скачать книгу бесплатно
Мiжзоряний мандрiвник
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Роман «Мiжзоряний мандрiвник» – останнiй великий твiр письменника, що був надрукований за його життя (1915). У Сан-Квентiнськiй державнiй в’язницi вiдбувае довiчне ув’язнення колишнiй викладач аграрного коледжу, професор Дарел Стендiнг. Вiн потрапив за грати через вбивство колеги з ревнощiв.
В’язничнi наглядачi, караючи його за непокiрнiсть, щоразу зашнуровують Дарела в брезентову «пекельну сорочку» – рiзновид в’язничних тортур, що може викликати серцевий напад. Навчившись упадати в транс, пiд час тортур Стендiнг мандруе свiтами своiх колишнiх життiв: вiд доiсторичних часiв до початку ХХ столiття. Чекаючи на страту, Дарел Стендiнг стае живим уособленням принципу – найсильнiшим у людинi е ii дух, який залишаеться навiть тодi, коли матерiальне тiло вмирае.
Джек Лондон
Мiжзоряний мандрiвник
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Роздiл І
Цiле життя я мав якiсь невиразнi спогади про iншi часи та iншi мiсця. Я вiдчував, що в менi живе не одна, а кiлька осiб. О, читачу мiй, повiр, що це вiдчуття е й у тебе. Позирни назад, у минуле, i ти згадаеш, що воно – частка досвiду твого дитинства. Ти ще тодi не визначився, не викристалiзувався. Ти був ще пластичний: душа – мiнливий плин, а свiдомiсть i особистiсть – у процесi формування… так, формування i забування.
Ти багато позабував, читачу, але цi рядки невиразно нагадають тобi далекi туманнi видива iнших часiв та iнших краiн, видива, до яких прикутi були твоi дитячi очi. Тепер вони здаються тобi снами. Нехай це будуть сни, що тобi снились тодi, але звiдки ж iхнiй змiст? У снах химерно переплiтаються тiльки знайомi нам речi. Змiст найдивовижнiших снiв наших – це змiст нашого досвiду. Дитиною, малою дитиною, ти падав увi снi з великоi висоти, лiтав у повiтрi, мов крилата iстота; тебе переслiдували якiсь павуки та багатоногi болотянi плазуни; ти чув iншi голоси, бачив iншi обличчя, знайомi, як привиддя кошмарiв, споглядав схiд i захiд сонця, зовсiм вiдмiнний вiд того, який тобi доводилося будь-коли бачити.
Отi дитячi сни – це ж i е хвилиннi проблиски iнших свiтiв, iнших життiв, тих речей, що ти iх нiколи не бачив на свiтi, де ти тепер живеш.
А звiдки ж вони? Цi iншi життя?.. Цi iншi свiти?.. Можливо, коли ти прочитаеш те, що я маю написати, ти дiстанеш вiдповiдь на цi бентежнi запитання, що я поставив тобi i що ти сам собi ставив, ще й не читавши цих рядкiв.
Вордсворт[1 - Вордсворт, Вiльям (1770–1850) – англiйський поет-романтик. Вашiнгтон, Джордж (1732–1799) – видатний американський полiтичний дiяч, перший президент США. Замолоду багато подорожував.] знав. Вiн не був нi ясновидець, анi пророк. Вiн був звичайнiсiнька людина, така, як ти, як i всяка iнша. Те, що вiн знав, те знаеш i ти, i кожен знае. Тiльки вiн дуже влучно визначив це в одному мiсцi, що починаеться словами: «Не ясно явлене i не цiлком забуте».
І справдi, в’язниця покривае своею тiнню нас, новонароджених iстот, i надто швидко ми все забуваемо. А все-таки iз самого малку ми пам’ятаемо iншi часи й iншi мiсця. Ще безпорадними немовлятами, спроможними тiльки сидiти на руках або рачкувати на пiдлозi, ми ввi снi лiтали в повiтрi. Ми терпiли муки кошмарних снiв, жахаючись чогось темного й страшного. Щойно на свiт народившись, ми ще не маемо жодного досвiду, а проте вже знаемо страх; ми народилися з ним, з пам’яттю про нього, а пам’ять – це досвiд.
Щодо мене самого, то ще в тому нiжному вiцi, коли я самим лише криком виявляв, що хочу iсти чи спати, – навiть тодi я вже знав, що я – мiжзоряний мандрiвник. Моi уста ще не вмiли вимовити слова «король», а я напевне знав, що був колись королевичем, добре пам’ятав, що був i рабом, i сином раба, i носив на шиi залiзного нашийника.
Навiть бiльше. У три, чотири, п’ять рокiв я ще не був «я». Я ще тiльки формувався, мiнливий дух ще не застиг у тiй формi, що склалася з мого власного тiла, часу й мiсця. Усе те, чим я був протягом багатьох тисяч життiв, що вирувало в менi та гальмувало процес формування, силкуючись утiлитися в мене й стати мною.
