скачать книгу бесплатно
Берт був страшний.
– І тобi, стара вiдьмо, туди дорога! – закричав вiн, штовхаючи жiнку на край зрадливого схилу. Ще трое заводiяк вискочило з-за кущiв.
Тим часом Бiллi сховав Сексон за дачного стола. Мерi, мало не в iстерицi, полохливо горнулася до нього, але вiн, не довго вагаючись, переправив ii через стiл до Сексон.
– Ану, пiдходьте сюди, сюди, капловухi! – гукав Берт на ворогiв, розпалений жадобою помсти: чорнi очi йому дико блищали, а засмагле обличчя налилося гарячою кров’ю. – Ану, сюди, покидь ви мiзерна! Побачите, що таке Гетiсберг! Ми вам покажемо, що американцi ще не перевелися!
– Заткай пельку! Ми ж не можемо битись, коли тут дiвчата! – iз серця гукнув Бiллi, i, не залишаючи своеi позицii бiля столу, обернувся до трьох оборонцiв, якi на мить розгубилися, коли побачили, що нема кого обороняти.
– Забирайтесь до дiдька, хлопцi. Ми не хочемо сваритись. Ви помилилися. Нам до цiеi бiйки байдуже. Ми битися не збираемось – уторопали?
Вони ще вагалися; i Бiллi, може, й досяг би свого, якби саме в цей момент, на нещастя, чоловiк, що допiру був покотився схилом, не виринув знов iз-за краю, безпорадно рачкуючи по узбiччi. Лице йому було скривавлене. Берт наскочив на нього й знову шпурнув униз. Тодi всi трое новеньких з диким ревом кинулися на Бiллi, що гатонув одного кулаком, змiнив позицiю, ухилився, знову гатонув, i знову змiнив позицiю перш, нiж ударити втрете. Його удари були чiткi й дужi, i, завдаючи iх, вiн проявляв велику вправнiсть; а за ними вiдчувалася ще й вага всього його тiла.
Стежачи за бiйкою, Сексон не зводила з Бiла очей, i вони сказали iй багато нового. Хоч дiвчина й тремтiла з остраху, але гостре око не пiдвело ii, i вона завмерла, вражена несподiванкою: в його очах не було вже тоi глибини, тоi гри свiтла й тiней… вони немов зробилися шклянi – жорстокi, блискучi, неначе застиглi, позбавленi будь-якого виразу, крiм виразу нещадноi серйозностi.
В Бертових очах виблискувало шаленство. Очi iрландцiв були лютi i також серйознi, але бiльше було в них лютi. В них iскрилися завзятi вогники, немов ця бiйка iх веселила. В очах Бiллi, однак, не було нiчого веселого. Здавалося, вiн заходився виконати якусь важку роботу i вперто прiе коло неi. Це обличчя нiчого спiльного не мало з тим обличчям, яке вона бачила протягом цiлого дня. Юнацького зухвальства не лишилося й слiду. Це було обличчя людини дiйшлого вiку – не старе й не молоде – i враження воно справляло жахливе. Обличчя його не було люте. Воно навiть не було невблаганне. Здавалося, воно скам’янiло, – стало тверде й байдуже, як i його очi. Сексон дивилась на нього, i iй спали на думку материнi розповiдi про давнiх саксiв; iй здалося, що Бiл – один з них… Десь у глибинi ii свiдомостi мерехтiв дивний образ: темний, довгастий човен, – прова в нього, наче дзьоб хижого птаха, а в тому човнi якiсь кремезнi напiвголi чоловiки в крилатих шоломах, i один з них обличчям нагадуе Бiла. Вона не вимiркувала цього – вона це гостро вiдчула й побачила всiм своiм еством, бездумно, як ясновидиця. За мить вiдчуття це зникло. Бiйка скiнчилась. Вона тривала лише кiлька секунд. Берт пританцьовував над краем слизького косогору й глузував з подоланих, що, безпорадно борсаючись, точилися вниз. Але Бiллi не дрiмав.
– Ходiмо, дiвчата! – звелiв вiн, – Схаменися, Берте. – Ходiмо звiдси мерщiй. Не битися ж нам з цiлою зграею.
