скачать книгу бесплатно
Мiсячна долина
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
Великий романтик Джек Лондон (1876–1916), незважаючи на те, що на його долю випало багато розчарувань, попри все вiрить у Людину й вiчне кохання мiж чоловiком i жiнкою. Девiз його героiв – нiколи не здаватися. Роман «Мiсячна долина» – оптимiстична iсторiя подолання труд- нощiв, яку автор показав на прикладi однiеi сiм’i. Подii розгортаються в Америцi на початку ХХ столiття: Велика депресiя ще не почалася, але вже вiдчуваеться напруга, вiдбуваються сутички мiж страйкарями й штрейкбрехерами. Проте Лондон наголошуе, що змiнити можна все, якщо бути розумним i не боятися ризикувати. Головнi героi роману – Бiлл Робертс i Саксон Браун – познайомилися на танцях в Оклендi. Бiлл вiдразу зрозумiв, що це саме та дiвчина, з якою вiн готовий пройти через все свое життя. У важку хвилину, коли Бiлл опиняеться на самому днi життя, саме Саксон заражае чоловiка нездiйсненною, як здавалося iхньому оточенню, мрiею: знайти на землях Калiфорнii чудове мiсце, де вони почнуть нове життя, працюючи на землi. Друзi, смiючись, кажуть, що таке мiсце е хiба що на Мiсяцi. А Бiлл i Саксон пiшки мандрують до Калiфорнii в пошуках власного раю, бо дорогу подолае той, хто йде… Ранiше видавництво «Фолiо» випустило друком збiрку «Бiлий Зуб», романи «Серця трьох», «Мартiн Іден» i «Дочка снiгiв».
Джек Лондон
Мiсячна долина
Вперед мчiть, конi!
Хай стелиться вам шлях,
Хай ляжуть борозни карбами:
Вiдплатиться вам по трудах, —
Пашня розквiтне й забуя
У сяйвi сонця над ланами.
Книга перша
Роздiл І
– Чуеш, Сексон? Ходiм-бо, ходiм. Хоч би й до «Каменярiв». У мене знайдеться там багато знайомих кавалерiв, i в тебе не менше… Гратиме оркестр «Ель Вiста», – а вiн грае – сама знаеш, як хороше! Ти ж так любиш танцювати…
Гладка старша жiнка, що була оподаль дiвчини, не дала iй закiнчити: вона стояла спиною до неi, i спина ii – згорблена, опукла й безформна – раптом почала конвульсiйно здригатися.
– Боже! – скрикнула вона. – Боже мiй!
Немов той звiр у пастцi, дико позирала вона довкола, очима обводячи стiни великого побiленого покою. Повiтря пашiло жаром i дихало парою, що вiд вогкоi бiлизни iз шипiнням звивалася з-пiд гарячих прасок. Тут працювало багато жiнок i дiвчат: усi вони, не розгинаючи спин, безперервно совали прасками по дошках; котрi стояли ближче до старшоi жiнки, зиркнули в той бiк, i це вiдбилося на справностi роботи – на мить праски загальмували свiй рух. Скрик старшоi жiнки завдав прасувальницям великоi шкоди: вони-бо прасували крохмальну бiлизну вiдрядно, i кожна прогаяна хвилина зменшувала заробiток.
Проте та жiнка помiтно напружилась i опанувала себе; стиснувши праску, вона поприскала тонку гофровану сукню, що лежала перед нею на дошцi.
– Я думала, на неi знову найшло, – промовила одна дiвчина.
– Чистий сором: така лiтня жiнка i… знову вагiтна! – озвалася Сексон, гофруючи мереживнi шлярки гарячою праскою. Рухи ii були швидкi, впевненi й спритнi, i хоч обличчя змарнiло вiд утоми й шаленоi задухи, працювала вона не покладаючи рук.