Нiсенiтниця, правда? Проте пам’ятай, читачу, що з тобою я сподiваюся полинути в далекi простори й далекi часи, – пам’ятай, що я багато про це думав, що кривавими ночами, серед поту й мороку, якi роками огортали мене, я був на самотi зi своiми iншими «я», бачив iх i розмовляв iз ними. Я пройшов крiзь пекло всiх своiх iснувань, щоб принести тобi знання, щоб подiлитися ним iз тобою, коли ти затишноi години читатимеш цi моi друкованi сторiнки.
Отже, вертаюсь до того, що я вже сказав. У три, чотири, п’ять рокiв я був ще не «я». Я тiльки ставав ним, застигаючи у формi свого тiла, i могутне, невитравне минуле обробляло ту сумiш, з якоi я кристалiзувався, i визначало форму, якоi я мав набути.
Коли я вночi кричав зi страху перед тим, чого ще не знав i не мiг знати, то це кричав не мiй голос. Так само й тодi, коли я по-дитячому гнiвався, смiявся й любив. Іншi голоси кричали в моему голосi, голоси чоловiкiв та жiнок, що жили колись, голоси незчисленних привидiв моiх предкiв. До мого гнiвного крику домiшувався рев звiрiв, ще давнiших, нiж гори, а в моему дитячому несамовитому голосi, в моiй шаленiй лютi вiдгуком лунали дикi й безглуздi крики потвор, що жили за первiсних часiв, ранiше за Адама, ранiше за геологiчнi епохи.
Ось я й виказав свою таемницю! Слiпа лють! Вона мене загубила в теперiшньому життi. Через неi за кiлька тижнiв мене виведуть iз цiеi камери, на високий хиткий помiст, прикрашений добре всуканим мотузом. Там мене повiсять за шию, i я висiтиму, аж доки визiвну дух. Слiпа лють завжди губила мене в усiх моiх попереднiх iснуваннях. Це страшна, фатальна спадщина ще вiд первiсних слизуватих iстот прадавнього свiту.
Проте час уже менi вiдрекомендуватися вам. Насамперед я не дурень i не божевiльний. Я хочу, щоб ви це знали, бо не повiрите тому, що я намiряюся вам оповiсти. Я – Дерел Стендiнг. Дехто з вас, прочитавши цi рядки, вiдразу згадае мене. Але бiльшiсть мене не знае, i я повинен пояснити iм, хто я такий. Вiсiм рокiв тому я був професором агрономii в сiльськогосподарському коледжi Калiфорнiйського унiверситету.
Вiсiм рокiв тому маленьке сонне унiверситетське мiстечко Берклi було приголомшене вбивством професора Гескела в однiй з лабораторiй гiрничого факультету. Убивцею був Дерел Стендiнг.
Оце ж я й е той самий Дерел Стендiнг. Мене спiймано на гарячому. Не буду розводитись тепер, хто винен, а хто нi. Це справа особиста. Рiч у тiм, що в нападi слiпоi жахливоi лютi, що вiками прокляттям тяжiла над моiм життям, я вбив свого колегу – професора Гескела. Суд установив, що це зробив я, i я беззастережно погодився з вироком.
Нi, мене не засудили до шибеницi. Мене скарали на довiчне ув’язнення. Тодi я мав тридцять шiсть рокiв, а тепер менi сорок чотири. Цi промiжнi вiсiм рокiв я пробув у в’язницi штату Калiфорнiя в Сан-Квентiнi. З них п’ять рокiв я просидiв у цiлковитiй темрявi. Тут це називають самотинним ув’язненням, а тi, хто його спiзнав, кажуть, що це смерть за життя. Проте упродовж п’яти рокiв перебування в могилi я зумiв досягти такоi волi, якоi мало хто скуштував. Найсамiтнiший iз в’язнiв, я пiдкорив собi не лише весь свiт – я пiдкорив також i час. Вони замурували мене на якихось там нiкчемних кiлька рокiв i, самi того не знаючи, дали менi простiр вiкiв. Завдяки Еду Мореловi я цiлi п’ять рокiв блукав мiж зоряними просторами. Але про Еда Морела буде осiбна мова. Я про нього оповiм згодом. Менi треба так багато всього оповiсти, що я не знаю навiть, iз чого почати.
Отже, почну спочатку. Народився я в штатi Мiннесота. Моя мати була дочкою емiгранта-шведа. Їi iм’я – Гiльда Тунесон. Батько, Чонсi Стендiнг, походив iз давнього американського роду. Вiн знав свiй рiд, починаючи з Альфреда Стендiнга, законтрактованого наймита – чи раба, коли хочете, – якого вивезли з Англii на плантацii Вiрджiнii ще перед тим, як молодий Вашiнгтон мандрував по хащах Пенсiльванii.