Взявши Сексон пiд руку, вiн почав вiдступати.
Берт опинився в тилу, не кидаючи глузувати й радiсно покрикуючи, а поруч нього була обурена Мерi, що даремне силкувалася його погамувати.
Першi сто ярдiв вони пробiгли, ховаючись помiж дерев, а що погонi не було чути, то вони перевели дух i далi пiшли вже спокiйнiше, немов прогулюючись. Але Берт – шукайбiда! – наставив раптом вуха. Звiдкись долинали приглушенi звуки ударiв та хлипання, тож вiн метнувся вбiк на вивiдки.
– О! Ану-но сюди! – покликав вiн.
Решта наздогнали його край висхлоi канави й глянули вниз. На днi ii вперто вовтузилися двое чоловiкiв, що, мабуть, вiдбилися вiд загального бойовища; вчепившись один в одного, вони затято борюкалися, ревучи з утоми й безпорадностi, а iхнi стусани, що ними вони коли-не-коли частувалися, падали кволо й безсило.
– Гей, ти, парубче, – сипни йому пiску в вiчi, – порадив Берт. – Заслiпи його, i тодi твое зверху!
– Не руш! – гаркнув Бiллi на того, що хотiв послухати Бертовоi поради. – А то зiйду до тебе та дам такоi хлости! Все скiнчилося – второпав? Побились, а тепер усi замирилися. Подайте один одному руки. По чарчинi – з вас обох. Ну, ось так! Тепер простягайте вашi лапи – я вас витягну.
Йдучи звiдти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.
– Скоро все втихомириться, – всмiхнувся Бiллi до Сексон. – Я iх знаю. Їх хлiбом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила iм свято – такоi насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стiл!
Там стояв гурт розкуйовджених чоловiкiв i жiнок, ще спiтнiлих та засапаних, i вони щиро стискали одне одному руки.
– Ходiм потанцюймо, – попросила Мерi, тягнучи своiх до павiльйону.
По всьому парку юрмилися каменярi, – недавнi вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вiльному повiтрi, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.
Сексон iшла, близько притулившись до Бiллi. Вона пишалася ним. Вiн умiв битися i вмiв уникати сутичок. Пiд час сьогоднiшньоi колотнечi вiн тiльки про те й дбав. Тож вона добре розумiла, що Бiллi й на мить не забував нi про неi, анi про Мерi.
– Ви хоробрий, – сказала вона йому.
– Невелика штука вiдiбрати цукерку в дитини, – заперечив вiн. – Вони просто галабурдники, махають руками, наче вiтряки. Боксу вони не тямлять. Самi лiзуть пiд руку. – Тiльки й лишаеться, що бити iх. То вже не справжня колотнеча, знаете.
Вiн по-хлоп’ячому стурбовано глянув на своi розбитi суглоби.
– А взавтра менi натягати вiжки оцими руками, – поскаржився вiн, – Невесело буде, коли вони понабрякають.
Роздiл V
О восьмiй годинi оркестр «Ель Вiста» заграв «Краю рiдний, краю», i всi четверо, поспiшаючи слiдом за iншими до спецiального потягу, встигли захопити у вагонi мiсця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонiв, потяг рушив у свiй недалекий перегiн – з передмiстя до Окленда. У вагонi разом завели рiзних пiсень – хто що i як умiв, i Берт, схиливши голову Мерi на груди, спiвав у неi в обiймах «На берегах Вобешу». І проспiвав усе вiд початку й до кiнця, не зважаючи на одчайдушний галас, що його зчинили двi баталii, одна на сусiднiй площадцi, друга в протилежному кiнцi вагона, доки iх урештi погамували пiд жiночий вереск i брязкiт розбитого скла полiсмени, якi супроводили потяг.
Бiллi завiв сумноi пiснi про ковбоя з одноманiтним приспiвом «Поховайте мене у прерiях диких».
– Ви цiеi ще нiколи не чули; ii часто спiвав мiй батько, – сказав вiн, скiнчивши, нарештi, на превелику радiсть Сексон.
Вона вiдкрила в ньому першу ваду: йому наче ведмiдь на вухо наступив, анi однiеi правильноi ноти вiн не мiг узяти, – все фальш!
