скачать книгу бесплатно
– Але ж ти – ватаг.
– Проте юнаки лютують, що Вовки забирають наших дiвчат, i iм нема з ким одружитися.
– Слухай, о Тлiнг-Тiнегу! Ще нiч не обернеться на день, як Вовк пожене своiх собак до Схiдних гiр i ще далi, аж до краiни Юкону. І Заринска буде протоптувати стежку його собакам.
– А може, нiч не дiйде й половини, як моi юнаки кинуть Вовкове м’ясо собакам, а кiстки його лежатимуть пiд снiгом, аж доки весняне сонце розтопить той снiг.
Це була погроза у вiдповiдь на погрозу. Бронзове обличчя Вiдлюдькове спалахнуло. Вiн пiдвищив голос. Ватагова дружина, що досi сидiла байдужа, спробувала пiдлiзти до виходу. Спiв надворi раптом урвався, стало чути гомiн багатьох голосiв. Макензi брутально штовхнув стару назад на хутряну постiль.
– Знову я звертаюся до тебе, слухай, о Тлiнг-Тiнегу! Вовк умре, мiцно зцiпивши зуби, i разом з ним заснуть десять найдужчих чоловiкiв iз твого племенi – а вони тобi потрiбнi, бо полювання тiльки-но почалося i за кiлька мiсяцiв доведеться вже й рибу ловити. Та й знов же, яка тобi користь iз того, що я помру? Я знаю звичай твого народу: з мого добра тобi дiстанеться невелика частка. Вiддай менi дочку свою, i все це добро буде твое. Однаково ж сюди прийдуть моi брати, iх багато, i вони невситимi, i Круковi дочки родитимуть дiтей у Вовчих вiгвамах. Мiй народ бiльший, нiж твiй. Так судилося. Вiддаси менi дочку, i все буде гаразд.
Надворi зарипiв снiг пiд мокасинами. Макензi звiв у рушницi курка й розстебнув кобури обох револьверiв.
– Погодься, ватаже!
– Але ж мiй народ скаже «нi»!
– Погодься, i це добро буде твое. А з твоiм народом я сам упораюся.
– Нехай буде так, як Вовк хоче. Я вiзьму подарунки, але пам’ятай, що я попереджав тебе.
Макензi вiддав ватаговi всi подарунки, не забувши поставити на запобiжника рушницю, та ще й докинув неймовiрно строкату шовкову хустку. Ту мить з’явився шаман з кiлькома юнаками, але Макензi вiдважно проштовхався мiж ними й вийшов.
– Збирайся! – кинув вiн коротко Заринсцi, проходячи повз ii вiгвам, i поспiшився запрягти своiх собак. За кiлька хвилин вiн прийшов на раду, ведучи за собою запряг; дiвчина йшла поряд. Вiн вибрав собi мiсце на горiшньому кiнцi подовгастого майданчика поруч iз ватагом. Заринску вiн поставив лiворуч, на крок позад себе, як i годилося стояти жiнцi. А до того ж у таку хвилину, коли можна сподiватися всякого лиха, добре, щоб хтось боронив тебе ззаду.
Обабiч вогнища, сидiли навпочiпки чоловiки й спiвали стародавньоi iндiянськоi пiснi. Милозвучностi в нiй не було: якийсь дивний уривчастий ритм i настирливi повтори. Радше можна було назвати ii жахливою. На нижньому кiнцi перед шаманом танцювало обрядовий танець з десятеро жiнок. І вiн гнiвно картав тих, що не цiлком вiддавалися виконанню обряду. Огорненi важкими чорними розпатланими косами, що спадали iм аж до стану, вони звiльна похитувалися взад i вперед, чуйно вiдгукуючись на безнастанну змiну ритму.
