скачать книгу бесплатно
Санки рипiли пiдкованими крицею полозами, собаки надривалися в упряжi, що в нiй iм судилося й згинути. Жак Батiст спинився поруч Слоупера глянути востанне на ха- тину. З юконського димаря ледь курилося. Обидва ледарi стояли на порозi й дивилися, як рушив гурт.
Слоупер поклав руку метисовi на плече.
– Ти чув коли-небудь про кiлькенiйських котiв, Жаку? Той покрутив головою.
– Ну то слухай, хлопче. Колись кiлькенiйськi коти затiяли бiйку i билися доти, доки вiд них не лишилося й слiду: нi шкури, нi шерстi, нi пазурiв. Цi двое не люблять працювати. І не будуть працювати. Це вже напевне. Вони залишаються самi в хатинi на цiлу зиму – дуже довгу, темну зиму. От я й згадав про кiлькенiйських котiв.
Француз у Батiстi здвигнув плечима, але iндiянин у ньому промовчав. Однак порух то був красномовний, вiн таiв у собi пророцтво.
Спочатку в маленькiй хатинi все йшло гаразд. Неприемнi глузи товаришiв зробили Везербi й Касферта свiдомими обопiльноi вiдповiдальностi, що впала на них. Окрiм того, роботи було не так багато на двох здорових чоловiкiв. А вiдсутнiсть над ними жорстокоi руки, тобто бульдога-метиса, ще й додала iм охоти. Спершу кожен намагався випередити другого, i вони виконували дрiбну роботу так пильно, що коли б це побачили iхнi товаришi, якi тепер знемагали на Довгому Шляху, то й очi витрiщили б з дива.
Клопiт був iм абиякий. З трьох бокiв хатину оточував лiс, а в ньому палива було невичерпний запас. За п’ять ярдiв од дверей текла рiчка Поркюпайн, i досить тiльки прорубати в ii зимових шатах ополонку, як маеш джерело кришталево-чистоi i аж боляче холодноi води. Але невдовзi й цi нехитрi обов’язки iм набридли. Ополонка щоразу замерзала, i доводилося довго цюкати кригу сокирою. Невiдомi будiвники поклали в бiчнi стiни зрубу довшi колоди i спорудили позад хатини комору. Там золотошукачi склали частину своiх припасiв. Харчiв у коморi виявилося втричi бiльше, нiж годнi були з’iсти тих двое людей, що мали там жити. Але бiльшiсть тiеi живностi могла додати снаги й змiцнити м’язи, зате не лоскотала смаку. Правда, цукру там було аж надто для двох звичайних чоловiкiв, але цi двое були сливе як дiти. Вони швидко переконалися, який смачний окрiп, добряче пiдсолоджений цукром, i щедро поливали густим бiлим сиропом оладки з яблук, i намочували в ньому сухарi. Далi ще й кава, чай, i особливо сушенi овочi, дуже багато потребували цукру. Перша суперечка виникла в них з приводу цукру. А то дуже небезпечна рiч, коли двое людей, цiлком залежних одне вiд одного, заходять у сварку.
Везербi любив розводитись про полiтику, а Касферт, який звик одрiзувати купони й нiколи не цiкавився громадським добробутом, або нехтував цю тему, або потiшав себе рiзними ущипливими увагами. Але клерк був занадто тупий, щоб оцiнити вишуканi дотепи, i даремна витрата пороху дратувала Касферта. Вiн звик слiпити людей своiм блискучим красномовством i мучився через брак слухачiв. Для нього то була особиста образа, i вiн складав вину за це на свого пришелепуватого товариша.
Вони не мали нiчого спiльного, нiчого, що б iх рiднило – тiльки те, що доводилося жити вкупi. Везербi був клерк i за цiле життя не знав нiчого, крiм своеi канцелярii. Касферт був магiстр мистецтв, маляр-аматор, та ще й пробував хисту в письменствi. Один був чоловiк нижчого гатунку, який вважав себе за джентльмена, а другий був джентльмен i знав, що вiн джентльмен. З цього видно, що можна бути джентльменом i не мати бодай найменшого почуття товариськостi. Клерк був вульгарний i розпусний, а той – естет, i клерковi безкiнечнi розповiдi про любовнi пригоди, здебiльша вигаданi, впливали на надчутливого артиста, як сморiд iз каналiзацiйноi канави. Вiн мав клерка за брудну, некультурну худобину, що iй мiсце в гною зi свиньми, i казав йому це у вiчi; а той у вiдповiдь звав його лемiшкою й хрунем. Везербi нiзащо у свiтi не мiг би сказати, що означае «хрунь», але тим словом вiн осягав свою мету, а це, врештi, головне в життi.
Перебрiхуючи на кожнiй третiй нотi, Везербi годинами спiвав таких пiсеньок, як «Бостонський волоцюга», «Вродливий юнга», а Касферт аж плакав iз лютi i, не мiгши довше терпiти, тiкав надвiр. Але рятунку не було й там. На морозi довго не вибудеш, а в хатинi завбiльшки десять на дванадцять ярдiв, де стояли нари й груба, стiл та iншi речi, двом було тiсно. Вже сама присутнiсть одного була особиста образа для другого, i вони понуро мовчали, щораз упертiше й довше. У такi хвилини вони намагалися зовсiм не помiчати один одного, хоч зрiдка то той, то iнший скоса зиркав на сусiда й зневажливо кривив губи. І кожний про себе дивувався, як це Господь Бог мiг створити того другого.
