скачать книгу бесплатно
Танцював вiн пречудово. Вона радiла, як кожна добра танцюристка, знайшовши гiдного партнера. Ритмiчнiсть його повiльних, упевнених рухiв цiлком вiдповiдала ритмовi музики – жодного вагання, жодного нетвердого кроку. Вона глянула на Берта, що по-простацькому витанцьовував з Мерi. Вони кружляли по великiй залi, раз у раз наганяючись на iншi пари, яких набивалося щодалi бiльше. Берт був високий та стрункий, i його мали за доброго танцюриста, але танцювати з ним Сексон не любила – це не давало iй справжньоi втiхи. Його рвучкiсть iнколи виводила ii з рiвноваги; траплялося це, правда, лише зрiдка, але загрожувало завжди й тим псувало настрiй. Щось спазматичне крилося у Бертовiй вдачi. Вiн завжди кудись квапився або вдавав, що квапиться. І здавалося, що вiн будь-що хоче перегнати час. Це нервувало й непокоiло.
– Ви танцюете чарiвно, – промовив Бiллi Робертс. – Менi багато товаришiв казали, що з вас добра партнерка.
– Я люблю танцювати, – вiдповiла вона.
Але з того, як вона це сказала, вiн вiдчув, що iй не хочеться розмовляти, i далi вони танцювали мовчки. Сексон кружляла у якiйсь приемнiй задумi, його уважнiсть до неi зiгрiла iй серце. А на таку чуйну уважнiсть у ii життi припадало небагато часу. Невже це суджений? Вона згадала слова Мерi: «Завтра вiддалася б за нього», – i спiймала себе на думцi, що радо пiшла б за Бiллi Робертса хоч би й завтра – звичайно, якби вiн освiдчився.
Вона пливла кудись в обiймах його дужих рук, i iй так хотiлося мрiйно заплющити очi. Боксер! Сексон злорадно здригнулася, подумавши, що сказала б Сара, якби могла побачити ii в цю мить. Але ж вiн не професiйний боксер, а лише вiзник.
Раптом Бiл загальмував рух вальсу, i його дужi руки стиснули дiвчину мiцнiше; iй здалося, що вiн ii пiдхопив i понiс геть-геть, хоч ii оксамитнi черевички нi на мить не вiдривалися вiд пiдлоги; а потiм раптом вкоротив па, i вона неначе вiдлiтае вiд нього, а вiн дивиться iй просто в вiчi, смiючись разом iз нею з цього фокуса. Нарештi, вiдповiдно до музики, що, притихаючи, догравала останнi такти, iхнi тури сповiльнилися i разом з останнiм звуком закiнчились довгим глiсе.
– Ми скроенi, щоб танцювати разом, – промовив Бiл, продираючись iз Сексон крiзь юрбу до Берта й Мерi…
– Це було як увi снi, – вiдповiла вона.
Вона промовила це так тихо, що вiн мусив нахилитися до неi, щоб почути; щоки iй палали, i здавалося, наче полум’я те вiдбиваеться iй у зволожнiлих очах, що дивилися тепло й збуджено. Вiн узяв у неi з рук танцювальну картку i поважно, через увесь листочок, накреслив на нiй величезними лiтерами свое iм’я.
– А тепер ця картка вам нi до чого, – сказав вiн, розiрвав папiрця i кинув.
– Наступний танець зi мною, Сексон, – гукнув iм Берт назустрiч. – А ти, Бiле, цим разом попокрутиш Мерi.
– Е, нi, друже, – вiдказав той. – Ми з Сексон будемо вкупi до самого вечора.
– Стережися, Сексон! – весело засмiялася Мерi. – Вiн ще причаруе тебе!
– А хоч би й так, – гарне вiдразу впадае менi в око, – галантно вiдказав Бiллi.
– І менi теж, – кокетливо вiдгукнулася Сексон.
– Я, здаеться, пiзнав би вас i вночi, – додав вiн.