То було дивне видовисько, чистий анахронiзм. На Пiвднi дев’ятнадцятий вiк доходив уже останнього десятирiччя, а тут ще процвiтала первiсна людина, що лиш на п’ядь вiдiйшла вiд печерноi, забутий уламок стародавнього свiту. Бурi вовкодави сидiли серед своiх у шкури зодягнених господарiв або гризлися за мiсце коло вогню, свiтло багаття вiдбивалося на iхнiх налитих кров’ю очах i на заслинених iклах. Лiси в примарному бiлому саванi спали, байдужi до того, що дiялося. Бiла Тиша, на мить вiдступивши до узлiсся, здавалося, знов насувала; зорi танцювали, високо стрибаючи по небу в своiх осяйних шатах.
Вiдлюдько Макензi невиразно усвiдомлював дику величнiсть тiеi картини, коли поглядом перебiгав по завинених у хутро рядах, шукаючи, кого нема. На хвилину вiн спинився на немовлятi, що ссало оголенi материнi груди. Було нижче сорока – щось близько сiмдесяти з чимось градусiв морозу. Вiн згадав тендiтних жiнок своеi раси й понуро всмiхнувся. А проте одна з таких нiжних жiнок народила його, обдарувавши великою спадщиною – спадщиною, що дозволяла йому i його братам панувати над суходолом i морем, над тваринами й людьми по всiй землi. Один проти сотнi, серед полярноi зими, далеко вiд своiх, вiн вiдчув голос тiеi спадщини: прагнення влади, любов до небезпек i шал боротьби, в якiй вiн мае вмерти або перемогти.
Спiви й танцi припинились, i шаман дав волю своему запальному красномовству. Не досить ясними порiвняннями з iндiянськоi мiфологii вiн хитро впливав на легковiрних слухачiв. А говорити був вiн мастак. Крука – втiлення творчих засад – вiн протиставив Вовковi – Макензi, затаврувавши його, як утiлення руiнницькоi засади боротьби. І та боротьба не тiльки духовна, борються й люди – кожен за свого тотема[4 - Тотем – знак плем’я iз зображенням тварини, рослини чи якоi речi, що ii релiгiйно вшановують.]. Вони дiти Джелхса – Крука, носiя прометеевого вогню, а Макензi – син Вовка, тобто диявола. Домагання замиритися в цiй споконвiчнiй вiйнi, вiддати своiх дочок найзапеклiшому вороговi – це ж страшна зрада, святокрадство. Шаман без ощадку сипав гострими словами й порiвняннями, аби тiльки споганити Макензi, того шпигуна-пролазу й чортового посланця. В юрбi iндiян почувся притлумлений рев, а шаман повiв далi:
– Так, братове, Джелхс – усесильний! Чи ж не вiн принiс нам вогонь небесний, щоб ми могли зiгрiтися? Чи ж не вiн витяг iз печер сонце, мiсяць та зiрки, щоб було нам видно? Чи ж не вiн навчив нас боротися з духами голоду й морозу? Але тепер Джелхс розгнiвався на своiх дiтей, iх зосталася жменька, й вiн iм не допоможе. Бо вони забули за нього, робили злi вчинки, йшли лихими шляхами й пустили ворогiв у своi оселi, посадовили iх бiля своiх багать. І Крук сумуе, що його дiти такi непутящi; але якщо вони схаменуться й повернуться до нього, вiн вийде з мороку й допоможе iм. О браття! Вогнедавець ознаймив зi своею волею шамана – тепер слухайте ii ви. Нехай юнаки вiдведуть дiвчат у своi вiгвами, а самi накинуться на Вовка, i нехай iхня ненависть не слабне! Тодi iхнi жiнки стануть плiднi, i з нащадкiв iхнiх виросте могутнiй народ! І Крук виведе великi племена iхнiх батькiв i дiтей iз Пiвночi, i вони битимуться з Вовками, аж поки тi обернуться в попiл торiшнього багаття. І Круковi сини знову запанують над усiею краiною! Так звiстуе вам Джелхс, Крук.
