скачать книгу бесплатно
– Як серце?
– Чудове.
– То ви вважаете, що вiн витримае десять день?
– Будьте певнi.
– Не вiрю! – люто гримнув начальник. – Проте спробуемо. Лягай, Стендiнгу.
Я слухняно лiг долiлиць на розстеленiй пекельнiй сорочцi.
Начальник на мить нiби завагався.
– Повернись! – наказав вiн.
Я спробував повернутись, але був такий кволий, що тiльки безпорадно заборсався долi.
– Удае, – зауважив Джексон.
– Ну гаразд, перестане вдавати, коли я його доконаю, – сказав начальник. – Допоможiть йому. Менi нiколи з ним воловодитись. Мене перевернули на спину, i я глянув начальниковi в обличчя.
– Стендiнгу, – озвався вiн повагом. – Бiльше я не буду з тобою панькатись, я втомився, менi надокучила твоя впертiсть. Терпець менi урвався. Лiкар Джексон каже, що ти ще можеш i десять днiв витримати в цiй сорочцi. Уяви, що з тобою буде. Я хочу дати тобi останню нагоду. Признайся, де динамiт. Тiеi митi, як вiн буде у мене в руках, я заберу тебе звiдси. Ти скупаешся, поголишся i вдягнеш усе чисте. Я на пiвроку залишу тебе спочивати й оклигувати в шпиталi, а тодi призначу бiблiотечним старостою. Це найбiльше, що я можу для тебе зробити. До того ж ти нi на кого не доносиш. Ти единий у цiлому Сан-Квентiнi знаеш, де динамiт. Ти нiкого не скривдиш, коли признаешся, а тобi буде тiльки добре. А якщо нi… – Вiн замовк i недвозначно знизав плечима. – Якщо нi, то тебе зашнурують зараз у пекельну сорочку на десять днiв.
Мене пойняв жах. Я був певен, так само як i начальник, що для такого кволого, як я, це означае смерть, але я згадав Морелову пораду. Тепер, як нiколи, вона була менi потрiбна, i, як нiколи, я повинен твердо вiрити в неi. Я усмiхнувся в лице Есертеновi й уклав свою вiру i в усмiшку, i в тi слова, що йому сказав.
– Бачите, начальнику, що я всмiхаюся? – запитав я. – Якщо через десять днiв, коли ви будете розв’язувати мене, я так само усмiхатимусь до вас, то чи дасте ви тютюну й паперу Мореловi й Опенгаймеровi?
– Ну, хiба не божевiльнi люди цi вченi? – пирхнув капiтан Джемi.
Начальник в’язницi був запальноi вдачi й сприйняв моi слова за образливi кпини.
– За це тебе тiльки тiснiше сповиють, – сказав вiн.
– Пропоную вам закластися, начальнику, – спокiйно провадив я далi. – Сповивайте мене якнайтiснiше, але справдi, якщо через десять днiв я посмiхнуся вам, то дасте тютюну Мореловi й Опенгаймеровi?
– Ти щось дуже впевнений у собi.
– Упевнений, тому й пропоную закластися.
– Може, ти став набожним? – поглузував вiн.
– Нi, – вiдказав я, – просто в менi бiльше життя, нiж ви можете забрати. Зашнуруйте мене в пекельну сорочку хоч на сто днiв, коли хочете, а опiсля я все-таки посмiхнуся вам.
– Я гадаю, що для тебе, Стендiнгу, й десять день забагато.
– Гадаете? Ви певнi? Коли певнi, то ви ж нiчого не втратите, вам не доведеться видавати десять центiв на двi пачки тютюну. Чого ж ви тодi боiтесь?
– Я б оце зараз розтовк тобi пику й за два центи! – оскаженiвши, закричав вiн.
– Я не дозволю собi стати вам на перешкодi, – я був гречний до нахабства. – Бийте, скiльки влiзе, а в мене, проте, лишиться доволi мiсця на обличчi для усмiшки. А поки ще ви вагаетеся, чи бити, чи нi, то краще закладiмся.