Мерi глянула на них ужарт збентежено, а Берт по-добрячому пробубонiв:
– Бачу, ви часу не гайнуете. Та, дарма… може, натанцювавшись, ви вiдiрветеся на хвилю одне вiд одного. Ми з Мерi будемо радi пообiдати разом з вами.
– А чом би й нi? – прощебетала Мерi.
– Прошу не глузувати, – засмiявся Бiллi i повернув голову, щоб заглянути Сексон у вiчi. – Не зважайте на них. Вони заздрять нам, бо мусять танцювати одне з одним. З Берта кепський танцюрист, та й Мерi йому до пари. Ну, швидше, вже починаеться. Ще два танцi.
Роздiл III
Вони обiдали на вiльному повiтрi, в альтанцi, в оточеннi зеленою стiною дерев. Сексон помiтила, що Бiллi заплатив по рахунку за всiх чотирьох.
Багатьох з отих хлопцiв та дiвчат, що за iншими столиками, вони знали, i в ресторанi не вщухав веселий гомiн вiд iхнiх перехресних жартiв та смiху. Берт поводився з Мерi дуже самовпевнено, майже грубо; вiн ловив i стискав ii руки й затримував у своiх, а одного разу силомiць зняв iй з пальця два перснi й довго не повертав назад. Часами, коли вiн обвивав рукою ii стан, Мерi враз випростувалася, а то, навпаки, вдавала, що не помiчае його обiймiв, але робила це досить штучно й неоковирно.
Сексон розмовляла мало – бiльше дивилася на Бiллi Робертса i тiшилася думкою, що в нього все це виходило б далеко краще… якби вiн спробував колись. Звичайно, вiн нiколи б не лапав дiвчини, як Берт i всi iншi хлопцi. Вона кинула погляд на широкi Бiловi плечi.
– Чому вас звуть Здоровий Бiл? – спитала вона. – Ви зовсiм не такий високий на зрiст.
– Еге, – згодився вiн. – Тiльки п’ять футiв, вiсiм i три чвертi дюймiв. Мабуть, мене прозвали так тому, що багато важу.
– Важить вiн на рингу сто вiсiмдесят фунтiв, – докинув слово Берт.
– Ет, облиш, – перебив його Бiллi, i в очах йому промайнула тiнь невдоволення. – Я зовсiм не боксер. Уже пiвроку не виступаю на рингу. З мене досить. Для такоi забави шкода й свiтла свiтити.
– Але ж ти заробив двi сотнi, пам’ятаеш, тодi, як добре полатав боки тому Слешеровi з Фрiско, – гордовито вiдказав Берт.
– Та годi, годi вже про це!.. А ось ви, Сексон, ви зовсiм невеличка, але збудованi як на загад. Ви й кругленька i разом з тим струнка. Ладен закластися, що вгадаю, скiльки ви важите.
– Нi, нi, не вгадаете, всi дають менi бiльше, нiж я насправдi важу, – всмiхнулася Сексон, сама собi дивуючись, як iй приемно i разом з тим прикро, що вiн бiльше не виступае на рингу.
– Ну, за мене не бiйтеся, – запевнив вiн, – у мене око певне – це мiй фах. Ось побачите… – Вiн критично поглянув на неi, i в поглядi його загорiлися iскри захоплення. – Стривайте хвилину.
Вiн простягнув руку через стiл i помацав ii бiцепси. Дотик його твердих пальцiв був дужий та чесний, i Сексон пройняло тремтiння. Цей мужнiй хлопець мав якусь магiчну силу. Якби Берт або хто iнший з чоловiкiв доторкнувся так до неi, це б ii тiльки роздратувало. Але цей хлопець! «Невже ж це суджений?» – спитала вона себе, а Бiл тим часом провадив:
– Ваше вбрання важить не бiльше за сiм фунтiв. А вiдняти сiм вiд… гм-гм… даймо, вiд ста двадцяти трьох – це буде… сто шiстнадцять, – оце й е ваша вага.
