скачать книгу бесплатно
«Хто виказав?» – ось що найбiльше допiкало всiх, i цiлiсiньку нiч вони про це перемовлялися. Викликали Вiнвуда, але дарма, його не було, i пiдозра впала на нього.
– Лишаеться, хлопцi, одне, – нарештi заявив Вiтрило Джек. – Невдовзi ранок, коли нас виведуть i справлять нам кривавий бенкет. Нас спiймано на гарячому. Вiнвуд обдурив усiх, а тодi виказав. Нас виводитимуть катувати по одному. Нас тут сорок. Брехню вони неодмiнно викриють. Тож, хлопцi, кажiмо правду, хоч скiльки б нас били, саму лише правду – i нехай допоможе нам бог.
І в цiй темнiй ямi, створенiй людською жорстокiстю, вiд камери до камери, припавши устами до залiзних грат, сорок довiчно засуджених урочисто заприсяглисья говорити саму лише правду. Проте мало користi принесла iм i правда. О дев’ятiй годинi вранцi прийшли тюремники, цi найманi кати, що iм платять поряднi, ошатнi громадяни; прийшли наiдженi та виспанi й накинулися на нас, не давши нам не те що поснiдати, а навiть i краплi води. А в скатованих людей, звичайно, бувае гарячка. Не знаю, читачу, чи можеш ти хоч невиразно уявити собi, що то таке – скатована людина? Проте я не пояснюватиму, досить тобi знати, що цi скатованi люди в гарячцi валялися сiм годин, не маючи й краплi води.
О дев’ятiй годинi, як я вже казав, прийшла варта, кiлька чоловiк, та бiльше й не треба було. Вони ж бо вiдмикали камери по однiй. Усi були озброенi дрючками з загостреними кiнцями – дуже сподобна зброя, щоб дисциплiнувати немiчну людину.
Вiдмикаючи одну по однiй камери, вони били й катували в’язнiв. Вони були справедливi: я, так само, як й iншi, дiстав те, що менi належало. Це був тiльки початок, так би мовити, передмова до допиту, який не мине нiкого з нас у присутностi найманих звiрiв штату. Це було попередження, щоб кожен знав, що на нього чекае у залi катувань.
Я пройшов крiзь криваве пекло довiчного ув’язнення, проте найжахливiшим, далеко страшнiшим, нiж те, що вони незабаром зроблять зi мною, були муки, якi ми тодi витерпiли в карцерi.
Першим узяли на допит Довгаля Бiла Годжа, до всього звиклого горянина. За двi години вiн повернувся, чи радше, його притягли назад i кинули на кам’яний дiл камери. Тодi взяли Луiджi Полаццо – сан-франциського урвиголову, що належав до першого поколiння iталiйських переселенцiв. Коли його вели, вiн глузував iз тюремникiв, обсипав iх лайкою й пропонував випробувати на ньому свою силу.
Чимало часу пройшло поки Довгаль Бiл трохи опам’ятався i, перемагаючи бiль, змiг бiльш-менш говорити.
– Що воно за iсторiя з якимсь динамiтом? – спитав вiн. – Чи хто знае щось про нього?
З нас нiхто нiчого, звiсно, не знав, хоч на допитах водно про нього питали.
Луiджi Полаццо повернувся менш як за двi години, але вже калiкою. Вiн щось бурмотiв, нiби в гарячцi, й не мiг вiдповiсти на жодне запитання, що сипались на нього вздовж лункого коридору. Тим, на кого чекала така сама доля, кортiло знати, що з ним робили та про що допитували.
Упродовж сорока восьми годин його ще двiчi тягали на допит. Пiсля цього, уже як белькiтливого недоумка, перевели у вiддiлення для божевiльних. Кремезний, плечистий, iз добре розвиненим огруддям, iз широкими нiздрями й чистою кров’ю, вiн ще довго там буде жити та щось бурмотiти, тодi як я давно вже повисну на мотузi й назавжди звiльнюся вiд катувань каторжних тюрем Калiфорнii.
Одного по одному брали в’язнiв на допит i назад приводили калiками, що потiм у нестямi кричали й голосили по своiх темних камерах. І коли я, лежачи, прислухався до цих стогонiв та зойкiв, до тупого мурмотiння збожеволiлих вiд страшних мук бiдолах, менi невиразно згадувалося, що колись, гордовито сидячи на чомусь високому, я чув усi цi стогони та зойки.
