кроком нога у великiй плетенiй лижвi грузне в снiг аж по колiно. Тодi треба витягати ногу вгору, просто вгору, бо як збочиш бодай трiшечки, може статися лихо. Лижву треба геть-чисто витягти зi снiгу, а тодi вже переставляти далi. Другу ногу теж доводиться витягати просто вгору принаймнi на пiв ярда. Хто мандруе вперше, коли навiть йому пощастить не зачепитися лижвою за лижву – а це дуже небезпечно – i не простягтися лiгма на снiгу, той уже ярдiв за сто знемагае на силi. А хто за цiлий день нi разу не заплутаеться пiд ноги собакам, той може спокiйно, з чистим сумлiнням залiзти собi ввечерi у спальнi хутра i пишатися понад усяку мiру своею снагою. А тому, хто пройде двадцять снiв цiею довгою дорогою, можуть i боги позаздрити.

Уже вечорiло, а пригнiченi величчю Бiлоi Тишi люди мовчки долали важку дорогу. Природа мае чимало способiв довести людинi ii нiкчемнiсть: безнастанна змiна припливу й вiдпливу, лють бурi, жах землетрусу, протяглий гуркiт небесноi артилерii, але найстрашнiша, найбiльш гнiтюча з усього того – байдужiсть Бiлоi Тишi. Нiщо анi ворухнеться, на блискучому мiдяному небi – анi хмаринки, найтихiший шепiт вражае, як блюзнiрство, людина стае боязка, лякаеться згуку власного голосу. Вона – едина жива порошинка – мандруе примарними просторами мертвого свiту, тремтить од власноi вiдваги, розумiе, що ii життя – все одно, що життя хробака. Дивнi думки зринають некликанi, i таемниця всiх речей бентежно шукае собi вислову. Людину гнiтить страх перед смертю, перед богом, усесвiтом, а водночас зроджуеться надiя на воскресiння й життя, туга за безсмертям – надаремне прагнення ув’язненоi iстоти; людина лишаеться сам на сам з Богом.

Отож уже вечорiло. Рiчка робила велике колiно, i Мейсон, iдучи попереду, повiв валку навпростець вузеньким пересипом. Але собаки не здужали виiхати на стрiмкий берег. Хоч Рут i Мелмют Кiд пiдштовхували санки, а проте собаки знов i знов сповзали вниз. Тодi взялися ще раз. Бiдолашнi, охлялi з голоду собаки напружили останню силу. Вище, вище – i ось санки вже на березi, та враз ватажок смикнув усiх собак за собою праворуч i зачепив Мейсона за лижви. Наслiдок був страшний. Мейсона звалили, один собака заплутався в посторонках, а санки посунули знову вниз i поволокли все за собою.

Лясь! Батiг нещадно затанцював по собаках, особливо по тому, що заплутався.

– Не бий, Мейсоне, – заступився Мелмют Кiд. – Сердешна вже й так гине. Стривай, зараз припряжемо моi собаки.

Мейсон почекав, доки Кiд вимовить останне слово, а тодi довгим батогом знов уперiщив провинну собаку. Кармен – бо це була вона – прищулилася у снiгу, жалiбно заскiмлила, потiм упала на бiк.

То була трагiчна хвилина, сумна подорожня пригода – собака гине, двое товаришiв ось-ось посваряться. Рут стурбовано позирала то на одного, то на другого. Мелмют Кiд стримався, тiльки в поглядi його свiтився безмежний докiр. Схилившись над собакою, вiн перерiзав посторонки. Нiхто не промовив бiльше й слова. Собак спрягли докупи i вибралися на берег. Санки вже знов iхали по рiвному, а Кармен насилу дибала ззаду. Доки собака може йти, його не стрiляють. Це його остання нагода вижити: доплентатись до табору, а там, може, й пощастить забити лося.

Мейсон уже жалкував, що погарячкував, але був занадто впертий, щоб признатись; вiн iшов на чолi валки, i гадки не маючи, що насуваеться небезпека. Вони пробиралися крiзь лiсисту затишну долину.