Мерi скрикнула докiрливо:
– Ой, Бiллi Робертсе! Про такi речi не годиться розмовляти.
Вiн зиркнув на неi довгим, здивованим поглядом.
– Про якi це речi? – спитав вiн нарештi.
– Ви знову своеi! Як вам не сором! Он гляньте, як через вас Сексон почервонiла!
– Вигадки! – обурено заперечила Сексон.
– Коли ви будете верзти таке, то от я таки через вас почервонiю, Мерi, – пробубонiв Бiллi. – Я й сам знаю, що гаразд i що нi. Справа не в тому, що кажеш, а в тому, що думаеш. А я нiчого лихого на думцi не маю, i Сексон це знае. Нi я, анi вона не думаемо про те, на що ви натякаете.
– Ось бачите, бачите! – розхвилювалася Мерi. – Який ви бридкий! Я навiть не думала про такi речi.
– Цить, Мерi! Годi! – гримнув на неi Берт. – Не кажи казна-чого! Бiллi нiколи нiчого негожого не вчинить.
– Але вiн не смiе бути такий нечемний, – не вгавала Мерi.
– Та годi вже, Мерi, – не чiпляйтесь, – вiдмахнувся Бiллi, обертаючись до Сексон. – А що, дуже я помилився?
– Сто двадцять два, – вiдповiла та, дивлячися замислено на Мерi. – Сто двадцять два разом з одежею.
Бiллi зареготався вiд щирого серця, а Берт i собi.
– Хай вам усячина! – захвилювалася Мерi. – Ви менi противнющi обое… та й ти теж, Сексон. Нiколи не сподiвалася вiд тебе такого.
– Ось послухай, серденько, – лагiдно почав був Берт, обiймаючи ii за стан.
Але Мерi, вдаючи ображену, рiзко вiдштовхнула його руку, хоч вiдразу схаменулась i, боячись уразити серце залицяльника, почала смiятися й миролюбнiше жартувати, аби не псувати собi настрою. Бертовiй руцi було дозволено вернутись на попередне мiсце, iхнi голови зiйшлися ближче, i вони заговорили пошепки.
А Бiллi чемно завiв розмову з Сексон.
– Знаете, ваше iм’я якесь чудернацьке. Я такого зроду не чув. Але дарма – менi воно подобаеться.
– Мене так назвала мати. Вона була освiчена й знала багато розмаiтих слiв. Вона ввесь час, мало не до самоi смертi, читала книжки. А скiльки вона писала!.. В мене е ii вiршi, надрукованi колись давно в газетi, що виходила у Сан-Хозе. Сакси – це був такий народ, – мама менi про них багато розповiдала, як я була ще маленька. Вони були такi самi дикуни, як i iндiяни, – одне тiльки, що бiлi. Очi вони мали синi, а волосся жовте. А якi завзятi були з них вояки!
Бiллi уважно стежив за словами Сексон, не зводячи з неi очей.
– Зроду про них не чув, – признався вiн. – А вони жили десь у наших краях?
Вона засмiялась.
– Нi. Вони жили в Англii. То були першi англiйцi, а ви ж знаете, що американцi походять вiд англiйцiв. Ми всi сакси, – ви, i я, i Мерi, й Берт – i всi американцi, тобто справжнi американцi – всi ми сакси, а не якiсь там даго чи японцi.
– Моi кревнi жили в Америцi з давнiх-давен, – помалу промовив Бiллi, обмiрковуючи те, що вона йому щойно сказала. – В кожному разi – кревнi з материного боку. Вони переселилися до Мейну сотнi рокiв тому.
– Мiй батько теж був родом зi штату Мейн, – зрадiла Сексон. – А мати з Огайо, чи то пак з того мiсця, де тепер Огайо. Вона називала його Великою Захiдною Резервацiею. А хто був ваш батько?