– Мае аж семеро, а двое вже в школi для важких дiтей, – докинула дiвчина за сусiдньою дошкою. – Але ж завтра до Вiзл-парку ти таки сходи, Сексон. У «Каменярiв» завжди весело: перетягання на канатi, перегони гладунiв, справжня iрландська джига, i… все, все!.. А пiдлога в павiльйонi – шик!
Однак знов через ту старшу жiнку розмова увiрвалася: праска впала iй з рук на блузку; сама вона схопилася за дошку, звалила ii додолу, колiна в неi пiдiгнулися i, мов напiвпорожнiй лантух, тiло важко плюхнуло на пiдлогу. Розтявся гострий крик, i запахло в’iдливим духом просмаленоi бiлизни. Сусiднi жiнки кинулися вiд своiх дощок спершу до праски – рятувати шмаття, i тiльки тодi вже до потерпiлоi, а наглядачка з войовничим виглядом метнулася схiдцями вниз. Жiнки, що працювали трохи вiддалiк, провадили працю, не вiдриваючись, але темп роботи було порушено, i вся прасувальня стратила цiлу хвилину свого виробничого ритму.
– Собака й той здохне! – розпачливо пробубонiла дiвчина й рiшуче поставила праску на пiдставку. – Солодке життя дiвки-робiтницi – краще на вулицю! З мене вже годi.
– Мерi! – спинила ii Сексон з таким глибоким докором, що аж праску на мить залишила, прогаявши через те з десяток порухiв.
Мерi глянула на неi збентежено.
– Я нiчого такого на думцi не маю, Сексон, – схаменулася вона. – Направду нiчого. На таку стежку я нiколи не стану. Але скажи сама – чи ж не урветься терпець вiд цього раю? Чисто як сирена вие. Ось послухай-но!
А тим часом старша жiнка, лежачи долi на спинi, калатала закаблуками об пiдлогу i голосила монотонно й уперто. Двое жiнок потягли ii вниз, пiдхопивши попiд руки, а вона все безугавно голосила й тарабанила ногами. Дверi на мить розчинилися, до кiмнати ввiрвався рев та гуркiт машин, i в цьому гаморi враз потонули i крик жiночий, i те докучне стукотiння. Коли дверi прибилися, вiд усiеi подii залишився тiльки iдкий сморiд спаленого краму.
– Гидота, – сказала Мерi.
Знову заворушилися праски, злiтаючи то вгору, то вниз, i робота йшла далi без перешкод. Наглядачка походжала, грiзним оком стежачи, чи не вибухне ще раз iстерика, чи, бува, хто не зомлiе. Часом котрась прасувальниця на мить припиняла працю, щоб вiдiтхнути або перевести дух, але зараз же знов бралася за праску в тупiй знесиленiй покорi. Довгий лiтнiй день згасав, однак задуха не спадала, i у вогкому повiтрi пiд слiпучим свiтлом електрики робота все тривала.
Близько дев’ятоi години першi прасувальницi почали розходитись по домах. Гора накрохмаленоi тонкоi бiлизни вже розтанула, i тiльки ще де-не-де по дошках залишилося кiлька допрасовуваних речей…
Сексон скiнчила ранiше за Мерi й, вiдходячи додому, зупинилася коло ii дошки.
– Знову субота, i знову тиждень минув, – сумно промовила Мерi; щоки iй зблiдли, запали, а чорнi очi, пiдведенi синцями, дивилися стомлено. – Скiльки, гадаеш, ти виробила за тиждень, Сексон?
– Дванадцять iз чвертю, – вiдповiла та з гордовитою ноткою в голосi. – Була б виробила ще бiльше, якби не цi клятi крохмальники.
– Ловко! В тебе золотi руки, – поздоровила ii Мерi. – Ти – чарiвниця, а ось я, я тiльки й виробила десять з половиною, а тиждень був такий важкий… Ну, бувай… Пам’ятай же: рiвно за двадцять до десятоi. Ми ще перед танцями трохи погуляемо. Чимало знайомих хлопцiв i дiвчат збереться там надвечiр.