Футiв за п’ятдесят вiд дороги стояла височезна сосна. Стояла споконвiку, i споконвiку доля готувала iй такий кiнець, а може, разом з тим i Мейсоновi.

Вiн схилився зав’язати ослаблого ремiнця на мокасинi. Санки спинилися, i собаки мовчки полягали на снiг. Навкруги була зловiсна тиша; анi найменший подих не ворушив дерев, припалих памороззю; холод i тиша довколишнiх просторiв заморозили серце й скували тремтячi уста природи. У повiтрi пролинуло зiтхання; вони його не почули, а, радше вiдчули, як призвiстя руху в нерухомiй порожнечi. І от велике дерево, обтяжене роками та снiгом, зiграло свою останню роль у трагедii життя. Мейсон почув застережливий хрускiт, хотiв одскочити, але не встиг випростатись, як дерево луснуло його по плечах.

Несподiвана небезпека, нагла смерть – як часто доводилося Мелмютовi Кiдовi iх бачити! Чатина ще тремтiла, а вiн уже наказав Рут, що робити, i сам метнувся рятувати товариша. Індiянка теж не зомлiла й не стала марно голосити, як, може, зробили б декотрi з ii бiлих сестер. З наказу Мелмюта Кiда вона налягла всiм тiлом на швидко злагоджену пiдойму, щоб зменшити вагу сосни, i прислухалася до стогону свого чоловiка. Кiд же кинувся до дерева з сокирою. Криця весело дзвенiла, в’iдаючись у замерзлий стовбур: з кожним ударом дроворуб голосно видихав повiтря: гах! гах!

Нарештi Кiд поклав на снiг жалюгiдного недобитка, що допiру був людиною. Проте ще гiрша за товаришеву муку була нiма скорбота на обличчi в жiнки та ii погляд, сповнений то надii, то вiдчаю. Розмовляли вони мало; люди з Пiвночi рано пiзнають марнiсть слiв i безмiрну вагу вчинкiв. Коли надворi мороз шiстдесят п’ять градусiв, людинi довго не можна лежати на снiгу. Тому в санок вiдрiзали мотузку, страдника загорнули в хутро i поклали на пiдстилку з гiлля. Перед ним запалахкотiла ватра з того самого дерева, що заподiяло лихо. Позаду й трохи над ним нап’яли наметом шматок брезенту: вiн збирав променисте тепло й вiдбивав його на Мейсона – цю штуку знають люди, що вчаться фiзики з первiсного джерела.

Хто не раз дивився у вiчi смертi, той пiзнае ii поклик. Мейсона страшенно потрощило. Це було видно з першого погляду. Правий бiк – руку, ногу i спину – геть побито, тiло нижче пояса спаралiзовано, та й усерединi, мабуть, усе потовчено. Вiн подеколи стогнав, i то була едина ознака життя.

Жодноi надii, жодноi ради. До них повiльно повзла жорстока нiч: Рут зустрiла ii з розпачливим стоiцизмом своеi раси, а Мелмютовi Кiдовi додалося кiлька зморщок на бронзовому обличчi. Власне, найменше страждав Мейсон, бо тепер вiн витав у Схiдному Тенесi, на Великих Курних Горах, переживаючи знову пригоди свого дитинства. Так тужно було слухати звуки його давно забутоi пiвденноi говiрки, коли вiн, марячи, розказував про купання в ставках, про полювання на видру та про наскоки на баштани. Для Рут його мова була все одно що китайська, але Кiд розумiв ii i спiвчував кожному слову, як може спiвчувати лише той, хто роками був одiрваний вiд усього, що зветься цивiлiзацiею.

На ранок до хворого вернулася свiдомiсть. Мелмют Кiд нахилився почути його шепiт.