На це вiщування близького пришестя месii iндiяни хрипко завили, скочивши на ноги. Макензi вийняв великi пальцi з рукавиць i чекав. Усi стали викликати Лиса й не замовкли, аж доки вийшов наперед один молодий парубок i почав промовляти:
– Браття! Шаман сказав мудре слово. Вовки беруть наших жiнок, i нам нема кому народжувати дiтей. Нас лишилася жменька. Вовки забрали в нас теплi хутра, а нам за них дали злого духа, що живе в пляшках, i одежу, зроблену не з бобрових чи рисячих шкур, а з трави. Вона не грiе, i нашi чоловiки помирають вiд дивних хвороб. Я, Лис, не маю дружини, а чому? Двiчi тi дiвчата, що були менi до вподоби, пiшли до Вовчого табору. Тепер я знов наскладав хутра з бобрiв, лосiв та оленiв, щоб ним здобути ласки в Тлiнг-Тiнега й одружитися з його дочкою Заринскою. Але вона вже стоiть на лижвах, щоб утоптувати стежку Вовковим собакам. Я кажу не тiльки за себе самого. Те саме, що я, зробив i Ведмiдь. Вiн теж радий бути батьком ii дiтей i назбирав задля цього багато хутра. Я кажу за всiх молодих мисливцiв, що ще не мають дружин. Вовки завше голоднi. Завше вони беруть краще м’ясо на полюваннi. А Крукам лишаються покидьки.
– Ондечки сидить Гукла, – мовив далi вiн i безжально показав на дiвчину-калiку. – В неi ноги зiгнутi, як березовi перетинки в човнi. Вона не може анi дрова збирати, анi зносити впольовану здобич. Чи ж Вовки ii вибрали?
– Правда! Правда! – загукали iндiяни.
– А онде Мойрi. Злий дух перекосив iй очi. Навiть дiти лякаються, як побачать ii; кажуть, що сам ведмiдь уступаеться iй з дороги. То вибрали ii Вовки?
Знов грiзно залунали схвальнi вигуки.
– Там сидить Пiшет. Вона не чуе моеi мови. Вона нiколи не чуе пташиного спiву, голосу свого чоловiка, щебету своеi дитини. Вона перебувае в Бiлiй Тишi. Хiба Вовки хоч глянули на неi? Нi! Вони беруть найкращу дичину, а нам лишаеться послiд. Браття, так далi не повинно бути! Не пустимо бiльше Вовкiв до нашого вогнища. Час настав.
Пурпурове, зелене й жовте полум’я пiвнiчного сяйва запалило небо вiд обрiю до обрiю. А Лис, пiдвiвши голову i руки знявши, дiйшов найвищоi нестями:
– Гляньте! Духи наших батькiв повстали, i цiеi ночi великi подii стануться!
Вiн вiдступив, i мисливцi виштовхнули наперед ще одного засоромленого юнака. Цей був на голову вищий за iнших, а голi груди нiби навмисне дражнили мороз. Юнак не знав, як почати, й переступав з ноги на ногу. Слова не йшли у нього з вуст, i вiн ще бiльше бентежився. На обличчя йому лячно було глянути: певне, колись його понiвечило якимось нещадноi сили ударом. Нарештi вiн луснув себе кулаком у груди, що загули, як бубон, i голос його загримiв, як прибiй у печерi на березi океану.
– Я Ведмiдь, Срiбне Вiстря, й син Срiбного Вiстря. Ще коли в мене голос був дзвiнкий, як у дiвчини, я вбивав рись, лося й оленя; коли вiн загучав, як крик росомахи в пастцi, я перейшов Пiвденнi гори й забив трьох чоловiкiв iз Бiлоi рiчки, коли ж вiн став такий, як рев рiчки Чiнука, я зустрiв ведмедя грiзлi й не вступився йому з дороги.
Вiн замовк i торкнувся рукою страшних шрамiв на обличчi.
– Я не такий красномовний, як Лис. Мiй язик замерз, як ота рiчка. Я не вмiю просторiкувати. В мене мало слiв. Лис сказав, що цiеi ночi великi подii стануться. Мова плине з його язика, як веснянi струмки, але вiн не щедрий на вчинки. Цiеi ночi я битимуся з Вовком. Я заб’ю його, й Заринска сидiтиме коло мого багаття. Так сказав Ведмiдь.
