скачать книгу бесплатно
Дитина, що визначила пам’ять, як «те, чим забувають», не вельми й помилялася. Здатнiсть забувати означае здорову голову.
Нав’язливе згадування означае манiю, божевiлля. В одиночнiй камерi, де спогади, змагаючись мiж собою, ненастанно опановували мене, я силкувався забувати. Розважаючись iз мухами, граючи сам з собою в шахи або перестукуючись iз товаришами, я дещо забував. Проте я прагнув забути все.
У менi жили дитячi спогади про iншi часи та iншi мiсця – «мiнливий вiдблиск слави», як каже Вордсворт. Невже хлопчина, змужнiвши, втрачае назавжди тi спогади? Невже те, що колись жило в його мозковi, зовсiм пропало? Чи, може, цi спогади iнших часiв та iнших мiсць зберiгаються й потiм, але сплять, замурованi в мозкових клiтинах, так, як оце я замурований в одиночцi?
Бували випадки, коли засуджених на довiчне ув’язнення несподiвано випускали на волю, i вони, нiби воскреснувши, знов бачили сонце. Хiба не можна так само воскресити й цi похованi дитячi спогади про iншi свiти?
Але як? На мою думку, тiльки зовсiм забувши теперiшне й те минуле, що вiдбувалося вже в дорослому вiцi.
І, знову ж таки, в який спосiб? За допомогою гiпнозу. Якщо гiпноз допоможе менi приспати свiдомий розум i збудити пiдсвiдомий, тодi вiдкриються всi дверi клiтин мозку, i в’язнi вийдуть на сонячне свiтло.
Так я собi гадав, а якi з цього були наслiдки, ви скоро дiзнаетесь. Але перш за все я хочу розповiсти вам своi власнi дитячi спогади про iншi мiсця. Я тодi горiв вiдблиском сяйва життя за iнших часiв. Як i всiх дiтей, мене переслiдували спогади про якусь iншу пору. Це було ще тодi, як я формувався, як плавка речовина колишнiх моiх життiв ще не застигла й не викристалiзувалася в нову особистiсть, що ii якийсь короткий час люди називають Дерелом Стендiнгом.
Дозвольте менi оповiсти про один випадок, що стався в Мiннесотi, на нашiй старiй фермi. Менi тодi не було й шести рокiв. У нашому домi заночував мiсiонер, що недавно повернувся з Китаю до Сполучених Штатiв, маючи доручення вiд мiсiонерськоi ради збирати кошти. Це було на кухнi, зразу ж пiсля вечерi. Мати допомагала менi роздягатись до сну, а мiсiонер показував нам фотографii зi Святоi Землi.
Я, звiсно, давно забув би про той випадок, якби опiсля не чув, як мiй батько часто переказував його своiм здивованим гостям.
Глянувши на одне фото, я закричав i почав пильнiше додивлятися, спершу дуже зацiкавлений, а тодi розчарований. Мiсце вiдразу здалося менi таке знайоме, нiби я побачив на фотографii батькiвську клуню. Потiм усе стало чуже. Але я й далi дивився на фото, i знову те мiсце почало здаватися менi. болiсно знайомим.
– Це Давидова Вежа[5 - Давидова вежа i далi – Яффська брама – архiтектурнi пам’ятки давнього Єрусалима.], – пояснив мiсiонер моiй матерi.
– Нi! – схвильовано крикнув я.
– Ти хочеш сказати, що вона не так зветься? – спитав мiсiонер.
Я кивнув головою.
– Тодi як же вона зветься, дитино?
– Вона зветься… – почав я i затнувся. – Я забув.
– Вона тепер виглядае iнакше, – додав я, помовчавши. – Колись вона була зовсiм не така.
Мiсiонер вибрав ще одне фото i подав матерi.
– Тут я сам був пiвроку тому, мiсiс Стендiнг, – вiн тицьнув пальцем на зображення. – Ось Яффська брама, через неi я пiшов просто до Давидовоi Вежi, ось вона, ззаду, де тепер мiй палець.
Усi вченi-богослови згоднi, що це залишки башти Ель-Кулах, як ii називали…
Але я перебив його й показав на зруйновану будiвлю в лiвому кутку фотографii.