Роботи було мало, й час спливав страшенно повiльно. Вiд цього вони, звичайно, дедалi ледачiли. Врештi вони стали млявi, наче соннi мухи, i не хотiли виконувати бодай найменшоi роботи. Одного ранку Везербi, знаючи, що його черга варити снiданок, вилiз iз-пiд коцiв i, поки його товариш ще хропiв, засвiтив каганця та розпалив у грубi. Вода в казанках замерзла, i в хатинi не було чим умитися. Але вiн не став чекати, поки вода вiдтане, а брудними руками порiзав на шматочки бекон i заходився знехотя готувати тiсто. Касферт прокинувся й тихцем стежив за ним. Його обурила неохайнiсть Везербi, вони страшенно полаялися й поклали надалi варити кожен окремо. За тиждень i Касферт знехтував ранiшне вмивання, хоч це не завадило йому з’iсти зi смаком снiданок, що вiн собi зготував. Везербi зловтiшно всмiхнувся. Згодом вони цiлком занехаяли дурну звичку вмиватися щоранку.
Коли запас цукру та iнших ласощiв почав меншати, то кожен iз них, боячись, щоб другий не з’iв бiльше за нього, став просто обжиратися. Це вадило не тiльки ласощам, а й людям. Без свiжоi городини й без руху кров iхня захирiла, i тiло вкрила огидна, червоняста висипка. Але вони не хотiли помiчати тiеi остороги. Потiм у них почали пухнути м’язи й суглоби, тiло почорнiло, а рот, ясна й губи неначе вкрилися густою сметаною. Нещастя не зближувало iх, навпаки, кожен зловтiшно слiдкував, як з’являлися в другого ознаки скорбуту.
Їм стало байдуже, що вони бруднi i втратили всяку пристойнiсть. Хатина зробилася як хлiв, постелi нiколи не перестелялися, ялинове гiлля на них нiколи не мiнялося. А все ж вони мусили вилiзати з-пiд коцiв, хоч як iм того й не хотiлося, бо мороз був невблаганний i груба вимагала багато палива. Волосся на головi в них закудлалося, обличчя позаростали, а одежа iхня викликала б огиду навiть у ганчiрника. Але вони про це не дбали. Вони були хворi, чужi очi iх не бачили, та й ворушитися було дуже боляче.
До всього того додалося ще нове лихо – страх Пiвночi. Той страх – постiйний супутник Великого Холоду й Великоi Тишi, витвiр грудневого мороку, що западае, коли сонце остаточно ховаеться за пiвденний обрiй. Вiн впливав на них рiзно – вiдповiдно до вдачi кожного. Везербi зробився дуже забобонний, безперестану думав про тих, що спали в забутих могилах, i йому почало здаватися, нiби душi iхнi воскресли. Вони переслiдували його, приходили у снах iз крижаного холоду могили, залазили до нього пiд коци й розказували йому про свою працю й муку, якоi натерпiлися, ще як були живi. Везербi здригався вiд iхнього липкого дотику, але вони тулилися ще ближче замороженими тiлами, а як починали нашiптувати йому на вухо зловiснi пророкування, вiн голосно кричав iз ляку. Касферт не розумiв, що дiеться з Везербi, бо вони вже не розмовляли, i, прокинувшись вiд того крику, хапався за револьвера. Потiм сидiв на своiй постелi, нервово тремтячи й нацiливши зброю на непритомного Везербi. Касферт думав, що той божеволiе, i став боятися за свое життя.
Його власна недуга не прибрала такоi конкретноi форми. Невiдомий будiвник, що склав хатину колода по колодi, поставив на даху флюгера. Касферт зауважив, що вiн завжди показуе на пiвдень, i одного разу, розсердившись на таку впертiсть, повернув його на схiд. Вiн пильно стежив за флюгером, але нiколи анi найменший вiтерець не поворушив його. Тодi вiн повернув його на пiвнiч i заприсягся, що не торкнеться до нього, аж доки повiе вiтер. Але повiтря лякало Касферта своiм неземним спокоем, i вiн часто вставав уночi, щоб подивитися, чи не повернувся флюгер – навiть десять подiлок задовольнили б його! Але нi, флюгер лишався над ним незмiнний, як доля. Поступово той флюгер став для Касферта фетишем. Годинами простував вiн у якийсь похмурий край стежкою, що ii вказував флюгер, i душу його поймав жах. Вiн перебував у невидимому й невiдомому, знемагав пiд тягарем вiчностi. Все на пiвночi гнiтить – брак життя й руху, темрява, безмежний спокiй дрiмливоi землi, примарна тиша, де навiть биття серця здаеться блюзнiрством, урочистий лiс, що неначе ховае щось жахливе, незбагненне, чого не можна анi висловити, анi думкою осягти.