– Пам’ятаеш, як ми лаштувалися до рiчки Танани? Навеснi, коли рушить крига, тому буде чотири роки. Я тодi не так уже й кохав ii. Просто вона була гарненька, i я захопився… Але, знаеш, за цей час я дуже прихилився до неi. Вона була менi добра дружина, завжди поплiч зi мною у скруту. І в нашому промислi нема iй рiвноi. Пригадуеш, як вона стрiмголов кинулась у пороги Лосевого Рогу, щоб зняти нас iз тобою з тоi скелi, а кулi градом черкали по водi? А голод у Нуклукiето? Або як вона бiгла навзаводи з кригою, щоб принести нам новини? Нема що казати, вона була менi добра дружина, краща нiж та перша. Ти не знав про ту? Я не розказував тобi, га? Я вже раз одружувався там, у Штатах. Через те ж я й тут. Ми з тою вкупi зросли. Я пiшов собi, щоб вона мала причину взяти розлучення. Вона таки взяла його.

Але з Рут – зовсiм iнша рiч. Я гадав скiнчити тут усе й податися на той рiк на пiвдень – з нею вдвох. Однак тепер уже пiзно про це говорити. Не вiдсилай Рут до ii люду, Кiде. Жiнцi страх як тяжко вертатися назад. Здумай лише! Мало не чотири роки жити на нашому салi, квасолi, хлiбi й сушених овочах i вернутися до риби та оленини. Негоже, щоб вона, спiзнавши наше життя, трохи легше, нiж серед ii людей, знову поверталася до них. Заопiкуйся нею, Кiде… Чому б тобi самому не… але нi, ти завжди цурався жiнок… І нiколи не казав менi, через що опинився на Пiвночi. Будь ласкавий до неi i одiшли ii якомога швидше до Штатiв. Але як вона затужить за батькiвщиною, допоможи iй вернутися, добре? А малий… вiн теж нас зблизив, Кiде. Я таки сподiваюся, що це хлопець. Уяви собi – плоть од плотi моеi, Кiде. Вiн не повинен лишатися в цiй краiнi. А коли це дiвчина – то й не може лишитися. Спродай моi хутра; за них дадуть щонайменше тисяч п’ять, та ще й вiд Компанii менi належить куди бiльше. І далi веди моi справи разом зi своiми. Думаю, що та займанка на кручi виправдае себе. Доглянь, щоб малий дiстав добру освiту, а понад усе, Кiде, не пускай його сюди. Цей край не для бiлоi людини…

Я, Кiде, вже небiжчик. Проживу днiв три, чотири найбiльше. А вам доведеться йти далi. Мусите йти. Пам’ятай, це ж моя дружина i мiй син… Ох, господи! Аби тiльки був хлопчик! Вам не можна лишатися при менi… Я наказую вам iти далi. Вволiть мою передсмертну волю.

– Дай менi три днi, – благав Мелмют Кiд – Може, тобi покращае або щось iнше нагодиться.

– Нi.

– Лише три днi.

– Ви мусите йти звiдси.

– Два днi.

– Це моя дружина i мiй син, Кiде. Не проси мене такого.

– Один день.

– Нi, нi! Я велю…

– Один тiльки день. Ми якось розтягнемо харчi, а я, може, заб’ю лося.

– Нi… або добре: один день, але нi хвилини бiльше. Тiльки, Кiде, не… не лишай мене самого стрiчати смерть. Один пострiл, раз потягти за курка. Ти розумiеш. І не забувай! Не забувай, що то плоть од плотi моеi, i я не доживу, щоб побачити його.

Поклич сюди Рут. Я хочу попрощатися з нею, сказати, хай дбае про хлопця й не чекае, доки я помру. Як я iй цього не скажу, то вона ще не схоче йти з тобою. Прощавай, друзяко, прощавай. Стривай, Кiде… я… треба копати вище скелi, коло зсуву. Там я намивав на сорок центiв золота з одного заступа. А ще, Кiде… – Мелмют Кiд нахилився нижче, щоб почути останнi пригаслi слова людини, яка, помираючи, переборола власнi гордощi, – Пробач менi, що… ти знаеш… Кармен.