Син Альфреда Стендiнга брав участь в американськiй Революцii, а онук – у вiйнi 1812 року[2 - Вiйна 1812 року – мiж США та Англiею.]. Вiдтодi не було жодноi вiйни, до якоi не мали б причетностi Стендiнги. Я, останнiй iз них, що незабаром помру, не лишивши нащадкiв, бився простим солдатом на Фiлiппiнах у нашiй останнiй вiйнi[3 - У нашiй останнiй вiйнi. – Йдеться про вiйну 1901 року, унаслiдок якоi США придушили Фiлiппiнську республiку.]. Тодi, в найпишнiшому розквiтi своеi кар’ери, я вiдмовився вiд посади професора в унiверситетi Небраски. Їй-богу, коли я вiдмовився вiд посади професора, мене призначали деканом сiльськогосподарського коледжу. Мене, що мандруе серед зоряних просторiв, кривавого заблуду, вiчного Каiна, войовничого жерця давнiх часiв, мрiйника-поета забутих вiкiв, яких нема на сторiнках iсторii, написаноi людською рукою.
І ось я сиджу iз закривавленими руками в камерi смертникiв Фолсомськоi в’язницi та чекаю дня, визначеного механiзмом держави, коли ii слуги зiпхнуть мене туди, де, як вони охоче вiрять, тiльки морок i темрява, – темрява, якоi вони так бояться; темрява, сповнена страшних примар; темрява, вiд якоi вони, скиглячи й лементуючи, тiкають до вiвтарiв богiв, що iх за подобою людською створив iхнiй страх.
Нi, не бути менi вже нiколи деканом жодного сiльськогосподарського коледжу. А я ж так добре знаю сiльське господарство! Воно – мiй фах. Менi здаеться, що я народився, рiс i вчився задля нього. Я опанував його досконало. Воно – мiй генiй. Я можу на око сказати, скiльки вiдсоткiв жиру в молоцi кожноi корови, i бебкокський прилад пiдтвердить, що я не помилився. Менi досить лише глянути на ландшафт, не придивляючись до землi, щоб знати вартiсть i вади грунту. Менi не треба лакмусового паперу, щоб визначити, чи мае вiн у собi кислоти, а чи луг. Ще раз кажу: щодо наукового ведення сiльського господарства я не мав i не маю рiвного. А проте держава, тобто сукупнiсть усiх громадян, гадае, нiби всi моi знання можна загасити вiчною темрявою. Нiби за допомогою звичайного мотуза, накинутого на шию, i раптового поштовху можна загасити ту мудрiсть, що призбирувалася в менi тисячорiччями й визрiла ще задовго до того, як на ланах Троi кочiвнi пастухи почали пасти отари.
А кукурудза! Хто ще так знае кукурудзу, як я? Моi дослiди у Вiстарi збiльшили рiчний врожай в округах Айови на пiвмiльйона доларiв. Це вже доконаний факт – чимало фермерiв, що тепер iздять автомобiлями, знають, кому вони цим завдячують. А та молодь, стрункi дiвчата i ясночолi юнаки, якi сидять над шкiльними пiдручниками, – чи спадае iм на думку, що це я своiми дослiдами на кукурудзi у Вiстарi дав iм змогу здобувати середню освiту?
А фермерське господарство! Я знаю кожний марно зроблений рух, навiть не вивчаючи iх iз кiноплiвки, – однаково, чи то буде вся ферма, чи тiльки робiтник на фермi, чи план будови, чи розклад працi для фермерських робiтникiв. Цiй справi допомагають моi таблицi та книжки-порадники. І я впевнений, що в цю саму хвилину, перед тим як викурити на нiч останню люльку, сотнi тисяч фермерiв морщать чоло над розгорнутими сторiнками моiх книжок. Проте моi знання настiльки вищi за таблицi, що менi досить оком скинути на людину, аби визначити ii нахили, здiбностi та показник затрати енергii.
Тепер я мушу скiнчити цей перший роздiл свого оповiдання. Уже дев’ята година. У вiддiленнi смертникiв це означае – гасити свiтло. Ось я чую кроки вартового, що тихо ступае гумовими пiдошвами. Вiн iде лаятися, що в мене й досi горить лампа. Наче лайка того, хто житиме далi, щось важить для засудженого на страту!
Роздiл ІІ
Я – Дерел Стендiнг. Незабаром мене виведуть звiдси й повiсять. Проте доти я ще встигну написати те, що хочу оповiсти на цих сторiнках про iншi часи й iншi мiсця.