Свiт, що його вiн так недавно покинув, свiт, де метушилися народи й довершувались великi справи, здавався йому дуже далеким. Виринали часами спогади – спогади про торги, галереi, люднi вулицi, туалети, громадськi обов’язки, про добрих друзiв та гарних жiнок, що iх вiн колись знав – але то були наче невиразнi спогади про життя, яким вiн жив багато столiть тому на якiйсь iншiй планетi. Реальнiстю була тiльки оця фантасмагорiя. Стоячи пiд флюгером, дивлячись на пiвнiчне небо, вiн не мiг собi уявити, що пiвденна краiна справдi iснуе, що цю хвилину вона вируе життям i рухом. Немае Пiвдня, нема людей, що родяться, живуть, женяться чи виходять замiж. За блiдою лiнiею обрiю стелилися широкi пустелi, а за ними пустелi ще безмежнiшi. Немае сонячних краiн, насичених пахощами квiток. То все лише давнi сни про рай. Сонячний Захiд i запашний Схiд, усмiхненi Аркадii i благословеннi острови розкошiв…
– Ха-ха! – Смiх розiтнув порожнечу i вразив його незвичним згуком. Не було бiльше сонця. Був тiльки мерт-вий, холодний i темний всесвiт, а вiн единий його житець. А Везербi? В такi хвилини Везербi не iснував. То був Калiбан, потворний привид, прикутий до нього назавжди, кара за якийсь забутий злочин.
Вiн жив поряд смертi i серед мертвих, пригнiчений почуттям власного нiкчемства, розчавлений байдужою владою дрiмливих вiкiв. Навколишня величнiсть жахала його. Вона була в усьому, крiм нього – в цiлковитiй непорушностi, у безвiтрi, в безмежностi снiгових просторiв, у високостi неба й глибинi тишi. А той флюгер – коли б вiн хоч ворухнувся! Хоч би грiм ударив або спалахнув полум’ям лiс! Хоч би небо згорнулося сувоем i засурмили труби судного дня – хоч що-небудь! Що-небудь! Але нi, не ворушилося нiщо. Все огорнула тиша, й страх Пiвночi холодними пальцями стискав йому серце.
Якось вiн, немов новий Робiнзон Крузо, надибав на березi рiчки слiд – легенький вiдтиск трусиковоi лапки на м’якому снiгу. То було велике вiдкриття. Отже, й на Пiвночi е життя! Вiн пiде по слiду, буде дивитися на нього й тiшитись. Касферт забув про своi пухлi ноги i, збентежений, побрiв глибоким снiгом. Короткий полудневий присмерк згас, i лiс поглинув його. Але вiн усе шукав, аж поки знесилено упав на снiг. Тодi вiн застогнав i прокляв свое божевiлля, бо вже знав, що той слiд тiльки примарився йому. Пiзно вночi вiн дотягся рачки до хатини; щоки йому повiдморожувалися, а ноги якось дивно занiмiли. Везербi не допомiг йому, тiльки зловтiшно вишкiрив зуби. Касферт колов собi голкою пальцi на ногах i розморожував iх коло печi. За тиждень з’явилася мертвиця.
Тим часом клерк мав свiй клопiт. Мерцi тепер частiш виходили зi своiх могил, рiдко лишаючи його самого, чи то вiн спав, чи нi. Вiн уже чекав i жахався iхнього приходу, а минаючи могилу, завжди здригався. Одноi ночi вони прийшли до нього увi снi й поволокли з хати на якусь роботу. Вiн отямився серед кам’яних могил i, охоплений жахом, мов навiжений, помчав до хатини. Та, мабуть, вiн пролежав надворi якийсь час, бо й у нього повiдморожувалися ноги й щоки.
Часами вiд настирливого товариства мерцiв Везербi просто скаженiв i кидався по хатинi, вимахуючи в повiтрi сокирою та розбиваючи все, що трапляло пiд руку. Пiд час тих баталiй iз привидами Касферт ховався пiд своi коци й слiдкував за божевiльним, звiвши на револьверi гачок, ладний застрелити його, якщо вiн пiдiйде занадто близько. Але якось, опритомнiвши пiсля такого нападу, клерк помiтив нацiленого револьвера. В нього зародилася пiдозра, i з тоi пори вiн теж почав боятися за свое життя. Вiдтодi вони потай стали стежити один за одним, i кожен з острахом озирався, коли другий проходив у нього поза спиною. Той страх обернувся на манiю, що не кидала iх навiть у снi. Через отой свiй спiльний страх вони, не вмовляючись, цiлу нiч не гасили каганця, а лягаючи спати, пильнували, щоб у ньому вистачило лою. Досить було одному ворухнутися, як прокидався й другий, i не раз пiсля того вони мовчки стикалися настороженими поглядами, а самi тремтiли пiд укривалами, тримаючи пальця на револьверних гачках.
Страх Пiвночi, психiчне напруження й нищiвна хвороба – все це так на них вплинуло, що вони втратили людську подобу й прибрали вигляду зацькованих звiрiв. Вiдмороженi щоки й носи почорнiли. Вiдмороженi пальцi на ногах вiдпадали суглоб по суглобовi. Кожен рух завдавав болю, але груба була ненажерлива й посилала бiдолах на новi тортури. Щодень вимагала вона iла – справдешнього фунта м’яса[7 - Фунт м’яса – тобто важкi й нелюдськi вимоги. У п’есi Шекспiра «Венецiйський купець» Шейлок вимагае за несплату вчасно боргу передбачений умовою фунт м’яса з тiла боржника.], i вони рачкували до лiсу по паливо. Якось, отак плазуючи й збираючи сухий хмиз, вони, один одного не бачивши, забилися з рiзних бокiв у той самий чагарник. Ураз зiтнулися вiч-на-вiч двi страшнi, наче мертвi, голови. Хвороба так змiнила iх, що вони не впiзнали один одного. Заверещавши, вони чимдуж пошкандибали геть на своiх покалiчених куксах; а за хвилину, попадавши коло хатнiх дверей, дряпалися й кусалися, мов дикi звiрi, поки не зрозумiли своеi помилки.