Треба остаточно знесилитись i втратити всяку надiю на щось, щоб у самотиннiй камерi так дражнити начальника в’язницi. Або ще й непохитно вiрити в диво. Тепер я знаю, що вiрив, i тому так чинив. Вiрив у те, що сказав Морел. Вiрив, що навiть сто днiв у пекельнiй сорочцi не доконають мене.
Капiтан Джемi, мабуть, вiдчув, що я непохитно у щось вiрю, бо вiн сказав начальниковi:
– Я згадую випадок з одним шведом, що збожеволiв рокiв двадцять тому. Вас ще тут не було. Вiн убив когось, посварившись за двадцять п’ять центiв, i його засудили на довiчно. Вiн був кухар. Дуже побожний. Якось вiн заявив, що по нього спустилася з неба золота колiсниця, сiв на розжарену до червоного плиту i почав смажитися, виспiвуючи гiмни та святi псалми. Його звiдти стягли, проте вiн прогорiв аж до кiсток i за два днi задер копита у шпиталi. До самого кiнця вiн запевнив, що не чув жару, – i не застогнав анi разу.
– Ну, Стендiнг у нас застогне, – буркнув начальник.
– Коли ви такi певнi, то чому ж не пристаете на мою пропозицiю? – i далi дражнив я начальника.
Вiн так розсердився, що я б, мабуть, зареготав, якби не був у такому розпачливому станi.
Лице йому скривилося. Вiн стиснув кулаки, i я подумав навiть, що вiн накинеться й почне мене бити. Проте, напружившись, вiн опанував себе.
– Добре, Стендiнгу, – гаркнув вiн. – Я згоден. Але тобi доведеться добре впрiти, щоб через десять день знов посмiхнутися. Перекиньте його, хлопцi, i затягнiть так, щоб аж ребра хруснули. Покажи, Гачiнсе, як ти вмiеш шнурувати.
Мене перевернули й затягнули так, як нiколи. Староста таки показав свою вправнiсть. Я силкувався якомога вигадати для себе хоч трохи простору. Звiсно, мало, бо я дуже схуд, а м’язи стали такi тонкi, як мотузочки. Я вже не мав нi тiла, нi сили, i коли затаював трошечки простору, то, iй-богу, лише тим, що розтягав суглоби мiж кiстками. Але тепер Гачiнс не дав i цього зробити. Ранiше, ще тодi, як не був старостою, вiн добре вивчив усякi такi штуки, бо й сам не раз лежав у пекельнiй сорочцi.
Гачiнс, бачите, удачею був пiдлий пес. Колись, може, вiн був людиною, та суспiльне колесо його зломило. Вiн зiбрав собi десять чи дванадцять тисяч i сподiвався вийти на волю, якщо ревно виконуватиме накази. Згодом я дiзнався, що одна дiвчина вiрно чекала на нього. Жiнка часто бувае тим чинником, що дае змогу зрозумiти поведiнку чоловiка.
Якщо хтось будь-коли робив убивство, обмiркувавши i розваживши його наперед, то це саме Ел Гачiнс того ранку, з наказу начальника в’язницi, у самотиннiй камерi номер один. Вiн позбавив мене навiть тоi дещицi простору, що менi iнодi щастило затаiти; i коли мое тiло стало безвладне й безборонне, вiн щосили натиснув ногою на спину i так стягнув мене, як нiхто досi.
Тендiтна оболонка, в якiй мiстилися моi життевi органи, була так немилосердно стиснута, що я одразу вiдчув над собою подих смертi. Але в менi зберiглося чудо моеi вiри: я був певен, що не вмру. Я знав, кажу, знав добре, що не вмру. Голова менi паморочилася, серце калатало так, що його удари вiддавались вiд нiгтiв на ногах аж до кiнчикiв чуба на головi.
– Либонь, тiснувато, – неохоче визнав капiтан Джемi.
– Дурницi, – заперечив лiкар Джексон. – Я вас запевняю, що йому нiчого не станеться. Вiн iз крицi. Правду кажучи, йому давно б слiд гигнути.
