скачать книгу бесплатно
– Жовте Ікло? – спитав Макензi.
– Нi, того клаповухого.
– До бiса! Таж вiн був здоровий!
– Вийди подивися.
– А врештi, воно й краще. Я таки боявся, що вiн заслабне. Сьогоднi вранцi вернувся Жовте Ікло i добряче покусав його, та й мене мало не повдовив: кинувся на Зарински, але вона метнула йому спiдницею межи очi й викрутилася. Тiльки того, що порвала спiдницю та добре викачалася у снiгу. А вiн знов забiг до лiсу. Гадаю, що вже не вернеться. В тебе теж загинули якi-небудь собаки?
– Один, найкращий з усього запрягу. Шукум. Сьогоднi вранцi почав кидатися на всiх, але не наробив багато лиха. Напав на собак Ситки Чарлi, i вони розтягли його по всьому шляху. А тепер двое з них сказилося i втекло; як бачиш, вiн зробив свое. Коли ми чогось не вигадаемо, то до весни лишиться мало собак.
– І людей теж.
– Як то? З кимось сталося лихо?
– Бетлз i Мак-Фейн посперечалися, а тепер зiйдуться бiля ополонки, щоб докiнчити суперечку.
Йому докладно розповiли пригоду. Мелмют Кiд звик, що товаришi його завжди слухаються, i взявся владнати цю справу. Вiн швидко вигадав, як виплутатися з халепи, i пояснив свiй план товаришам; тi пообiцяли неодмiнно виконати всi його настанови.
– Отже, ви бачите, – закiнчив вiн, – що ми не позбавляемо iх змоги битися, а однак, я гадаю, що вони самi не захочуть, як зметикують, до чого йдеться. Життя – то гра, а люди грачi. Вони гратимуть на все, коли е хоч один шанс на тисячу виграти. Але позбавте iх того одного шансу, й вони не гратимуть.
Вiн удався до начальника поста:
– Вiдмiряй-но менi три сажнi найкращого пiвдюймового манiльського мотуза. Ми встановимо такий прецедент, що люди Сороковоi Милi повiк будуть його пам’ятати, – пророкував Кiд. Потiм, обкрутивши мотуза навколо руки, повiв своiх товаришiв до ополонки саме вчасно, щоб зустрiти супротивникiв.
– Яке, в чорта, вiн мав право приплутувати до цiеi справи мою дружину? – загримiв Бетлз, коли товаришi спробували вмовити його. – Це зовсiм нi до чого не приходилося, – заявив вiн рiшуче. – Це зовсiм нi до чого не приходилося, – проказував вiн раз у раз, ходячи сюди й туди та пiджидаючи Лона Мак-Фейна.
У Лона ж Мак-Фейна обличчя палало, а рот не стулявся: вiн зухвало кидав виклик церквi.
– Коли так, панотче, – кричав вiн, – коли так, то я залюбки загорнуся в полум’яну ковдру й ляжу на постiль iз жару. Але нiхто не скаже, що Лоновi Мак-Фейну завдали брехнi, а вiн облизнувся й навiть вухом не повiв! І не треба менi вашого благословення. Я хоч i неотесаний, але серцем вiдчуваю, що добре, а що зле.
– Тож це не серце, Лоне, – зауважив панотець Рубо, – це гординя спонукала тебе пiдняти руку на свого ближнього.
– Це вже вашi французькi вигадки, – вiдказав Лон. І потiм, повертаючись iти, спитав: – А ви вiдправите панахиду, коли менi не пофортунить?
Але священик тiльки всмiхнувся. Вiн i собi повернувся й рушив у напрямку бiлоi замерзлоi рiчки. До ополонки провадила втоптана стежка зi ступiнь завширшки. Обабiч лежав глибокий, пухкий снiг. Люди йшли один за одним, мовчки, а священик у чорнiй сутанi надавав походовi урочистого, похоронного вигляду. Як на Сорокову Милю, то це був теплий зимовий день; обважнiле небо нависло низько над землею, а живе срiбло показувало незвичний рiвень – двадцять градусiв пiд нулем. Але це тепло не тiшило. Навiть високо вгорi вiтер анi кивав, i хмари зависли нерухомо, похмуро, вiщуючи раннiй снiгопад. А байдужа земля, скована зимовою сплячкою, не готувалася його зустрiчати.