Часом вони приходили до тями й одноi такоi хвилини подiлили нарiвно мiж собою цукор – той головний призвiд до iхнiх суперечок. Поклали в коморi окремi торбинки й пильно глядiли iх, бо цукру зосталося лиш по кiлька склянок, а вони не довiряли один одному. Але якось Касферт помилився. Ледве дибаючи, знемагаючи з болю, що йому аж голова паморочилася й темнiло в очах, доплентався вiн до комори з кухликом у руках i помилково набрав цукру з торбинки Везербi.
Це сталося в перших днях сiчня. Сонце вже перейшло за свiй найнижчий пруг i тепер опiвднi кидало смужки розкiшного жовтого свiтла на пiвнiчне небо. Другого дня пiсля помилки з цукром Касферт почувався не такий хворий i був у кращому гуморi. Як наблизився полудень i посвiтлiшало, вiн виволiкся надвiр, щоб натiшитися хвилевою загравою, що була йому за вiстуна сонця. Везербi теж почувався трохи краще й собi пошкандибав за ним. Вони посiдали на снiг пiд нерухомим флюгером i стали чекати.
Навколо них була тиша смертi. В iнших краях, коли природа так завмирае, в нiй вiдчутна прихована нетерплячка, сподiванка, що ось-ось якийсь голосок розпочне знов перервану пiсню. Не так на Пiвночi. Тих двое людей неначе вiчно жили в тому примарному спокоi. Вони не могли пригадати жодноi мелодii минулого й не могли уявити собi звукiв прийдешнього. Та неземна тиша була споконвiку – байдуже мовчання вiчностi.
Вони невiдривно дивилися на пiвнiч. А позад них, за високими горами на пiвднi, невидиме сонце доходило зенiту на iншому, не такому, як тут, небi. Самотнi споглядачi величноi картини, вони спостерiгали, як поволi займалася облудна зоря. Блiде полум’я дедалi яснiшало, мiнячись червонясто-жовтою, кармазиновою й шафрановою барвами. Зоря стала така яскрава, аж Касферт подумав, що за нею йде сонце. Станеться диво, сонце зiйде на пiвночi! І враз, немов одним помахом, усе змiнилося. Небо знебарвилося, свiтило згасло. Обидва вони зiтхнули, i в зiтханнi тому чулося ридання. Але що це? В повiтрi засяяв iскристий iнiй, а на снiгу в пiвнiчний бiк досить чiтко вимальовувався флюгер. Тiнь! Тiнь! Був якраз полудень. Вони хутко повернули голови на пiвдень. Понад ланцюгом снiгових гiр визирнув краечок золотого сонця, всмiхнувся до них на мить i зник.
Вони перезирнулися, i на очi iм набiгли сльози. Якась дивна лагiднiсть зiйшла на них. Вони вiдчули непереможний потяг один до одного. Вертаеться сонце. Воно буде з ними завтра, позавтра i всi дальшi днi. Тi одвiдини чимраз довшатимуть, а настане такий час, коли воно залишиться на небi i вдень i вночi, не заходячи за обрiй. Не буде бiльше темряви. Зламаються зимовi крижанi кайдани; будуть вiяти вiтри, у вiдповiдь шумiтимуть лiси. Земля купатиметься в благословенному сонячному сяйвi, i вiдновиться життя. Вони стрiпнуть iз себе цей жахливий сон i, взявшися за руки, помандрують назад на Пiвдень. Мимохiть вони подалися вперед i iхнi руки в рукавицях зустрiлися – нещаснi, покалiченi руки, спухлi й покрученi.
Але справдитись тiй надii доля не судила. Пiвнiч е Пiвнiч, i людськими душами там керують дивнi закони, що iх годi збагнути тим, хто не мандрував далекими краями.
За годину пiсля того Касферт поставив у грубу сковорiдку iз млинцями й почав мiркувати, чи зможуть хiрурги вилiкувати йому ноги, коли вiн повернеться додому. Рiдний край тепер не здавався вже таким далеким. Везербi порався чогось у коморi. Зненацька вiн вибухнув цiлим вихором прокльонiв i так само зненацька замовк. Вiн помiтив, що в нього вкрадено цукор. Однак справа могла б скiнчитися iнакше, коли б двое мерцiв не вийшли з-пiд камiння й не заткнули йому так раптово пельки. Вони вивели його тихенько з комори, i вiн забув ii зачинити. Настала пора звершення; мало збутися те пророцтво, що вони нашiптували йому в снах. Тихо-тихесенько вони привели його до купи дров i дали йому в руки сокиру. Потiм допомогли вiдчинити дверi до хатини i, мабуть, зачинили iх за ним – принаймнi вiн чув, як дверi грюкнули i як клацнула клямка. І вiн знав, що вони чекають за дверима, чекають, щоб вiн виконав свiй обов’язок.
