скачать книгу бесплатно
– Замовч! – кричав хтось, хоч до мене той крик ледве долинав. – Замовч, ти вже надокучив менi!
– Я вмираю! – лементував я далi.
– Стукнись лобом i забудь про все, – почулось у вiдповiдь.
– Таж я вмираю! – торочив я своеi.
– То чого кричати? Помреш – i звiльнишся вiд усього. Скигли собi потихеньку, коли вже маеш таку охоту, тiльки не галасуй. Я так гарно спав, а ти мене збудив.
Мене настiльки обурила ця бездушна байдужiсть, що я знову опанував себе i лише тихенько стогнав… Так минуло без мiри багато часу – хвилин, мабуть, з десять. Тiло менi почало терпнути, наче його кололи незлiченнi голки. Поки я це вiдчував, то ще якось тримався, та коли голки перестали колоти, а тiло нiмiло щораз дужче, мене знову пойняв жах.
– Спробуй тут заснути! – скаржився мiй сусiд. – Ти гадаеш, менi легше? Моя сорочка так само стиснена, як i твоя, i я хочу заснути, щоб не чути болю.
– Скiльки ви тут? – запитав я, певний, що вiн новак проти мене, бо я страждав уже цiлi столiття.
– Третiй день, – вiдповiв сусiд.
– Я питаю про пекельну сорочку.
– Третiй день, брате.
– Боже мiй! – ужахнувся я.
– Авжеж, брате, п’ятдесят годин зашнурований, а ти чув, щоб я хоч раз застогнав? Вони натискали менi ногами на спину, щоб тугiше зашнурувати. Мене мiцно сповили, можеш повiрити. Ти тут не сам. Ти ще й години не пробув.
– Я вже давно лежу, багато годин.
– Тобi просто так здаеться, а насправдi нi. Не минуло ще й години. Я чув, як тебе шнурували.
Це було щось незбагненне. Менш як за годину я вмирав тисячу разiв. А мого сусiда, спокiйного, урiвноваженого, з тихим голосом, доброзичливого, дарма що його першi слова до мене були трохи гострi, зашнуровано вже цiлих п’ятдесят годин!
– Скiльки вони вас так триматимуть? – спитав я.
– Хтозна. Капiтан Джемi сердитий на мене i не випустить iз сорочки, аж поки я мало не гигну. Я хочу дати тобi, брате, пораду. Заплющ очi й не думай про бiль. Крик i виття не допоможуть. Єдиний спосiб – це забути. Спробуй пригадати кожну знайому дiвчину. От i мине кiлька годин. Може, ти вiдчуеш, що паморочиться в головi. Нехай! Без зайвого клопоту спливе ще часина. А коли надокучить згадувати дiвчат, то згадуй хлопцiв, що чимось тобi допекли, думай про те, як би ти помстився iм, коли б нагода, думай, що вже збираешся мститись, бо нагода трапилась.
Того чоловiка звали Фiладельфiець Ред. Вiн попав до в’язницi за грабiж на вулицях Аламеди, а що його вже ранiше не раз суджено, то тепер йому дали п’ятдесят рокiв. На той час, коли ми познайомилися, вiн уже вiдбув дванадцять рокiв, а вiдтодi минуло ще сiм рокiв. Вiн був серед тих сорока довiчно ув’язнених, що iх обдурив i виказав Сесiль Вiнвуд. За це його позбавлено прав на скорочення термiну. Вiн тепер уже людина середнього вiку i досi сидить у Сан-Квентiнi. Коли його випустять, вiн буде старезний дiдуган – звiсно, якщо доживе.