– Я спiваю рiдко, – додав вiн.
– Та й добре робить, – пояснив Берт подрузi Бiллi. – А нi, то приятелi вбили б його.
– Вони всi глузують з мого спiву, – вдався Бiллi до Сексон. – А скажiть по совiстi, невже я справдi так кепсько спiваю?
– Нi, нi… не кепсько, а… може, трохи однотонно, – вiдповiла вона, завагавшись.
– І зовсiм не однотонно, – заперечив вiн. – Ви всi наче змовилися. Закладаюся, що Берт наклепав уже на мене. А тепер заспiвайте-но ви, Сексон. Я певен, ви добре спiваете. Це видко по вас.
Вона почала «Коли минуть жнива». Мерi й Берт пiдхопили мелодiю, та коли й Бiллi спробував до них пристати, Берт штурхонув його ногою, i той замовк. Сексон спiвала чистим, невеликим, але милим сопрано i почувала, що спiвае для Бiллi.
– Оце справжнiй спiв! – скрикнув вiн, коли вона скiнчила. – Заспiвайте ще раз. О, будь ласка. Ви спiваете саме як слiд. Чудово!
Його рука простяглася до ii руки, й узяла у свою, i коли дiвчина заспiвала знову, то вiдчула, як по всьому ii тiлi розливаеться теплий струмiнь його сили.
– Диви, як вони побралися за руки! – пирснув Берт. – Немов бояться чогось. Гляньте на Мерi й на мене! Пiдсуньтеся ж одне до одного, мокрi ви курки! Обнiмiться гарненько! А то це, бiгме, впадае в око. Я вже й так маю пiдозру на вас… Тут щось не те!
Вiд його натяку щоки Сексон спалахнули.
– Помалу, помалу, хлопче! – докiрливо кинув йому Бiллi.
– Замовкнiть! – додала й собi обурена Мерi. – Ви страшенно хамулуватi, Берте Вонгопе, i я бiльше не хочу з вами водитися, – ось вам!
Вона вивiльнила руки й вiдштовхнула його, але за кiлька секунд уже пробачила i прийняла знов у своi обiйми.
– Слухайте, а чи не податися нам ще кудись учотирьох? – не вгавав Берт. – Тiльки ж но вечорiе. Часу маемо вдосталь, – зазирнемо спочатку до кафе Пебста, а там iще кудись. Що ти на це скажеш, Бiле? А ви, Сексон? Мерi на все пристане.
Сексон збентежено чекала на вiдповiдь цього хлопця, що сидiв поруч неi – адже познайомилася вона з ним так недавно!
– Е, нi, – сказав вiн помалу. – Завтра менi рано вставати. Буде тяжка робота, як, певне, i нашим дiвчаткам.
Сексон пробачила йому його немузичнiсть. Вона вiдчувала, що на свiтi мають бути такi люди. На такого саме вона й чекала. Їй було вже двадцять два роки. Вперше iй освiдчились, коли вона мала шiстнадцять. Востанне, з мiсяць тому, ii сватав старший майстер пральнi – добрий, лагiдний чоловiк, хоч уже старший. А цей ось, коло неi – був дужий, i добрий, i лагiдний, i молодий. Вона й сама була ще надто молода, щоб ii не вабила молодiсть. За тим майстром iз пральнi вона вiдпочила б вiд остогидлоi бiлизни, але не мала б нiякiсiнькоi втiхи. А за цим, що обiч неi… Вона спiймала себе на пiдсвiдомому бажаннi стиснути його руку, що в нiй лежала ii долоня.
– Нi, Берте, не мороч голови; Бiл мае рацiю, – промовила Мерi. – Треба ж нам виспатись. Адже завтра знову крохмальна бiлизна i цiлiсiнький день доведеться стояти на ногах.