Залишивши жiнку, що потиху плакала над своiм чоловiком, Мелмют Кiд натягнув на себе парку[1 - Парка – верхнiй зимовий одяг з необробленоi шкури.], почепив лижви, узяв рушницю i подався в лiс. Кiдовi не в первину були суворi випробування Пiвночi, але ще нiколи не доводилося йому стояти перед таким важким завданням. Абстрактно беручи, це була проста математична формула: трое життiв проти одного, на смерть рокованого. Але тепер вiн вагався. П’ять рокiв плекали вони свою щиру приязнь, завжди поруч на рiчках i стежках, у таборах i в копальнях, вiч-на-вiч зi смертю, на ловах, i в повiнь, i в голод. Ця приязнь була така велика, що вiн не раз вiдчував дивнi ревнощi до Рут iз першого ж дня, як вона стала межи ними. А тепер треба було самому покласти край iхнiй приязнi.

Вiн благав у Бога послати йому лося, одного тiльки лося, але вся дичина наче покинула той край. Коли смеркло, змучений мисливець насилу побрiв до табору голiруч i з важким серцем. Дике собаче виття й пронизливий Рутин крик змусили його наддати ходи.

Примчавши до табору, вiн побачив, що жiнка вимахуе сокирою серед зграi розлючених собак. Собаки зламали залiзний закон своiх господарiв i накинулися на харчi. Кiд прилучився до бойовища, орудуючи рулею, i знову вiдбулася предковiчна жорстока трагедiя природного добору. Рушниця й сокира розмiрено здiймалися й опускалися, влучали й схиблювали; гнучкi тiла з дикими очима й запiненими iклами звивалися на всi боки; людина й звiрина заповзято боролися за перевагу. Врештi набитi собаки поповзли до краю свiтляного кола вiд вогнища, зализуючи рани й голосячи до зiрок над своею бiдою.

Собаки зжерли весь запас сушеноi лососини, i на бiльше як двiстi миль пустельноi дороги лишилося десь iз п’ять фунтiв борошна. Рут вернулася до свого чоловiка, а Мелмют Кiд заходився бiлувати собаку, що лежав iз розтрощеним черепом. Вiн порiзав ще тепле м’ясо на шматки й старанно поховав усе, крiм пiкури й тельбухiв, що iх кинув недавнiм товаришам убитого собаки.

Ранок принiс новий клопiт. Собаки почали кусатися мiж собою. Вся зграя кинулася на Кармен, що й досi ще чiплялася за життя. Не допомiг i батiг. Собаки звивалися й скавчали вiд ударiв, але розбiглися аж тодi, коли вiд Кармен не лишилося й слiду – нi кiсток, нi шкури, анi навiть шерстi.

Мелмют Кiд заходився коло свого дiла, прислухаючись до Мейсонового маячiння, що знову був у Тенесi, i вiв гарячi суперечки з друзями своеi молодостi.

Сосни росли близько одна вiд другоi, i Кiд порався швидко. Рут слiдкувала, як вiн лаштував схованку, таку, як часом роблять мисливцi, щоб уберегти м’ясо вiд росомах i собак. Один по одному вiн пригнув вершечки двох сосонок мало не до землi i зв’язав iх ремiнцем iз лосевоi шкури. Потiм уговкав собак i запрiг iх у двое санок, куди навантажив усе добро, крiм тих хутр, що були на Мейсоновi. А в тi хутра Кiд щiльно загорнув Мейсона, обмотав його шнурками i кiнцi шнуркiв прив’язав до зiгнутих сосонок. Раз рiзонути мисливським ножем – i сосонки, випроставшись, пiднесуть тiло високо в повiтря.

Рут чула останню волю чоловiка й не сперечалася. Сердешна добре засвоiла науку слухняностi. Вона змалку звик-ла до покори й бачила, що всi жiнки коряться пановi свiту – чоловiковi; заперечувати йому просто не годилося. Кiд дозволив iй на коротку хвилю вилити свое горе, коли вона цiлувала чоловiка – ii народ не мав такого звичаю – потiм одвiв Рут до переднiх санок i допомiг надiти лижви. Наослiп, машинально вона взяла жердину та батога i, погейкуючи на собак, рушила в дорогу. Кiд вернувся до непритомного Мейсона; Рут уже зникла, а вiн усе сидiв, зiгнувшись коло багаття; чекав, сподiвався, молився, щоб товариш помер.