За два квартали вiд пральнi лiхтарний промiнь на розi вулицi освiтив юрбу гуляк. Сексон пришвидшила ходу; пiдсвiдомо обличчя ii посуворiло. Вона не розчула слiв, пущених iй наздогiн, але вгадала iхнiй змiст, коли до неi долинув брутальний смiх. Вiд гарячоi хвилi гнiву ii щоки зашарiли. Сексон простувала далi крiзь темряву ночi; повiтря вже дихало прохолодою. Зосталося ще три квартали, звернути раз лiворуч i раз праворуч. Обабiч вулицi тяглися вбогi хати робiтникiв, дерев’янi, напiвструхлявiлi; на стiнах позасихали патьоки злинялоi фарби та бруду. Єдине, чим вони були примiтнi – це неоковирнiстю й дешевиною.
Було темно, але Сексон добре знала дорогу. Ось i знайома похилена хвiртка проскрипiла пiд ii рукою свiй звичайний докiр. Вузенькою стежкою пройшла вона до задвiркового ганку, механiчно, не думаючи про те, проминула обвалену сходинку i вступила в кухню, де блимав самотливий газовий гнотик. Вона його пiдкрутила, i стало яснiше. Кiмнатка була невелика й охайна, бо тут не стояло жодних меблiв, якi призводили б до неладу. Тут часто пралося, i тиньк давно збляк вiд пари, а до того ще ввесь полущився вiд землетрусу, що стався минулоi весни. Нерiвна пiдлога зжолобилася й розсохлась, а перед грубкою i зовсiм протрухла; найбiльшу шкалубину було забито бляхою з розплющеноi п’ятигалоновоi гасiвницi. Балiя, заяложений рушник на кiлочку та кiлька стiльцiв довершували картину.
Сексон присунула стiлець до столу, i в неi пiд ногою хруснув недогризок яблука. На столi, накритому облупленою цератою, чекала дiвчину вечеря. Вона покуштувала холодних бобiв, облiплених застиглим салом, але з гримасою вiдсунула iх i намазала масла на кавалочок хлiба.
Дряглий будинок аж задвигтiв вiд важкоi ходи, i у внутрiшнi дверi ввiйшла Сара – заклопотана жiнка середнього вiку, з обвислими грудьми й розпатланим волоссям круг лиснявого обличчя.
– А, це ти, – буркнула вона замiсть привiтання. – Я не могла ввесь час пiдiгрiвати страву. Такий клятий день! Я мало не здохла зi спеки. А тут ще й малий Генрi страх як порiзав собi губу. Лiкар наклав аж чотири шви.
Сара пiдступила ближче й закам’янiла бiля столу.
– Що, боби не до смаку? – задиркувато спитала вона.
– Нiчого, тiльки… – Сексон передихнула, не хотiвши заводитися. – Тiльки я не голодна. Сьогоднi було так душно, а в пральнi – справжне пекло.
Вона вiдважно сьорбнула холодного чаю, що настоявся, як смола, й вiдгонив кислим iй у ротi, i так само вiдважно, пiд пильним поглядом братовоi, випила все до дна. Потiм обтерла губи хусточкою i пiдвелася.
– Я, мабуть, пiду спати.
– Дивуюся, що не на танцi, – пирхнула Сара. – Смiх, та й годi: щовечора приходиш додому стомлена, змучена, а все ладна повiятись танцювати бодай до свiту!
Сексон розкрила рота, потiм, стримуючись, закусила губу, але таки не стерпiла й вибухнула:
– Чи ж ти нiколи не була молода?