Пiсля присуду мене вiдправили до Сан-Квентiнськоi в’язницi доживати решту днiв мого «природного життя». Виявилося, що я невиправний. Невиправний – це жахлива людська iстота, принаймнi з погляду тюремноi психологii. Я став невиправний, бо ненавиджу марну витрату сили, а моя в’язниця, як i всi в’язницi у свiтi, була скандальним i образливим прикладом такоi витрати. Мене призначили в джутову майстерню. Тут марнотратство працi доходило просто до злочину. Мене це дратувало, я не мiг на таке дивитися байдуже. Бо й справдi моiм фахом було усувати даремну витрату сили. Ще до того, як почали застосовувати пару й паровi машини, щонайменше три тисячi рокiв тому, мене гноiли у в’язницi стародавнього Вавiлону, i повiрте менi, я кажу вам щиру правду, – у тiй в’язницi ми працювали на ручних верстатах далеко продуктивнiше, анiж в’язнi в майстернях Сан-Квентiну на парових машинах.
Менi була гидка ця злочинно марна витрата сил. Я обурювався. Намагався показати своiм тюремникам десяткiв зо два продуктивнiших способiв. Вони склали рапорт, i мене вкинули в карцер i позбавили свiтла та iжi. Вийшовши звiдти, я спробував був пристосуватись до хаотичноi й непродуктивноi роботи в майстернi. Проте знов обурився. І знову – карцер та ще пекельна сорочка. Дурнi тюремники глузували з мене, знущалися й били бiльше, нiж iнших в’язнiв. Їм якраз вистачало розуму збагнути, що я вiдрiзняюся вiд них i не такий дурний, як вони.
Я витерпiв два роки такого безглуздого переслiдування. Який то жах бути зв’язаним i вiдданим на поталу щурам. Цими щурами були моi брутальнi тюремники. Вони точили мiй розум, гризли найтоншi нерви мого тiла й моеi свiдомостi. Колись давно я вiдважно боровся, але в теперiшньому моему життi я вже не був вояком. Я був фермер, агроном, прив’язаний до своеi кафедри професор, раб лабораторii; я цiкавився тiльки грунтами та збiльшенням iх продуктивностi.
Я бився на Фiлiппiнах, бо цього вимагала традицiя: Стендiнги повиннi воювати. Проте в мене не виявилось вiдповiдного хисту. Надто безглуздо було вганяти свинцевi кулi в тiла маленьких темношкiрих людей. Кумедно було дивитись, як наука ганьбить своi здобутки та розум своiх винахiдникiв задля такоi мети.
Як я вже казав, тiльки скоряючись традицii Стендiнгiв, я пiшов на вiйну й переконався, що не здатен воювати. Переконалися й моi начальники, бо призначили мене писарем квартирмейстера. Отак цiлу iспано-американську вiйну я провоював писарем коло столу.
Отже даремна витрата сил у майстернях доводила мене до сказу не як колишнього вояка, а саме як мислителя; за це й переслiдували мене тюремники, за це й зарахували до невиправних. Мiй розум працював, i мене карали за його працю. Моя невиправнiсть мала такий розголос, що начальник в’язницi Есертен викликав мене до себе в канцелярiю i почав умовляти. Я сказав йому:
– Це ж безглуздя, шановний начальнику, гадати, нiби вашi тюремники, цi щури-гнобителi, можуть вибити з мого мозку те, що для мене ясне й певне. Уся органiзацiя цiеi в’язницi безглузда! Ви – полiтик. Ви вмiете плести полiтичнi iнтриги з гультяями, що сидять по сан-франциських шинках, та здобувати негiдникам тепленькi мiсця, такi, як оце ви посiли. Та ви не годнi сплести доброго джута. Вашi майстернi на п’ятдесят рокiв вiдстали.
Чи варто переказувати цю тираду? Бо то справдi була тiльки тирада. Я показав йому, що вiн дурний, а вiн iз цього переконався, що мене годi виправити.
Дайте собацi погане прiзвисько, то… ви ж знаете приказку. Отже, начальник в’язницi Есертен остаточно закрiпив за мною назву невиправного. Не раз провини iнших в’язнiв звалювали на мене, i я приймав за них кару; мене кидано в карцер, на хлiб i воду, або пiдвiшувано за великi пальцi так, щоб ногами я тiльки ледь торкався пiдлоги, на довгi години, що видавались менi довшими, нiж кожне з колишнiх моiх життiв.
Розумнi люди бувають жорстокi. А дурнi люди – жорстокi до нестями. Усi тюремники: вiд начальника й до останнього наглядача – були тупi потвори. Послухайте, що вони зi мною зробили. У тюрмi був один в’язень-поет – справжнiй виродок iз безвiльним пiдборiддям i широким чолом. Вiн потрапив сюди за фальшування грошей. Вiн був боягуз! Донощик! Стукач! Трохи загострi слова, як на професора агрономii, але той професор навчиться ще й не таких слiв, якщо замурувати його в тюрму на все життя!