Навкруги Вiдлюдька Макензi знявся пекельний галас, але вiн не поступався. Розумiючи, що на малiй вiдстанi рушницею не скористаешся, вiн непомiтно пересунув наперед обидва револьвери, щоб вони були напохватi, i тримав рукавицi тiльки на кiнчиках пальцiв. Вiн знав, що нема надii на рятунок, коли нападуться на нього всi разом, проте ладен був померти, як i похвалявся, мiцно зцiпивши зуби на горлi у ворога. Але Ведмiдь зупинив своiх товаришiв, одштовхуючи найпалкiших страшним кулаком. Коли галас почав затихати, Макензi глянув на Заринску. Вона була чудова: нахилилася вперед на своiх лижвах, вуста ледь розтуленi, нiздрi тремтять – немов тигриця, що готуеться стрибнути. У великих чорних очах ii, спрямованих на одноплемiнцiв, свiтився страх i виклик. Вона була така напружена, що й дихати забула. Так i скам’янiла, притиснувши одну руку до грудей, а другою мiцно тримаючи батога. Та тiльки-но Макензi глянув на неi, iй трохи полегшало. Тiло ii розпружилося, вона випросталась i вiдповiла йому поглядом, сповненим безмiрного кохання.
Тлiнг-Тiнег спробував говорити, але гамiр заглушив йому голос. Тодi Макензi виступив наперед. Лис роззявив був рота й хотiв щось крикнути, але Макензi так люто поглянув на нього, що вiн одсахнувся i крик той застряг йому в горлi. Його невдачу зустрiнуто реготом; тепер iндiяни втихомирились i стали слухати.
– Брати! Бiлий чоловiк, якого ви прозвали Вовком, прийшов до вас зi щирими словами. Вiн не брехун, як ескiмос, вiн правду каже. Прийшов, як друг, як той, хто хотiв би стати вам за брата. Але вашi чоловiки сказали свое, i час лагiдних слiв минув. Насамперед я хочу повiдати вам, що в шамана брехливий язик, що вiн не правдивий пророк, i звiстка, яку вiн промовив, то не слово Вогненосця. Його вуха глухi на голос Крука, вiн з власноi голови тче хитрi вигадки, а вас бере за дурнiв. Вiн не мае жодноi сили. Коли вам доводилося вбивати собак i iсти, коли ви напихали собi шлунки невичиненими шкурами й шматками з мокасин, коли помирали старi чоловiки й старi жiнки, коли помирали дiти бiля висхлих материних грудей, коли землю вашу огорнув морок i ви гинули, як лосось без води, коли вас опав голод, то чи послав шаман щастя вашим ловцям? Чи напхав вiн м’ясом черева вашi? Кажу вам ще раз – шаман не мае жодноi сили. Дивiться, я плюю йому межи очi!
Люди, хоча й жахнулися на таке блюзнiрство, та не заревли. Деякi жiнки полякалися, але чоловiки схвильовано чекали дива. Всi дивилися на шамана й Макензi. Жрець зрозумiв, що настала переломна хвилина, вiдчув, що його влада хитаеться, i хотiв був озватися, але Макензi, люто дивлячись на нього, звiв кулака й пiдступив ближче. І шаман злякався. Макензi зневажливо зареготався й повiв далi:
– Ну й що? Чи вразило мене громом? Чи спалила мене блискавка? Чи попадали зорi з неба й роздушили мене? Тьху! Про цього пса я вже не буду говорити. Тепер скажу про свiй народ, наймогутнiший з усiх народiв, що пануе в цiлому свiтi. Спочатку ми полюемо поодинцi, от як я полюю. Потiм ми полюемо зграями. Нарештi, як стадо оленiв, проходимо по всiй землi. Тi, кого ми беремо до своiх осель, живуть, а хто не хоче – гине. Заринска – гарна дiвчина, повна життя й сили, з неi буде добра Вовча мати. Ви можете вбити мене, та все ж вона буде Вовчою матiр’ю, бо моiх братiв багато, i вони прийдуть слiдами моiх собак. Слухайте, який закон у Вовкiв: коли хто позбавить життя одного Вовка, то за це головою накладуть десятеро. Багато племен уже заплатили таку цiну, а багато ще платитимуть.