Начальник Есертен заледве спромiгся просунути пальця мiж шнурками та моiм тiлом. Проте йому цього було мало: вiн наступив на мене ногою i, спираючись на неi всiею вагою свого тiла, потягнув за мотуз. Проте не змiг нiскiльки витягти.
– Скидаю перед тобою шапку, Гачiнсе, – сказав вiн. – Ти свое дiло знаеш. Перекиньте його тепер, нехай я погляну.
Вони перекинули мене на спину. Я подивився на них витрiщеними очима. Я певен був, що якби мене так стиснули вперше, то я неодмiнно помер би вже за десять хвилин. А тепер я був дуже вправний. Мав за собою тисячi годин у сорочцi, а крiм того, вiрив у те, що сказав менi Морел.
Ну, смiйся! Смiйся, хай тобi чорт! – гаркнув начальник в’язницi. – Де ж та твоя усмiшка, що ти нахвалявся?
Моiм легеням не ставало повiтря, i я задихався, серце мое мало не лопало, голова паморочилась, проте в мене вистачило сили усмiхнутися начальниковi в обличчя.
Роздiл ХІ
Грюкнули дверi й вiдрiзали мене вiд усього, лишивши лише трошечки свiтла. Я лежав сам на спинi. Усякими засобами, яких я добирав, коли мене зашнуровували в пекельну сорочку, я дюйм за дюймом пересунувся по пiдлозi так, що носаком чобота на правiй нозi мiг торкатися дверей. Це була велика втiха. Я вже не вiдчував себе таким без краю самотнiм. Як буде треба, я зможу перестукуватися з Морелом.
Проте начальник Есертен, мабуть, дав наглядачам суворий наказ, бо коли я врештi спромiгся вистукати Мореловi, що намiряюся зробити його спробу, вони перешкодили йому вiдповiсти. Мене наглядачi тiльки лаяли, бо я був уже зв’язаний на десять днiв i нiякою бiльшою карою вони не могли менi погрозити.
Пригадую, що тодi я звернув увагу на надзвичайну яснiсть свого розуму. Тiло страждало, як i завжди, вiд нестерпноi муки, але розум ставився до неi пасивно, i на страждання я звертав не бiльше уваги, як на пiдлогу пiдi мною або на стiни навколо мене. Нiколи ще людина не була у вiдповiднiшому для Мореловоi спроби душевному й розумовому станi. Звiсно, найбiльше до цього спричинялась моя виснаженiсть, але було й ще щось. Я давно вже привчив себе забувати про бiль, позбувся й страху, й сумнiвiв. Усю силу своеi душi я вклав у вiру, що воля пануе над тiлом. Мiй пасивний стан скидався швидше на сон i водночас був близький до найвищого ступеня екзальтацii.
Я взявся зосереджувати свою волю. Тiло мое вже почало нiмiти й терпнути вiд затриманого кровообiгу. Усю увагу я скерував на мiзинець правоi ноги i, напружуючи волю, наказував йому перестати жити в моiй свiдомостi, померти для мене, тому що менi, його господаревi, вiн не потрiбний. Я страх як натужувався; Морел попередив, що так повинно бути. Проте я нiтрохи не мав сумнiвiв. Я знав, що палець замре, i вiдчув, як вiн завмер.
Силою своеi волi я вилучав iз життя суглоб за суглобом.
Далi пiшло легше, тiльки, на жаль, повiльно. Суглоб за суглобом завмирали пальцi на ногах; потiм поступово завмерли ступнi, тодi колiна.
Я був такий збуджений, що не радiв навiть своему успiховi. Я знав тiльки одне, що примушую власне тiло вмирати, i весь вiддався цiй метi, не думаючи нi про що. Я виконував свое завдання, мов той муляр, що кладе цеглину до цеглини, i дивився на цю працю, як на щось звичайне, – як муляр на свою роботу.
За годину тiло мое було мертве по стегна, а тодi завмирання посунулося далi вгору.
І лише коли воно дiйшло до рiвня серця, уперше моя свiдомiсть потьмарилась. Злякавшись, щоб не втратити ii зовсiм, я спинив смерть на цьому мiсцi й усю увагу зосередив на руках. У головi менi знову прояснилося, i я швидко змертвив руки й плечi.