Поета-фальшивника звати було Сесiль Вiнвуд. Суджено його не вперше, але тому, що вiн скавучав, як нiкчемне цуценя, останнього разу його засудили тiльки на сiм рокiв. Добра поведiнка могла скоротити йому й цей термiн. Мене засудили на все життя. Проте цей плюгавий виродок, щоб вигадати собi кiлька нiкчемних рокiв волi, домудрувався додати чималу частку вiчностi до мого й так довiчного ув’язнення.
Я оповiм по черзi, як розвивалися подii, хоч сам лише згодом довiдався про них. Цей Сесiль Вiнвуд, щоб запобiгти ласки старшого наглядача, а вiдтак i начальника тюрми, департаменту помилувань i самого губернатора Калiфорнii, вигадав, нiби в’язнi задумали втечу. Тепер запам’ятайте собi три речi: 1) Сесiля Вiнвуда ненавидiли його товаришi-арештанти. Жоден iз них не побився б з ним у заклад навiть на унцiю тютюну у ловах блощиць, що було найулюбленiшою розвагою серед в’язнiв; 2) я був собакою з поганим прiзвиськом; 3) для того, що Сесiль Вiнвуд задумав, йому потрiбнi були собаки з поганими прiзвиськами, довiчно ув’язненi, запеклi й невиправнi.
Проте довiчно ув’язненi також його ненавидiли, i коли вiн прийшов до них зi своiм планом масовоi втечi з тюрми, вони зареготали йому в вiчi й вiдвернулись, вилаявши його, бо знали, що вiн стукач. Та врештi-решт вiн таки пошив iх у дурнi, цих сорок чоловiк, найрозумнiших i найхитрiших з усiх в’язнiв. Вiн приходив до них раз у раз, торочив про те, як багато може зробити, маючи довiру в канцелярii тюрми й дозвiл брати лiки з в’язничноi аптеки.
– Доведи, – сказав йому горянин Бiл Годж, прозваний Довгалем, довiчно ув’язнений за пограбування поiзда. У в’язницi вiн палав одним бажанням, одною думкою – будь-що видертися звiдси й убити свого спiвучасника за те, що той усю провину склав на нього.
Сесiль Вiнвуд погодився. Вiн заявив, що тiеi ночi, на яку буде призначена втеча, вiн зможе приспати вартових.
– Чого варте твое базiкання! – зауважив на це Довгаль Бiл. – Нам треба доказiв. Дай сю нiч снотворного котромусь iз вартових. Хоч би й Барномовi. Вiн – наволоч. Учора побив цього недоумкуватого китаягу, хоч i не був черговий. Вiн чергуе сьогоднi вночi. Дай йому снотворного, нехай його виженуть. А як тобi це вдасться, тодi поговоримо.
Усе це розповiв менi Довгаль Бiл згодом, коли ми сидiли в карцерi. Сесiль Вiнвуд не пристав на його вимогу, мовляв, йому потрiбен час, щоб роздобути в аптецi снотворне. В’язнi погодились чекати, i за тиждень вiн заявив, що все готове. Сорок загартованих людей, засуджених на довiчне ув’язнення, стали дожидатися, коли Барном засне на чергуваннi. І вiн справдi заснув. У такому станi його застали й звiльнили зi служби.
Певна рiч, це переконало довiчно ув’язнених. Залишилося ще привернути до себе старшого наглядача. Сесiль Вiнвуд щодня доповiдав йому, як iде пiдготовка до втечi, геть усе до найменших подробиць вигадуючи.
Старший наглядач також вимагав доказiв, i Вiнвуд подав iх. Докладно я дiзнався про це тiльки через рiк, так повiльно розкриваються таемницi тюремних iнтриг.
Вiнвуд заявив, нiби сорок чоловiк, якi цiлком йому довiряють, готуючись до втечi, здобули у в’язницi таку силу, що пiдкупленi вартовi вже доставляють iм автоматичнi револьвери.
– Доведи! – мабуть, зажадав старший наглядач.
І поет-фальшивник довiв! Тюремна пекарня працювала й уночi. Один в’язень, пекар iз нiчноi змiни, був стукач, i Вiнвуд знав про це.
– Цiеi ночi, – сказав Вiнвуд старшому наглядачевi, – Самерфейс принесе дванадцять автоматичних револьверiв 44-го калiбру, а як знову чергуватиме, то принесе набоi. Револьвери вiн передасть менi в пекарнi. У вас там е добрий шпиг – вiн завтра усе вам доповiсть.