Згодом, як ви довiдаетесь, я пригадав, що то був стогiн i лемент галерних рабiв, прикутих до лавок, i чув я його, сидячи на кормi римськоi галери, що пливла в Александрiю. Я тодi був начальником вiйськового загону i iхав до Єрусалима. Проте про це я пiзнiш розкажу… А тим часом…
Роздiл ІV
Тим часом вигадана пiдготовка до втечi скувала жахом увесь карцер. Протягом нескiнченних годин чекання мене не залишала думка, що i я пiду за iншими, що й менi доведеться вiдбути все те пекло, яке вiдбули iншi, що мене так само притягнуть напiвживим калiкою i шпурнуть на кам’яний дiл за залiзними дверима моеi камери.
І ось вони прийшли по мене. Брутально, безжалiсно б’ючи й лаючи, потягли кудись, i врештi я опинився перед капiтаном Джемi, начальником в’язницi Есертеном i десятком найманих катiв, що тiльки чекали знаку почати свою роботу. Проте iх послуг i не треба було.
– Сiдайте, – звелiв менi начальник Есертен, показуючи на мiцне дерев’яне крiсло.
Я був хворий, виснажений iз голоду й спраги, змордований побоями, що iх зазнав пiсля п’яти дiб карцеру та вiсiмдесяти годин пекельноi сорочки. Я був пригнiчений нашою гiркою долею i жахався того, що зi мною зроблять, бо ж бачив, що зробили з iншими, – i я, жалюгiдний, тремтячий недобиток, колись професор агрономii в спокiйному унiверситетському мiстi, не наважувався сiсти в крiсло.
Начальник Есертен був високий i дужий чолов’яга. Вiн схопив мене руками за плечi. Я був соломинка проти нього. Вiн пiдняв мене i швиргонув у крiсло.
– Тепер, – промовив вiн, коли я намагався трохи звести дух i притлумити бiль, – кажи все, Стендiнгу. Викладай усе, що знаеш, коли хочеш зберегти свою шкуру.
– Я не знаю, що сталося… – почав я.
І далi не пiшов. Вiн заревiв, пiдскочив до мене, пiдняв догори й знову шпурнув у крiсло.
– Не дурiй, Стендiнгу! – промовив начальник – Признавайся чесно, де динамiт?
– Я нiчого не знаю нi про який динамiт, – вiдповiв я. Вiн знову пiдняв мене догори й кинув у крiсло.
Я витримав багато всяких катувань, але тепер, коли я думаю про них серед тишi останнiх своiх днiв, те шпурляння видаеться менi найжахливiшим. Мiцне крiсло поступово розпалося вдрузки.
Натомiсть принесли нове; невдовзi й воно поламалося. Приносили все новi й новi крiсла, i допит про динамiт тривав далi.
Коли начальник стомився, його заступив капiтан Джемi. Пiсля нього наглядач Моноген почав трощити крiсла моiм тiлом. І ввесь час: динамiт, динамiт, де динамiт? А його ж не було!
Дiйшло до того, що я ладен був пожертвувати бiльшою частиною своеi безсмертноi душi за кiлька фунтiв динамiту, якi б мiг iм показати.
Не знаю, скiльки крiсел було розбито моiм тiлом. Часом я непритомнiв, i врештi-решт усе злилося в суцiльне моторошне марево. Назад мене i несли, й волокли, й пiдштовхували поночi. Коли я опритомнiв, то побачив у себе в камерi стукача. То був миршавий, блiдий наркоман. Вiн потрапив до в’язницi не на довгий час i був здатен на все, щоб тiльки роздобути хоч краплю трунку. Упiзнавши його, я пiдлiз до грат i крикнув у коридор:
– Хлопцi, у мене в камерi стукач! Ігнейшес Ервiн! Стережiться в розмовах!
На вiдповiдь почулися такi прокльони, що захитали б мужнiсть i вiдважнiшоi, нiж Ервiн, людини. Вiн навiть викликав спiвчуття, так його вжахнуло, коли змордованi болем в’язнi, ревучи, мов дикi звiрi, стали загрожувати, що при нагодi добре йому вiддячать.
Якби в нас була якась таемниця, то в присутностi стукача ми, звiсно, мовчали б. Проте ми всi поклялися казати тiльки правду, тому вiн нам не заважав. Динамiт був для всiх загадкою; про нього нiхто нiчого не знав. Усi благали мене признатися, якщо я справдi щось знаю, урятувати iх вiд дальших катувань. Але я мiг сказати iм тiльки правду, що я так само нiчого не знаю про динамiт.