– Вона десь тут. Євреi називали ii так, як ви сказали. А ми – iнакше. Ми називали ii… я забув як…
– Ви тiльки послухайте його! – засмiявся батько. – Хтось би подумав, що вiн там був.
Я кивнув головою, бо раптом упевнився, що справдi там був, хоч те мiсце якось дивно змiнилося. Батько засмiявся ще дужче, а мiсiонер подумав, що я глузую з нього. Вiн подав менi другу фотографiю – зображення понуроi пустелi, голоi-голiсiнькоi, без единоi рослини i прорiзаноi неглибоким яром з кам’яними узбiччями. Посерединi стояло кiлька халуп iз пласкими дахами.
– Ну, а це що таке, дитино? – жартома спитав мiсiонер.
І раптом я згадав!
– Самарiя![6 - Самарiя – мiсто-держава у давнiй Палестинi.] – вигукнув я, не задумуючись.
Батько захоплено заплескав у долонi, мати здивовано глянула на мене, а мiсiонер аж нiби розсердився.
– Хлопчина не помилився, – сказав вiн, – це село справдi лежить у Самарii. Я туди iхав, тому й купив фотографiю. Хлопчик неодмiнно мусив десь бачити таку саму фотографiю.
І батько, мати заповнили мiсiонера, що нi.
– Але на фотографii не так, – розохотився я, вiдновлюючи подумки краевид. Загальний вигляд i обриси далеких горбiв були тi самi. Я заходився описувати те мiсце й показував пальцем, де що змiнилося.
– Будинки стояли ось тут, праворуч, i росли дерева, багато дерев, i багато було трави, i багато кiз. Я бачу цiлу отару i двох хлопцiв, що ii пасуть. А тут, вище, гурт людей iде за одним чоловiком. А тут… – Я показав пальцем на мiсце, де було село, – тут багато волоцюг. На тiлi в них саме рам’я. Вони хворi, обличчя iхнi, руки й ноги вкритi ранами.
– Вiн чув цю iсторiю в церквi абощо. Пам’ятаете зцiлення прокажених у Євангелii вiд Луки? – сказав мiсiонер, задоволено всмiхаючись.
– Скiльки тут хворих, дитино?
У п’ять рокiв я вже вмiв рахувати до ста. Про себе я порахував людей.
– Десять. Усi вони махають руками i щось гукають iншим людям.
– А самi не пiдходять до них? – запитав мiсiонер.
Я похитав головою.
– Вони стоять на мiсцi i кричать так, нiби iх спiткала якась бiда.
– Ну, а далi, – допитувався мiсiонер, – що ти ще бачиш? Що робить той чоловiк, котрий iде, як ти сказав, поперед гурту людей?
– Вони всi зупинились, i вiн щось каже хворим. І пастухи з козами зупинились поглянути, – усi дивляться на тих волоцюг.
– Ну, а ще що?
– Бiльше нiчого. Хворi подалися туди, де будинки. Вони вже не кричать i не скидаються на хворих. А я й далi сиджу на конi й дивлюсь…
Трое моiх слухачiв зареготали.
– І я великий! – крикнув я сердито. – І маю довгого меча!
– Десятьох прокажених зцiлив Христос поблизу Єрихона дорогою до Єрусалима, – пояснив мiсiонер моiм батькам. – Хлопчина, мабуть, ходив дивитись на магiчний лiхтар i бачив дiапозитиви.
Але нi батько, нi мати не могли пригадати, щоб я коли-небудь бачив магiчний лiхтар.
– Покажiть йому ще щось, – запропонував батько.
– Тут усе не так, – зiтхнув я, розглядаючи фотографiю, яку менi простяг мiсiонер. – Усе змiнилося, крiм оцiеi гори та iнших горбiв. Ось тут мала б бути дорога, а там вище – садки, дерева й хати за високими мурами. А тут, з другого боку, ущелини в скелях, де звичайно ховали небiжчикiв. Ви бачите це мiсце? Тут вони кидали на людей камiння i вбивали iх на смерть. Я сам цього не бачив. Менi про це лиш розповiдали.
– А гора? – запитав мiсiонер, показуючи на середину фотографii. – Як вона зветься?
Я похитав головою.
– Нiяк не зветься. Там убивали людей. Я бачив не раз.