Я перебув своiх двадцять чотири години i став iншим, не таким, як ранiше. Я змiнився не фiзично, хоч уранцi, коли вони мене розшнурували, був напiв спаралiзований i геть очманiлий, аж iм довелося штовхати мене пiд ребра, щоб я звiвся на ноги. Але я змiнився духовно й морально. Важка фiзична мука, якоi менi завдали, принижувала мене й ображала мое почуття справедливостi. Такою дисциплiною не можна приборкати людину. Ця перша кара сповнила мене гiркоти та палкоi ненавистi, що дедалi бiльше зростала. Боже мiй, аж страшно згадати, що зi мною робили!.. Двадцять чотири години в пекельнiй сорочцi! Того ранку, коли вони стусанами примусили мене звестись на ноги, я й гадки не мав, що настане час, коли такi двадцять чотири години здаватимуться дурницею, що згодом, коли мене будуть розв’язувати, я всмiхатимусь, пролежавши сто годин у пекельнiй сорочцi; що навiть пiсля двохсот сорока годин та сама усмiшка буде в мене на устах.
Так, двiстi сорок годин. Любi моi громадяни, ошатно й тепло вдягненi, чи розумiете ви, що це означае? Це означае цiлих десять днiв i десять ночей у пекельнiй сорочцi. Безперечно, такого не може дiятися нiде в християнському свiтi, та ще й за дев’ятнадцять сторiч пiсля народження Христа. Я не прошу вас вiрити менi. Я й сам не вiрю, що таке можливе. Я лише знаю, що таке робили зi мною в Сан-Квентiнi i що я виживав, та ще й смiявся з них, i щоб спекатися мене, iм доведеться повiсити мое тiло за те, що я розбив носа наглядачевi.
Я пишу цi рядки сьогоднi, 1913 року по Христi, i тепер, 1913 року, люди мучаться в пекельних сорочках у карцерах Сан-Квентiну.
Доки живий буду, а також у своiх майбутнiх життях я не забуду свого прощання з Фiладельфiйцем Редом. До того ранку вiн уже пролежав зашнурований сiмдесят чотири години.
– Чую, брате, що ти живий i здоровий? – гукнув вiн, коли я, хитаючись, вийшов iз камери в коридор.
– Замовч ти, Реде! – гримнув наглядач.
– Аякже, – вiдповiв той.
– Стривай-но, я тобi покажу! – погрозився наглядач.
– Та невже? – запитав Ред лагiдно, а додав уже сердито: – Що ти там покажеш, старе одоробало! Ти навiть до шматка хлiба не добрався б, а не те, що до такоi посади, як оце тепер маеш, коли б тебе брат за вуха не витяг. Але ми добре всi знаемо, з яким смердючим мiсцем твiй брат зв’язаний!
Я захоплювався ним! Неприборканий дух того чоловiка не знав страху перед найбрутальнiшими мерзотниками.
– Ну, прощавай, брате, – знову звернувся до мене Фiладельфiець Ред. – Прощавай! Поводься добре i люби начальника в’язницi. Коли побачиш iх, скажи, що бачив мене, але не чув, аби я скиглив.
Наглядач аж посинiв iз лютi та вiдплатив менi стусанами за Редiв жарт.
Роздiл VIII
Начальник в’язницi Есертен i капiтан Джемi не давали менi спокою в самотиннiй камерi номер один. Якось начальник Есертен сказав менi:
– Слухай, Стендiнгу, признавайся, де динамiт, а то я закатую тебе у пекельнiй сорочцi. Бували витривалiшi за тебе, i я давав iм раду. Вибирай – динамiт або тобi капець?
– Виходить – капець, бо я нiчого не знаю про динамiт.
Така вiдповiдь до нестями роздратувала начальника.
– Лягай! – коротко наказав вiн.
Я лiг, бо з досвiду знав, що дарма чинити опiр трьом чи чотирьом дужим наглядачам. Мене мiцно зашнурували на сто годин. Через кожнi двадцять чотири години давали ковтнути води. Їсти я не хотiв, та менi й не пропонували. Наприкiнцi термiну в’язничний лiкар Джексон кiлька разiв приходив перевiрити мiй стан.