Поки наглядачi забрали з моеi камери стукача, вiн устиг сказати менi, якоi ваги набрала справа з динамiтом, i я, звiсно, переказав про це всiм. Виявилося, що того дня у в’язницi не обернулося жодне колесо. Тисячi в’язнiв сидiли замкненi по своiх камерах, i скидалося на те, що жодна майстерня не почне працювати, доки не знайдуть динамiту, захованого десь у в’язницi.
А переслухування тривали далi. В’язнiв одного по одному брали з камери, а назад приволiкали або приносили. Казали, нiби начальник в’язницi Есертен i капiтан Джемi, виснаженi своею роботою, змiнювали один одного щодвi години. Коли один спав – другий допитував. Вони спали, не роздягаючись, у тiй самiй кiмнатi, де здоровi люди один за одним оберталися на калiк.
З кожною годиною в темних карцерах зростало безумство страждань. Повiрте менi, бо я знаю: бути повiшеним – це нiщо проти тоi муки, яку можуть перетерпiти люди i все-таки лишитися живими. Мене однаково з усiма мучили й бiль, i спрага, але моi страждання збiльшувалися вiд того, що я нi на хвилину не переставав усвiдомлювати, як страждають iншi. Два роки мене вважали невиправним; за цей час моi нерви й мозок загартувались i стали не такi чутливi до страждань, але страшна рiч бачити, як здорова людина обертаеться в калiку. А навколо мене сорок дужих чоловiкiв геть калiчили. Нi на хвилину не змовкали благання дати напитися, ридання, безглуздий белькiт, дике маячiння, i це робило нашу темницю божевiльнею.
Розумiете, що вийшло? Та правда, що ми ii казали на допитах, стала нашим прокляттям. Коли сорок чоловiкiв одностайно посвiдчили те саме, начальник Есертен i капiтан Джемi могли дiйти тiльки до одного висновку, а саме, що всi тi свiдчення добре завчена брехня, яку кожен проказував, мов папуга.
Знову ж таки, становище начальства було таке саме безпорадне, як i наше. Потiм я довiдався, що навiть скликали телеграфом в’язничну управу, а охорону в’язницi пiдсилили двома ротами мiлiцii штату.
Стояла зима, i мороз часом таки добре допiкав, навiть у Калiфорнii. У карцер не давали укривал, тож уявiть собi, як холодно було лежати побитим тiлам на крижаному камiннi. Нарештi нам таки дали води. Знущаючись i лаючи нас, вартовi притягли пожежнi кишки й заходилися поливати камери сильними струменями води, завдаючи ще бiльшого болю нашим ранам. Цiлi години лилася вода в камери, вона була вже нам по колiна, i ми кричали, щоб спинили ii, так само несамовито, як перше ii благали.
Не буду оповiдати, що робилося далi. Скажу лише те, що з сорока довiчно ув’язнених нiхто цiлком не оклигав. Луiджi Полаццо так i не отямився. Довгаль Бiл Годж теж помалу почав спадати з розуму, i за рiк його також перевели у вiддiлення для божевiльних. Решта – хто пiшов за Годжем i Полаццо, а хто втратив тiльки фiзичну силу й став жертвою сухот. Протягом шести рокiв iз цих сорока чоловiкiв десятеро померло.
Пiсля п’ятирiчного самотинного ув’язнення, коли мене вели з Сан-Квентiну на суд, я зустрiвся з Вiтрилом Джеком. Я погано бачив, пробувши п’ять рокiв у темрявi, i мружив очi на сонячне свiтло, мов кажан. Проте я добре розгледiв Джека, i серце у мене стислося. Вiн якраз переходив тюремне подвiр’я. Джек передчасно постарiв. Щоки його схудли, груди запали. Руки йому тремтiли, як у паралiтика, ступав вiн, заплiтаючи ногами. На очах у нього виступили сльози, коли вiн упiзнав мене: адже i я з людини став жалюгiдною руiною. Я важив тепер лише вiсiмдесят сiм фунтiв. Усi цi п’ять рокiв мене жодного разу не пiдстригали i не давали змоги поголитись. У чубi в мене пробивалася сивина. Я так хитався на ногах, що наглядачам довелось помогти менi перейти ту частину подвiр’я, де свiтило слiпуче сонце. Вiтрило Джек i я впiзнали один одного, дарма що з обох лишилися самi руiни.
Такi люди, як вiн, мають привiлеi навiть у в’язницi, i вiн наважився всупереч правилам заговорити до мене надсадженим, тремтячим голосом.