– Картере! Гей, Картере!
Персi Касферт жахнувся, глянувши на клеркове обличчя, i швидко вiдгородився вiд нього столом.
Картер Везербi наближався, не поспiшаючи i не хвилюючись. Не було на його обличчi анi жалю, анi гнiву, а радше вираз спокiйноi зосередженостi, як у людини, що мае виконати певну роботу й береться до неi методично.
– Слухайте, в чому рiч?
Клерк поступився назад, щоб не дати йому втекти до дверей, але не розтулив уст.
– Та ну ж бо, Картере. Стiйте-но! Майте ж глузд…
Магiстр мистецтв гарячково мiркував, що робити. А тодi спритним кружним рухом метнувся до лiжка, де лежав його смiт-i-весон. Не спускаючи з ока божевiльного, вiн подався назад до лави, стискаючи зброю.
– Картере!
Порох блиснув просто Везербi в обличчя, але вiн замахнувся своею зброею й скочив уперед. Сокира глибоко в’iлася в хребет коло крижiв, i Персi Касферт вiдчув, що йому зовсiм одiбрано нижню частину тiла. А клерк тяжко звалився на нього й почав стискати за горло кволими пальцями. Удар сокирою примусив Касферта випустити револьвера, i, хапаючи повiтря, вiн наослiп лапав рукою по коцi. Потiм згадав про iншу зброю, простяг руку до клеркового пояса, де стримiв у пiхвах нiж, i вони мiцно зчепилися у смертельних обiймах.
Персi Касферт вiдчув, що слабне. Нижньою частиною тiла вiн не володiв. Везербi душив його вагою свого тiла й прикував до одного мiсця, немов ведмедя, що попався в пастку. Хатину сповнило знайомим духом, i вiн знав, що то горять млинцi. Та байдуже, нехай горять! Усе одно вiн нiколи бiльше не iстиме iх. А в коморi е ще шiсть мiрочок його цукру – коли б знаття, то вiн не був би такий ощадний останнiми днями. Чи ворухнеться коли-небудь флюгер? Може, вiн саме тепер обертаеться. Чого б i нi? Адже визирнуло сьогоднi сонце! Вiн зараз пiде й подивиться. Нi, не можна поворухнутися. Вiн не знав, що клерк такий важкий.
Як швидко холоне хатина! Вогонь, мабуть, згас. Стае дедалi холоднiше. Вже, певне, нижче нуля, i дверi обмерзають зсередини. Вiн цього не бачить, але знае з досвiду, бо вiдчувае, як поступово падае температура. Нижнiй завiс, либонь, уже бiлий. Чи дiзнаються коли люди, що тут сталося? Як поставляться до цього його приятелi? Мабуть, прочитають про це за фiлiжанкою кави, а потiм погомонять десь у клубi. Вiн добре уявляе собi ту розмову: «Бiдолаха Касферт, – скажуть, – зрештою вiн був непоганий хлопець». Касферт усмiхнувся на iхню хвалу й подумки став шукати турецьку лазню. На вулицях така сама юрба, як i давнiш. Дивно, що нiхто не помiчае його мокасинiв iз лосячоi шкури й подраних нiмецьких шкарпеток. Найняти б вiзника. А пiсля лазнi не зле поголитися. Нi, перше наiстися. Картоплi з печенею й зеленини – яке все свiже! А що ж це таке? Мед у стiльниках, рiдкий бурштин! Але навiщо ж так багато? Ха-ха! Вiн нiзащо не з’iсть усього. Почистити, чи що? Ну, звичайно! Вiн ставить ногу на скриньку. Чистiй вражено дивиться на нього. Тодi вiн згадуе про своi лосячi мокасини й поспiхом iде геть.
Гурр! Це напевне флюгер крутиться. Нi, просто дзвенить у вухах. Дзвенить у вухах, та й годi. Паморозь, мабуть, уже перейшла за клямку. А може, вкрила й верхнього завiса. На стелi, в щiлинах мiж колодами, законопачених мохом, висипають маленькi морозянi цятки. Як помалу вони ростуть! Нi, не дуже й помалу. Осьдечки одна нова, а там друга. Двi… три… чотири… Так швидко тепер з’являються, що й не полiчити. Онде двi зрослися, i третя прилучилася до них. От уже й немае цяток. Вони всi зiйшлися докупи й укрили стелю немов полотном.
Ну що ж, вiн не сам. Як архангел Гавриiл порушить колись пiвнiчну тишу, вони стануть обое поруч перед великим престолом. І бог iх розсудить, бог iх розсудить!
Персi Касферт заплющив очi й заснув.
ПАНОТЦЕВЕ ПРАВО
У цьому оповiданнi йдеться про чоловiка, що не вмiв цiнувати своеi дружини, а також про жiнку, що зробила йому велику честь, вiддавшися за нього. Мiж iншим, тут дiе ще й езуiтський священник, який уславився тим, що нiколи не брехав. Священник той був невiддiльним вiд Юконського краю, зрiсся з ним, тi ж двое опинилися там лише випадково. Вони належали до тих дивакiв i заволок, що ринуть або в самiй серединi лави золотошукачiв, або плентаються у хвостi.