Не чекаючи на вiдповiдь, вона повернулася й пiшла до своеi спальнi поруч iз кухнею. Це була маленька кiмнатинка вiсiм на шiсть футiв, i землетрус тут також дався взнаки: тиньк у багатьох мiсцях потрiскав. Меблiв стояло небагато – дешеве соснове лiжко, стiлець i старомодний комод. Сексон знала цей комод ще змалку. Вiн сплiвся з найранiшими спогадами ii дитинства. Колись вiн мандрував iз ii рiдними в критому шарабанi через прерii. Один бiк того комода, змайстрованого з мiцного червоного дерева, трiснув i вищербився ще тодi, як шарабан перекинувся в Рок-Кеньйонi. Дiрка вiд кулi, що влучила в саму середину горiшньоi шухляди, нагадувала про сутичку з iндiянами пiд Лiтл-Медоу. Про тi подii розповiдала iй мати, як i про те, що комод приiхав разом iз родиною iз самоi Англii, давно-давно – ще тодi, коли й Джорджа Вашингтона на свiтi не було.
На стiнi над комодом висiло дзеркальце, а за його раму було позасовувано фотографii якихось молодикiв та дiвчат, – рiзнi групи на лонi природи, де хлопцi, хвацько позсовувавши капелюхи на потилицю, обiймали своiх дiвчат за стан. Трохи далi висiв розмальований календар i сила кольорових оголошень та малюнкiв з журналiв. На малюнках були переважно конi. На пiдвiску до газовоi лампочки було начеплено цiлий жмуток щiльно пописаних танцювальних програмок.
Сексон почала скидати капелюха, але враз упала на лiжко й тихо, притлумлюючи ридання, заплакала. За хвильку нещiльно причиненi дверi безгучно розчинилися, i дiвчина аж здригнулась, почувши голос братовоi:
– Ну, що це знов iз тобою? Коли тобi не до смаку боби…
– Нi, нi, – поспiшилася з виправданням Сексон. – Я просто стомилася й збила собi ногу – ото й усе. Менi не хотiлося iсти, Саро. Я так стомилась.
– Стомилась!.. Якби ти клопоталася господарством, – огризнулася та, – якби варила, пекла, прала й пiклувалася за всiх, як я, отодi мала б на що скаржитись! А то розрюмсалася – горенько!.. Але стривай лишень, – Сара зловтiшно засмiялася, – це все вигадки, а ось устругнеш дурницю, вiддасися колись, як i я, тодi зазнаеш солодощiв – наведеш купу малечi, одне по одному, одне по одному – i вже тодi годi танцювати, й у шовкових панчiшках вибрикувати, та по три пари черевичок за раз справляти. Диво, – який клопiт!.. Сама як палець, тiльки про себе й дбай, та про кавалерiв, що навкруги джмелями в’ються i не нахваляться на твоi яснi очi… Стривай! Незабаром прилипнеш до котрогось – i тодi заведеш iншоi, ще виплачеш своi оченята, як синцiв понаставляе.
– Не кажи цього, Саро, – заперечила Сексон. – Мiй брат нiколи на тебе руки не зняв. Ти сама знаеш.
– Так, так, нiколи. Бо дуже плохий. А все ж мiй опеньок кращий за тих бельбасiв, з якими ти водишся, хоч i не годен добра надбати й жiнцi три пари черевичок справити. Нi, вiн, проте, кращий за твою череду гультiпак, що iм порядна дiвчина i в слiд не ступить. Як це ти досi ще в халепу не вскочила – не розумiю! Може, молодь тепер розумнiша за нас у таких справах – не знаю. Але знаю, що коли дiвка мае по три пари черевичок i одне тiльки мрiе за розваги, то встряне колись у таке, що… ну, та згадаеш мое слово. За мого дiвування так не велося. Мати з мене шкуру здерла б, якби я таке виробляла. Бо й було б за що. А тепер усе на свiтi пiшло шкереберть. Глянь на свого брата: вештаеться по соцiалiстичних збiговиськах, верзе про високi матерii, тринькае грошi на страйковий фонд замiсть годити господарям – виходить, видирае хлiб з рота рiдним дiтям!.. Та на цi грошi, на цi внески, що вiн марнуе, я могла б собi сiмнадцять пар черевичок справити, якби менi таке примандюрилось. Колись – от згадаеш моi слова – вiн дограеться!.. А тодi що з нами буде? Куди я подiнуся без шеляга i з п’ятьома голодними ротами?