– З цим, що вiн каже, тепер згоднi бiльшiсть авторитетiв, – задоволено пояснив мiсiонер. – Це гора Голгофа[7 - Голгофа – мiсце страти злочинцiв у давньому Єрусалимi; тут нiбито розiп’ято Ісуса Христа.]. Череповище. А може, ii названо так тому, що вона скидаеться на череп.
Гляньте, вона таки схожа на череп. Тут розп’яли… – Вiн замовк i звернувся до мене: – Кого тут розп’яли, юний мудрагелю?
Скажи нам, що ти ще бачиш?
І я справдi бачив. Батько потiм оповiдав, що очi менi аж рогом лiзли. Але я затявся й уперто хитав головою.
– Я не скажу, бо ви смiетеся з мене. Я бачив, як там гинула сила-силенна людей. Вони прибивали iх цвяхами i гаяли на це багато часу. Я бачив… Але не скажу. Я не брешу. Спитайте тата й маму, чи я коли брехав! Вони б з мене шкуру здерли. Самi спитайте.
І я вже не сказав нi слова, хоч як мiсiонер заохочував мене фотографiями. Вiд спогадiв-картин менi паморочилась голова. Слова тиснулись на язик, але я вперто мовчав.
– З нього мае вийти великий знавець Бiблii, – сказав мiсiонер моiм батькам пiсля того, як я поцiлував iх на добранiч i пiшов спати. – Або з такою уявою вiн стане знаменитим письменником.
Ось доказ, що пророцтва не збуваються. Я сиджу тут, у вiддiленнi для вбивць, i пишу цi рядки в останнi своi днi – себто, в останнi днi Дерела Стендiнга, бо його скоро виведуть звiдси, почеплять мотуз на шию i спробують кинути у вiчну темряву. І я всмiхаюся сам до себе: я не став нi знавцем Бiблii, нi письменником. Навпаки, поки мене не поховали в темницi на пiвдесятка рокiв, я був зовсiм не тим, що менi пророкував мiсiонер. Я був знавець сiльського господарства, професор агрономii, майстер знижувати непродуктивнi витрати сили, майстер полiпшувати рiльництво, лабораторний учений, що обов’язково вимагае точностi i перевiрених пiд мiкроскопом фактiв.
І ось тепер, цього теплого надвечiр’я, я сиджу у вiддiленнi для вбивць i, переставши писати своi спогади, прислухаюсь, як у сонному повiтрi дзижчать мухи, як пiвголосом розмовляють моi сусiди – Джосiфес Джексон, негр-убивця, праворуч, та iталiець Бамбеччо, теж убивця, в камерi лiворуч. Крiзь грати вони кажуть один одному, що свiжi рани добре змащувати пережованим тютюном.
Я тримаю у випростанiй руцi авторучку i, згадавши, що колись iншi моi руки тримали отак гусяче перо або грифель, думаю, чи той мiсiонер у дитинствi також бачив притлумлений вiдблиск сяйва й спiзнав миттеве щастя мiжзоряних блукань?
Та вернуся до свого самотинного ув’язнення. Коли я вже вмiв перестукуватися з товаришами, а все ж лишалося ще багато безмежно нудного часу i не було чим його заповнити, я досить успiшно навчився самогiпнозом присипляти свою свiдомiсть i будити пiдсвiдомiсть. Але вона не пiдлягала нiяким законам, нiякiй дисциплiнi, а нестямно блукала в якомусь кошмарi, де не було зв’язку мiж подiями, часом i особою.
Мiй метод механiчного гiпнозу був простий-простiсiнький. Я брав соломинку, прилiплював ii до стiни недалеко вiд дверей, де було бiльше свiтла, i, пiдiбгавши ноги, сiдав на сiнника. Тодi пильно вдивлявся в ту ясну цятку, наблизивши до неi очi й закотивши iх скiльки змога вгору. Водночас я послабляв волю i весь вiддавався млостi, що поступово мене огортала.
Вiдчуваючи, що ось-ось втрачу рiвновагу й перевернусь, я заплющував очi та вже несамохiть падав непритомний на сiнника.
І тодi протягом десяти хвилин, пiвгодини, ба навiть цiлоi години я навiжено блукав у вiками нагромаджених спогадах про свое ненастанне вiдродження. Але час i мiсце змiнювались дуже швидко. Згодом, уже прокинувшись, я знав, що всi цi чуднi примари зв’язанi якось iз особою Дерела Стендiнга. І тiльки.
