скачать книгу бесплатно
– Нi, нi! Не треба битися, Клайде! Обiцяй менi.
– Гаразд! То я лише скажу хлопцям прогнати його з дiлянки. Вони бачили, як вiн поводився з тобою, та й самi не дуже люблять його.
– Ой нi, не треба! Не роби йому боляче.
– А що ж? Спокiйно дивитися, як вiн забере тебе в мене на очах?
– Нi-i, – стиха мовила вона, нiжно гладячи його руку.
– Ну, то дай менi самому впоратися з ним i нi про що не турбуйся. Будь певна, я його не покалiчу. Вiн страх як клопотався, болiло тебе чи нi! Ми не заiжджатимемо до Доусона. Я перекажу, щоб двое хлопцiв налагодили човна й вiдвели до Юкону. А ми перейдемо через перевал i спустимося рiчкою Індiяною iм назустрiч. Потiм…
– Що потiм?
Їi голова схилилася до нього на плече. Їхнi голоси перейшли в тихий шепiт, кожне слово було пестощi. Єзуiт нервово засовався на ослонi.
– Що потiм? – знову спитала вона.
– Потiм очепами поженемо човна вгору, перетнемо пороги Бiлого Коня i Квадратовий яр…
– Ну?
– А далi рiчкою Шiстдесята Миля, потiм будуть озера, Чiлкут, Дая, а там уже й Солона Вода.
– Але ж, любий, я не вмiю пiдпирати човна.
– Дурненька! Я ж вiзьму Ситку Чарлi, вiн знае, кудою слiд плисти i де найкраще спинятися. Вiн найкращий мандрiвник з усiх, кого я бачив, дарма, що iндiянин. Тобi доведеться лише сидiти в човнi, спiвати пiсень i грати роль Клеопатри, та ще вiдганяти… хоча нi, нам пощастило: комарiв ще немае.
– А що ж далi, мiй Антонiю?
– А далi пароплав, Сан-Франциско й цiлий свiт! Нiколи вже ми не повернемося в цю прокляту дiрку. Подумай собi! Цiлий свiт, i вибирай з нього, що хочеш! Я свою пайку продам. Ми ж дуже багатi. Волдвортiв синдикат дасть менi пiвмiльйона за те, що лишилося в землi, та ще вдвiчi стiльки я маю в нарiнку i в сейфах компанii. Поiдемо в Париж на всесвiтню виставку. Навiть до Єрусалима, якщо захочеш. Купимо палац в Італii, i ти досхочу гратимеш у ньому Клеопатру… Нi, ти будеш Лукрецiя, Актея або ще хтось, як схоче твое серденько. Тiльки гляди, не…
– Цезарева дружина понад усякi пiдозри.
– Звiсно, але…
– Але я не буду дружиною твоею, любий, так?
– Я не це хотiв сказати.
– Але ти все одно любитимеш мене як дружину i нiколи, нiколи не… Ох, я знаю, ти будеш такий самий, як i iншi чоловiки. Тобi обридне i… i…
– Як ти можеш? Я…
– Обiцяйся менi.
– Авжеж, обiцяюся!
– Ти так легко це кажеш, любий. Звiдки ти можеш бути певний? А я? Я так мало можу тобi дати, а все ж так багато… О Клайде! Обiцяйся, що нiколи не кинеш мене!
– Ну от! Надто рано ти починаеш сумнiватися. Адже сказано: «Доки смерть нас не розлучить».
– Гай-гай, я вже раз казала такi слова… йому, а тепер…
– А тепер, моя кохана, бiльше не муч себе такими розмовами. Звiсно, я нiколи, нiколи не…
І вперше iхнi тремтячi уста зiйшлися. Панотець Рубо дивився крiзь вiкно на дорогу, але врештi не витримав. Вiн кахикнув i озирнувся.
– Тепер ваша черга, панотче!
Вортонове обличчя сяяло вогнем першого поцiлунку. В голосi його бринiла певнiсть у свою перемогу. Вiн не мав жодного сумнiву, чим скiнчиться iхня розмова. Так само була певна й Грейс, бо усмiх грав у неi на устах, як вона глянула на священника.
– Дитино моя, – почав той, – серце менi краеться з жалю до вас. Ваша мрiя чудова, але вона не може справдитися.
– А то через що, панотче? Я ж погодилася.
– Ви самi не знаете, що робите. Ви не подумали за присягу, що ii склали перед богом тому, кого назвали своiм чоловiком. Мiй обов’язок нагадати вам тепер про святiсть такоi обiтницi.
– А як я розумiю ii святiсть i все ж вiдмовляюся вiд неi?
– Тодi бог…
– Який бог? Бог у мого чоловiка такий, що я не можу його визнавати. Отже, е багато богiв.
– Дитино! Не кажiть такого! Ох! Ви так не думаете, я розумiю. В мене теж були такi хвилини. – На мить вiн перелинув у свою рiдну Францiю, i жiнку, що сидiла перед ним, заступила iнша, з задуманим обличчям i сумними очима.
– Що ж, панотче, виходить, мiй бог покинув мене? Я не грiшнiша за iнших жiнок. Я тяжко горювала з ним, за що ж я маю страждати й далi? Чому менi не зазнати хоч трошки щастя? Я не можу, я не хочу вертатися до нього!