– Ти порядний хлопець, Стендiнгу, – прохрипiв вiн. – Ти не признався.
– Але ж я нiчого й не знав, Джеку, – вiдповiв я пошепки. Інакше, як пошепки, я не мiг говорити: промовчавши п’ять рокiв, я майже втратив голос. – Гадаю, того динамiту взагалi не було, – додав я.
– Авжеж, – кивнув вiн головою, мов дитина. – Тримайся! Не кажи iм нiчого. Ти порядний хлопець, Стендiнгу. Я скидаю перед тобою шапку. Ти не признався.
Мене повели далi, i я бiльше нiколи вже не бачив Вiтрила Джека. Проте ж, розумiете, навiть вiн повiрив у казку про динамiт!
Мене двiчi приводили на засiдання в’язничноi управи у повному складi, де по черзi або залякували, або спокушали. Загалом усе зводилося до двох пропозицiй: якщо я скажу, де динамiт, менi дадуть найлегшу кару – тридцять дiб карцеру – i потiм призначать на старосту в’язничноi бiблiотеки, коли ж я стоятиму на своему й не признаюся, де динамiт, то муситиму сидiти в одиночцi весь свiй термiн, а що мене засуджено на довiчне ув’язнення, – то, виходить, – до самоi смертi.
Проте ж нi! Калiфорнiя – цивiлiзований край! Тут не може бути такого закону. У жоднiй сучаснiй державi його немае! Це жорстока й нечувана кара. А проте в iсторii Калiфорнii я вже третя людина, засуджена на довiчне самотинне ув’язнення. Іншi двое – Джейк Опенгаймер та Ед Морел. Скоро я розповiм про них, бо разом iз ними менi роками довелося гнити в камерах мовчання.
Ще одне. Моi тюремники намiряються незабаром вивести мене звiдси й повiсити, але не за вбивство професора Гескела. За вбивство менi дали довiчне ув’язнення. Вони збираються повiсити мене за образу дiею. Це не порушення в’язничноi дисциплiни. Це закон, записаний у карному кодексi.
Я, здаеться, таки розбив йому носа. Я сам не бачив, щоб iшла кров, але свiдки казали. Його звали Серстен, i вiн був наглядач у Сан-Квентiнi. Вiн був здоровий i важив сто вiсiмдесят фунтiв. А я важив менш як дев’яносто. Довго живши в темрявi, у тiсних стiнах, я був слiпий, мов кажан, i менi паморочилось у головi вiд простору. То був типовий напад агорафобii[4 - Агорафобiя – хворобливий острах перед просторiнням.], я сам пересвiдчився в цьому того дня, коли тiкав iз своеi одиночноi камери й вдарив Серстена в нiс.
Я розбив йому до кровi носа, коли вiн перепинив менi дорогу й хотiв спiймати. За це мене повiсять. Закон Калiфорнii вимагае довiчно ув’язненого повiсити, якщо вiн ударить наглядача в тюрмi, як оце я Серстена. Звiсно, розбитий нiс болiв у нього лише з пiвгодини, однак мене за це повiсять.
Слухайте далi! Щодо мене, то цей закон мае ще й зворотну силу. Його ж не iснувало тодi, коли я вбив професора Гескела, вiн вийшов уже пiсля того, як мене засудили на довiчне ув’язнення. У цьому-то й справа. Довiчне ув’язнення пiдводить мене пiд закон, якого не iснувало, коли мене судили. Мене повiсять за образу дiею наглядача Серстена. Виходить, тут закон дiе зворотною силою, тобто – проти конституцii.
Проте, що важить конституцiя для конституцiйних правознавцiв, коли треба усунути з дороги вiдомого професора Дерела Стендiнга?! І не першого мене. Торiк, як вiдомо з газет, повiсили Джейка Опенгаймера саме тут, у Фолсомi, за такий самий злочин, тiльки його образа дiею була iнакша, вiн не розбивав наглядачевi носа до кровi, а ненароком зарiзав кухонним ножем одного в’язня.
Як дивно людське життя переплiтаеться iз законами! Я пишу цi рядки в тiй самiй камерi у вiддiленнi для вбивць, де сидiв Джейк Опенгаймер, поки його повели та зробили з ним те, що намiряються зробити зi мною.
Я попередив вас, що менi треба багато про що написати, i я повертаюся до свого оповiдання. В’язнична управа дала менi на вибiр: або бути бiблiотечним старостою й визволитись вiд джутових майстерень, коли я скажу, де той динамiт, або довiчне самотинне ув’язнення, коли не скажу.