– Не знаю, – Бiллi знизав плечима. – Вiн i сам того не знав. Нiхто того не знав, хоч батько й був справжнiй-справжнiсiнький американець.
– У нього добре, суто американське iм’я, – промовила Сексон. – Тепер в Англii е видатний генерал – його теж звуть Робертс. Я читала про нього в газетах.
– Але Робертс – не справжне батькове iм’я. Вiн не знав свого правдивого прiзвища. Робертсом звали одного шукача золота, що взяв його в прийми. То було так. Бачте, багато шукачiв золота й переселенцiв брали участь у боротьбi з iндiянським плем’ям модокiв. Робертс був за командира в одному з таких загонiв. Якось раз пiсля бою вони взяли силу бранцiв – жiнок, немовлят i дiтвакiв. Серед них був i мiй батько. Вiн видавав рокiв на п’ять i белькотiв тiльки по-iндiянському.
Сексон сплеснула в долонi й очi iй загорiлися.
– Його вкрали iндiяни пiд час наскоку!
– Так гадали, – пiдтвердив Бiллi. – Потiм багато хто пригадав, що чотири роки тому на валку орегонських переселенцiв напали модоки i всiх перебили дощенту. Робертс узяв мого батька собi за сина, – ось чому я не знаю, яке батькове правдиве ймення. Але ж вiн, безперечно, родом звiдтiля, з-за прерiй.
– І мiй батько теж, – гордо промовила Сексон.
– І моя мати, – сказав Бiллi не менш гордовито. – Вона вродилася над рiчкою Плат у шарабанi, якраз коли ii кревнi переiздили прерii.
– Моя мати теж звiдти, – перебила Сексон. – iй було тодi вiсiм рокiв, i вона пройшла бiльшу частину прерiй пiшки, бо нашi воли саме тодi почали падати.
Бiллi простягнув руку.
– Давайте сюди й свою, голубонько, – мовив вiн. – Ми з вами давнi приятелi i з одного кореня.
Променiючи вiд радостi очима, Сексон простягла руку, i вiн урочисто ii стиснув.
– Хiба не дивно? – прошепотiла вона. – Ми обое доброго американського роду. А ви правдивий сакс – усе у вас саксонське: волосся, очi, шкiра, все-все! Та ще ж ви й боксер!
– Мабуть, нашi дiди всi бували боксерами, коли того вимагали обставини. Мусили боротися – нiчого не вдiеш! Адже ж вони знали: або добути, або вдома не бути!
– Про що це ви? – озвалася раптом Мерi.
– Вони в нас швидкi, – зареготався Берт. – Можна подумати, що вже цiлий тиждень знайомi.
– О, ми зналися ще багато ранiше, – вiдказала Сексон. – Навiть ще до того, як народилися: нашi дiди разом переходили прерii.
– А вашi дiди сидiли тодi й чекали, щоб для них проклали залiзницю та винищили iндiян – i тiльки опiсля завiтали до Калiфорнii, – пiдтримав Бiллi свою нову спiльницю. – Ми з Сексон – тутешнi краяни, з дiда-прадiда тутешнi! Отак i кажiть, як хто запитае.
– Вже й не знаю… – задьористо й з прихованою досадою вiдказала Мерi. – Мiй батько залишився на сходi, щоб узяти участь у Громадянськiй вiйнi. Вiн був за барабанщика. Тому й прибув так пiзно до Калiфорнii.
– А мiй батько повернувся назад, щоб узяти участь у тiй вiйнi, – не здавалася Сексон.
– І мiй також, – докинув Бiллi.
Радiсно глянули вони одне на одного: мiж ними знайшовся ще один новий зв’язок.