Тепер мое тiло було вже все мертве, опрiч голови й невеличкоi мiсцини в грудях. Удари стисненого серця не вiддавалися бiльше в мозковi. Воно билося рiвно, хоч i слабенько. Якби я такоi хвилини мiг радiти, то зрадiв би, що нiчогiсiнько не вiдчуваю.
Вiдтодi, однак, моi переживання рiзняться вiд Морелових. Машинально напружуючи волю, я почав упадати в дрiмоту, як це завжди бувае на межi мiж сном та дiйснiстю. Менi почало здаватися, нiби мiй мозок дивовижно збiльшуеться, але тiльки мозок, а не череп. Часом миготiли якiсь iскри, спалахували виблиски свiтла, нiби навiть я, володар свого тiла, на мить переставав iснувати, але вiдразу по тому я знову ставав самим собою, усе ще зв’язаний тiлесною оболонкою, яку змушував помирати.
Найбiльше бентежило мене збiльшення мозку. Я вiдчував, що вiн, як i перше, обмежений черепом, а проте здавалося, наче його об’ем уже вийшов за межi черепа й поширюеться далi. Заразом у мене було ще одне найдивнiше вiдчуття, якого я нiколи досi не мав. Час i простiр у моему сприйняттi страшенно розтягалися. Навiть не розплющуючи очей, я знав, що стiни моеi малесенькоi камери розступились i вона стала подiбна до величезноi аудиторii. Поки я розмiрковував над цим явищем, стiни розступалися щораз ширше. На хвилину в головi менi майнула химерна думка: коли так розсунеться уся Сан-Квентiнська в’язниця, то незабаром ii надвiрнi стiни з одного боку ввiйдуть у Тихий океан, а з другого – угородяться в Невадську пустелю! За цiею думкою майнула й друга, така сама безглузда: якщо матерiя могла пройти крiзь матерiю, то, можливо, стiни моеi камери вже пройшли крiзь стiни в’язницi, i я опинився на волi. Це була, звiсно, химерна фантазiя, нi на хвилину я не забував цього.
Час теж якось дивно розтягався. Серце стукало через великi промiжки. Я розважався тим, що почав рахувати, скiльки минае секунд мiж ударами. Перший раз, дуже добре пам’ятаю, я налiчив сто, потiм промiжки подовшали, i я втомився лiчити.
Поки iлюзiя розтягнення часу й простору дедалi зростала, я, дрiмаючи, обмiрковував нову поважну проблему. Морел казав, що вiн визволився вiд свого тiла, убивши його, або, правильнiше, вилучивши його зi своеi свiдомостi, що, власне, те саме. Тепер мое тiло майже цiлком завмерло, i я був певен, що, скупчивши волю на останньому, ще живому, клаптиковi, я доведу i його до змертвiння. Проте тут виникав новий клопiт, адже Морел не попередив мене, чи треба менi змертвити й голову? І коли я це зроблю, то чи не помре навiки тiло Дерела Стендiнга, незалежно вiд того, яка доля спiткае його душу?
Я ризикнув змертвити й серце, що ледве билося. Натуживши волю, я вiдразу домiгся свого. У мене не стало нi серця, анi грудей. Лишився самий розум, душа, свiдомiсть, – звiть це, як хочете, i жило воно у туманному мозковi, що хоч мiстився всерединi мого черепа, а проте все зростав i вийшов поза його межi.
І раптом я блискавкою полинув кудись у свiти. Стрибок – i я перекинув покрiвлю тюрми, неба Калiфорнii й опинився десь мiж зорями. Я свiдомо кажу «мiж зорями», бо мандрував серед них. Я бачив себе дитиною. Мене оповивала легка серпанкова тканина дуже нiжних вiдтiнкiв, що виблискували у холодному зоряному свiтлi. У цьому, безперечно, вiдбилося мое хлоп’яче враження вiд одягу циркових акторiв й уявлення про одяг малих янголят.