Сексон раптом спало на думку, що вона, мабуть, старша за Бiллi, i вiд цього зробилося холодно й непривiтно. Вона крадькома зиркнула на свiже гладеньке обличчя цього хлопчини, i та промениста юнiсть, що так вабила дiвчину до нього, нараз почала ii дратувати. Звичайно, вiн вiзьме дiвчину молодшу за себе, молодшу за неi. Скiльки йому рокiв? Невже ж вiн i справдi замолодий для неi?! Що недосяжнiший здавався вiн, то непереможнiше тягло ii до нього. Вiн був такий дужий, такий привiтний. Вона знов i знов переживала всi подii цього дня. Бiловi нiчого не можна було закинути. Вiн був увесь час такий уважний до неi й до Мерi. І вiн порвав ii програмку i танцював тiльки з нею. Мабуть, вона таки сподобалася йому, а нi, то вiн би цього не зробив.
Вона тихенько повернула свою долоню й вiдчула шорсткий дотик його мозолiв. Це вiдчуття було надзвичайно приемне. Вiн теж повернув руку, щоб ii долонi було вигiднiше, Сексон боязко чекала, що буде далi. Вона не хотiла, щоб вiн був такий, як iншi чоловiки, i, певне, зненавидiла б його, якби вiн, по-iнакшому зрозумiвши цей легкий рух, оповив ii стан рукою. Але вiн того не зробив, i ii ще дужче потягло до нього. Видно, вiн таки мав тонку вдачу. Вiн не був легковажний, як Берт, i не брутальний, як бiльшiсть чоловiкiв, що iх доводилося iй зустрiчати. Сексон уже мала сумний досвiд i дуже вiдчувала брак, сказати б, «лицарства», хоча й сама гаразд не знала, що ця якiсть мае саме таку назву.
До того ж вiн був ще й боксер. На саму думку про те iй перехоплювало дух. А втiм, вiн зовсiм не вiдповiдав тому уявленню, що вона собi склала про боксерiв. Таж вiн i не професiйний боксер. Вiн сказав, що нi. Вона обов’язково розпитае його про це згодом, якщо… якщо вiн запросить ii ще раз. А, мабуть, таки запросить, бо коли хлопець танцюе цiлий день тiльки з однiею дiвчиною, то не викине ж вiн ii отак раптом з голови. А проте було б добре, якби вiн i справдi був боксер. Думка про це вабила й лякала. Боксери такi страшнi й таемничi люди. Вони виходять поза межi звичайного, – це не простi робiтники, як от теслi чи пральники. Отже, в них е щось романтичне, вони уособлюють силу. Вони працюють не на хазяiв, а для широкого свiту, виступаючи перед публiкою, i в героiчнiй боротьбi сам на сам власними силами вiдвойовують собi право на розкiшне життя. Дехто з них мае навiть приватнi машини й подорожуе з цiлим почтом тренерiв i челядi. Може, Бiллi тiльки через свою соромливiсть сказав, що кинув бокс? Але в нього на руках мозолi. Це доводить, що вiн таки й справдi вiдмовився вiд боксерства.
Роздiл VI
Вони попрощалися бiля хвiртки. Бiллi стояв знiяковiлий, i це сподобалося Сексон. Вiн не був такий самовпевнений та зарозумiлий, як iншi хлопцi. Обое мовчали. Вона вдавала, що квапиться додому, а в глибинi душi ревно чекала на тi слова, що iй так хотiлось вiд нього почути.
– Коли ж я вас побачу знову? – спитав вiн, тримаючи ii за руку.
Вона радiсно засмiялася.
– Я живу далеченько. У Схiдному Оклендi, – пояснив вiн. – Знаете, коло стаень. Ми працюемо переважно там, тому я рiдко буваю у ваших краях. Проте, – його рука стиснула дужче ii долоню, – ми з вами обов’язково ще колись потанцюемо разом… Ось в Орiндорському клубi у середу танцi, якщо ви вiльнi… Чи, може, нi?
– Вiльна, – сказала вона.
– Тодi до середи. О котрiй зайти по вас?
І коли вони обговорили всi деталi, й вiн погодився, що iй слiд таки протанцювати кiлька танцiв з iншими кавалерами, по тому, як вони ще раз побажали одне одному на добранiч, його рука стиснула ще мiцнiше ii долоню, i вiн притягнув ii до себе. Вона злегка опиналася, – бiльше задля годиться, бо так уже заведено. А проте iй хотiлося поцiлувати його, як ще зроду не хотiлося цiлувати жодного хлопця. І коли вона пiдставила йому свое обличчя, вона зрозумiла, що поцiлунок його чесний. У ньому не було будь-якого прихованого намiру. Безпосереднiй i лагiдний, майже цнотливий, як вiн сам, поцiлунок той свiдчив, що Бiллi не вельми досвiдчений у прощаннях з дiвчатами. Зрештою, не всi ж чоловiки брутальнi, – промайнуло у неi в думцi.