Щоб я добре все обмiркував, мене одягли в пекельну сорочку на двадцять чотири години. Пiсля цього я знову став перед в’язничною управою. Проте, що я мiг удiяти? Не мiг же я привести iх туди, де динамiту не було! Я iм так i сказав, а вони сказали, що я брешу, сказали, що я невиправний, що я моральний виродок, небезпечний злочинець, який трапляеться раз на сторiччя. Вони менi наговорили багато дечого, а опiсля повели у вiддiлення для одиночних i замкнули в камеру номер один. У п’ятому номерi сидiв Ед Морел, а в дванадцятому – Джейк Опенгаймер, що вiдбув тут уже десять рокiв. Морел просидiв ще тiльки один рiк; його засуджено на п’ятдесят рокiв, а Опенгаймера – довiчно. Я також був довiчно ув’язнений. Здавалося, що нам доведеться пробути тут дуже довго, але не минуло й шести рокiв, як жодного з нас уже немае в цих одиночках! Джейка Опенгаймера повiсили, Еда Морела призначили старостою в Сан-Квентiнi i оце недавно помилували, а я сиджу тут, у Фолсомi, i чекаю поки суддя Морган призначить день, що буде моiм останнiм днем.
Йолопи! Вони думають, що за допомогою тiеi споруди з мотуза й помосту зможуть вiдiбрати в мене безсмертя! О нi, я житиму ще безмежно довго на нашiй прекраснiй планетi. Я ходитиму в живiй плотi, буду принцем i селянином, ученим i дурнем; сидiтиму на тронi й стогнатиму пiд п’ятою гнобителiв!
Роздiл V
Спочатку я почував себе дуже самотнiм у своiй камерi. І час спливав дуже повiльно. Вiн визначався змiною наглядачiв та чергуванням дня й ночi. Удень було лиш трохи яснiше, але й це виявилося краще за глуху темну нiч. Удень у камерi залягав липкий сутiнок – як вiдблиск ясного зовнiшнього свiту.
Нi разу не було так видно, щоб можна читати; та й читати було нiчого. Лишалося тiльки лежати й думати, думати без кiнця.
Мене засудили на довiчне ув’язнення, i звiсно, коли я не зроблю чуда, не створю з нiчого тридцяти п’яти фунтiв динамiту, то до кiнця своiх днiв сидiтиму в цiй глухiй темрявi.
Постiль моя складалася з тоненького, напiвзотлiлого сiнника, покладеного просто на пiдлогу, та з тоненького брудного укривала. Не було нi стола, нi стiльця, – нiчогiсiнько, крiм цього сiнника й тоненького старого укривала. Я цiле життя працював головою i не звик довго спати. Проте на самотi людину втомлюють власнi думки, i врятуватись вiд самого себе можна тiльки сном.
Роками я спав пересiчно п’ять годин на добу. Тепер довелося культивувати сон. Я зробив iз цього цiлу науку. Спершу я навчився спати десять годин, потiм дванадцять i врештi дiйшов до того, що з двадцяти чотирьох годин просипав чотирнадцять або й п’ятнадцять. Бiльше вже не мiг, i решту часу доводилося лежати й думати. Для людини, що звикла до розумовоi працi, – це простий шлях до божевiлля.
Я шукав усiляких способiв, щоб якось згаяти той час, коли вже не мiг спати. Я брав великi числа й пiдносив iх до другого й третього ступеня або, зосередивши всю свою увагу й волю, розв’язував найдивовижнiшi геометричнi прогресii. Я взявся був навiть вираховувати квадратуру круга, але коли менi здалося, що неможливе може стати можливим, я злякався, щоб не збожеволiти, й полишив, i це, повiрте менi, було чималою жертвою, бо розумовi вправи такого роду дуже добре допомагали збавляти час.
Заплющивши очi й напруживши увагу, я бачив перед собою шахiвницю i грав на нiй довгi партii, але коли дiйшов досконалостi в цiй уявлюванiй грi напам’ять, втратив до неi всяку цiкавiсть. Це була тiльки вправа, та й не могла бути нiчим iншим, бо ж обидвi партii грала одна особа. Не раз я силкувався роздвоiтись, але дарма, i кожний стратегiчний хiд, хоч який вiн був хитрий i обгрунтований, вiдразу ставав вiдомий супротивниковi.