А тепер я поговорю з Лисом i Ведмедем. Здаеться, iм до вподоби дiвчина. Так? Але ж гляньте, я купив ii. Тлiнг-Тiнег спираеться на мою рушницю. Іншi дари за дiвчину лежать бiля його багаття. Однак я буду чесний з ними. Лисовi сухо в ротi вiд довгоi промови, i я дам йому п’ять великих папуш тютюну. Нехай йому рот зволожиться, щоб вiн мiг досхочу галасувати на радi. Ведмедя я дуже поважаю i дам йому два укривала, борошна двадцять мiрочок i тютюну вдвое бiльше проти Лиса, а якщо вiн пiде зi мною через Схiднi гори, то я дам йому таку саму рушницю, як Тлiнг-Тiнеговi. А якщо вiн не хоче? Добре! Вовк уже втомився говорити. Вiн тiльки ще раз нагадае вам закон: коли хто позбавить життя одного Вовка, то за це головою накладуть десятеро.
Макензi усмiхнувся й вiдiйшов на свое мiсце, але на серцi йому було неспокiйно. Стояла ще темна нiч. Дiвчина пiдiйшла до нього й похапцем розповiла, до яких хитрощiв удаеться Ведмiдь у бiйцi на ножах. І Макензi уважно ii вислухав.
Отже, вони будуть битися. Зараз десятки мокасинiв розширили майданчик бiля вогнища. Багато мовилося про шаманову поразку. Дехто казав, що вiн лише не захтiв показувати своеi сили, але iншi згадували минулi випадки й погоджувалися з Вовком. Ведмiдь вийшов на середину майданчика, вийнявши з пiхов мисливського ножа росiйськоi роботи. Лис зауважив, що Макензi мае револьвери; тодi той зняв пояса й надiв на Заринску i так само звiрив iй i рушницю свою. Дiвчина похитала головою – мовляв, вона не вмiе стрiляти, бо ж рiдко доводилося жiнцi мати в руках такi коштовнi речi.
– Тодi, якщо небезпека надiйде до мене ззаду, голосно гукни: «Мiй мужу!» Нi, отак: «Мiй мужу!».
Вiн засмiявся, коли вона проказувала незнайомi англiйськi слова, вщипнув ii за щоку й увiйшов у коло. Не лише зростом i поставою переважав його Ведмiдь, але й Ведмедiв нiж був довший на добрих два дюйми. Вiдлюдьковi Макензi траплялося вже на своему вiку ставати вiч-на-вiч iз супротивником, отож вiн знав, що перед ним стоiть справжнiй чоловiк. Однак вiн аж стрепенувся, побачивши блискучу крицю, i в жилах швидше запульсувала гаряча кров його предкiв.
Не раз заганяв Ведмiдь Вiдлюдька то до краю вогнища, то в глибокий снiг, але потiм, ступiнь по ступневi, наче вправний боксер, вiн знову вертався насеред поля. Нiхто не заохочував його, тимчасом як супротивника пiдбадьорювали хвалою, порадами, осторогами. Але Макензi мiцнiше стискав зуби, коли дзвенiли ножi, черкаючи один об одного, i свiдомий своеi сили, натискав або боронився цiлком спокiйно. Спочатку вiн почував жаль до свого супротивника, але той жаль зник перед первiсним iнстинктом самооборони, а потому цей iнстинкт перетворився на жадобу вбивства. Десять тисяч рокiв цивiлiзацii спали з нього, i вiн став печерним чоловiком, який б’еться за самицю.