Едвiн Бентам i Грейс Бентам були з тих, що волоклися ззаду, бо клондайкська лава дев’яносто сьомого року вже давно спливла великою рiчкою й осiла у враженому голодом Доусонi. Коли Юкон остаточно спинився й заснув пiд трифутовим крижаним укривалом, те миле подружжя досягло тiльки порогiв П’яти Пальцiв, а до Золотого мiста треба було мандрувати ще багато днiв на пiвнiч.
Восени на тому мiсцi рiзали багато худоби, i залишилася велика купа требiжу. Трое подорожан, товаришi Едвiна Бентама та його дружини, оглянули ту купу, прикинули подумки, що тут можна нагрiти руки, й зважили зостатися. Цiлiсiньку зиму опiсля продавали вони кiстки й мерзлi шкури господарям зморених собачих запрягiв. Цiну вони брали помiрну, по долару за фунт i, звiсно, за весь требiж гамузом. А через шiсть мiсяцiв, коли вернулося сонце i Юкон прокинувся, вони позастiбали тяжкi череси з грошима й помандрували назад на пiвдень. Там вони й досi живуть i брешуть скiльки влiзе про Клондайк, що вони його й не бачили.
Якби не дружина, то Едвiн Бентам охоче приеднався б до спекуляцii м’ясом, бо вiн був собi таки ледаченький хлопець. Але дружина, скориставшися з його чванькуватостi, навiяла йому думку, що вiн смiливий i дужий: така людина напевне поборе всi перешкоди й здобуде Золоте руно. Отже, вiн i справдi почувся на вiдвазi, продав свою пайку костей i шкур за санки й одного собаку та й повернув своi лижви на пiвнiч. Нема чого й казати, що Грейс Бентам iшла за ним услiд. Ба навiть бiльше: вже на третiй день важкоi мандрiвки чоловiк iшов позаду, а жiнка попереду протирала дорогу. Звiсно, як тiльки хто вигулькував на обрii, вони зараз мiнялися мiсцями. Завдяки цьому його мужнiсть зосталася незаплямлена в очах подорожнiх, що наче привиди з’являлися й зникали на мовчазному шляху. Є на свiтi й такi чоловiки.
Яким чином такий чоловiк i така жiнка могли поеднатися, щоб укупi перебувати щастя й лихо, для нашого оповiдання байдуже. Досить того, що так бувае, i той, хто захоче доскiпуватися причини, може втратити свою чудову вiру в одвiчний добiр.
Едвiн Бентам був хлопчак, якому через непорозумiння природа дала тiло дорослого чоловiка; хлопчак, що мiг любiсiнько розривати метелика, крильце по крильцю, але щулився зi страху перед худим, жилавим молодиком, удвое меншим за себе; себелюбна, плаксива дитина, замаскована чоловiчими вусами й показною статурою та тоненьким покрiвцем культурностi й умовноi ввiчливостi. Звiсно, вiн був свiтська людина й член рiзних клубiв, був iз тих, що прикрашають яку завгодно товариську вечiрку i вмiють говорити всiлякi марнички; iз тих, що люблять гучнi слова й лементують, коли iм заболить зуб. Такi, як вiн, одружившися з жiнкою, завдають iй бiльше пекельних мук, нiж здолав би завдати найгiрший розпусник, що завжди пасеться на заказаних пастiвниках. Ми стикаемося з такими людьми щодня, але рiдко коли знаемо, що вони за однi. Окрiм одруження, найкращий спосiб пiзнати iх – це поiсти з одного горщика з ними i поспати пiд одним укриттям протягом, скажiмо, тижня – цього короткого термiну досить.
Щодо Грейс Бентам, то з першого погляду на неi у вiчi впадала струнка дiвоча постать. А хто ближче пiзнавав ii душу, то сам собi видавався нiкчемним. І притiм не бракувало iй усiх часток одвiчноi жiночностi. Отака була жiнка, що надихала й пiдбадьорювала свого чоловiка в його мандрiвцi на пiвнiч, протоптувала йому стежку, коли нiхто не бачив, i нишком плакала, що ii жiноче тiло таке кволе.
Так досягла ця дивно дiбрана пара старого форту Селкiрка, а потiм здолала сто миль понурих диких пущ до рiчки Стюарт. І одного разу, коли короткий день згасав, а чоловiк упав на снiг та аж заходився з плачу, жiнка прив’язала його до санок, закусила губи з болю в усьому тiлi й допомогла собацi дотягти його до хатини Мелмюта Кiда. Господаря не було дома, але купець, що спинився там, нiмець Майерс, засмажив iм печеню з лося й приготував постiль зi свiжих ялинових гiлок.
Лейк, Ленгем i Паркер хвилювалися, та й було чого, коли зважити все.
– Гей, Сендi! Ти знаеш, де полядвиця, а де плiчко? Вийди-но та поможи менi!
То кликав iз комори Ленгем, де вiн надаремне перебирав куснi мерзлоi лосини.
– Перше посуд помий! – наказував Паркер.
– Слухай, Сендi, побiжи-но до табору Мiссурi, позич трохи цинамону, – благав Лейк.
– Ну, швидше! Чого ти не… – Але в коморi враз загуркотiли ящики та мерзле м’ясо, заглушивши Ленгемiв голос.
– Сендi, це ж одна хвилина скочити до Мiссурi!