Та вiдколи мене стали вважати за невиправного, я так призвичаiвся до пекельноi сорочки, що саме стискання не завдавало менi особливоi шкоди. Звiсно, сорочка виснажувала мене, забирала всi сили, але я навчився напружувати м’язи, коли мене шнурували, i зберiгав собi трошечки простору. Пiсля перших ста годин я був лише стомлений i знесилений. Менi дали добу перепочити, а тодi знову скрутили, вже на сто п’ятдесят годин. Тiло менi задубiло так, що я майже весь час його не вiдчував, а в головi паморочилося. Крiм того, я зусиллям волi намагався якнайбiльше спати.
Далi начальник в’язницi запровадив змiну в свою програму: мене стали шнурувати й давати спочинок через неоднаковi промiжки часу. Я нiколи не знав, коли знов опинюсь у пекельнiй сорочцi. Часом я десять годин перепочивав, а двадцять лежав стиснутий; iнодi спочивав тiльки чотири години. Траплялося, що вночi, коли найменше можна було сподiватися, з гуркотом вiдчинялися дверi i наглядачi скручували мене. Одного разу було навiть так: протягом трьох днiв i трьох ночей я навперемiн вiсiм годин лежав у пекельнiй сорочцi, а вiсiм перепочивав; та коли вже я почав звикати до цього, мене несподiвано зашнурували на цiлi двi доби.
І водно те саме запитання: де динамiт? Начальник в’язницi часом аж казився, а часом, як я витримував занадто жорстоке стискання, мало не благав мене признатись, обiцяв три мiсяцi цiлковитого спокою в лiкарнi й добру iжу, а опiсля староство у в’язничнiй бiблiотецi.
Лiкар Джексон, мiзерна, нiкчемна iстота з поверховим знанням медицини, почав ставитися скептично до моеi кари. Вiн заявив, що пекельна сорочка не зможе мене вбити, хоч скiльки я лежатиму в нiй. Пiсля такоi заяви начальник в’язницi заповзявся довести йому, що таки вб’е мене.
– Цi сухорлявi iнтелiгенти ошукають i самого чорта, – бурчав вiн. – Вони мiцнiшi за сирицю. А проте ми впораемо його.
Чуеш, Стендiнгу? Досi ми ще тiльки гралися з тобою. Але ти хоч i зараз можеш позбутися клопоту – признайся тiльки. Я дотримаю свого слова. Я вже сказав: динамiт або тобi капець.
Так воно й буде. Вибирай.
– Невже ви гадаете, що я задля втiхи мовчу? – промовив я, насилу зводячи дух, бо Мордань Джонс саме натиснув менi ногою на спину, щоб мiцнiше зашнурувати, а я напружив усi м’язи, щоб вигадати трохи простору. – Менi нема в чому признаватись. Я вiдрубав би собi праву руку, аби тiльки мiг привести вас до того динамiту.
– Бачив я таких учених, як ти, – ошкiрився начальник. – Що вже западе iм у голову, нiяким богом не викуриш iз неi. Норовистi, як тi конi. Тiснiше, Джонсе, хiба так шнурують! Або ти признаешся, Стендiнгу, або я зведу тебе зi свiту! Так i знай.
Проте я помiтив певну рiвновагу. Що дужче знесилюешся, то менше вiдчуваеш своi страждання. Не так боляче, бо меншае того, що болить. А коли людина вже виснажена, то далi повiльнiше слабшае. Усiм вiдомо, що надто здоровi чоловiки бiльше страждають вiд звичайнiсiнькоi хвороби, нiж жiнки чи калiки. Коли майже всi сили виснажено, то вже й втрачати нiчого. Зайвого тiла вже нема, а те, що лишаеться, стае пружне й мiцне. Власне тепер я й був своерiдною пружиною, що мiцно опиралася смертi.