Двiчi вiн штрикнув Ведмедя, одскочивши непошкоджений, але втрете не умкнувся, i вони зiтнулися: кожен вiльною рукою вхопив за озброену руку ворога. Тодi тiльки Макензi вiдчув страшенну силу свого супротивника. Його м’язи болiсно напружились, аж вузлами взялися, жили його тужнi мало не рвалися з натуги, а вiстря з росiйськоi крицi полискувало ближче й ближче. Вiн спробував вiдiрватися вiд супротивника, але цим тiльки нашкодив собi. Коло людей, у хутра затушкованих, усе вужчало; кожен прагнув побачити останнiй удар. Та враз Макензi спритно вiдхилився трохи набiк i вдарив свого супротивника головою. Ведмiдь мимоволi похитнувся й утратив рiвновагу, а Макензi швидко пiдставив йому ногу i, подавшись уперед усiею своею вагою, турнув супротивника за коло глядачiв у глибокий снiг. Ведмiдь виборсався зi снiгу й кинувся назад на бойовище.
– О мiй мужу! – голос Зарински задзвенiв, попереджаючи про небезпеку.
На звук спущеноi тятиви Макензi пригнувся до землi, й стрiла з кiстяним вiстрям пролетiла над ним, влучила Ведмедевi в груди, i той з розгону впав на нього. Але за мить Макензi скочив на ноги. Ведмiдь лежав нерухомо, а по той бiк вогнища стояв шаман i накладав другу стрiлу.
Макензi схопив важкого ножа за кiнчик леза i рвучко метнув його. Нiж, блискавкою майнувши над багаттям, аж по самий держак угородився в горло шамановi. Той захи- тався i впав у жар на вогнище.
Клац! Клац! – Лис ухопив рушницю Тлiнг-Тiнегову i даремне намагався загнати набiй у цiвку, але, почувши, як зареготався Макензi, випустив ii.
– Виходить, Лис ще не навчився гратися цiею цяцькою? Вiн ще жiнка. Ходи сюди! Я тебе навчу.
Лис вагався.
– Ходи, кажу!
Лис пiдступив невпевнено, як набитий собака.
– Ось так i так. І все! – Набiй став на свое мiсце i, звiвши курка, Макензi приклав рушницю до плеча.
– Лис сказав, що цеi ночi вiдбудуться великi подii, i сказав правду. Великi подii вiдбулися, та Лисова в них участь була нiкчемна. Чи Лис i досi хоче взяти Заринску до свого намету? Хоче пiти слiдом за шаманом i Ведмедем? Нi? Гаразд!
Макензi зневажливо вiдвернувся й витяг ножа шамановi з горла.
– Може, хто iнший з молодих мисливцiв цього хоче? Якщо е такi, то Вовк кластиме iх по двое й по трое, доки не лишиться жодного. Немае? Гаразд. Тлiнг-Тiнегу, я дарую тобi цю рушницю вдруге. Якщо тобi доведеться мандрувати на Юкон, то пам’ятай, що там завжди буде для тебе мiсце й багато iжi бiля Вовкового багаття. Нiч уже, бачу, обертаеться на день. Я йду, але можу вернутися. Тож не забудьте про Вовчий закон!
Макензi пiдступив до Зарински, а iндiяни дивилися на нього, наче на якусь надприродну iстоту. Дiвчина стала на чолi запрягу, й собаки рушили. За кiлька хвилин iх поглинув примарний лiс. Макензi стояв непорушно, потiм i собi нап’яв лижви, щоб iти за ними.
– А Вовк забув про п’ять великих папуш?
Макензi сердито обернувся до Лиса, але раптом йому стало смiшно.
– Я дам тобi одну маленьку папушу.
– Це вже як сам Вовк знае, – покiрно мовив Лис, простягаючи руку.
ЛЮДИ З СОРОКОВОЇ МИЛІ
Здоровило Джiм Белден i гадки не мав, до чого призведуть його цiлком невиннi слова про те, що зерняста крига «досить-таки дивна штука». Так само й Лон Мак-Фейн не уявляв собi наслiдкiв, сказавши, що донна крига ще дивовижнiша штука. Не уявляв i Бетлз, який вiдразу почав сперечатися, буцiмто немае нiякоi донноi криги. То просто вигадка, щоб людей лякати.