Коли прийшли до ополонки, Бетлз, походжаючи, очевидно, знов мовчки обмiрковував сварку, бо на закiнчення вигукнув свое: «Це зовсiм нi до чого не приходилося!» А Лон Мак-Фейн похмуро мовчав. Гнiв так душив його, що вiн не мiг говорити.
А все ж у тi хвилини, коли вони не думали про сварку, то обое дивувалися на своiх товаришiв. Вони сподiвалися, що iм чинитимуть опiр, i ця мовчазна згода ображала iх. Здаеться, можна було бiльшого сподiватися вiд близьких людей, i обидва в душi почувалися наче скривдженими й обурювалися тим, що стiльки друзiв без единого слова протесту вийшли подивитися, наче на свято, як вони стрiлятимуть один одного. Видно, небагато вони були вартi в громадi. Якось дивно поводилися iхнi товаришi, аж не вiрилося.
– Станьмо спина до спини, Девiде. Чи досить буде п’ятдесяти крокiв, чи, може, подвоiти вiдстань?
– Досить, – хижо вiдрубав Бетлз.
Але новий манiльський мотуз, що був не на виднотi, а так собi недбало обкручений на руцi в Мелмюта Кiда, привабив меткий iрландцiв погляд i сповнив його тривогою.
– А нащо тобi мотуз?
– Швидше! – Мелмют Кiд глянув на свого годинника. – У мене дома повна пiч хлiба, i я не хочу, щоб вiн запався. Та й ноги менi мерзнуть.
Іншi чоловiки, хто як, теж виявляли свою нетерплячку.
– Але ж нащо цей мотуз, Кiде? Вiн зовсiм новий, хiба ж твiй хлiб такий важкий, щоб витягати його мотузом?
Бетлз цю хвилину озирнувся. Панотець Рубо, що саме розкумекав, до чого йдеться, затулив рота рукавицею, ховаючи посмiшку.
– Нi, Лоне, це мотуз на людину. – Мелмют Кiд, як треба, умiв справити враження.
– На яку людину? – Бетлз теж зацiкавився мотузом.
– На другу людину.
– Яку ще другу?
– Слухай, Лоне, i ти теж, Бетлзе! Ми обмiркували вашу дрiбну сварку й ось що врадили. Спиняти вас ми не маемо права…
– Ще б пак!
– І не збираемося. Зате можемо зробити iнше… i зробимо. Зробимо так, щоб цей поединок не повторився в iсторii Сороковоi Милi, щоб вiн став за приклад для всiх чечако, що простують сюди Юконом. Хто зостанеться живий, того повiсимо на найближчому деревi. А тепер гайда!
Лон недовiрливо усмiхнувся, а потiм обличчя йому прояснiло.
– Мiряй, Девiде, п’ятдесят крокiв, тодi обернемось i стрiлятимемо, доки один iз нас упаде мертвий. Сумлiння не дозволить iм таке зробити. Той янкi нас тiльки лякае.
Вiн рушив, задоволено всмiхаючись, але Мелмют Кiд спинив його:
– Лоне! Давно ти мене знаеш?
– Та вже давненько.
– А ти, Бетлзе?
– П’ять рокiв буде в червневу повiдь.
– Ну, а чи пригадуете ви такий випадок, щоб я не дотримав слова? Чи, може, вiд iнших чули про таке?
Обидва похитали головами, намагаючись зрозумiти, до чого воно йдеться.
– Значить, на мое слово можна покластися?
– Як на боргове зобов’язання, – мовив Бетлз.
– Воно таке ж певне, як надiя на спасiння душi, – швидко додав Лон Мак-Фейн.
– Ну, то слухайте! Я, Мелмют Кiд, даю свое слово, – а ви знаете, чого воно варте, – коли скiнчиться поединок, то не мине й десяти хвилин, як той, хто живий лишиться, повисне на мотузi. – Вiн вiдступився назад, як колись, може, вiдступився Пiлат, умивши руки.