Засапавшись, вона примовкла, хоч видно було, що не виговорилася ще до кiнця.
– Ox, Capo, зачини, будь ласка, дверi! – знервовано попрохала Сексон.
Дверi з гуркотом хряснули, i Сексон, перше, нiж заплакати знову, почула, як запоралась у кухнi братова, голосно розмовляючи сама iз собою.
Роздiл II
Дiвчата, кожна собi, купили квитки до Вiзл-парку; викладаючи на вiконце каси своi пiвдолара, кожна добре знала, скiльки штук крохмальноi бiлизни треба було випрасувати за цей квиток. Було ще не так людно, але каменярськi родини з немовлятами на руках, навантаженi величезними кошиками зi снiданком, уже сунули до парку. Каменярi були здоровi, рослявi робiтники, добре плаченi й сито вгодованi. Дехто з них прийшов на гуляння з дiдами та бабами, що побачили перший промiнь сонця ще на старiй iрландськiй землi; добре американське вбрання не надавало iм американського вигляду – вони були меншi й хирнiшi на тiлi, пiдтоптанi не так лiтами, як колишнiм безхлiб’ям i раннiми злиднями. Вони шкандибали поруч iз рiднею, задоволено й гордовито подивляючись на свiй власний виплiд, вигодуваний на кращих харчах.
Мерi й Сексон не мали знайомих серед каменярiв. Властиво, iх взагалi не обходило, яке буде свято – iрландське, нiмецьке чи слов’янське, i хто влаштовуе його: каменярi, броварники чи рiзники. Дiвчата належали до тоi молодоi юрби, що шукала тiльки танцiв i забезпечувала касi постiйний прибуток на всiх гулянках.
Вони походили мiж ятками, де товкли землянi горiхи та пiдсмажували пшеничку, готуючись до свята; тодi подалися оглянути павiльйон для танцiв. Сексон, нiби притискаючись до уявленого партнера, зробила кiлька вальсових па. Мерi заплескала в долонi.
– Диви! – скрикнула вона. – Чиста лялечка! А панчiшки – просто розкiш!
Сексон задоволено всмiхнулася й манiрно простягнула ногу в оксамитному черевичку на високому пiдборi, злегка пiдiбравши вузьку чорну спiдницю; з-пiд спiдницi визирнула тонка щиколодка та струнка лiнiя литки, i крiзь найтоншi (що коштували аж 50 центiв) шовковi панчiшки-павутинки просвiчувало ii бiле тiло. Сексон була худенька, невисока на зрiст, але в округлих обрисах ii вiдчувалася грацiя й жiночiсть. Їi бiлу блузку прикрашало жабо з дешевенького мережива, защеплене за останнiм криком моди шпилькою з великим фальшованим коралом. Поверх блузки стан облягала чепурненька жакетка з короткими рукавами, а рукавички зi штучноi замшi обтягували руки до лiктя. Єдиною непiдробною окрасою в неi були неслухнянi кучерi, що не знали нi щипцiв, анi папiльйоток i мило вибивалися з-пiд чорноi оксамитовоi шапочки, низько насуненоi на брови.
Чорнi очi Мерi захоплено блиснули, вона пiдскочила до Сексон, обняла ii i з розгону цмокнула в губи. Потiм, спалахнувши, знiяковiла вiд власноi експансивностi.
– Яка ти гарнесенька! – скрикнула вона. – Коли б я була хлопець, з рук би тебе не випустила! Я б тебе з’iла, бiгме, з’iла!