Прикро лишатися на самотi з гiркими думками серед Бiлоi Тишi. Тиша мороку – милосердна, вона нiби захищае людину, огорнувши ii темним покривалом, дихае на неi спiвчуттям, але осяйна Бiла Тиша, чиста й холодна пiд крицевим небом – не мае жалю. Минула година, друга, а Мейсон не вмирав. Опiвднi сонце, не зринаючи над обрiем, кинуло пучку полум’я на небо, але вiдразу ж забрало назад. Мелмют Кiд опам’ятався й пiдiйшов до товариша. Вiн глянув навколо. Бiла Тиша наче глузувала з нього, i вiн злякався. Пролунав гострий звук пострiлу; Мейсон злетiв у свою повiтряну могилу, а Мелмют Кiд, тiкаючи вiд того мiсця, погнав собак снiгом, як навiжений.

СИН ВОВКА

Чоловiк рiдко цiнуе жiнку як слiд, аж поки втратить ii. Вiн не помiчае в домiвцi затишного тепла, що його створюе жiнка, та як тiльки воно зникае, в життi його робиться порожнеча, i вiн тиняеться сновидою, сам не знаючи, чого йому бракуе. Якщо його товаришi не досвiдченiшi за нього, то вони лиш недовiрливо похитають головою й дадуть йому мiцних лiкiв. Але туга не зникае, а зростае дедалi бiльше. Чоловiк втрачае цiкавiсть до всього, що його оточуе, стае похмурий, сумний. Однак коли порожнеча вже аж надто присiдае, тодi його раптом осявае здогад.

Коли таке трапляеться на Юконi, чоловiк лагодить собi човна, якщо це дiеться влiтку, а як узимку, запрягае собак – i рушае на пiвдень. За кiлька мiсяцiв, якщо вiн одержимий Пiвнiччю, вiн вертаеться з дружиною, що вiдтепер мае подiляти з ним любов до цiеi холодноi краiни та ii лихi нестатки. Це ще один доказ природженого чоловiчого егоiзму. Тут до речi пригадати iсторiю Вiдлюдька Макензi, що сталася за тих давнiх часiв, коли Клондайку ще не витолочили отi чечако[2 - Чечако – новак-золотошукач.], якi ринули сюди повiддю, коли вiн був тiльки мiсцем, де гарно дуже ловився лосось.

З першого погляду було знати, що Вiдлюдько Макензi належав до пiонерiв Пiвночi. На його обличчя поклали тавро двадцять п’ять рокiв безнастанноi боротьби з природою в ii найдикiших проявах. Найбiльше далися йому взнаки два останнi роки, згаянi на пошуки золота бiля самого Полярного кола. Коли його опосiла тужлива порожнеча, вiн не здивувався, бо був практична людина й бачив, як iнших чоловiкiв захоплювала така сама недуга. Але вiн нiчим не виявив своеi хвороби – тiльки став iще заповзятiше працювати. Запомiгшись спорядженням на кошти майбутнього здобутку, вiн цiле лiто воював з комарами й промивав пiсок у пониззi рiчки Стюарт. Потiм зготовив плiт iз добрячих колод i спустив його Юконом аж до Сороковоi Милi, а там поставив iз того дерева гарну хатину. Вона мала такий привабливий, затишний вигляд, що багато хто хотiв затоваришувати з ним i оселитися в тiй хатинi. Але вiн розвiяв iхнi надii на диво короткими й промовистими словами i закупив у факторii подвiйний запас харчiв.

Як уже зазначалося, Вiдлюдько Макензi був практична людина. Коли вiн чого-небудь хотiв, то зазвичай домагався того, i то якомога в найлегший спосiб. Хоч вiн не страхався тяжкоi працi та злиднiв, а проте не мав охоти мандрувати шiстсот миль кригою з собаками, далi плисти двi тисячi миль океаном та ще десь iз тисячу миль добиратися до рiдного краю, – i все лиш задля того, щоб знайти собi дружину. Життя занадто коротке. Тому вiн запрiг своiх собак, прив’язав до санок досить незвичний вантаж i вирушив до гiрського кряжу, що на його захiдних схилах бере свiй початок рiчка Танана.