Менi жодного разу не пощастило вiдтворити якесь цiле життя або вiдчути, що пережите збiгаеться в часi й просторi. Моi сни, коли iх можна назвати снами, були безладнi й безтямнi. Ось один iз них. Протягом п’ятнадцяти хвилин напiвсвiдомого стану я лазив i ревiв у намулi первiсного свiту, потiм сидiв поруч з Гаазом[8 - Гааз – реальна особа, вiдомий льотчик початку ХХ ст. Новий Єрусалим – iдеал праведного життя у християнськiй богословськiй лiтературi.] на монопланi й розтинав повiтря в дев’ятнадцятому сторiччi.
Прокинувшись, я згадав, що я, Дерел Стендiнг, за рiк до ув’язнення справдi лiтав з Гаазом до Санта-Монiки над Тихим океаном. Але я не мiг згадати, щоб я лазив у первiсному намулi. Одначе я розважив, що коли те лазiння чомусь пiдсвiдомо постало передi мною, то воно, безперечно, свiдчило про якесь давне мое iснування, ще задовго до того, як я став Дерелом Стендiнгом. Просто та подiя набагато давнiша. І обидвi були реальнi, а то як я мiг би iх згадати?
О, якi прекраснi образи й подii поставали передi мною! Протягом кiлькох хвилин напiвсвiдомого буття я опинявся у царських палатах, сидiв на покутi i в кiнцi столу, був блазень, вояк, урядовець i чернець. Був володар, який сiдав на почесному мiсцi.
Моя громадська влада спиралася на власний меч, на грубi замковi мури i численне вояцтво. Але менi належала й духовна влада: улесливi попи й гладкi абати сидiли нижче за мене, пили мое вино та iли мою печеню.
Я носив залiзного рабського нашийника в холодному краю i кохав принцес королiвського дому в нагрiтi вiд сонця тропiчнi ночi. Чорношкiрi раби розганяли душне повiтря вiялами з павиного пiр’я, а здалека, з-за пальм i водограiв, долинало ревiння левiв та крик шакалiв. Іншим разом я сидiв серед холодноi пустелi, грiючи руки бiля вогнища з верблюжого кiзяка, або лежав у сякому-такому затiнку спаленого сонцем полину бiля висохлого джерела й спраглими вустами благав води, а навколо мене в солончаках валялися кiстки людей i тварин, що загинули вiд спраги.
Я був i моряком, i найманим убивцею, i вченим, i схимником. То я сидiв над рукописними сторiнками грубезних заплiснявiлих томiв, серед мудроi тишi, у сутiнках прилiпленого до скелi монастиря, тодi як унизу на пологих узбiччях, хоч уже зайшло сонце, селяни працювали на своiх виноградниках i в оливкових садках, а пастухи гнали з лугiв гомiнку череду кiз i корiв. А то вiв крикливих бунтарiв по вибитих колесами й зграсованих копитами дорогах забутих прадавнiх мiст; або ще – врочистим i незворушним, наче могила, голосом виголошував закон, визначав ваготу злочинiв i засуджував до страти людей, що так само, як Дерел Стендiнг iз Фолсомськоi тюрми, порушили закон.
З високоi до запамороки топ-щогли, що похитувалася над палубою, я оглядав блискуче проти сонця море, де в зеленкуватiй глибинi мiнилися кораловi рифи, i, скерувавши корабель на безпечну гладiнь дзеркальноi лагуни, кидав кiтву бiля самого коралового берега, отороченого пальмами. Я боровся на забутих полях давнiх битв, коли сонце сiдало, а боротьба безупинно точилася й уночi, при свiтлi зiрок, i навiть вiтер, що вiяв iз далеких заснiжених вершин, не годен був охолодити войовничого запалу воякiв. А то знов ставав маленьким Дерелом Стендiнгом i бiгав босонiж по веснянiй росянiй травi на фермi у Мiннесотi; посинiлими з холоду руками годував худобу в морознi ранки, а в недiлю побожно, з острахом слухав казання про грiзного й величного бога, про Новий Єрусалим та про страшний пекельний вогонь.