Цей Самерфейс, наглядач, був родом селянин з округи Гамболт, дужий, добродушний простак, вiн був не вiд того, щоб чесно заробити який долар, потайки приносячи в’язням тютюн. Тiеi ночi, повернувшись iз Сан-Францiско, вiн принiс iз собою п’ятнадцять фунтiв добрячого тютюну. Вiн i ранiше його приносив i завжди передавав Сесiлю Вiнвудовi. Так i цього разу, нiчого не пiдозрюючи, вiн передав йому в пекарнi пакунок. У тому великому, загорнутому в папiр пакунку був тiльки невинний тютюн. Пекар-стукач iз свого сховку бачив, як Вiнвуд узяв той пакунок, i другого ранку доповiв про це старшому наглядачевi.
Тим часом занадто жвава фантазiя поета-фальшивника не знала стриму, i за цей його грiх я заплатив п’ятирiчною iзоляцiею та потрапив у самотинну камеру, де оце пишу. Тодi я нi про що не знав. Я нiчогiсiнько не знав навiть про план масовоi втечi з в’язницi, що в нього Вiнвуд утягнув сорок чоловiк. Не тiльки я, але й вони нiчого не знали. Їм i на думку не спадало, що вiн провокуе iх, а старший наглядач також не знав, що його обдурено. Найбезневиннiший з усiх був Самерфейс. На своему сумлiннi вiн мав хiба лише те, що потайки приносив в’язням тютюн.
Проте вернiмось до цiеi безглуздоi, небезпечноi i мелодраматичноi Вiнвудовоi вигадки. Уранцi, зустрiвшись iз старшим наглядачем, вiн трiумфував. Уява його зiрвалася з припони.
– Ну що ж, – почав тюремник, – пакунок передано так, як ти сказав.
– І цього вистачило б, щоб висадити в повiтря пiв тюрми, – заявив Вiнвуд.
– Чого вистачило б? – перепитав старший наглядач.
– Динамiту й детонаторiв, – плiв далi цей дурень. – Тридцять п’ять фунтiв усього. Ваш шпиг бачив, як Самерфейс вiддавав пакунок менi.
Тут старший наглядач, певно, мало не вмер на мiсцi, i я цiлком його розумiю. Лишень подумати – тридцять п’ять фунтiв динамiту в тюрмi!
Кажуть, що капiтан Джемi – так прозвали старшого наглядача – сiв i схопився руками за голову.
– Де ж той динамiт? – скрикнув вiн. – Менi його треба. Мерщiй веди мене туди!
Сесiль Вiнвуд побачив, що перебрав мiри.
– Я сховав динамiт, – збрехав вiн. Йому нiчого iншого й не залишалося робити. Бо то ж був тютюн у маленьких пачках, i вiн звичайним способом швидко розiйшовся серед в’язнiв.
– Дуже добре зробив, – сказав капiтан Джемi, уже опанувавши себе. – Ходiмо негайно до того сховку.
Та куди ж його йти, коли нiде нiякого динамiту не сховано? Вiн iснував тiльки в уявi негiдника Вiнвуда.
У великих тюрмах, таких як Сан-Квентiн, завжди знайдеться чимало закуткiв, де що завгодно можна сховати. Вiнвуд вiв навмання капiтана Джемi i, мабуть, гарячково шукав виходу.
Як потiм капiтан Джемi доповiдав в’язничнiй управi i як свiдчив сам Вiнвуд, дорогою вiн сказав, що я допомагав йому ховати динамiт.
Я щойно вийшов iз карцера, де пробув п’ять дiб i з них вiсiмдесят годин у пекельнiй сорочцi. Навiть моi тупоголовi тюремники бачили, що я дуже знесилiв i не можу працювати в майстернi. І ось мене, якому дали цiлий день оклигувати вiд страшноi кари, мене названо спiвучасником, що допомагав ховати тридцять п’ять фунтiв вигаданоi вибухiвки!
Коли Вiнвуд привiв капiтана Джемi на мiсце вигаданого сховку, там, звiсно, нiчого не знайшлося.
– Боже мiй! Стендiнг ошукав мене! – удавано вжахнувся Вiнвуд. – Вiн витяг динамiт i переховав десь в iнше мiсце.
У старшого наглядача вихопився вигук, трохи енергiйнiший, нiж «боже мiй». Киплячи з лютi, хоч зовнi й спокiйний, вiн привiв Вiнвуда до себе в канцелярiю, замкнув дверi й немилосердно налупцював. Про це довiдалася тюремна управа. Проте вже згодом. А поки що Вiнвуд, навiть коли його бито, не переставав клястися, що каже правду.
Що мав робити капiтан Джемi? Вiн був певен, що тридцять п’ять фунтiв динамiту заховано десь у тюрмi, що сорок найодчайдушнiших довiчно ув’язнених усе приготували до втечi. Вiн викликав Самерфейса на допит, i той запевняв, що в пакунку був самий тютюн. Проте Вiнвуд знову поклявся, що то був динамiт, i йому повiрили.