Узявшись за руки, дiвчата вийшли з павiльйону. Вони походжали по залитому сонцем мурiжку, весело вимахуючи руками, немов струшували iз себе гнiт цiлого тижня виснажливоi працi. Вони перехилялися через бильця круг ведмежоi ями, здригаючись перед самотнiм ув’язненим велетнем, а опiсля щонайменше десять хвилин смiялися перед клiткою мавпи.
Переходячи парком, вони глянули вниз на невелике бiговище – тут, у цьому природному амфiтеатрi, мали пополуднi вiдбутися iгрища. По тому дiвчата подалися до гаю, зборозненого безлiччю стежок: iдеш, iдеш собi, i раптом у темнiй гущавинi виринае зелений дерев’яний столик або затишна лавочка пiд розлогим кущем. Багато з тих лавок уже заздалегiдь запосiли цiлi родини. На згористiй галявинi, оточенiй деревами, дiвчата простелили газету й посiдали; невисока трава вже пожовкла вiд калiфорнiйського сонця. Приемно було так посидiти – нiчого не роблячи, пiсля шести днiв тяжкоi працi, та й сили треба було зберегти для майбутнiх годин танцю.
– Напевне, прийде Берт Вонгоп, – цокотiла Мерi. – Вiн хвалився, що приведе з собою Бiллi Робертса, Здорового Бiла, як звуть його товаришi. Вiн таки здоровило i дуже кремезний. Вiн боксер, i всi дiвчата бiгають за ним. А я його боюся. Такий-бо неговiркий… Знаеш, вiн чисто як цей ведмiдь, що ми допiру бачили. Брр-р! Бррр-р! – здаеться, ось-ось за голову так i вхопить. Бiллi не професiйний боксер, а вiзник, працюе в Корберлi та Моррiсона, вiн член спiлки, але часом виступае в спортивних клубах. Хлопцi бояться його. В нього крута вдача – стережись, а нi, то покаже, де козам роги правлять. Тобi вiн не сподобаеться, зате ж як вiн гарно танцюе! Трохи важкий, але в танку так i кружля, так i пливе. Ото, щоб i ти з ним хоч раз пройшлася… І кавалер добрячий, грiшми сипле… Тiльки вдачу ж мае – ой лишенько!
Розмова снувалася далi, щебетала переважно Мерi й усе вернула на Берта Вонгопа.
– Ти щось дуже за ним упадаеш, – обережно зауважила Сексон.
– Хоч i завтра вiддалася б за нього… – спалахнула Мерi, але в ту ж мить обличчя iй затьмарилося, i вона безпорадно прошепотiла: – Тiльки вiн мене не бере. Вiн… – На хвильку вона змовкла. – А ти стережися, Сексон, як вiн часом почне набиватися до тебе. Вiн поганий, поганий!.. Та дарма, – завтра пiшла б за нього. А нi, то вiн мене не матиме. – Вона хотiла щось додати, але натомiсть з ii уст вирвалося зiтхання. – Кумедний цей наш свiт, хiба нi? – почала вона знову. – Сама чудасiя! І всi зiрки – теж свiти. Цiкаво менi знати, де криеться бог? Берт Вонгоп каже, що бога нема. Але вiн взагалi страшна людина. І каже такi страшнi речi. Я вiрю в бога. А ти? Що ти думаеш про бога, Сексон?
Сексон знизала плечима й засмiялася.
– Але ж коли ми чинимо зло, то на нас чекае кара, хiба нi? – домагалася Мерi. – Так думають усi, крiм Берта. Вiн каже, – йому дарма якась там кара: мовляв, коли вiн помре, то лежатиме мертвий, а тодi хай хто-небудь спробуе його добудитись. Ото страхота, еге? Але це все таке кумедне! Інодi менi на душi так i похолоне, як здумаю, що бог мене нiколи з очей не спускае. Як ти гадаеш: знае вiн, що я оце кажу? А який вiн на вигляд, як по-твоему?
– Не знаю, – вiдповiла Сексон. – Просто ми його собi по-кумедному уявляемо…
– О, – здригнулася Мерi.