Спалахи ось таких видив поставали передi мною, коли я в самотиннiй камерi Сан-Квентiну втрачав свiдомiсть, напружено дивлячись на шматочок блискучоi соломинки. Звiдки всi цi видива? Звiсно, я не мiг створити iх iз нiчого у себе в камерi, як не мiг створити й тридцяти п’яти фунтiв динамiту, що його так настiйливо вимагали вiд мене капiтан Джемi, начальник Есертен i в’язнична управа.
Я, Дерел Стендiнг, що народився й вирiс на фермi в Мiннесотi, колишнiй професор агрономii, невиправний в’язень Сан-Квентiну, а тепер засуджений до страти злочинець у Фолсомi. Те, що я описую, що я видобув зi своеi пiдсвiдомостi, не належить Дереловi Стендiнгу. Дерел Стендiнг, що народився в Мiннесотi й незабаром повисне на мотузi в Калiфорнii, нiколи не кохав королiвен у королiвських палацах, не бився врукопаш на хитких палубах кораблiв, не тонув у коморi з вином, нажлуктавшись горiлки, пiд п’янi зойки й передсмертний спiв матросiв, коли корабель наштовхувався на чорнi зуби пiдводних скель i вода, булькаючи, затоплювала його з усiх бокiв.
Такого Дерел Стендiнг не переживав, а проте я, Дерел Стендiнг, видобув його з пам’ятi за допомогою механiчного самогiпнозу, сидячи в самотиннiй камерi. Так само не належало Дереловi Стендiнгу слово «Самарiя», що вихопилося з моiх дитячих уст, коли я побачив оту фотографiю.
З нiчого не можна щось зробити. У самотиннiй камерi я не мiг iз нiчого зробити тридцять п’ять фунтiв динамiту, з нiчого не мiг би створити тi далекi часи й широкi простори. Вони мусили бути в моiй свiдомостi, i я саме почав дошукуватися шляхiв до неi.
Роздiл VII
Однак я мав труднощi. Я знав, що в менi криеться цiла Голконда[9 - Голконда – середньовiчна держава в пiвденнiй Індii. Переносно – джерело великого багатства.] споминiв про iнше життя, але здобувся лише на те, щоб як божевiльний гасати по них. Запас споминiв був великий, але я перед ними був безвладний.
Я згадав хворобу Стейнтона Мозеса – священника, що втiлював у собi, кожного у свiй час, святого Іполiта[10 - Святий Іполiт (бл. ІІІ ст.) – дiяч християнськоi церкви. Плотiн (205?–270) – римський фiлософ-неоплатонiк. Атенодор – iм’я двох фiлософiв-стоiкiв І ст. до н. е.], Плотiпа, Атенодора та Еразмового приятеля Гроцина[11 - Гроцин, Вiльям (1446?–1519) – англiйський учений, знавець античноi Грецii, друг Еразма Роттердамського (1469–1536), вiдомого гуманiста доби Вiдродження.]. А тодi, взявши до уваги дослiди полковника де Рошаса[12 - Полковник де Рошас, Ежен (18З7–1914) – французький експериментатор-психолог, що у своiх псевдонаукових творах обстоював iдею «переселення душ».], колись такi захопливi для мене, я переконався, що Стейнтон Мозес[13 - Стейнтон Мозес – психiчно хворий, який у своiх мареннях нiбито перевтiлювався в тих iсторичних осiб, що ними вiн був у попереднiх своiх iснуваннях.] i справдi був усiма тими особами, якi потiм прокидалися в ньому. Тобто всi вони були ним, були ланками нескiнченного ланцюга вмирання й вiдродження.
Дослiди полковника де Рошаса тепер особливо мене зацiкавили. Вiн брав людей, пiддатних на гiпноз, i доводив, що можна дiстатися в глиб часу, до предкiв цих людей. Вiн описав своi дослiди з Жозефiною, вiсiмнадцятирiчною дiвчиною родом iз Вуарона, у департаментi Ізер. Загiпнотизувавши дiвчину, полковник де Рошас змусив ii пережити життя у зворотному порядку – дiвоцтво, дитинство, перiод, коли вона була немовлям, коли вона була ще в материному черевi, тишу й темiнь того часу, коли вона, Жозефiна, ще не народилась, потiм коли вона жила в особi недовiрливого, лайливого й злого дiдугана на iм’я Жан-Клод Бурдон. Свого часу той служив у сьомому артилерiйському полку в Безансонi й помер у сiмдесят рокiв пiсля тривалоi хвороби. Далi полковник де Рошас загiпнотизував тiнь Жан-Клода Бурдона й послав i його мандрувати у зворотному напрямку життя: через його дитинство й народження, через час темряви перед народженням, аж поки вiн знову побачив життя й свiтло в особi злющоi староi Фiломени Картерон.