Люди з Сороковоi Милi стояли мовчки. Небо спустилося ще нижче, сиплячи на землю кристалiчну хмару снiжинок – маленькi геометричнi фiгурки, прекраснi й ефемернi, як подих, що iм, однак, судилося iснувати аж до повороту сонця з пiвденноi мандрiвки. І Бетлзовi, i Лоновi не раз доводилося ризикувати, ризикувати з прокльонами або з жартом на устах, але з непохитною вiрою в Щасливий Випадок. Проте в цiй грi такого Випадку не могло бути. Вони вдивлялися в Кiдове обличчя, але це було все одно, що вдивлятися в обличчя сфiнксове. Минали напруженi хвилини, i iм дедалi дужче хотiлося заговорити. Нарештi собаче виття порушило тишу; воно долинало звiдти, з Сороковоi Милi. Сумне виття гучнiшало, воно аж серце роздирало, а тодi довгим скиглiнням завмерло в далечинi.
– А хай тобi трясця! – Бетлз пiдвiв комiра своеi куцини й безпорадно озирнувся навкруги.
– Славну гру закрутив ти, Кiде! – вигукнув Лон Мак-Фейн. – Усi прибутки закладовi, й анiчогiсiнько гравцевi. Сам диявол не вигадав би такоi штуки, i хай менi грець, як я вплутаюсь у неi.
Коли мешканцi Сороковоi Милi видиралися на вкритий льодом берег вирубаними в кризi схiдцями, а потiм iшли вулицею до поста, то дехто, нiби кашляючи, тамував смiх, а дехто пiдморгував, удаючи, що струшуе снiг, який налип на вiях. Але собака завив протягло й погрозливо вже десь ближче. За рогом зойкнула якась жiнка й гукнула: «Вiн сюди бiжить!» Потiм до гурту прискочив якийсь iндiянський хлопець та кiлька зляканих собак, що мчали так, наче за ними сама смерть гналася. Слiдом бiг Жовте Ікло з наiжаченою шерстю, як сiра блискавка. Всi, окрiм янкi, сипонули врозтiч. Індiянський хлопець спiткнувся й упав. Бетлз спинився, схопив хлопця за полу й кинувся до стосу дров, куди вже видряпалися iншi чоловiки. Жовте Ікло вернувся назад, переслiдуючи якогось пса. Той пес, не скажений, але збожеволiлий зi страху, втiкаючи, збив Бетлза з нiг i помчав угору вулицею. Мелмют Кiд вистрiлив у Жовте Ікло. Скажений собака перекрутився в повiтрi, впав на спину, тодi знову скочив на ноги й одним стрибком здолав пiв дороги до Бетлза. Але не досяг його.
Бо Лон Мак-Фейн зiскочив зi стосу дров i схопив собаку на льоту. Вони покотилися; Лон, випроставши руку, тримав собаку за горло, щоб уберегтися вiд смердючоi слини, що бризкала йому в обличчя. Тодi Бетлз iз револьвером у руцi, вигодивши слушну мить, спокiйно поклав край боротьбi.
– Оце була чесна гра, Кiде, – зауважив Лон, пiдводячись i струшуючи снiг iз рукавiв. – І я узяв свое.
Увечерi, тимчасом як Лон Мак-Фейн, надумавши вернутися в лоно церкви, простував до хатини панотця Рубо, Мелмют Кiд довго розмовляв про цю дрiбну подiю.
– Невже ти б зробив таке? – чiплявся до нього Макензi.
– Якби вони здумали стрiлятися? Хiба я коли порушував свое слово?
– Та нi, не в тiм рiч. Вiдповiдай на запитання. Чи зробив би?
Мелмют Кiд пiдвiвся й сказав:
– Вiдлюдьку, я сам себе весь час питаю про це.
– Ну й що?
– Та ось i досi не знаю, що вiдповiсти.