Морел i Опенгаймер жалiли мене, вистукували свое спiвчуття, давали поради. Опенгаймер казав, що сам цього всього зазнав, навiть ще гiршого, а от же й досi живий.
– Тiльки не пiддавайся iм, – вибив вiн суглобами пальцiв. – Пильнуй, щоб тебе не замордували, бо це ж iм на руку ковiнька… i не признавайся…
– Менi нема в чому признаватись, – вiдповiв я, стукаючи носаком чобота в дверi: я лежав у пекельнiй сорочцi й мiг перестукуватись лише ногами. – Я нiчогiсiнько не знаю про той клятий динамiт.
– Добре! – похвалив мене Опенгаймер. – Молодчага вiн, правда, Еде?
Це ще раз показувало, як мало було в мене шансiв переконати начальника Есертена, що я непричетний до тiеi справи з динамiтом. Його настирливi допити переконали навiть Опенгаймера, котрий так захоплювався моею непохитною мовчанкою.
На першiй порi цього катування я примудрявся надовго засинати i бачив чудовi сни. Звiсно, вони були яскравi й реальнi, як здебiльшого й бувають сни, але мене вражала iх надзвичайна послiдовнiсть i логiчнiсть. Часто менi снилося, що я доповiдав у колi вчених про якiсь не зовсiм ще з’ясованi питання, або читав iм свою ретельно опрацьовану статтю про якiсь власнi дослiдження, або викладав своi висновки, зробленi на пiдставi чужих дослiджень i спроб. Коли я прокидався, у мене в вухах ще дзвенiв мiй голос, а очi бачили надрукованi на бiлому паперi речення й цiлi абзаци, i я, дивуючись, устигав iх перечитати, поки марево зникало. Мимохiдь звертаю вашу увагу на одну цiкаву подробицю: я помiтив, що своi мiркування в цих снах завжди будую на дедукцii.
Снилася менi також велика ферма, що на сотнi миль простягалася на пiвнiч i на пiвдень. Вона лежала десь у мiсцевостi помiрного клiмату, що флорою та фауною скидалася на Калiфорнiю. Не раз i не два, а, мабуть, разiв iз тисячу я ввi снi бував на тiй фермi.
Цiкаво, що це була все та сама мiсцевiсть. Жодна iстотна риса ii нiколи не мiнялася, хоч скiльки разiв вона менi снилась. Завжди з лук, зарослих люцерною, де паслися моi джерсейськi корови, я iхав вiзком вiсiм годин до села побiля великого пересохлого струмка, i там сiдав у потяг вузькоколiйки. Кожна межа, що я повз неi проiздив своiм вiзком, запряженим гiрськими кiньми, кожне дерево, гора, кожний брiд i мiсток, кожний вивiтрений верх, кожна западина в узбiччi гори завжди були тi самi.
На цiй цiлком реальнiй фермi, що менi снилась, коли я лежав, зашнурований у пекельну сорочку, лише мiнялися деякi дрiбницi, залежно вiд пори року, а також вiд конкретноi працi. На полонинах понад луками, зарослими люцерною, я почав розводити ангорськi кози. І щоразу, як менi снилося те мiсце, я помiчав змiну, але тiльки таку, яка могла статися за час мiж двома снами.
О, тi зарослi кущами узбiччя! Менi здаеться, що я й тепер бачу, як уперше туди пригнали кiз. І добре пам’ятаю всi змiни, що зайшли потiм: поступово з’являлися стежки, якi вигризали кози у густому чагарнику, почали зникати меншi, молодшi кущики – iх кози просто поз’iдали; в усiх напрямках поробилися галявинки мiж старими й вищими кущами, що iх кози обскубували, звiвшись на заднi ноги; потiм на галявинках знялася висока трава. Авжеж, цi сни найдужче чарували мене своею послiдовнiстю. Пам’ятаю, як настав день, коли прийшли люди з сокирами, позрубували решту кущiв i вiддали козам обгризати листя, бруньки й кору; а iншого разу, уже взимку, склали те обгризене пруття в купи i поспалювали. Ще iншого дня я перегнав кози на iншi, зарослi непроглядним чагарником кручi, а слiдом за ними йшла череда худоби й паслася у високiй по колiна соковитiй травi, що виросла там, де колись був чагарник. Потiм череду погнали далi, i прийшли моi люди, переорали плугами тi узбiччя, вивертаючи дерник i готуючи рiллю пiд майбутню сiвбу.