– Дайте йому спокiй, – перебив Паркер. – Як менi мiсити тiсто, коли зi столу не прибрано?
Сендi хвильку нерiшуче постояв, аж раптом згадав, що вiн же Ленгемiв слуга, винувато шпурнув додолу брудного рушника на посуд i пiшов до комори рятувати свого пана.
Цi заможнi синки, що були великою надiею своiх батькiв, приiхали на Пiвнiч шукати лаврiв, маючи багато грошей на своi витрати i по слузi на кожного. Собi на щастя, двое iнших слуг подалися до Бiлоi рiчки шукати мiфiчного кварцового шару, а Сендi мусив догоджати всiм трьом здоровилам, кожен з яких мав своi примхи щодо iжi. Двiчi цього ранку здавалося, що товариство розпадеться. Пощастило запобiгти цьому лише значними поступками з боку то одного, то другого каструльного лицаря. Але нарештi смачний обiд – iхнiй спiльний витвiр – був готовий. Тодi вони сiли на три руки грати в розбiйника, щоб надалi уникнути casus belli[8 - Причина до вiйни (латин.).], бо переможець у грi мав виконати найважливiшу мiсiю.
Це щастя припало Паркеровi. Вiн зачесався з продiлом посерединi, надiв рукавицi та ведмежу шапку й подався до хатини Мелмюта Кiда. Грейс Бентам перепросила iх: мовляв, iй дуже прикро, що ii чоловiк не мiг скористатися з iхньоi гостинностi, бо пiшов оглянути копальнi коло потiчка Гендерсона. Мелмют же Кiд насилу тягнув ноги: вiн щойно вернувся з тяжкоi дороги вздовж Стюарт-рiчки. Запрошували й Майерса, але той одмовився, бо мав iншу турботу: пробував розчинити хлiб хмелем.
Ну що ж, якось уже обiйдуться без чоловiка, головне, що жiнка… вони ж цiлiсiньку зиму не бачили жодноi жiнки, й присутнiсть Грейс Бентам заповiдала початок чогось цiкавiшого в iхньому життi. Вони всi трое були освiченi люди й джентльмени i дуже знудилися за товариством, що його давно не мали. Може, й Грейс Бентам вiдчувала таку саму тугу, в усякому разi гостина була iй дуже приемна: перша ясна часинка пiсля багатьох тижнiв темряви.
Але не встигли подати до столу знану першу страву, витвiр умiлих Лейкових рук, як хтось гучно постукав у дверi.
– О, заходьте, мiстере Бентам! – сказав Паркер, що пiшов подивитися, хто то мiг прийти.
– Моя дружина тут? – сердито спитав прибулець.
– Авжеж, авжеж. Ми просили мiстера Майерса переказати, що чекаемо на вас. – Паркера спантеличило, що гiсть такий злий, i сам вiн намагався говорити якнайсолодше. – Заходьте, будь ласка. Ми чекали, що ви от-от надiйдете й залишили для вас мiсце. Ви прийшли саме вчасно до першоi страви.
– Заходь, Едвiне, любий, – защебетала Грейс Бентам вiд столу.
Паркер оступився набiк, щоб пропустити його.
– Я прийшов по свою дружину, – мовив Бентам хрипким голосом, що в ньому чути було прикрий власницький тон.
Паркер сторопiв, мало не зацiдив по обличчю нечему, але стримався та й застиг так зi стиснутим кулаком. Усi пiдвелися. Лейк зовсiм розгубився i сам себе пiймав на тому, що замалим не спитав: «Та невже ви пiдете?»
Почалася прощальна метушня: «Дуже мило з вашого боку…» – «Страшенно шкода…» – «Їй-богу, з вами стало веселiше…» – «Справдi, тепер ви…» – «Приемноi подорожi до Доусона!» – i все таке iнше.
Тим часом ягнятi допомогли надягти хутро й спровадили на рiзню. Дверi хряснули, а трое хазяiв сумно дивилися на покинутий гостями самотнiй стiл.
– Чортяка! – Ленгем змалку не вправлявся, i тепер його лайка була слабка й одноманiтна. – Чортяка! – знову мовив вiн, неясно усвiдомлюючи, що цього вислову замало, i даремне силкуючись знайти щось мiцнiше.
Кмiтлива та жiнка, що вмiе пiдставити свiй розум там, де його бракуе чоловiковi-нездарi, що може снагою своею змiцнити його хистку натуру, влити йому в душу свое честолюбство, надихнути його на великi вчинки. А ще кмiтливiша й тактовнiша та жiнка, яка вмiе все це зробити так хитро, щоб чоловiк, заживаючи плодiв ii працi, в глибинi серця був цiлком певний, що все це вiн завдячуе собi самому.
Отак умiла робити Грейс Бентам. Прибувши до Доусона з кiлькома фунтами борошна й численними рекомендацiйними листами, вона одразу взялася випихати наперед свою велику дитину. Це вона розтопила кам’яне серце й добула кредит у жорстокого варвара, що керував долею Компанii Тихоокеанського узбережжя, – однак офiцiйно концесiю видано на iм’я Едвiна Бентама. Це вона тягала свою дитину вгору та вниз рiчками через мiлини й вододiли у шаленiй гонитвi за золотом, а проте кожному впадало в око, який енергiйний чоловiк той Бентам. Це вона вивчала карти, розпитувала золотошукачiв i втовкмачувала географiю й топографiю у чоловiкову порожню голову доти, аж усi дивувалися, як швидко вiн пiзнав краiну та знае ii особливостi. Звiсно, казали, що жiнка в нього молодчага, але тiльки дехто мудрiший складав iй правдиву цiну й жалiв ii.