А час спливав дуже помалу й дуже нудно. Інколи я бавився з мухами, звичайнiсiнькими хатнiми мухами, що проникали в мою камеру так само, як i сiре тьмяне свiтло. Виявилось, що вони розумiються на грi. Лежачи долi, я проводив на стiнi уявну лiнiю десь футiв зо три над пiдлогою. Коли мухи сiдали вище за неi, я не зачiпав iх, а коли нижче, я пробував спiймати, але обережно, щоб не заподiяти iм шкоди. Через деякий час вони вивчили не згiрш за мене, де була ця уявна лiнiя. Коли iм хотiлося гратися, вони сiдали нижче вiд лiнii, i бувало, котрась, захопившись, гралася зi мною мало не цiлу годину; однак вiдпочити вона завжди сiдала на безпечному мiсцi.
З кiльканадцяти мух, якi жили у мене в камерi, тiльки одна не захоплювалась грою й уперто вiд неi вiдмовлялася. Зрозумiвши, що ii покарають, коли вона сяде нижче вiд лiнii, вона старанно уникала небезпечноi територii. Ця муха була понуре й сердите створiння. В’язнi сказали б, що вона лихим духом дихае на ввесь свiт. Вона i з мухами нiколи не гралась. Я довго стежив за нею; виявилося, що вона була здорова, мiцна i несхильнiсть до гри залежала тiльки вiд ii вдачi, а не вiд фiзичних вад.
Повiрте менi, я знав усiх своiх мух. Мене вражало, що вони були такi неоднаковi. Кожна мала визначену iндивiдуальнiсть i вiдрiзнялась вiд iнших не тiльки величиною, вiдтiнком забарвлення, силою, але й своею манерою лiтати, гратися, своею хижiстю, тим, як вона кидалась, крутилась, верталася назад, пiдлiтала до стiни i торкалася небезпечного мiсця або тiльки вдавала, що торкаеться, а сама сидiла там, де вже небезпеки не було. Вони рiзнилися також своiм темпераментом i розумом.
Серед них були нервовi й були флегматичнi. Одна маленька, менша вiд iнших, часом просто казилася, налiтаючи на мене й на своiх товаришок. Чи бачили ви коли, як теля чи лоша вибрикуе заднiми ногами й женеться через луг просто з надмiру життевих сил? Була така й серед моiх мух. Вона i гралася краще вiд iнших: деколи прожогом, немов шалена, пiдлiтала й сiдала на заказане мiсце разiв три-чотири вряд, i коли iй щастило уникнути моеi скрадливоi, швидкоi руки, вона страшенно радiла й починала збуджено кружляти то в один, то в другий бiк, i все в мене над головою, нiби вихваляючись своею перемогою.
Я так iх усiх вивчив, що наперед би мiг сказати, котра саме намiряеться гратись. Тiльки в цьому одному я знаходив тисячу вiдтiнкiв, але не буду вам докучати, хоч усi цi дрiбницi рятували мене вiд немилосердноi туги, що дуже менi дошкуляла у першi днi самотинного ув’язнення. Та одне я мушу оповiсти, воно чомусь менi дуже запам’яталось. Я вже згадував про ту муху, що лихим духом дихала на ввесь свiт i нiколи не гралася. Якось, забувшись, вона сiла на стiнi в тому мiсцi, де я наклав табу, i вiдразу попалася менi в полон. Треба було бачити, як вона потiм цiлу годину сердилась!
Проте час у самотинi спливав нестерпно повiльно. Я не мiг ненастанно спати i не мiг водно гратися з мухами. Хоч якi вони розумнi, а проте були лише мухи, а я був людина, iз людським мозком. Мiй мозок, заповнений культурою й знаннями, звик до активноi працiта збуджено поривався до дii. А дii не було, i вiн знемагав пiд тягарем даремних мiркувань. Я визначав моноцукриди у виноградi й винограднiй лозi пiд час останньоi своеi вiдпустки в Естi. Ще кiлька дослiдiв, i я був би закiнчив працю. Менi цiкаво було знати, чи веде хто далi моi спроби, а коли веде, то якi мае наслiдки?
Бачите, свiт зовсiм помер для мене. Сюди не доходила нiяка звiстка. Наука йшла вперед, не спиняючись, а мене цiкавили тисячi питань. Узяти хоча б мою теорiю гiдролiзу казеiну за допомогою трипсину, що ii професор Волтерз перевiряв у своiй лабораторii. А професор Шляймер, що працював разом зi мною над вiдкриттям фiтостерину в сумiшi тваринних та рослинних жирiв, безперечно, прийшов тепер до певних висновкiв. На саму лише думку, що за стiнами моеi в’язницi невпинно йде напружена робота, а я не маю змоги брати в нiй участi, ба навiть нiчого про неi не знаю, можна було збожеволiти! А я лежав на пiдлозi та грався з мухами.