А скiльки разiв менi снилося, як я виходив iз потяга вузькоколiйки на станцii в маленькому селi побiля висохлого струмка, сiдав на вiзок, запряжений гiрськими кiньми, i довгi години iхав знайомою дорогою, повз люцерновi луки, повз вищi узбiччя, де в мене росли тепер ячмiнь i конюшина. Я дивився, як моi робiтники жали, косили, а далi, видираючись щораз вище, кози обгризали чагарник i звiльняли новi мiсця, щоб iх можна було орати.
Та це були тiльки сни, химернi видива, створенi дедуктивною, пiдсвiдомою роботою мозку. Як ви побачите, вони були зовсiм не подiбнi до того, що я перечував, коли виходив за ворота смертi i знову жив життям якоiсь iншоi особи, що колись була мною.
Коли я, не спавши, довгi години лежав у пекельнiй сорочцi, то увесь час ловив себе на тому, що думаю про Сесiля Вiнвуда, про того поета-фальшивника, що безпричинно заподiяв менi всю цю муку, а сам опинився на волi. Нi, я не вiдчував до нього ненавистi. Надмiру м’яке це слово! Нема в мовi такого слова, що докладно могло б вiдбити моi почуття! Одне тiльки можу сказати: мене гризло таке бажання помсти, що годi його й висловити. Немае такоi мови, якою можна було б описати те, що пекло мою душу. Цiлими годинами я вигадував йому найжахливiшi, найпекельнiшi муки. Наприклад, я карав його стародавнiми тортурами, коли до людини прив’язували залiзний казанок, а туди впускали щура. Вийти на волю щур мiг тiльки через тiло людини, якщо вiн його перегризе. Я був у захватi вiд своеi вигадки, аж доки змiркував, що смерть прийде занадто швидко. Інший спосiб, мавританський, був би кращий, але нi, не варто далi на цьому спинятись. Одне слово, годинами не спавши i божеволiвши з муки, я все марив про помсту над Сесiлем Вiнвудом.
Роздiл ІХ
Довгi, болiснi години, коли я не спав, навчили мене одноi дуже важливоi штуки, а саме: пiдкоряти свое тiло розумовi. Я звик страждати пасивно, як, безперечно, звикли всi, хто пройшов вищу науку покари пекельною сорочкою. Нелегко було створити мозковi такий блаженний спокiй, щоб забути про нерви, хоч вони тремтiли, скаржилися й страждали нестерпними муками.
Саме тому, що я навчився пiдкоряти тiло своiй волi, менi вже неважко було скористатися з секрету, якого навчив мене Ед Морел.
– Що, скоро каюк? – запитав вiн одноi ночi.
Я пробув сто годин у пекельнiй сорочцi i був страшенно знесилений. Такий, що не вiдчував власного тiла, хоч його вкривали суцiльнi рубцi й болячки.
– Схоже на те, – простукав я вiдповiдь. – Мене доконають, якщо й далi так катуватимуть.
– Не пiддавайся iм, – сказав вiн. – Є один спосiб. Я навчився його тут, у карцерi, коли менi й Месi добре дiставалось. Я вичухався, а вiн урiзав дуба. Коли б я не добрав цього способу, то й менi прийшов би кiнець. Але треба дуже знесилитись, щоб ужити його. Якщо спробувати, поки ще трохи е сили, нiчого не вийде, i край! Тодi вже нiколи не вийде. Я зробив помилку, що сказав про цю штуку Джейковi, як у того ще було трохи сили.