У ДАЛЕКІЙ КРАЇНІ
Коли людина мандруе в далеку краiну, iй доводиться забувати чимало з того, до чого вона звикла, i пристосовуватися до нових життевих обставин. Вона мусить вiдмовитись вiд колишнiх iдеалiв, зректися колишнiх богiв, а часто й переробити закони моралi, що досi керували ii поведiнкою. Тому, хто мае протеiвську[5 - Протей – у грецькiй мiфологii морський бог, що мiг на свою волю змiнювати власний вигляд.] здатнiсть принатурюватися, новина такоi змiни може навiть бути за джерело втiхи; але тому, хто вже затвердiв у звичках, присвоених змалку, гнiт iншого оточення – нестерпучий; вiн страждае тiлом i душею серед нових обмежень i нiяк не годен iх збагнути. Це страждання раз у раз даеться взнаки, штовхае людину на злочини й призводить до всiлякого лиха. Тому, хто не може призвичаiтись до нових умов життя, краще повернути до своеi краiни; якщо вiн загаеться, то неодмiнно загине.
Людина, що скидаеться вигод староi цивiлiзацii заради юноi дикостi i первiсноi простоти Пiвночi, може сподiватися талану оберненопропорцiйно до кiлькостi та якостi своiх безнадiйно вкорiнених звичок. Вона незабаром виявить, коли взагалi на щось здатна, що матерiальнi вигоди важать менше. Легко змiнити добiрнi страви на грубу iжу, зграбнi шкуратянi черевики на м’якi безформнi мокасини, пухову постiль – на снiгову. Але дуже важко навчитися належно ставитись до всiх речей, i особливо до своiх товаришiв. Чемнiсть звичайного життя така людина мусить змiнити на альтруiзм, поступливiсть i терпимiсть. Так, i тiльки так може вона здобути коштовну перлину – справжню дружбу. Не конче казати: «Дякую», – вона мусить довести свою вдячнiсть вчинками. Радше б мовити, вона мусить заступити слово – вчинком, а букву – духом.
Як тiльки чутка про арктичне золото дзвоном пiшла по всьому свiтi й принада Пiвночi захопила серця людей, Картер Везербi покинув свое тепленьке мiсце в конторi, переписав половину заощаджень на жiнку, а за решту купив усе потрiбне до подорожi. З натури вiн не був романтик, комерцiйна неволя задавила в ньому всi високi поривання – просто вiн утомився вiд буденноi мотанини й хотiв раз добряче ризикнути, сподiваючись, звiсно, на вiдповiднi прибутки. Вiн так само, як багато iнших дурнiв, понехтував старими, випробуваними дорогами, що ними пiонери Пiвночi мандрували вже рокiв iз двадцять, i поспiшив навеснi до Едмонтону, де, на свое нещастя, прилучився до одного гурту шукачiв золота.
Власне, нiчого надзвичайного не було в тiй компанii. Метою ii, так само, як i всiх iнших гуртiв, був Клондайк. Але шлях, що ним вона поклала собi йти до тiеi мети, забивав дух навiть найодважнiшим тубiльцям, якi змалку звикли до лихих примх Пiвнiчного Заходу. Здивував той шлях навiть Жака Батiста, сина iндiянки з племенi чiпева й заволоки француза (його перший крик пролунав у вiгвамi з оленячих шкур на пiвнiч од шiстдесят п’ятоi паралелi, i його вгамовували смачною куклою з сирого сала). Хоча вiн i найнявся за провiдника й згодився довести iх аж до вiчного льоду, але зловiсно хитав головою, коли в нього питали поради.
А нещаслива зiрка Персi Касферта, мабуть, саме тодi сходила, бо вiн теж прилучився до цiеi компанii аргонавтiв. Вiн був звичайна собi людина, мав солiдний рахунок у банку i таку ж саму солiдну освiту, а цим багато сказано. Йому не було жодноi рацii вплутуватися в ту авантюру, анiякiсiнькоi, якщо не брати на увагу його надмiрноi сентиментальностi. Помилково вважав вiн ii за справжню романтику та нахил до пригод. Іншi люди теж не раз припускалися такоi помилки i потiм гiрко за неi розплачувалися.
Перший подих весни застав гурт на Лосевiй рiчцi; скоро зiйшла крига, мандрiвцi рушили вниз за течiею. То була iмпозантна флотилiя, бо й спорядження мали багато та й провадив ii цiлий загiн лихоi слави метисiв iз жiнками й дiтьми. День у день надсаджувалися вони на човнах i каное, воювали з комарами та iншою комашнею або ж прiли та лаялися, тягаючи човни волоком. Тяжка праця розкривае людську душу аж до самоi глибини; i не встигли вони поминути озера Атабаску, як кожен iз того гурту виявив свою правдиву натуру.