– І це ти менi кажеш таке?! – обурився Лон. – Пробувши в цих краях стiльки рокiв! А ще не раз iв зi мною з одного казанка!
– Та це ж безглуздя, – правив своеi Бетлз. – Адже вода теплiша за лiд…
– Не велика рiзниця, як його проломити.
– А все ж теплiша, бо не замерзла. А ти кажеш, що вона замерзае з дна.
– Я кажу лише про донну кригу, Девiде, лише про донну кригу. Хiба ж тобi не траплялося такого: пливеш рiчкою, вода прозора, як скло, i раптом, наче хмара найде на сонце, – крижинки, немов бульбашки, починають зринати, i в мить уздовж i впоперек рiчка побiлiе, нiби земля пiд першим снiгом.
– Еге, не раз траплялося, як я, було, задрiмаю коло стерна. Тiльки що крига в мене завжди йшла з сусiднього рукава, а не з дна зринала.
– А насправжки нiколи не бувало?
– Не бувало. І ти такого не бачив. Це ж безглуздя. Хай iншi скажуть.
Бетлз звернувся до всiх, що сидiли навколо грубки, але нiкому не хотiлося встрявати в iхню суперечку.
– Чи безглуздя, чи нi, але правда. Торiк восени ми з Ситкою Чарлi бачили таке видиво, як пливли рiчкою через пороги, знаеш, там, коло Форту Сподiвань. Була звичайна осiння година, сонце поблискувало на золотих модринах i на тремтячих осокорах, на водi мерехтiли брижi, хоч iз Пiвночi вже насувався голубий зимовий туман. Ти й сам гаразд знаеш, як то бувае. Край берегiв уже понамерзае, та й у вирах кружляють чималi крижини, повiтря дзвенить та iскриться, i ти вiдчуваеш, що з кожним вiддихом набираешся новоi сили. Отодi, голубе, свiт робиться малий, i починають свербiти п’яти до мандрiв.
Про що ж я казав? Ага, отож гребли ми, криги нiде й слiду не було, лише у вирах, коли це iндiянин пiдвiв весло й гукае: «Лоне Мак-Фейн! Глянь униз! Я чув про таке, але нiколи не сподiвався побачити навiч». Ти знаеш, що Ситка Чарлi так само, як i я, не в цiй сторонi народився, а тому ми обидва не бачили такого. Кинули ми гребти, посхилялися над облавками i вдивляемось у блискучу воду. Менi та картина нагадала час, коли я жив iз ловцями перлiв i бачив кораловi береги, що виростають, неначе сади, пiд водою. То була донна крига, вона чiплялася й наростала китицями на кожнiй скелi, як тi бiлi корали.
А потiм було ще цiкавiше. Скоро ми минули пороги, вода стала як молоко й укрилася зверху маленькими кружальцями, так, нiби риба перiй пiдiймаеться вгору навеснi або як iде дощ. То зринала донна крига. Праворуч, лiворуч, куди не кинеш оком – усюди вода була вкрита тiею кригою. Човен плив, наче в густiй кашi, вона облiпила весла, як клей. Скiльки переiздив я пороги перед тим i пiсля того, але нiколи не бачив анi подоби. Раз за життя трапилось менi таке видовисько.
– Кажи, кажи… – сухо кинув Бетлз. – Думаеш, я повiрю твоiм теревеням? Мабуть, щось не гаразд у тебе i з очима, i з язиком. А може, повiтря так вплинуло тодi на вас?
– Але ж я бачив ту кригу на власнi очi, i коли б тут був Ситка Чарлi, то й вiн би посвiдчив, що це правда.
– Проте факти е факти, iх не обминеш. Це не природно, щоб вода замерзала з глибини.
– Але ж я на власнi очi…
– Не гарячкуй так, – уговкував його Бетлз.
Однак Лон Мак-Фейн, запальний, як i всi кельти, вже кипiв гнiвом.
– То ти не вiриш?
– Коли ти вперся, як вiслюк, то скажу тобi, що таки не вiрю. Я вiрю насамперед природi й фактам.