Саме тепер я з’являюся на кiн або радше… сходжу з кону, бо мене позбавили i сонця, й денного свiтла i знову вкинули в карцер, до одиночноi камери, де мене гноiли п’ять рокiв без сонця i денного свiтла.
Я був спантеличений. Я тiльки-но вiдбув кару i змордований лежав у звичайнiй камерi, як мене раптом схопили та й знову вкинули до карцеру.
– Тепер хоч ми й не знаемо, де динамiт, та небезпеки нема, – сказав Вiнвуд капiтановi Джемi. – Стендiнг едина людина, що знае, де вiн, а з карцера вiн нiкому не годен буде нiчого переказати. В’язнi готовi до втечi. Ми можемо захопити iх на гарячому. Вiд мене залежить призначити час. Я скажу, що о другiй годинi ночi вся варта спатиме, а сам повiдмикаю дверi й пороздаю iм револьвери. І якщо о другiй годинi вночi ви не знайдете всiх сорок, яких я вам назвав, одягненими й готовими до втечi, то можете до кiнця моеi кари тримати мене в одиночнiй камерi. А коли Стендiнг i всi сорок будуть мiцно замкненi в карцерi, то в нас буде доволi часу, щоб вiдшукати динамiт.
– Навiть якщо доведеться по цеглинi розiбрати всю в’язницю! – втiшився капiтан Джемi.
Усе це сталося шiсть рокiв тому. Динамiту, звiсно, не знайшли, хоч, шукаючи його, справдi тисячу разiв перетрусили всю в’язницю. Проте начальник в’язницi Есертен до останнього дня своеi служби вiрив у його iснування.
А капiтан Джемi, що й досi там за старшого наглядача, i тепер ще впевнений, що динамiт десь заховано. Не далi як учора вiн приiздив iз Сан-Квентiну до Фолсому i ще раз намагався вмовити мене, щоб я викрив таемний сховок. Я знаю, що вiн полегшено зiтхне аж тiльки тодi, коли мене повiсять.
Роздiл ІІІ
Цiлий той день я лежав у карцерi й сушив собi голову: за вiщо мене знову так несподiвано карають. Я мiг дiйти тiльки одного висновку: мабуть, якийсь стукач, запобiгаючи ласки в начальства, звiв на мене наклеп, нiбито я порушив тюремнi правила.
Тим часом капiтан Джемi невимовно хвилювався, чекаючи ночi, а Вiнвуд дав знати сорока довiчно ув’язненим, щоб вони були готовi до втечi. Близько другоi години ночi всi в’язничнi вартовi разом iз денною змiною, що повинна була б спати, дiстали певну iнструкцiю. І рiвно о другiй вони кинулись по камерах, де сидiли сорок довiчно ув’язнених. Дверi повiдмикали одночасно, i виявилося, що всi сорок чоловiк, яких назвав Вiнвуд, стоять одягненi, кожен бiля своiх дверей. Це, звiсно, доводило правдивiсть того павутиння брехнi, що ним поет-фальшивник обснував капiтана Джемi. Усiх сорок в’язнiв спiймано на гарячому, коли вони намiрялися втiкати. Даремно всi вони потiм в один голос запевняли, що план утечi вигадав Вiнвуд. В’язнична управа була впевнена, що вони брешуть, аби себе врятувати.
Такоi ж думки був i департамент помилувань, бо не спливло й трьох тижнiв, як Сесiля Вiнвуда, фальшивника й поета, найпiдлiшого з усiх людей, випустили на волю. Так, одиночна камера, виправняк, як ii називають в’язнi – це добра школа фiлософii. Нема такоi людини, щоб прожила в нiй кiлька рокiв i не втратила своiх найдорожчих iлюзiй та мрiй. Правда вiчна, – навчали нас; злочин неодмiнно викриеться. Гаразд, ось вам приклад того, що це не так, що злочин не завжди викриваеться. Старший наглядач, начальник в’язницi, уся в’язнична управа вiрять i досi, нiби динамiт десь лежить схований, тодi як насправдi це вигадка звироднiлого гарячкового мозку Сесiля Вiнвуда. Проте вiн живе, а я, найбезневиннiший з усiх, за кiлька коротких тижнiв зiйду на помiст.
Тепер я оповiм, як сорок довiчно ув’язнених несподiвано порушили тишу моеi карцерноi могили. Надвiрнi дверi, що виходили в коридор, iз грюком вiдчинилися й збудили мене.
«Якийсь новий бiдолаха, – подумав я i додав за хвилину. – Ну й дiстаеться ж йому!», коли з коридора долинув тупiт, глухi удари, болiснi зойки, страшна лайка i шурхiт, бо в’язнiв волокли по пiдлозi. Бачте, усiх сорок осiб дорогою сюди жорстоко били.