Картер Везербi й Персi Касферт обидва були буркуни й ледарi. Кожен iз них бiльше скаржився на рiзнi невигоди, нiж увесь гурт укупi. Анi разу не запропонували вони своiх послуг, хоч у таборi було повно всякоi дрiбноi роботи. Чи то малося вiдро води принести, чи зайвий оберемок дров нарубати, чи посуд перемити та перетерти, чи щось пошукати серед речей – зараз тi нiкчемнi паростки цивiлiзацii знаходили в себе звихи або нариви, що iх треба було негайно лiкувати. Вони першi лягали спати, коли ще була сила нескiнченоi роботи; останнi вставали вранцi, коли вже всю роботу перед дорогою попорано, а снiданок ще не починався. Вони першi сiдали iсти, проте були останнi, коли доводилося готувати страву. Першi загарбували кращi шматки й останнi помiчали, що захопили чужу пайку. Гребучи веслами, вони примудрялися лише черкати воду, а човен плив собi за течiею. Вони гадали, що нiхто того не завважуе, але товаришi лаяли iх нишком i щодалi бiльше ненавидiли, а Жак Батiст одверто глузував iз них i проклинав з ранку до вечора. Але Жак Батiст не був джентльмен.
Коло Великого Невiльничого озера вони закупили собак iз Гудзоновоi затоки, i човни ще глибше занурилися у воду пiд тягарем сушеноi риби й пемiкана[6 - Пемiкан – iндiянська страва з оленячого м’яса та ягiд.]. Та все одно швидкi води Макензi легко понесли iх до просторiв Безплiдноi Землi. Дорогою вони обстежували кожен струмок, що давав хоч якусь надiю, але золота мара тiкала вiд них далi й далi на пiвнiч. Бiля Великого Ведмежого озера, пригнiченi звичайним страхом перед невiдомими землями, провiдники почали тiкати. А у Фортi Доброi Надii останнi з них i найвiдважнiшi повернули своi човни проти небезпечноi течii, згинаючись пiд опором кодоли. Зостався самий Жак Батiст. Хiба ж вiн не пообiцяв мандрувати аж до вiчного льоду?
Тепер вони дедалi частiше зверталися до брехливих карт, що iх накреслено здебiльше на пiдставi чуток. Знали, що треба поспiшати, бо вже минуло лiтне сонцестояння й насувала арктична зима. Обiйшовши понад берегом затоку, де Макензi вливалася в Льодовитий океан, вони повернули до гирла рiчки Лiтл-Пiл. Потiм почалася тяжка дорога проти води, i обидва ледарi поводилися ще гiрше, нiж досi. Мусили тягти човни на кодолах, штовхати жердинами й переносити через пороги та переправи – цих тортур було досить, щоб викликати в одного глибоку огиду до ризикованих учинкiв, а другому промовисто показати, чим насправдi е пригодницька романтика. Одного разу вони збунтувались, але коли Жак Батiст почав iх лаяти останнiми словами, вони принишкли, мов хробаки. Тодi метис налупцював iх обох, i побитих та скривавлених, поставив до працi. Уперше в життi iм довелося скуштувати твердоi руки.
Залишивши своi човни коло верховин рiчки Лiтл-Пiл, вони згаяли решту лiта на те, щоб здолати вододiл мiж Макензi та Вест-Ретом. Невеликий струмок Вест-Рет був притокою рiчки Поркюпайн, що впадала до Юкону там, де цей великий водний шлях Пiвночi перетинав полярне коло. Але вони програли в перегонах iз зимою: якось iхнi плоти застрягли серед товстого шереху, i довелося похапцем вивантажувати все добро на берег. Тоi ночi рiчка кiлька разiв замерзала й скресала; на ранок мороз скував ii зимовим сном.
– Мабуть, звiдси тiльки яких чотириста миль до Юкону, – зважив Слоупер, вимiряючи нiгтем великого пальця масштаб на картi.
Нарада, що на нiй обидва ледарi тiльки нарiкали й охкали, вже доходила до кiнця.