Звiсно, у нього нiчого не вийшло. А потiм, коли йому й справдi припекло, було вже запiзно, – перша невдача все звела нанiвець. Вiн тепер навiть не вiрить. Певен, що я його дурю. Адже ж так, Джейку?
З тринадцятоi камери вiдразу вистукано вiдповiдь:
– Не слухай його, Дереле. Це чарiвна казка.
– А все ж розкажи, – простукав я Едовi Морелу.
– Тому я й чекав, поки ти геть виснажишся, – повiв вiн далi. – Тепер цього тобi конче потрiбно, i я навчу тебе. Саме впору. Як у тебе стане сили волi, то вийде. Я по собi знаю, бо менi пощастило це тричi.
– Але що ж воно таке? – нетерпляче запитав я.
– Уся штука в тому, щоб умерти в пекельнiй сорочцi, змусити себе вмерти. Поки що ти мене ще не розумiеш, але почекай. Ти знаеш, у пекельнiй сорочцi тiло заклякае, руки й ноги нiби засинають. Цьому не можна зарадити, але з цього можна скористатися. Не чекай, поки руки й ноги затерпнуть, а лягай якнайвигiднiше на спину i починай застосовувати всю силу своеi волi. Тобi треба думати лише про одне, ти мусиш вiрити в те, що думаеш. Коли не зможеш – нiчого не вийде. Ти мусиш уперто думати й вiрити, що ти – це не ти, а твое тiло зовсiм iнше. Ти сам собою, а твое тiло – непотрiбна оболонка. Ти сам собi господар. Тобi не треба жодного тiла. Вiр у цю думку й доводь ii силою волi: примушуй свое тiло завмерти.
Починати треба з пальцiв на ногах. Одного за одним ти примушуеш iх завмирати. Ти iм наказуеш. Коли ти захочеш i повiриш, пальцi почнуть завмирати. Найважче почати. Як заклякне перший палець, далi вже легко. Ти вже не силуеш себе вiрити. Ти вже впевнений. Тодi напруж усю волю, щоб завмерло все тiло. Я знаю, що кажу, Дереле, бо тричi сам завмирав.
Коли ти вже почнеш завмирати, далi все буде гаразд. І найкумеднiше, що ти при цьому присутнiй. Ось пальцi тобi на ногах завмерли, проте сам живiсiнький. Ноги помалу мертвiють, до колiн, тодi до стегон, а ти не змiнюешся. То тiльки твое тiло перестае жити, а ти лишаешся таким, як був досi.
– А що далi? – допитувався я.
– Коли твое тiло отак завмре, тодi ти просто залиш його, вийди з нього. А покинувши його, ти покинеш i камеру. Нехай кам’янi
стiни та залiзнi дверi держать твое тiло, але духа вони не можуть задержати. Ти сам переконаешся. Твiй дух буде окремо вiд тiла. Ти зможеш подивитися на нього збоку. Я знаю, що кажу, бо тричi виходив зi свого тiла. І дивився на нього збоку.
– Ха-ха-ха! – вистукав Опенгаймер iз своеi тринадцятоi камери.
– Ось бачиш. Бiда в тому, що Джейк не вiрить. Вiн тодi ще мав трохи сили, i йому не пощастило. Тепер вiн думае, що я жартую.
– Коли хтось помирае, то вiн уже мертвий, та й квит, – заперечив Опенгаймер.
– Кажу ж тобi, що я завмирав тричi, – вiдповiв Морел.
– І ожив, щоб оце нам розповiсти все, – поглузував Опенгаймер.
– Тiльки не забувай ось чого, Дереле, – вистукував далi Морел.