Та хоч там як, а в такому вбраннi я блукав мiж зорями, пiднесений свiдомiстю, що передi мною далека дорога, що в кiнцi ii я знайду всi космiчнi формули й осягну остаточну таемницю всесвiту. Я тримав довгу скляну паличку. Кiнцем ii менi треба було торкатися кожноi зiрки, повз яку я пролiтав. І я напевне знав, що коли пропущу хоч одну зiрку, то навiки впаду в безодню i буду каратися за цей непробачний грiх.
Довго я мандрував мiж зорями. Коли я кажу «довго», то мусите пам’ятати, що час дуже розтягався в моiй уявi. Столiттями я блукав у просторах, упевнено й нехибно торкаючись кiнчиком скляноi палички кожноi зiрки. Мiй шлях щодалi яснiшав, i я наближався до неосяжноi мети безмежноi мудростi. Але я й на хвилину не дурив себе. Я не був якимсь iншим моiм «я». Весь час я був свiдомий, що я Дерел Стендiнг, i що це я мандрую мiж зорями й торкаюся iх своею скляною паличкою. Одне слово, я знав, що в цьому не було нiчого реального, нiчого такого, що коли-небудь траплялося чи могло трапитись у дiйсностi. Усе це було не що iнше, як чудна оргiя уяви, яка бувае тодi, коли людина сп’янiе, чи коли марить, чи навiть у звичайному снi.
Я весело ширяв собi небесними просторами, i ось якось моя паличка не торкнулася одноi зорi. Ураз я зрозумiв, що вчинив великий грiх. І тiеi ж митi мене приголомшив удар, потужний, владний, невблаганний i неминучий, як залiзна п’ята долi, аж луна покотилася всесвiтом. Уся зоряна система заiскрилася, завирувала i спалахнула полум’ям.
Тiло мое шматнула гостра, рвучка мука. Я знову був Дерел Стендiнг, довiчно ув’язнений, що лежав у пекельнiй сорочцi. Я знав, через що повернувся назад. То Ед Морел iз камери номер п’ять покликав мене своiм стуком.
Тепер я спробую пояснити вам, як для мене розтягнулися час i простiр. Потiм, через кiлька днiв, я спитав Морела, що вiн тодi хотiв менi сказати. Виявилося, що вiн просто запитав: «Як ти там, Стендiнгу?» Вiн стукав дуже швидко, користаючись нагодою, що наглядач був у iншому кiнцi коридора. Ще раз скажу: стукав вiн дуже швидко i, – звернiть увагу! – мiж першим i другим стуком я був ще геть далеко, я мандрував ще мiжзоряними просторами, одягнений у легке вбрання, i торкався скляною паличкою кожноi зiрки, я ще мчав до тих неосяжних формул, що з’ясували б менi остаточну таемницю буття. І як перше, минали цiлi сторiччя. Тодi почувся поклик – тверда п’ята долi, i гостра, рвучка мука повернула мене знову до моеi камери в Сан-Квентiнi. То Ед Морел постукав удруге. Промiжок мiж першим та другим стуком не мiг бути довший як пiвсекунди. А для мене так неймовiрно розтягся час, що за цi пiвсекунди я промандрував мiж зорями цiлi сторiччя.
Я знаю, читачу, що все це здаеться тобi нiсенiтницею. Погоджуюсь. Воно нiсенiтниця. А проте, я все це пережив. Для мене воно таке саме реальне, як i той змiй, що його людина бачить у гарячковому мареннi.
Та хоч би там що, а Мореловi треба було не бiльше двох хвилин, щоб простукати свое запитання. А для мене мiж його першим стуком i останнiм минули епохи. Однак тепер я вже не мiг так радiсно, як перше, мандрувати зоряним шляхом, на ньому чатував страх перед неминучим покликом, що кине мене назад, до жорстоких мук пекельноi сорочки. І епохи моiх блукань серед зоряних просторiв стали епохами страху.
І весь час я знав, що це Ед Морел своiм вистукуванням так немилосердно прив’язуе мене до землi. Я хотiв звернутися до нього, просити його, щоб вiн перестав, але я так старанно вилучив свое тiло з свiдомостi, що не мiг його воскресити. Воно лежало в пекельнiй сорочцi мертве, хоч я ще жив у його черепi. Марно напружував я волю, щоб нога моя послала звiстку Мореловi. Я собi доводив, що маю ногу. Одначе я так досконало вилучив свое тiло, що, по сутi, цiеi ноги не iснувало.