– Тут був пост Гудзоновоi затоки, але то давно, не тепер, – сказав Жак Батiст.
Його батько, що служив у Хутрянiй компанii, колись бував у цих краях i вiдморозив собi два пальцi на ногах.
– Здурiв, чи що? – вигукнув хтось iз гурту. – Невже бiльше не буде бiлих людей?
– Не буде, – впевнено мовив Слоупер. – Проте вiд Юкону до Доусона лише п’ятсот миль, а звiдси близько тисячi.
Везербi й Касферт застогнали в один голос:
– Скiльки ще доведеться iхати, Батiсте?
Метис на хвилину замислився.
– Якщо працюватимем, як чорти, й нiхто не викручуватиметься вiд роботи – то десять, двадцять, сорок, п’ятдесят день. А з цими дiтьми (вiн показав на лежнiв) нiчого певного не знати. Може, тодi аж доiдемо, як пекло замерзне, а може, й нiколи.
Усi вiдклали лижви й мокасини, що iх наготовляли. Хтось покликав вiдсутнього товариша, i той з’явився на порозi староi хатини, коло якоi вони стояли табором. Та хатина була такою самою загадкою, як i всi iншi слiди людини на безмежних просторах Пiвночi. Не вiдомо було, коли й хто ii збудував. Двi могили бiля входу з високими крем’яними горбиками, може, ховали в собi таемницю тих колишнiх мандрiвцiв. Але чия ж рука наклала камiння?
Настала ждана мить. Жак Батiст кинув налагоджувати упряж i прив’язав неслухняного собаку до кiлка, заткнутого в снiг. Кухар, мовчки протестуючи проти перерви в роботi, всипав жменю бекону в горщик, де варилися боби, i теж нашорошив вуха. Слоупер пiдвiвся на ноги. Його постать кумедно контрастувала с обома ледарями, на вигляд цiлком здоровими. Вiн був жовтий i виснажений, бо прибився сюди з якоiсь малярiйноi ями в Пiвденнiй Америцi, але не втратив охоти до мандрiв i мiг ще працювати, як iншi. Важив вiн, разом зi своiм важким мисливським ножем, мабуть, якихось дев’яносто фунтiв, а сивувате волосся свiдчило, що молодощi його вже минули. Везербi або Касферт мали вдесятеро сильнiшi, анiж у нього, пружнi молодi м’язи, а проте iм годi було за ним встигнути. Цiлий день Слоупер пiдбивав дужчих за себе товаришiв на тисячомильну подорож, таку страшну й жорстоку, що ii ледве може уявити собi людина. В ньому втiлилася невтомнiсть його раси, а одвiчна тевтонська упертiсть, поеднана з кмiтливiстю й жвавiстю янкi, змушувала його тiло коритися духовi.
– Усi, хто згоден iхати собаками, як тiльки замерзне рiчка, нехай скажуть – згода.
– Згода! – пролунало вiсiм голосiв. Тi голоси потiм не раз проклинали свою долю, долаючи сотнi миль тяжкоi дороги.
– Хто не згоден?
– Я! – вперше ледарi з’едналися без жодних компромiсiв задля особистоi вигоди.
– То як же ми зробимо? – спитав Везербi зухвало.
– Бiльшiсть, хай вирiшуе бiльшiсть! – загукала решта гурту.
– Я знаю, що наша подорож може не вдатися, коли ви не поiдете, – сказав солодко Слоупер, – але гадаю, як ми добре постараемося, то якось уже дамо собi раду без вас. Що ви на це скажете, хлопцi?
Зiбранi гучно привiтали таку ухвалу.
– Але стривайте, – несмiливо почав Касферт, – що ж менi робити?
– Може, поiдеш iз нами?
– Нi…
– Ну, то чорт iз тобою, роби, що хочеш, яке нам дiло!
– Порадься зi своiм слинявим приятелем, – запропонував валькуватий дакотянин, показуючи на Везербi. – Я певен, що коли треба буде куховарити або збирати паливо, вiн дасть тобi добру пораду.
– Отже, на цьому й станемо! – закiнчив Слоупер. – Ми рушаемо завтра i спинимось табором за п’ять миль, щоб перевiрити, чи все до ладу, та згадати, чи не забули ми тут чого.