– Не бог покинув вас, а ви покинули бога. Вернiтеся. Здайтеся на його волю, i темрява зникне. О дитино моя…
– Нi, шкода й мови. Як я собi постелила, так i висплюся. Я не повернуся. А якщо бог мене покарае, то вже якось витерплю його кару. Ви цього збагнути не можете. Ви ж не жiнка.
– Моя мати була жiнка.
– Так, але…
– І Христос народився вiд жiнки.
Вона не вiдповiла. Запала мовчанка. Вортон нетерпляче смикав вуса й поглядав на дорогу. Грейс сперлася лiктем на стiл, на обличчi ii написана була рiшучiсть. Усмiх зник. А панотець Рубо розпочав з iншого боку.
– У вас е дiти?
– Колись я хотiла iх мати, але тепер нi. І я рада, що нема.
– А мати?
– Мати е.
– Вона вас любить?
– Так.
Вона вiдповiла пошепки.
– А брат? Нi, це не те, вiн чоловiк. А сестра е?
Вона, тремтячи, кивнула головою.
– Молодша? На багато?
– На сiм рокiв.
– І ви добре все зважили? Подумали про них? Про свою матiр? І свою сестру? Вона стоiть на порозi свого жiночого життя, i ваш нерозважний вчинок може мати велику вагу для неi. Чи ви могли б пiти до неi, подивитися на ii свiже молоде личко, взяти ii руку в свою, притулитися своею щокою до ii щоки?
На цю мову iй в уявi постали такi живi образи, що вона не витримала.
– Годi! Годi! – закричала Грейс i зiщулилася, як собака пiд батогом.
– Вам доведеться зважити на все це; то краще зважте тепер, завчасу.
У поглядi його свiтилося глибоке спiвчуття, але вона того не бачила, обличчя ж його, тремтячи з нервового напруження, було незламне. Опанувавши себе, насилу стримуючи сльози, вона пiдвела голову.
– Я подамся далеко. Вони нiколи мене не побачать i врештi забудуть. Я немов умру для них. І… i я поiду з Клайдом… сьогоднi.
Здавалося, що вже на тому кiнець. Вортон ступив наперед, але священник звiв руку й спинив його.
– Ви хотiли мати дiтей?
Грейс мовчки кивнула головою.
– І просили iх у бога?
– Часто.
– А тепер ви подумали, що станеться, коли ви народите дитину?
Панотець Рубо зиркнув на чоловiка, що стояв бiля вiкна.
На мить обличчя iй засяяло, але вiдразу згасло. Вона збагнула, що той мае на думцi. Вона звела руки, благаючи пожалiти ii, але священник повiв далi:
– Чи ви можете уявити собi невинне немовля в себе на руках? Хлопчика. Бо свiт не такий суворий до дiвчини. Та вже саме молоко у ваших грудях обернеться на жовч! А могли б ви бути гордi й щасливi з вашого сина, знаючи, що iншi дiти…
– О, майте милосердя! Досить!
– Все на дитинi окошиться…
– Мовчiть! Мовчiть! Я вернуся! – вона впала йому до нiг.
– Дитина ростиме, не вiдаючи нiчого поганого, аж одного дня iй люди кинуть в обличчя страшне слово…
– Ох, боже мiй! Боже мiй!
Грейс голосила на пiдлозi. Священник зiтхнув i пiдвiв ii на ноги. Вортон кинувся до неi, та вона порухом спинила його.
– Не пiдходь до мене, Клайде! Я вертаюся.
Сльози котилися iй по обличчю, але вона не втирала iх.
– Пiсля всього?! Ти не пiдеш! Я тебе не пущу!
– Не зачiпай мене! – Вона затремтiла й вiдступилася назад.
– Нi! Ти моя! Чуеш! Ти моя! – вигукнув Вортон, а потiм напався на священника. – І що з мене за дурень, дозволити вам ляпати казна-що! Дякуйте своему боговi, що ви духовна особа, а то б я вам… Що, скористалися своiм панотцевим правом? Ну, а тепер iдiть геть iз мого дому, а то я можу забути, хто ви!
Панотець Рубо вклонився, взяв ii за руку й рушив до дверей. Але Вортон став на дорозi.
– Грейс! Ти казала, що кохаеш мене?
– Казала.
– І тепер кохаеш?
– Так.
– Скажи ще раз.
– Я кохаю тебе, Клайде, кохаю.
– Ну що, панотче, – гукнув вiн. – Ви чули, що вона казала, i все ж ведете ii назад, де на неi чекае пекло, де iй доведеться щохвилi брехати своему чоловiковi?
Але панотець Рубо раптом уштовхнув жiнку до другоi кiмнатки й зачинив дверi.
– Цитьте! – прошепотiв вiн до Вортона, недбало сiдаючи на стiлець.
– Пам’ятайте, що це задля неi! – додав вiн.
У хатинi аж загуло вiд брутального стуку в дверi, клацнула клямка, i ввiйшов Едвiн Бентам.
– Ви не бачили моеi дружини? – спитав вiн, як тiльки привiтався.
Двi голови хитнулися, що нi.
– Я помiтив, що ii слiди вiд нашоi хатини йдуть униз, – провадив вiн обережно. – А на дорозi вони зникли якраз навпроти стежки до вас.
Вони слухали його байдуже.
– І я… я думав…
– Що вона була тут? – загримiв Вортон.