Проте хоч скiльки я гiпнотизував себе блискучою соломинкою, менi не пощастило вiдтворити себе в певнiй послiдовностi своiх попереднiх життiв. Цi невдачi переконали мене в тому, що тiльки смерть допоможе менi послiдовно вiдтворити свое «я» в колишнiх образах.
Проте життя в менi било потужною хвилею. Я, Дерел Стендiнг, так уперто не хотiв умирати, що не дозволяв начальниковi Есертену й капiтановi Джемi вбити себе. Жадоба до життя, мабуть, i спричинила те, що я ще й досi тут: сплю собi, iм, думаю, бачу сни, пишу про своi колишнi «я» i чекаю неминучого мотуза, що завершить один короткий вiдтинок часу в безкрайому ланцюговi моiх iснувань.
Однак можна вмирати, лишаючись живим. Цiеi штуки, як ви дiзнаетесь потiм, навчив мене Ед Морел. І все це через начальника Есертена та капiтана Джемi. На них знову напав слiпий жах, що десь лежить захований динамiт. Вони прийшли до моеi темноi камери й навпростець заявили, що замордують мене в пекельнiй сорочцi, коли я не признаюсь, куди його заховав. Вони запевнили, що це буде зроблено законно й не позначиться на iхнiй кар’ерi. У в’язничному архiвi напишуть, нiби я вмер своею смертю.
О любi громадяни, ошатно й тепло вдягненi! Повiрте менi, що й тепер у в’язницях убивають людей так само, як завжди вбивали, вiдколи збудовано першу в’язницю.
Я добре знав, якi муки й жах чекають на мене в пекельнiй сорочцi. Я бачив людей, зломлених нею духовно, i людей, що пiсля неi стали калiками. Дужi люди, такi здоровi, що iхнiй органiзм успiшно боровся з тюремними хворобами, посидiвши трохи в пекельнiй сорочцi, втрачали вiдпорнiсть i за якихось пiвроку помирали вiд сухот. Зизоокий Вiлсон, що мав слабке серце, помер у пекельнiй сорочцi першоi ж таки години, а в’язничний лiкар, що дивився на нього, недовiрливо всмiхався. Я знаю також одного в’язня, що, пробувши в пекельнiй сорочцi пiвгодини, признався в усьому, ще й наговорив на себе, аби тiльки визволитися з неi, а потiм довгi роки покутував незаслужену кару.
Сам я також добре ii спiзнав. Тiло мое списане тисячами рубцiв, з ними я стану на помiст, та хоч би я прожив ще й сотню рокiв, цi рубцi не позаростали б, з ними я лiг би в домовину.
Може, ви, любi громадяни, якi наймаете катiв i платите iм, щоб вони зашнуровували у пекельну сорочку людей, може, ви й самi гаразд не знаете, що воно таке. Тодi дозвольте менi пояснити, i тодi ви легше зрозумiете, як я досягнув того, що вмирав, лишаючись живим, ставав ненадовго володарем часу й простору, визволявся зi стiн в’язницi i блукав мiж зорями.
Чи ви коли бачили брезентове або гумове накриття з прикрiпленими на кiнцях мiдяними кiльцями? Отож уявiть собi таке накриття десь у чотири з половиною фути завдовжки, з великими важкими мiдяними кiльцями вздовж обох бокiв. Воно вузьке, не вiдповiдае об’емовi тiла, що мае в ньому лежати, та й не однаковоi ширини: у плечах i на клубах ширше, нiж у станi.
Таку сорочку розстеляють на пiдлозi, i тому, кого хочуть покарати або витягти з нього визнання, наказують лягати на неi долiлиць. Хто опираеться, то його ще й налупцюють. Звичайно закiнчуеться тим, що в’язень лягае, як того вимагають кати, тобто, як вимагаете ви, любi громадяни, бо це ж ви годуете катiв i платите iм за iхню роботу.