А тодi, – тепер я знаю, що Морел просто перестав стукати, – я знову полинув своiм зоряним шляхом, i нiхто мене по вертав назад. Потiм, усе ще мандруючи, я вiдчував, що засинаю, i який же то був чарiвний сон! Час вiд часу ввi снi я рухався, – авжеж! Ви тiльки вдумайтесь у це слово: «рухався»! Я ворушив руками й ногами, вiдчував дотик чистих простирадл до свого тiла, менi було затишно. Це було пречудово! Як людина, помираючи зi спраги в пустелi, бачить марева – дзюркотливi водограi, прохолоднi кринички, – так i я бачив, що визволився з пекельноi сорочки, що замiсть бруду навколо мене чистота, i замiсть моеi поморщеноi, мов пергамент, шкiри, – здорова, гладенька, як оксамит. Але зараз ви переконаетеся, що моi марева були й iнакшi.
Я прокинувся. О, я вже не спав, а тiльки лежав iз заплющеними очима. І прошу вас, зрозумiйте: усе, що трапилося потiм, нiтрохи не здивувало мене. Усе видавалося цiлком нормальним i природним. Запевняю вас, що я був самим собою. Проте вже не Дерелом Стендiнгом. Вiн так само не мав нiчого спiльного зi мною, як i його суха, поморщена, мов пергамент, шкiра з моею, свiжою та м’якою. Я не знав нiякого Дерела Стендiнга, та й не мiг його знати, бо вiн тодi ще не народився, та й мав народитися аж за декiлька сторiчь. Одначе ви самi зараз переконаетеся.
Я лежав iз заплющеними очима i лiнькувато прислухався. Знадвору долинав рiвномiрний цокiт кiнських копит по брукiвцi. Часом бряжчала зброя i металевi оздоби на конях, i я зрозумiв, що повз моi вiкна вулицею проiхав загiн кiнноти. Я знiчев’я мiркував, хто б то мiг бути. Вiдкiлясь, – зрештою, я знав, що з подвiр’я заiзду, – знову почувся цокiт копит i нетерпляче iржання. Я впiзнав, що це чекае мiй кiнь.
Почулася хода. Хтось ступав нiби обережно, а проте навмисне тупав, виявляючи свiй таемний намiр, збудити мене, якщо я сплю. «Хитрий старий!» – усмiхнувся я сам до себе.
– Понсе, – озвався я, не розплющуючи очей, – швидше води, холодноi, цiле вiдро! Сю нiч я забагато випив, i тепер менi горить усерединi.
– Та й спали теж забагато, – пробурчав старий, подаючи менi кухоль води, загодя принесений.
Я сiв, розплющив очi, узяв обiруч кухля з водою i, жадiбно припавши до нього губами, подивився на Понса.
Тепер звернiть увагу на двi речi: я розмовляв французькою мовою i не дивувався цьому. Тiльки опiсля, коли я знову опинився у своiй самотиннiй камерi та згадував усе те, про що оце пишу, – я збагнув, що розмовляв французькою, i то добре. А я, Дерел Стендiнг, що пише тепер цi рядки у вiддiленнi для вбивць у Фолсомськiй в’язницi, знав французьку мову лише в обсязi програми середньоi школи, тобто читав, але розмовляти зовсiм не мiг. Я не вмiв би навiть вимовити як слiд французькi назви у меню.