Однак тишу, в якiй менi судилося жити, часом порушувано. З перших же днiв ув’язнення я чув iнодi, нерегулярно, тихеньке обережне вистукування. Як вiдповiдь на нього, звiдкiлясь долинав ще тихiший, ще обережнiший стук. Звичайно те перестукування припиняли погрози наглядача. Коли ж воно вперто тривало далi, наглядач викликав пiдмогу, i було чути, як когось зашнуровували у пекельну сорочку.
Менi все було ясно. Я давно знав, як, зрештою, i кожен в’язень Сан-Квентiну, що в одиночних камерах сидiло тiльки двое: Ед Морел i Джейк Опенгаймер. Це вони перестукувалися, i за це iх карали.
Код, якого вони вживали, звiсно, мав бути дуже простий, а проте я згаяв багато часу, силкуючись добрати до нього ключа. Та коли я врештi второпав той код, вiн i справдi виявився простим, а найпростiше було саме те, що збивало мене з пантелику. Рiч у тiм, що вони мiняли в абетцi мiсце, вiд якого починався код, – мiняли не тiльки щодня, а й у кожнiй розмовi, часом навiть серед розмови.
Нарештi, настав день, коли я вловив першi лiтери iхньоi абетки й зрозумiв два речення з iхньоi розмови, хоч коли вони застукали вдруге, я знову не второпав нi слова. Ось цi два речення:
– Скажи – Еде – що – б – ти – зараз – дав – за – папiрець – та – пачку – тютюну? – спитав той, що стукав здалеку.
Я мало не закричав iз радощiв. Для мене ж вiдкрився спосiб спiлкування, i тепер я не сам! Я напружено прислухався, коли почне вистукувати свою вiдповiдь той, що був ближче, – Ед Морел, як я гадав.
– Згоден – пробути – двадцять – годин – у – пекельнiй – сорочцi – за – пачку – на п’ять – центiв…
Наглядач «припинив перестукування.
– Годi, Мореле! – сердито гримнув вiн.
Стороннiй людинi може здатись, що довiчно ув’язненого в одиночнiй камерi не можна вже нiчим скарати, i наглядач не мае засобiв змусити його до послуху, щоб вiн не стукав. Проте лишалася ж бо ще пекельна сорочка. Покара голодом i спрагою. Адже людина, замкнена сама в одиночнiй камерi, зовсiм безпорадна.
Отже, стук стих, а коли вночi знову почався, я вже нiчого не мiг збагнути. Умовившись заздалегiдь, вони мiняли першу лiтеру своеi абетки. Проте я вже впiймав ключа, i коли через кiлька днiв вони почали з того порядку лiтер, що я вже розумiв, то я не став гаяти часу на церемонii.
– Здоровi! – вистукав я.
– Здоров, незнайомче! – вiдповiв Морел.
– Просимо до гурту, – додав Опенгаймер.
Їм цiкаво було довiдатись, хто я, чи надовго засуджений i за що. Проте я тим часом вiдклав це до iншого разу. Насамперед менi треба було дiзнатись, як вони мiняють початкову лiтеру абетки. Аж пiсля того, як я цiлком зрозумiв це, ми почали розмовляти. То був видатний день. Замiсть двох довiчно засуджених тепер було трое, хоч мене спочатку грунтовно перевiрили. Потiм вони менi пояснили, що боялись, чи я не зумисне пiдсаджений до них стукач. Таке вже трапилося з Опенгаймером, i вiн дорого заплатив за свою довiрливiсть до Есертенового донощика.
Несподiвано, або, лiпше сказати, на мою радiсть, виявилося, що обидва моi товаришi знали, що мене вважають за невиправного. Слава про мене проникла навiть у цю справдешню могилу, де Опенгаймера гноiли вже десять рокiв.
Я мав чимало розповiсти iм i про подii у в’язницi, i в зовнiшньому свiтi, за ii стiнами. Вони нiчого не знали нi про план утечi сорока довiчно ув’язнених, нi про розшуки динамiту, нi про фальшиве свiдчення Сесiля Вiнвуда. Вони пояснили менi, що деколи новини просочуються до них через наглядачiв, але ось уже кiлька мiсяцiв, як вони нiчогiсiнько не чули. Теперiшнi наглядачi тут були надто мстивi й жорстокi.