– Це рiч небезпечна. Таке почуття, нiби граешся з вогнем. Важко пояснити, але менi тодi здавалося, що я буду далеко, i коли наглядачi прийдуть розшнуровувати мое тiло з сорочки, то я не зможу повернутися до нього назад. І тодi вмру насправдi. А менi не хотiлося вмирати, я не хотiв, щоб капiтан Джемi та й усi вони радiли. Зате, Дереле, коли ти зумiеш зробити все як слiд, то будеш смiятися з начальника. Коли твое тiло завмре, то вже однаково, хоч би вони й цiлий мiсяць держали його в сорочцi. Нi ти, нi твое тiло не вiдчуватимуть болю. Бувае ж таке, що людина засинае на цiлий рiк! Щось подiбне станеться з твоiм тiлом. Воно лежатиме собi в пекельнiй сорочцi й чекатиме, коли ти до нього повернешся. Спробуй, я даю тобi добру пораду.
– А якщо вiн не повернеться? – спитав Опенгаймер.
– Тодi, Джейку, з нього можна буде смiятися. І з нас, мабуть, також, що чiпляемось за це мiзерне життя, якого так легко спекатись.
На цьому розмова закiнчилася. Мордань Джонс, котрий був трохи заснув крадькома, прокинувся й погрозив, що вранцi подасть рапорт на Морела й Опенгаймера, а це означало – пекельну сорочку. Менi вiн не загрожував, бо знав, що вона мене й так не мине.
Забувши про бiль, я лежав серед тишi й мовчання i думав про Морелову пораду. Я вже згадував, що, удаючись до самогiпнозу, я пробував проникнути в своi колишнi життя. І переконався, що в них можна проникнути, хоч бачене не мало послiдовностi.
Але Морелiв спосiб вочевидь був протилежний моему самогiпнозовi, тим-то я дуже ним зацiкавився. Гiпнотизуючи себе, я найперше втрачав свiдомiсть. А за Мореловим способом свiдомiсть залишалась аж до кiнця, i коли тiло завмирало, вона пiдносилася на такi високi щаблi, що залишала його, залишала Сан-Квентiн i линула в далечiнь, хоч не переставала бути свiдомiстю.
«Так чи нi, а варто спробувати», – вирiшив я. Усупереч властивому вченим скептицизмовi, я повiрив. Я не мав сумнiву, що зумiю зробити те, що тричi зробив Морел. Може, ця вiра так легко опанувала мене тому, що я до краю виснажився. А може, менi просто забракло сили на скептицизм. Ед Морел уже висловив таку думку. Вiн дiйшов до неi чисто емпiрично, i, як ви далi побачите, я довiв ii також емпiрично.
Роздiл Х
Одначе найбiльше заважило те, що другого ранку начальник Есертен прийшов до моеi камери з намiром доконати мене. Із ним були капiтан Джемi, Мордань Джонс i Ел Гачiнс. Цього Гачiнса засудили на сорок рокiв, але вiн сподiвався, що його помилують. Останнi чотири роки Гачiнс був у в’язницi за головного старосту. Можете уявити, яку силу давало йому це становище, коли я скажу вам, що самi лише його хабарi становили три тисячi доларiв на рiк. Заощадивши десять – дванадцять тисяч i сподiваючись помилування, вiн був, звiсно, слiпим знаряддям у руках начальника в’язницi.
Я сказав, що начальник прийшов iз намiром доконати мене. Це видно було з його обличчя, i це пiдтвердили його вчинки.
– Огляньте його, – наказав вiн лiкаревi Джексону.
І той покидьок здер iз мене сорочку, що зашкарубла вiд бруду, – я не мав змоги змiнити ii, вiдколи сидiв у самотиннiй камерi, – i оголив мое змучене тiло. Шкiра, наче темно-жовтий пергамент, зморщилася на ребрах i взялася гнiйними ранами вiд пекельноi сорочки. Огляд був безсоромно поверховий.
– Витримае? – запитав начальник.
– Авжеж, – вiдповiв Джексон.