Та вернiмося до мене в кiмнату. Понс був маленький худенький дiдок. Вiн народився в нас у домi, я це знав, тому що того дня, який я описую, випадково про це згадували. Вiн мав добрих шiстдесят рокiв. Був беззубий, але бадьорий i моторний, дарма що кульгав, якось кумедно пiдскакуючи. Проживши з нами цiле свое життя, вiн дозволяв собi бути з усiма запанiбрата. Вiн служив у мого батька ще ранiше, нiж я навчився ходити, а як батько помер, то вiн перейшов до мене. Саме того дня Понс оповiдав менi про це. Ногу йому скалiчило на вiйнi в Італii, пiд час кавалерiйськоi атаки. Ледве вiн устиг був витягти мого батька з-пiд кiнських копит, як його вдарили списом у стегно, i вiн сам попав пiд копита. Батько, бувши при пам’ятi, але безпорадний через рани, бачив усе те. Таким чином Понс здобув собi право бути мало не зухвалим iз нами, принаймнi зi мною, сином мого батька.
Понс докiрливо похитав головою, побачивши, як жадiбно я п’ю воду.
– Чули, як вона кипiла менi в горлi? – засмiявся я, вiддаючи йому порожнього кухля.
– Викапаний батько! – безнадiйно мовив вiн. – Проте ваш батько згодом усе-таки дечого доброго навчився, а ви навряд чи навчитесь.
– Еге, навчився, коли йому живiт не давав пити, коли вiд одного ковтка його аж вивертало, – дражнив я старого. – Не штука не пити, коли не годен!
Поки ми розмовляли, Понс поскладав бiля лiжка те, що я мав сьогоднi одягти.
– Пийте, пийте собi, пане, – мовив вiн, – вам не завадить. Помрете iз здоровим шлунком.
– Ви хочете сказати, що вiн у мене залiзний? – Я вдавав, нiби не розумiю, на що вiн натякае.
– Я хочу сказати… – почав вiн знову, але, збагнувши, що я його дражню, замовк, надув своi поморщенi губи й повiсив на бильце стiльця мiй новий плащ iз соболiв. – Вiсiмсот дукатiв, – ошкiрився вiн, – тисяча кiз i сотня ситих бикiв за плащ, щоб вам було тепло. Цiлих два десятки ферм на спинi мого шляхетного пана.
– А ось тут цiла сотня добiрних ферм, та ще й замок або два на додачу, а то й палац, – сказав я, торкаючись рукою до шаблi, що ii вiн саме клав на стiлець.
– Ваш батько також здобув усе дужою рукою, – дорiкнув Понс, – але вiн умiв берегти здобуте.
Старий замовк, зневажливо показуючи на мiй новий червоний атласний камзол, – надзвичайно гарний, тiльки дуже дорогий.
– За оце шiстдесят дукатiв! – не вгавав Понс. – Ваш батько радше б вiддав усiх кравцiв та юдеiв iз цiлого християнського свiту на потiху сатанi, анiж заплатив би такi грошi.
Отак весь час, поки ми вдягались, тобто поки Понс допомагав менi вдягатись, ми з ним пiд’iдали один одного.
– Я бачу, що ви, Понсе, не чули останньоi новини? – хитро закинув я.
Старий нашорошив вуха. Вiн любив усякi плiтки.
– Останньоi новини? – перепитав вiн. – Може, щось про англiйський двiр?
– Нi, – я похитав головою, – але, мабуть, це тiльки для вас новина, а всi решта вже ii знають. То ви справдi не чули? Грецькi фiлософи шепталися про неi ще двi тисячi рокiв тому. Через цю ж новину я i став носити двадцять заможних ферм на спинi, через неi живу при дворi й чепурно вбираюся. Бачите, Понсе, свiт – це найпаскуднiше мiсце, життя – найсумнiша рiч, усi люди вмирають, а коли помруть, то вони, звiсно, мертвi. Отже, щоб урятуватись вiд туги й лиха, нинiшнi люди, такi, як я, шукають утiхи, забуття й шалених розваг.
– Ну, а новина, пане? Про що шепталися фiлософи в давнину?
– Про те, що Бог помер, Понсе, – вiдповiв я врочистим голосом. – Невже ви не чули? Бог помер, незабаром i я помру, тож i ношу на плечах двадцять заможних ферм.
– Нi, Бог живий, – палко заперечив старий, – i Царство Його наближаеться. Кажу вам, пане, воно вже близько. Може, й завтра, i тодi земля загине!
– Так казали люди й у давньому Римi, Понсе, коли Нерон робив iз них живi смолоскипи собi на втiху.