В’язень лягае долiлиць. На спинi йому стягають краi сорочки i, засиливши мотузок у мiдянi кiльця, зашнуровують так, як ви шнуруете черевики, тiльки, звiсно, нiхто так мiцно не стягуе собi ноги. На в’язничному жаргонi це зветься «сповиванням». Часом, коли наглядачi лихi або мають особливий наказ, вони ще натискають колiном на спину, щоб дужче стягти мотуз.
Чи вам коли траплялося занадто тiсно зашнурувати черевики? За яких-небудь пiвгодини у пiдбиттi починаеться страшний бiль, пам’ятаете, як уже за кiлька хвилин ви не можете нi кроку ступити, доводиться розпускати шнурiвку й послаблювати натиск. Гаразд, тепер спробуйте уявити собi, що вас усього так зашнуровано, тiльки набагато тiснiше; що стиснули вам не саму ступню, а ввесь тулуб, стиснули так, що здаеться, нiби серце, легенi й усi iншi важливi органи ось-ось луснуть.
Я пам’ятаю, коли мене вперше так сповили в карцерi. Я тодi лише починав ставати «невиправним» одразу ж пiсля того, як прибув у в’язницю. На верстатi в джутовiй майстернi я виробляв свою щоденну норму – сто ярдiв ткання – i кiнчав роботу на двi години ранiше, нiж треба було. І якiстю своею моя тканина була краща, нiж того вимагали. Проте, як зазначено у в’язничних книгах, мене покарали пекельною сорочкою за те, що на тканинi були «вузлики» й «дiрки», одне слово, за браковану роботу.
Смiх, та й годi. Насправдi мiй злочин полягав у тому, що я, новак, хоч i фахiвець у вдосконаленнi працi та зменшеннi марноi витрати сил, дозволив собi дати деякi поради головному ткачевi та пояснити цьому дурневi дещо таке, чого вiн не розумiв у своiм дiлi. Вiн при капiтановi Джемi викликав мене до столу й показав мою роботу – страшну тканину, зовсiм не ту, що я зробив. Вiн потiм ще двiчi викликав мене. Третiй виклик, згiдно з правилами майстернi, означав кару. І я перебув добу в пекельнiй сорочцi.
Мене повели в карцер i наказали лягти долiлиць на брезент, розстелений на пiдлозi. Я вiдмовився. Наглядач Морiсон почав душити мене за горло, а Мобiнс, в’язничний староста, тим часом гамселив кулаком. Я врештi лiг, як менi наказано. Своiм непослухом я роздрочив iх, i вони вже таки добре сповили мене, а тодi перекинули на спину, мов колоду.
Спочатку нiчого страшного не було. Коли наглядачi грюкнули дверима й засунули iх за собою, лишивши мене в цiлковитiй темрявi, була одинадцята година ранку. Кiлька хвилин менi було тiльки незручно – надмiру-бо вони мене стиснули, та я сподiвався, що воно минеться, коли я звикну лежати. Але дарма! Серце менi почало скажено стукотiти, а легеням нiби не ставало повiтря. Вiдчуття, що я задихаюся, уселяло в мене божевiльний жах, а кожен удар серця загрожував розiрвати легенi, що й так мало не лопали.
Пiсля кiлькох, як менi здавалося, годин – тепер, набувши великого досвiду з пекельною сорочкою, я певен, що минуло хiба з пiвгодини, – я, божеволiючи вiд думки, що вмираю, уже кричав, вив, ревiв. Найдужче болiло менi серце, то був гострий бiль, як пiд час плевриту, тiльки що пронизував вiн серце.
Умирати не важко, але вмирати повiльно i в такий спосiб – жахливо. Мене поймав страх, мов дикого звiра у пастцi, я вив i ревiв, аж доки зрозумiв, що вiд таких вокальних вправ мое серце ще дужче болить, а легеням i зовсiм не стае повiтря.
Я замовк i пролежав тихо, як менi здалося, цiлу вiчнiсть, хоч тепер я знаю, що не бiльше як чверть години. Менi не давало дихати, у головi паморочилося, серце так колотилося, нiби ось-ось мало прорвати брезент, що сповивав мене. Я знову втратив самовладання й почав розпачливо волати допомоги.
І раптом iз сусiдньоi камери почувся голос.