Мандрiвець iз нього був витривалий, а його собаки мали славу найшвидших, найдужчих i найневибагливiших на всьому Юконi. За три тижнi вiн уже прибув до табору племенi стiкiв, що жило у верхiв’i Танани. Стiкiв здивувала його вiдвага, бо вони мали лиху славу: вбивали бiлих людей за таку дурничку, як гостра сокира або зламана рушниця. Але Вiдлюдько Макензi прийшов до них сам, i в його способi поводитися була чарiвна сумiш покiрливостi, панiбратства, самовладання й нахабства. Треба бути дуже спритним i добре знати психологiю дикунiв, щоб користуватися такою рiзноманiтною зброею. Але вiн був досвiдчений майстер у цiй справi, знав, коли треба поступатися, а коли гнiвно вергати блискавки й громи.

Найперше вiн привiтався з ватагом Тлiнг-Тiнегом i вшанував його подарунками – кiлькома фунтами чорного чаю й тютюну, тим здобувши у нього прихильнiсть i ласку. Потiм зазнайомився з хлопцями й дiвчатами, а ввечерi влаштував iм потлач[3 - Потлач – в iндiян пiвнiчно-захiдного узбережжя Америки учта, що на нiй господар обдаровуе гостей або ж знищуе свое майно з метою пiднести власний авторитет.]. На снiгу було втоптано продовгуватий майданчик на сто футiв завдовжки й на двадцять п’ять упоперек. Посерединi розклали довгасте вогнище, а з обох бокiв снiг застелили ялиновим гiллям. Усе плем’я висипало з вiгвамiв, i щось iз сто горлянок завело на честь гостя iндiянську пiсню.

За цi два роки Вiдлюдько Макензi навчився iндiянськоi мови – запам’ятав декiлька сотень слiв, опанував горловi звуки, важкi звороти, будову речень, шанобливi епiтети та сполучники. Отож вiн, наслiдуючи iндiян, звернувся до них iз промовою, сповненою предковiчноi поезii, примiтивного красномовства та метафоричних викрутасiв. Тлiнг-Тiнег i шаман вiдповiли в такому ж стилi, а тодi вiн роздав дрiбнi подарунки чоловiкам, спiвав разом з ними пiсень i показав себе майстерним гравцем у iхнiй улюбленiй грi в п’ятдесят два кiлочки.

Індiяни курили його тютюн i були дуже задоволенi. Але парубки поводилися задерикувато, вихвалялися своею вiдвагою i з натякiв беззубих бабiв та дiвочого хихотiння не важко було здогадатися чому. Вони бачили на вiку небагато бiлих людей, Вовчих синiв, але й тi вже дечого iх навчили.

Вiдлюдько Макензi, дарма що здавався безпечним, добре все те помiтив. А тому, загорнувшись у спальнi хутра, вiн знову все обмiркував, обмiркував дуже докладно i не одну люльку викурив, складаючи план, як дiяти. З усiх дiвчат тiльки одна припала йому до вподоби, i неабихто, а Заринска, ватагова дочка. Риси ii, уся постава найбiльше вiдповiдали уявленням бiлоi людини про жiночу вроду – вона була майже аномалiя серед iнших дiвчат свого племенi. Вiн здобуде ту дiвчину, одружиться з нею i зватиме ii… авжеж, зватиме Гертрудою! Зваживши так, вiн повернувся набiк i заснув – справжнiй син раси переможцiв.

Завдання було важке i вимагало терплячостi й багато працi, але Вiдлюдько Макензi дiяв хитро, безтурбоття його збивало з пантелику iндiян. Вiн не забув показати чоловiкам, який вiн гарний стрiлець i спритний мисливець, i весь табiр славив його, як вiн застрелив лося з вiдстанi шестисот оленячих шкур. Вiн вихваляв себе й не шкодував тютюну. Так само вшанував i шамана; вiн розумiв, що той чарiвник мае вплив серед народу, а тому хотiв запевнити собi його допомогу. Але той високий зверхник вiдчував свою могутнiсть i не дав улеститися подарунками. Тодi Макензi не вагаючись уписав його до числа майбутнiх ворогiв своiх.