– Вiн просто такий, як люди про нього думають, – переконано провадила далi Сексон. – Мiй брат каже, що вiн схожий на Авраама Лiнкольна, а Сара каже, що в нього бурцi.
– О, а я не уявляю собi його з продiлом у волоссi, – призналася Мерi, боязко здригаючись вiд власноi вiдваги, – В нього не може бути продiлу. Це було б кумедно.
– А знаеш того маленького, зморщеного мексиканця, що продае рiзнi дротянi вироби? – спитала Сексон. – Кожна така штучка мае свiй секрет. Ну, то бог чомусь завжди нагадуе менi того крамаря.
Мерi щиро засмiялась.
– Ну й кумедiя! Таким я собi його нiколи не уявляла. Як це ти вигадала таке?
– Бачиш, вiн, як отой мексиканчик, увесь час наче тiльки те й робить, що розносить своi головоломки й кожного надiляе ними, – а люди витрачають усе свое життя, щоб добрати, в чому там рiч. І всi метикують над ними. А ось я не можу розв’язати своеi головоломки. Я не знаю, звiдки почати. Он поглянь на ту головоломку, що вiн завдав ii Сарi. А сама Сара, бач, сплутана з Томовою i тiльки заважае йому. А всi iхнi головоломки, i твоя теж, сплутанi з моею. Нiяк не розплутаеш.
– Воно, либонь, з головоломками i справдi так, – погодилася Мерi, – але бог таки не схожий на того жовтого мексиканця. З цим я не згодна. Бог нi на кого не схожий.
Згадай, на стiнi будинку Армii спасiння написано: «Бог – це дух».
– То якраз одна з найморочливiших його головоломок, iй-богу, бо нiхто не знае, що таке дух.
– Ай правда, – Мерi аж здригнулася, згадавши щось страшне. – Коли я пробую думати про бога, як про духа, – менi чомусь ввижаеться Ген Мiллер: пам’ятаеш, як вiн закутався колись у простирало й погнався за нами, дiвчатами. Ми не впiзнали його й мало не пропали зi страху. Мала Мегi Мерфi на смерть зомлiла, а Бiетрiс Перальта спiткнулася й страшенно подряпала собi обличчя. Вiдтодi, коли я не подумаю про духа, менi все ввижаеться бiле простирало, що ганяе в темнотi. Ось так само й бог не схожий на мексиканця i не розчiсуе на продiл волосся.
З павiльйону залунали першi акорди оркестру, i дiвчата зiрвалися на рiвнi ноги.
– Ходiмо, протанцюемо кiлька танцiв, доки перекусювати, – запропонувала Мерi. – А тодi вже з полудня й усi хлопцi надiйдуть. Бiльшiсть iз них скупердяги – не приходять загодя, аби не кликати своiх приятельок на обiд. Але Берт не такий, – вiн грошей не шкодуе; так само й Бiллi. Вiдбиймо iх у iнших дiвчат, i тодi вони покличуть нас до ресторану й добре почастують. Ходiм мерщiй, Сексон!
Тим часом у павiльйонi танцювало ще небагато пар, i в першому вальсi дiвчата закружляли одна з одною.
– А ось i Берт, – прошепотiла Сексон, коли вони провальсували вдруге.
– Не звертай на них уваги, – пошепки вiдказала Мерi. – Танцюймо собi. Хай вони не думають, що ми бiгаемо за ними.
Але Сексон помiтила, як зашарiлися щоки в подруги, i почула, як пришвидшився ii вiддих.
– А ти бачила того другого? – спиталася Мерi, переводячи Сексон у танцi аж на протилежний кiнець павiльйону. – Це ж i е Бiллi Робертс. Берт казав, що вiн прийде. Той запросить тебе на обiд, а Берт запросить мене. Ото буде чудово, побачиш! Ой, коли б тiльки музика не перестала грати, доки ми дотанцюемо до того краю.