Вона працювала, а вiн одержував хвалу й винагороду. У Пiвнiчно-Захiднiй територii замiжня жiнка не мае права робити займанку, хай то буде мiлина, золотий пiсок чи кварцова жила, тож Едвiн Бентам подався до вповноваженого по золотих копальнях i записав на себе 23-тю гiрську дiлянку в другому рядi Французького пагорба. А як настав квiтень, то вони вимивали щодня на тисячу доларiв золота, i таких днiв ще мало бути дуже багато.
Пiд Французьким пагорбом текла рiчка Ельдорадо; на дiлянцi коло рiчки стояла хатина Клайда Вортона. Тодi вiн ще не вимивав щоденно по тисячi доларiв, але його купи нарiнку раз у раз зростали, i мав настати час, коли цей нарiнок перейде крiзь промивальню i протягом тижня на днi осядуть сотнi тисяч доларiв. Клайд Вортон часто сидiв у тiй хатинi, курив люльку й солодко мрiяв – але не про нарiнок, навiть не про пiвтонни золотого пiску у великому сейфi Компанii Тихоокеанського узбережжя.
А Грейс Бентам, перемиваючи циновий посуд у своiй хатинi на схилi гори, часто поглядала на хатину бiля рiчки Ельдорадо й також мрiяла – i також не про нарiнок, i не про золотий пiсок. Вони часто зустрiчалися, бо стежки iхнiх дiлянок перехрещувались, а до того ж навеснi в Пiвнiчнiй сторонi людям багато про що хочеться погомонiти; однак нi разу нi поглядом, анi словом вони не виявили того, що було в них на серцi.
Так було спочатку. Але одного дня Едвiн Бентам пiдняв руку на свою дружину. Всi хлопчаки такi; а ще й ставши одним iз королiв Французького пагорба, вiн дуже запишався й забув, що за все завдячуе iй. Почувши про це, Вортон того ж таки дня пристерiг Грейс Бентам на стежцi й палко заговорив до неi. Вона була дуже щаслива, хоча й вiдмовилася слухати та взяла з нього обiцянку не казати знову таких речей. Їi пора ще не настала.
Але сонце почало мандрiвку назад, пiвнiчна темрява змiнилася на крицеву барву свiтанку, снiг став танути, по обмерзлих порогах ринула вода, i шукачi заходилися промивати золото. Вдень i вночi жовта глина й нарiнок пробiгали крiзь швидкi заставки, вiддаючи свiй викуп дужим людям iз пiвдня. І пiд час тоi метушнi прийшла пора Грейс Бентам. До всiх така пора приходить у свiй час – звiсно, коли ми не занадто вайлуватi. Багато людей цнотливi не тому, що люблять чесноту, а просто з лiнощiв. Той, хто пiддавався хвилевiй спокусi, знае, що це таке. Саме тодi, як Едвiн Бентам важив золотий пiсок на прилавку бару в Розтоцi – подостатком його пiску переходило через той сосновий прилавок! – Грейс Бентам зiйшла з гори й прошмигнула до хатини Клайда Вортона. Вортон не сподiвався ii, але це не мiняло справи. І скiльки нещастя та даремного чекання можна було б уникнути, якби панотець Рубо не побачив ii та не звернув убiк з головноi стежки.
– Дитино моя…
– Стривайте-но, панотче! Я вас поважаю, хоча й не признаюся до вашоi вiри, але не ставайте межи цiею жiнкою i мною!
– Чи ви знаете, що робите?
– Знаю! Хоч би ви були всемогутнiй бог i погрожували кинути мене до вiчного вогню, то й то я не поступився б вам у цьому.
Вортон посадив Грейс на стiльцi й войовниче заступив ii.
– Сiдайте он на тому ослонi й помовчте, – провадив вiн, удаючись до езуiта. – Тепер моя черга. А ваша буде потiм.
Панотець Рубо чемно вклонився й сiв. Вiн був лагiдна людина й навчився чекати свого часу. Вортон пiдсунув собi стiльця близенько до Грейс i стиснув iй руку.
– То ти любиш мене, правда? І вивезеш звiдси?
З ii обличчя було видно, що з цим чоловiком iй легко й спокiйно, що вона покладаеться на нього.
– Люба, хiба ж ти не пам’ятаеш, що я тобi казав тодi? Звiсно, я…
– Але як же ти зможеш? А промивати золото?
– Буду я думати про такi дурницii. От, наприклад, передам усю справу панотцевi Рубо. Довiрю йому здати мiй пiсок до компанii.
– Лишень подумати! Я вже нiколи не побачу його.
– То й слава богу!
– Але поiхати… Ох, Клайде, я не можу! Не можу!
– От тобi й маеш! Звiсно, можеш. Здайся на мене. Ось тiльки зберемо деякi речi та й рушимо, i…
– А як вiн прийде сюди?
– Я потрощу йому всi…