Хоч i не траплялося йому нагоди поговорити iз Заринскою, але Макензi весь час крадькома поглядав на неi, даючи на здогад, який у нього намiр. Вона, звiсно, зрозумiла його добре, але, кокетуючи, оточувала себе гуртом жiнок щоразу, як чоловiкiв не було поблизу i Макензi мiг би пiдступитися. Проте вiн не поспiшав: знав, що вона мимохiть думае про нього, то нехай подумае ще кiлька день, це лише йому на руку.

Нарештi, одного вечора, уважаючи, що настав час, вiн зненацька залишив курне ватагове житло й попростував до сусiднього вiгваму. Як звичайно, Заринска сидiла посеред жiнок та дiвчат; усi вони шили мокасини й цяткували одяг намистинами. Жiнки зустрiли Макензi смiхом та жартами про нього й Заринску. Але вiн не став панькатися з ними; виштовхнув одну по однiй з вiгваму на снiг, i вони поспiшилися по всьому таборi розповiсти, що сталося.

Вiн переконливо розповiв дiвчинi про свiй намiр ii мовою, бо вона не знала його мови, i години за двi зiбрався йти.

– Отже, Заринска пiде до житла бiлого чоловiка? Гаразд! А я пiду поговорю з твоiм батьком, бо вiн, може, не згоден. Я дам йому багато подарункiв, але хай не вимагае зайвого. А коли вiн скаже нi? Нiчого! Заринска все одно пiде до житла бiлого чоловiка.

Вiн уже пiднiс шкуратяну завiсу, щоб вийти надвiр, аж дiвчина стиха покликала його назад. Вона вклякнула на долiвку, застелену ведмежими шкурами – обличчя ii сяяло так, як тiльки сяе в правдивоi Євиноi дочки– i соромливо розстебнула його тяжкого пояса. Вiн спантеличено глянув на неi i пiдозрiло нашорошив вуха, наслухаючись до кожного шурхоту знадвору. Але те, що вона робила далi, розвiяло його сумнiв, i вiн потiшено всмiхнувся. Вона вийняла зi своеi робочоi торбини пiхви з лосевоi шкiри, гаптованi яскравими химерними вiзерунками, потiм витягла його великого мисливського ножа, оглянула шанобливо гостре лезо, доторкнулася до нього пальцем i встромила в новi пiхви. Потiм пересунула iх уздовж пояса на звичайне мiсце з лiвого боку.

Справжнiсiнька тобi сцена зi стародавнiх часiв: дама та ii лицар! Макензi пiдвiв дiвчину на ноги й торкнувся вусами ii червоних уст – для неi то були незвичнi, чужi пестощi, пестощi Вовчi. То зустрiлися доба каменю з добою залiза.

Коли Вiдлюдько Макензi з великим згортком пiд пахвою вiдхилив запинало Тлiнг-Тiнегового вiгваму, у таборi аж гуло. Дiти сновигали пiд ногами, зносячи сухе дерево на потлач, дедалi голоснiше гомонiли жiнки, похмурi парубки стояли купками й про щось змовлялися, з шаманового вiгваму лунали зловiснi звуки замовин.

Ватаг був сам зi своею дружиною, яка дивилася перед себе тьмяним поглядом, але Макензi здогадався, що тут про все вже знають. Тим-то вiн не гаючись приступив до дiла, висунувши на видноту вишитi намистом пiхви – признаку своiх заручин.