– Виходить, я брехун? – погрозливо мовив Лон. – Може, спитаеш у своеi жiнки-сивашки й переконаешся, що я кажу правду.
Бетлз несподiвано спалахнув люттю. Ірландець мимоволi образив його, бо Бетлзова дружина була напiвбiла, дочка росiйського торгiвця хутром, i вiн повiнчався з нею в православнiй мiсii в Нулато, за тисячу миль звiдси в пониззi Юкону, тому вона належала до вищоi касти, нiж звичайнi тубiльнi жiнки-сивашки. Це вже були тонкощi, i iх могли збагнути лише пiвнiчнi шукачi пригод.
– Авжеж, брехун, – вiдповiв вiн злiсно.
Тоi ж митi Лон Мак-Фейн кинув його об землю. Чоловiки, що сидiли коло грубки, посхоплювалися й розборонили iх.
Бетлз пiдвiвся, втираючи кров з уст.
– Я нiколи не лишаюся боржником. Не думай собi, що й цього разу я не розквитаюсь.
– Мене ще зроду нiхто не називав брехуном, – була чемна вiдповiдь. – І хай мене дiдько вхопить, коли я не допоможу тобi розквитатися зi мною будь-яким способом.
– У тебе й досi той тридцять вiсiм на п’ятдесят п’ять?
Лон потакнув.
– Ти б добув собi кращий калiбр. А то мiй револьвер попробивае в тобi такi дiрки, як горiхи.
– Не бiйся. Моi кулi хоч i мають м’якi носики, зате б’ють влучно i вилiтають з другого боку сплющенi в кружечок. А коли я матиму приемнiсть бути до твоiх послуг? Бiля ополонки гарне мiсце.
– Не погане. Будь там рiвно за годину, тобi не доведеться довго чекати на мене.
Обидва надягли рукавицi й вийшли з поста, дарма що товаришi вмовляли iх помиритися.
Почалося все з дрiбницi, однак у таких упертих i запальних людей дрiбницi швидко розростаються у велику образу. Окрiм того, в тi часи ще не здогадалися розморожувати грунт i добувати золото взимку, тож люди з Сороковоi Милi, замкненi в таборi тривалою арктичною зимою, робилися обважнiлi вiд переiдання й примусових лiнощiв i такi дратiвливi, як бджоли наприкiнцi лiта, коли вулики переповненi медом.
У Пiвнiчнiй Краiнi тодi ще не iснувало правосуддя. Кiнна полiцiя теж була справа майбутнього. Кожен сам мiряв образу й визначав кару, залежно вiд того, як вона йому допекла. Рiдко коли громада втручалася в такi справи, i нiколи за всю похмуру iсторiю табору на Сороковiй Милi не порушувано восьмоi заповiдi.
Здоровило Джiм Белден поспiшно скликав раду. Вiдлюдька Макензi настановили головувати й вiдрядили посланця до панотця Рубо, щоб i той прийшов на допомогу. Вони розумiли, що становище iхне парадоксальне. Можна було втрутитися й не допустити до поединку, однак це суперечило б iхнiм власним поглядам, хоч iм i дуже хотiлося, щоб товаришi не стрiлялися. З одного боку, iхня простацька давня етика визнавала право кожного ударом вiдплачувати за удар, але ж вони нiяк не могли погодитися на те, щоб двое добрих товаришiв, таких, як Бетлз i Мак-Фейн, зiйшлися у смертному герцi. Теоретично вони вважали за боягуза того, хто уникае бою, коли йому виклик кинуто; проте, як самi зiткнулися з такою справою, то не хотiли, щоб вона дiйшла кiнця.
Зненацька нараду було перервано. Надворi зарипiли мокасини, почувся крик, а тодi пострiл револьвера. Дверi шпарко вiдчинилися, й увiйшов Мелмют Кiд, весело поблискуючи очима. В руцi вiн тримав кольта, з якого ще курився дим.
– Поклав на мiсцi. – Вiн замiнив порожню гiльзу й додав: – Твого собаку, Вiдлюдьку.