– От маеш! Вони ж однаково всi померли! – похмуро зауважив Берт. – Хiба не байдуже, де померти – в бою чи в жебрацькому притулку? Вони ж усi мертвi. А менi начхати – хоч би мiй батько й на шибеницi помер. Все те дурницi перед вiчнiстю. Осточортiла менi ця балаканина про предкiв! А до того мiй батько i не мiг тодi воювати, бо ще й на свiтi його не було. Вiн народився за два роки по вiйнi. Зате двох моiх дядькiв убито пiд Гетiсбергом – гадаю, що цього досить!
– Звiсно, досить! – запевнила Мерi.
Бертова рука обвила ii стан.
– А ми живi, – i це найголовнiше, – сказав вiн. – Хто мертвий – той мертвий, i хоч ти тут землю гризи, вiн повiк не воскресне.
Мерi затулила йому рота рукою, сварячись на нього за такi бридкi слова. А вiн на це поцiлував ii в долоню й ближче прихилився до дiвчини.
Веселий брязкiт посуду все голоснiшав – публiки в ресторанi прибувало. Подекуди лунали уривки пiсень, зростали розпалений смiх та вереск дiвчат, а за ними потужнi вибухи чоловiчого смiху, в мiру того як розгоралася вiчна гра – боротьба мiж жiнкою й чоловiком. Декотрi хлопцi були вже напiдпитку. З-за сусiднього столика якiсь дiвчата задьористо гукнули на Бiллi. За короткий час почуття власностi пустило вже мiцнi корiнцi в серцi Сексон, i вона ревнивим оком глянула на Бiллi, переконавшись, що вiн для всiх цiкавий та привабливий.
– Ну й жахiття! – голосно висловила Мерi свое обурення. – Якi настирливi! Я iх добре знаю. Жодна порядна дiвчина не водиться з ними. Послухайте-но!
– Ой Бiле! – вигукнула одна з них, жвава чорнявка. – Сподiваюся, ти мене ще не забув, – ге, Бiле?
– Забути таку курiпочку! – галантно озвався Бiл. Сексон втiшилася тим, що по його обличчi наче промайнуло невдоволення, i ту ж мить ii охопила гостра вiдраза до чорнявоi дiвчини.
– Пiдеш танцювати? – не вгавала та.
– Можливо, – коротко вiдповiв Бiл i рiшуче повернувся до Сексон. – Нам, давнiм американцям, треба триматися купи, – правда? Нас уже й так небагато зосталось. У нас у краiнi аж комашиться вiд чужинцiв.
Бiл розмовляв iз Сексон тихо й довiрливо, схиливши до неi голову i показуючи цим чорнявiй, що вiн не вiльний.
Якийсь юнак, що сидiв за столиком напроти, нацiлився на Сексон. Вiн був неохайно вбраний i брутальний з вигляду. Чоловiк i жiнка поряд нього виглядали не краще. Щоки йому палали, тупий погляд дико блукав.
– Агов, ти! – гукнув вiн. – Ти, ти, – ота, що в оксамитових черевичках!.. Здоровенька була!
Дiвчина, що сидiла з ним поруч, обняла хлопця за шию, марно пробуючи вгамувати його. Чути було, як вiн бубонiв з-пiд ii руки:
– Ох i гарна ж бестiя, бiгме!. – Стривай лишень, ось зараз вiдiб’ю ii вiд отих бовдурiв!
– Рiзницький нахаба! – обурено пирснула Мерi.
Погляд Сексон зустрiвся з поглядом ображеноi дiвчини, що ненависно дивилася на неi. А в очах у Бiла вона побачила iскрини гнiву. Були тi очi похмурi, але гарнi, як нiколи: наче затьмарювала iх iмла, набiгали тiнi, а то враз спалахували вогники, i вiд цього глибшала й iскрилася iхня блакить; кiнець кiнцем вони почали справляти враження чогось бездонно-глибокого. Бiл змовк i не намагався навiть заводити розмови.
– Плюнь, не заводься з ними, Бiле, – заспокоював його Берт. – Вони з того берега, з-за бухти. Не знають тебе, тому й в’язнуть.