І двое свiжих гарненьких дiвчат радiсно кружляли, розохоченi забезпечити собi обiд та кавалерiв; танцювали вони таки легко й добре, i на втiху iм музика замовкла саме тодi, коли вони опинилися поруч з юнаками.
Берт i Мерi звали одне одного на ймення, але для Сексон Берт був мiстер Вонгоп, дарма що ii звав вiн просто Сексон. Не знали одне одного тiльки Сексон i Бiллi Робертс. Мерi познайомила iх з трохи афектованою недбалiстю.
– Мiстер Робертс – мiс Браун. Це моя найкраща подруга. Їi звати Сексон. Правда, чудне iм’я?
– А чого, дуже добре, – вiдповiв Бiллi. Вiн скинув капелюха й простяг руку. – Радий познайомитися з вами, мiс Браун.
Коли Сексон вiдчула дотик його шорстких, мозолястих вiд працi рук, вона, скинувши оком, помiтила ще багато дечого. А перше, що вiн побачив, то були ii очi: в нього залишився невиразний спогад, що вони блакитнi. Десь згодом, далеко пiзнiше, того ж таки дня, вiн усвiдомив собi, що вони сiрi. Вона, навпаки, вiдразу побачила його очi такими, якi вони були насправдi: синi, великi, по-хлоп’ячому впертi i цим привабливi. Його ясний погляд сподобався iй так само, як i його руки, i навiть iхнiй дотик. Потiм, хоч i не так уже чiтко, вона роздивилася на його короткий, прямий нiс, рум’янi щоки та затяту коротку верхню губу; але найбiльше припав iй до вподоби його досить великий, твердо окреслений рот i усмiх червоних уст, коли виблискували бiлi мiцнi зуби. «Хлопчисько… Здоровий дорослий хлопчисько», – промайнуло у неi в думцi. Всмiхнувшись одне до одного, вони роз’еднали руки, i в ту мить ii вразило його волосся – коротке, кучеряве й бiляве; воно вiдлискувало майже блiдим золотом, хоч вiдтiнком своiм бiльше нагадувало льон, анiж золото.
Вiн увесь був такий бiлявий, що мимохiть iй згадались актори, що iх вона бачила на сценi, як ось Оле Ольсон або Йон Йонсон, але схожiсть цим i обмежувалася, бо вii та брови його були темнi, а очi не дивилися по-дитячому, зчудовано; навпаки, – погляд у нього був завзятий. Бiллi мав на собi елегантний коричневий костюм, пошитий на замовлення. Сексон зважила вiдразу добротнiсть костюма й збагнула, що вiн коштуе щонайменше п’ятдесят доларiв. Та й Бiллi зовсiм не був незграбний, як бiльшiсть скандинавських iмiгрантiв; навпаки, вiн належав до тих небагатьох iндивiдiв, що в них навiть пiд недоладним убранням сучасноi цивiлiзованоi людини вiдчуваеться тонка краса мiцноi мускулатури. Кожен його рух був гнучкий, спокiйний та розважний. Але цього Сексон ще не примiтила i не задумувалася над цим. Вона тiльки бачила перед собою гарно вбраного стрункого й зграбного молодика. Вона не так завважила, як вiдчула спокiй та впевненiсть у грi його мускулатури, i якесь дивне вiдчуття затишку й спочинку враз охопило ii, а що могло бути цiннiше для того, хто шiсть днiв на тиждень у гарячковому темпi вистоюе над прасувальною дошкою? Як i вiд дотику його руки, гак i вiд усiеi його постатi по тiлi iй розлилася приемна млоснiсть.
Коли вiн узяв у неi з рук програмку i почав сперечатися й жартувати, як то водиться у хлопцiв, вона зрозумiла, як дуже вiн iй припав до вподоби, i здивувалася, що це так раптово. Нiколи ще за цiле життя не приваблював ii так жоден чоловiк, i вона питала себе: «Невже це суджений?»