Однi за одними грюкали дверi, i когось укидали до камери. Без кiнця приводили вартовi своiх замучених жертв, i без кiнця вiдчинялися дверi й поглинали закривавлених людей, винних тiльки в тому, що прагнули волi й поривались до неi.
Авжеж, коли я згадую те все, то бачу, що треба бути справдi фiлософом, щоб рiк у рiк терпiти такi страхiття! І я став фiлософом. Вiсiм рокiв я терпiв тортури тюремникiв, i тепер, коли iм не пощастило анiяк позбутися мене, вони вдалися до державного механiзму, щоб накинути менi зашморга на шию й задушити мене вагою власного тiла. О, я знаю авторитетну думку експертiв, що, раптово падаючи в яму, жертви скручують собi в’язи. Проте жертви, як той шекспiрiвський мандрiвник, нiколи не повертаються, щоб заперечити це. А ми, в’язнi, знаемо такi випадки, коли жертви мовчать i в тюремних склепах, хоч в’язи iм i не скручено.
Цiкава це рiч – вiшання людей. Я сам нiколи не мав нагоди таке бачити, але менi оповiдали всi подробицi тi, кому доводилося, може, разiв iз десять бути при тому. Отже, я добре знаю, що на мене чекае. Скутий за руки й за ноги, iз зашморгом на шиi я стоятиму над ямою; чорний каптур закриватиме менi лице. Я падатиму вниз, аж доки мотуз не натягнеться i не спинить швидкого падiння мого тiла. Тодi навколо мене зберуться лiкарi, й один за одним будуть вилазити на ослiн. Обхопивши мене руками, щоб я не гойдався, як вагадло, прикладатимуть вухо менi до грудей i слухатимуть, як стихае й перестае битися серце… Часом минае двадцять хвилин, поки воно зовсiм спиниться. Як бачите, вони науковим способом переконуються, що людина справдi вмирае, коли ii повiсити.
Я все-таки ухилюся трохи вбiк вiд своеi розповiдi та поставлю суспiльству одне-два запитання. Я маю на це право, бо ж незабаром мене виведуть i повiсять.
Коли в’язи в жертви скручують за допомогою цiеi хитроi споруди iз зашморга й вузла, докладно розрахувавши спiввiдношення ваги жертви з довжиною мотуза, то навiщо ж тодi перед тим накладати на руки кайдани? Суспiльство як таке не може вiдповiсти на це запитання. А я знаю навiщо, як знае кожен аматор, що хоч раз брав участь у лiнчуваннi. Вiн бачив, як жертви скидали руки вгору й хапалися за мотуз, щоб послабити зашморга, що душив iх, i набрати в груди повiтря.
Я хочу поставити й друге запитання самовдоволеним, ошатним членам суспiльства, якi нiколи не спускалися до пекла. Навiщо голову й лице жертви затуляють чорним каптуром, перше нiж скидати ii вниз? Не забувайте, що невдовзi мене також накриють чорним каптуром, отже, я маю право питати. Може, мiй ошатний громадянине, вашi псяюри-кати бояться побачити жах на обличчi жертви, жах перед вчинком, що вони роблять для вас i з вашого наказу?
І прошу вас, не забувайте, що я питаю про це не тисяча двохсотого року по Христi, i не за часiв Христових, i не за двадцять сторiч до Христа. Мене мають повiсити тепер, 1913 року по Христi, i я питаю вас, тих, що вважають себе за послiдовникiв Христових, вас, чиi псяюри-кати поведуть мене i затулять менi лице чорним каптуром, бо не насмiляться глянути на той жах, що вони чинять менi, поки я ще буду живий!
Та вернiмось до того, що робилося в карцерi. Коли вийшов останнiй тюремник i надвiрнi дверi зачинилися за ним, сорок замордованих i обдурених людей почали перемовлятися. Проте одразу один iз довiчно ув’язнених, велетень-матрос Вiтрило Джек, голосно гримнув на всiх, вимагаючи тишi, щоб зробити перевiрку. Камери всi були давнi, i, на переклик iз кожноi з них в’язнi вiдгукувалися, скiльки iх i хто саме. У карцерi, як виявилося, були тiльки своi надiйнi люди; можна було не боятися, що десь заховався i пiдслуховуе стукач.
Самий лише я викликав пiдозру, бувши единий непричетний до змови. Менi вчинили пильний допит. Я мiг одне лиш пояснити iм, що тiльки-но вранцi вийшов iз карцера, де лежав у пекельнiй сорочцi, а за кiлька годин мене знову привели сюди, без нiякоi причини, наскiльки менi вiдомо. Моя слава невиправного була менi на користь, i незабаром вони вже розмовляли, не зважаючи на мене.
І, лежачи та слухаючи iх, я вперше почув про задуману втечу.