Цього дня всi наглядачi обсипали нас лайкою, але ми не могли втриматись. До двох живих мерцiв приеднався третiй, i так багато знайшлося чого оповiсти один одному, дарма що спосiб переказувати був повiльний до розпачу, особливо в мене, бо я не був ще такий вправний, як вони.
– Почекай, уночi чергуватиме Мордань, – вистукав Морел. – Вiн мало не весь час спить. Тодi наговоримось.
І справдi, тiеi ночi ми наговорилися! За цiлу нiч нiхто з нас i ока не заплющив. Мордань Джонс був пiдлий i жорстокий чоловiк, дарма що товстий; проте ми ладнi були благословляти ту гладкiсть, що хилила його до сну. Проте наше вистукування не вгавало нi на хвилину й не давало йому спати, i вiн раз по раз гримав на нас. Кляли нас i решта нiчних наглядачiв. Уранцi всi вони написали в рапортi, що ми цiлу нiч перестукувались, i нам довелося спокутувати свое недовге свято. О дев’ятiй годинi заявився капiтан Джемi з помiчниками, й на цiлу добу нас зашнурували у пекельнi сорочки. Аж до ранку наступного дня ми безпорадно лежали на пiдлозi, без води i без iжi. Так нам довелось заплатити за бажання поговорити.
О, нашi тюремники були жорстокi. І iхне ставлення зробило з нас таких самих, як i вони, а то ми б не вижили. Вiд грубоi роботи грубiють руки. Брутальнi тюремники роблять брутальними i в’язнiв. Ми й далi перестукувалися, i за це нас часто зашнуровували в пекельнi сорочки. Найзручнiше нам було вночi, i коли траплялося, що на змiну присилали стороннiх наглядачiв, ми розмовляли цiлу нiч.
Для нас день вiд ночi не вiдрiзнявся, бо ми жили в темрявi. Спати ми могли коли завгодно, а перестукуватись тiльки при нагодi.
Ми розповiдали один одному про свое життя. Бувало, цiлi години я i Морел мовчки лежали, прислухаючись до ледве чутних далеких вистукувань. То Опенгаймер повiльно розповiдав нам iсторiю свого життя, починаючи вiд того часу, коли вiн ще дитиною гасав по нетрищах Сан-Франциско, i далi, як вiн прилучився до злодiйського свiту, як спiзнав усякий бруд, як ще чотирнадцятирiчним хлопцем працював за нiчного посланця у кварталi з червоними лiхтарями, як його вперше зловила полiцiя, як потiм вiн крав i грабував, i як його зрадив товариш, i як дiйшлося до вбивства уже в стiнах в’язницi.
Джейка Опенгаймера прозвали Хижим Тигром. Якийсь репортер вигадав це прiзвисько, i воно переживе й ту людину, що ii так прозвано. Проте я завжди зауважував у Опенгаймеровi основнi риси яроi гуманностi. Вiн був щирий i вiрний у дружбi. Я знаю випадки, коли вiн брав на себе чужу кару, аби тiльки не виказати товариша. Вiн був смiливий, терплячий, здатний на самопожертву. Я мiг би багато розповiсти про це, якби менi час. У нього було дуже розвинене почуття справедливостi, i вбивство у стiнах в’язницi вiн учинив пiд впливом саме цього почуття.
Крiм того, вiн ще був дуже розумний, i нi довiчна тюрма, нi десять рокiв самотинного ув’язнення не затьмарили його блискучого розуму.
Морел, завжди добрий i вiдданий товариш, також був дуже розумний. По щиростi, я, стоячи на порозi смертi, маю право сказати, не боячись бути нескромним, що трое найрозумнiших людей у цiлiй Сан-Квентiнськiй в’язницi – якщо перебрати всiх, починаючи з начальника, – були ми, тi, хто гнив у одиночках.
Тепер, доживаючи своi останнi днi й зважуючи те, чого мене навчило життя, я мушу зробити висновок, що сильний розумом нiколи не скоряеться. Дурнi й страхопуди, необдарованi палким почуттям справедливостi й нездатнi на щире товаришування – такi люди у в’язницi стають зразковими в’язнями. Проте я дякую богам, що нi я, нi Джейк Опенгаймер, нi Ед Морел не були зразковi в’язнi.
Роздiл VІ