– О Тлiнг-Тiнегу, могутнiй володарю стiкiв i земель на Тананi, пане лососiв, ведмедiв, лосiв i оленiв! Бiлого чоловiка привела до тебе велика мета. Багато мiсяцiв його хатина порожня, а вiн самотнiй. Його серце знудилося в тишi, засумувало за жiнкою, що сидiла б бiля нього в хатинi й зустрiчала його теплим багаттям i доброю стравою, коли вiн вертатиме з полювання. Йому вчувалися дивнi речi: тупотiння дитячих мокасинiв i гомiн дитячих голосiв. А якось уночi вiн мав сон: до нього прийшов Крук – батько твiй i батько всiх стiкiв. І Крук так промовляв до самотнього бiлого чоловiка: «Взувай мокасини, ставай на лижви, поклади на санки харчiв на багато снiв i подарункiв для ватага Тлiнг-Тiнега, бо ти повинен повернути в той бiк, де навеснi сонце мае звичай ховатися за край землi, i податися до краiни, де полюе могутнiй ватаг. Там ти вiддаси великi своi подарунки, i Тлiнг-Тiнег, мiй син, стане тобi за батька. В його вiгвамi е дiвчина, я вдихнув у неi подих життя для тебе. Ту дiвчину вiзьмеш собi за дружину». Отак сказав великий Крук. Тому я кладу дарунки до нiг твоiх, тому я й прийшов узяти твою дочку.

Старий ватаг загорнувся в хутро, свiдомий своеi царськоi величi, i з вiдповiддю не поспiшав. Тим часом до вiгваму прошмигнув хлопчисько, переказав, що ватага кличуть на раду старшини i зразу ж зник.

– О бiлий чоловiче, якого ми назвали Пострахом лосiв, а ще звемо Вовком i Вовчим сином. І Ми знаемо, що ти походиш вiд могутнього племенi, i були гордi вiтати тебе за гостя на потлачi, проте лосось не пара моржевi, так само Крук не пара Вовковi.

– Неправда! – скрикнув Макензi. – Я бачив Крукових дочок у Вовчих таборах – у Мортiмера, в Треджiдга й у Бернебi; вони прийшли до iхнiх вiгвамiв два кригоплави тому. І я чув ще й про iнших, хоча на власнi очi iх не бачив.

– Ти правду кажеш, сину мiй, але то погана злука, однаково, що спарувати воду з пiском або снiжинку з сонцем. А ти, бува, не зустрiчав Мейсона та його скво? Нi? Вiн перший iз Вовкiв прийшов десять кригоплавiв тому. І з ним був велетень, гнучкий, як лоза, i дужий, як ведмiдь, а серце мав, як лiтнiй мiсяць уповнi. Його…

– Та це ж Мелмют Кiд! – перебив Макензi, пiзнаючи з опису добре вiдому в пiвнiчних краях постать.

– Так, це вiн, велетень. Але чи не бачив ти Мейсоновоi скво? Вона була рiдна сестра Заринщина.

– Нi, ватаже, але я чув про неi. Мейсон… далеко, далеко на пiвночi ялина, снiгом i роками обтяжена, роздавила його. Та його кохання було велике, й вiн мав багато золота. Жiнка взяла золото, взяла сина, що чоловiк iй залишив, i подалася в довгу мандрiвку, а через безлiч снiв прибула до землi, де й узимку свiтить сонце. Там вона живе й досi. Там немае анi кусючого морозу, анi снiгу, там улiтку опiвночi не свiтить сонце i нема темряви в зимовi полуднi.

Прийшов другий посланець кликати ватага на раду й перепинив iхню мову. Макензi, виштовхуючи його в снiг, скинув оком надвiр i помiтив, що перед вогнищем похитуються постатi, почув ритмiчний спiв чоловiчих басiв i зрозумiв, що то шаман роздмухуе гнiв свого народу. Не можна було гаятись далi. Вiн знов обернувся до ватага.

– Слухай! Я хочу взяти твою дочку. А ось глянь! Тютюн, чай, багато мiрок цукру, теплi укривала, хустки гарнi й великi; а оце справжня рушниця й багато куль до неi та пороху.

– Нi, – вiдповiв старий, перемагаючи спокусу, що охопила його на вигляд таких скарбiв, розкладених перед ним. – Он там зiбрався мiй люд, i вiн не хоче, щоб я вiддавав тобi дочку.