скачать книгу бесплатно
Священник утихомирив його поглядом.
– Ви, сину мiй, бачили, що ii слiди йдуть до цiеi хатини?
Хитрий панотець Рубо! Вiн ще годину тому добре затер слiди, як iшов сюди тою самою стежкою.
– Я добре не роздивлявся, я… – Вiн пiдозрiло зиркнув на дверi до другоi кiмнатки, а потiм запитливо на священника. Той похитав головою, але Бентам усе ще сумнiвався. Хутенько помолившись у думцi, панотець Рубо пiдвiвся.
– Якщо ви не вiрите, то… – вiн удав, нiби намiряеться вiдчинити дверi.
Священники не брешуть. Едвiн Бептам часто чув про це й вiрив, що так воно й е.
– Та я вiрю, панотче, – сквапно вiдповiв вiн. – Я лише дивуюся, куди це пiшла моя дружина й думав, що, може… Вона, певне, подалася до мiсiс Стентон, у Французьку ущелину. А погожа днина, правда? Ви чули новину? Борошно подешевшало, стало сорок доларiв за центнер. Кажуть, що чечако так i комашаться на рiчках. Але менi треба йти. Бувайте здоровi.
Дверi хряснули, i вони побачили крiзь вiкно, як Бентам попростував до Французькоi ущелини шукати своеi дружини.
Кiлька тижнiв пiзнiше, якраз пiсля червневоi поводi, двое людей вивели човна на середину рiчки i прив’язали його до пливучоi ялини. Линва натяглася, й легенький човник поплив за ялиною, як на буксирi. Панотцевi Рубо звелено залишити верхiв’я й вернутися до своеi смуглявоi пастви в Мiнуку. Там з’явилися бiлi люди, i iндiяни занехаяли рибальство й занадто часто вклоняються боговi, що хвилево оселився в численних темних пляшках. Мелмют Кiд теж мав справи на пониззi, отож i мандрували вони вкупi.
На цiлу Пiвнiч лише Мелмют Кiд знав достеменно цю людину, Поля Рубо. Тiльки перед ним священник скидав святобливу одежу i ставав звичайною людиною. Та й чому ж би нi? Вони добре знали один одного. Хiба ж вони не дiлилися останнiм шматочком рибини, останньою дрiбкою тютюну, останньою потаемною думкою на пустельних просторах Берингова моря, у згубних лабiринтах Великоi Дельти пiд час жахливоi зимовоi мандрiвки вiд мису Барроу до Поркюпайну?
Панотець Рубо сумовито попахкував старою подорожньою люлькою й дивився на червоне кружало сонця, що похмуро зависло над самим обрiем iз пiвночi. Мелмют Кiд накрутив свого годинника. Була саме пiвнiч.
– Нема чого журитися, друже! – Кiд, видно, провадив далi перервану розмову. – Бог напевне простить за таку брехню. Як сказав один поет, що завжди висловлюеться до речi:
Якщо ти чув слова ii признання,
То хай уста тобi скуе мовчання.
Коли брехня рятуе вiд загину, –
Бреши аж до останньоi хвилини!
Панотець Рубо вийняв з уст люльку й задумався.
– Той поет правду каже, але не це мучить мою душу. Брехня й кара за неi в руках божих, але… але…
– А що ж? Вашi руки чистi.
– Нi, Кiде. Я довго про це думав, але що е, те вже е. Я ж знав, який у неi чоловiк, i попри все змусив ii вернутися.
З лiсу на березi дзвiнко заспiвала вiльшанка, звiддалiк долинув голос курiпки, коло берега, чалапаючи по водi, зайшов у рiчку лось. А двое людей у човнi мовчки курили.
МУДРІСТЬ ПОДОРОЖНА
Ситка Чарлi доконав неможливого. Іншi iндiяни теж, може, не гiрше за нього знали мудрiсть подорожну, але тiльки Ситка Чарлi пiзнав мудрiсть бiлих людей, подорожню честь i закон. Однак те знання далося йому не за один день. Розумовi iндiянина важко узагальнювати, i аж коли фактiв набираеться багато й вони часто повторюються, вiн осягав iхне значення. Ситка Чарлi змалку крутився серед бiлих людей, а вирiсши, зважився пов’язати свою долю з ними, зрiкшись раз i назавжди свого народу. Поважаючи, майже обожнюючи могутнiсть бiлих людей i мiркуючи, звiдки вона береться, вiн не вiдразу збагнув ii таемничу силу – честь i закон. І, тiльки довгi роки нагромаджуючи досвiд, вiн, нарештi, з’ясував собi все до кiнця. Сам чужинець, вiн зрозумiв ii краще вiд бiлоi людини; сам iндiянин, вiн досяг неможливого.
А вiд цього повстала в ньому певна зневага до свого люду. Звiсно, вiн затаював ту зневагу, але тепер вона виливалася бурею рiзноманiтноi лайки, що сипалась на голови Ка-Чукте й Гоугi. Вони корилися йому, як пара кусливих собак, – занадто боязкi, щоб напасти, але занадто вовкуватi, щоб ховати своi iкла. На них було страшно глянути. Та й на Ситку Чарлi теж. Обличчя – сама лише шкiра та кiстки; вилицi iм укривали огиднi струпи, що вiд морозу трiскалися й знову стягувалися; з розпачу й голоду очi свiтилися похмурим вогнем. Людям у такому станi не можна довiряти, якщо вони не вiдають нi честi, анi закону. Ситка Чарлi це знав, отож десять ще днiв тому змусив iх покинути рушницi разом iз рештою таборового спорядження. Рушницi лишилися тiльки в нього й капiтана Епiнгвела.
– Гайда, розкладайте багаття, – наказав вiн, витягаючи коштовну коробку з сiрниками й клаптi сухоi березовоi кори.