– На добранiч, – прошепотiла Сексон; хвiртка рипнула пiд ii рукою, i Сексон хутко дiйшла додому вузькою стежкою, що завертала за рiг будинку.
– До середи, – тихо гукнув вiн iй навздогiн.
– До середи, – вiдповiла вона.
Але в сутiнку вузького проходу мiж двох будинкiв Сексон спинилася, радiсно прислухаючись до вiдгуку його ходи по асфальтованому тротуарi. Ввiйшла вона в дiм аж тодi, коли хода зовсiм стихла вдалинi. Затильними сходами вона пiднялася вгору й через кухню прошмигнула до своеi кiмнати, дякуючи небу, що Сара спить.
Сексон запалила газ i, скидаючи свого оксамитового капелюшка, вiдчула, що губи ii ще тремтять вiд Бiллиного поцiлунку. Але ж такий поцiлунок ще нiчого не означае. То вже так у юнакiв заведено. Всi вони це роблять. Проте iхнi прощальнi поцiлунки нiколи не бринiли, а ось оцей – бринить у неi не тiльки на губах, а й у головi. Що сталося? Що це таке? Пiд впливом якогось раптового iмпульсу Сексон глянула на себе у свiчадо. Очi ii сяяли вiд щастя, ii нiжно-рум’янi щоки зашарiлися й немов пашiли полум’ям. Свiчадо вiдбивало наймилiше личко, – тож Сексон мимоволi всмiхнулася з радощiв та вдоволення, i усмiшка ii стала ще ширша, коли в тому свiчадi вiдбилися двi рiвнi смужки мiцних бiлих зубiв. Чого б таки не сподобалося Бiллi це личко? – промайнула в неi несмiлива думка. – Іншим чоловiкам воно ж до вподоби! Навiть дiвчата визнають, що вона гарненька. Чарлi Лонговi вона, мабуть, таки добре запала в око, – не дурно ж вiн не дае iй просвiтлоi хвилини.
Вона скосила очi на краечок свiчада, де стримiла за рамою його фотографiя, здригнулася, i гримаса огиди пробiгла в неi по обличчi. В очах Чарлi прозирало щось жорстоке й звiряче. Вiн таки й справдi наче звiр. Оце вже рiк, як вiн напосiдае на дiвчину. Іншi хлопцi бояться тепер з нею гуляти – вiн усiх порозганяв. Немов раба яка, мусила вона приймати його упадання. Сексон пригадала молодого бухгалтера з iхньоi пральнi – то був уже не робiтник, а справжнiй джентльмен iз м’якими руками й нiжним голосом; а Чарлi побив його крадькома, десь iз-за рогу, за те, що той насмiлився запросити ii до театру. Що могла вона вдiяти? Боячися за цiлiсть свого джентльмена, вона не насмiлилася вдруге прийняти вiд нього запрошення.
Аж ось у середу ввечерi вона пiде з Бiллi! Бiллi! Серце iй затрiпотiло. Звичайно, Чарлi наробить бешкету, але Бiллi захистить ii вiд нього. Хотiла б вона побачити, як Чарлi кинеться на Бiллi i як той його огрiе.
Не довго думаючи, вихопила вона фотографiю з-за рямцiв i кинула долiлиць на комод. Фотокартка впала обiч маленькоi скриньки, оббитоi темною потертою шкiрою. Неначе образившись на таке блюзнiрство, Сексон знову схопила осоружну картку й пошпурила через усю кiмнату в куток. Потiм узяла в руки шкiряну скриньку. Натиснувши пружину й вiдкривши скриньку, вона вп’ялася поглядом у дагеротип маленькоi, стомленоi жiнки з розумними сiрими очима й нiжно обведеними виразними губами. Всерединi, на оксамитнiй оббивцi, було вибито золотими лiтерами: «Карлтоновi вiд Дезi». Сексон шанобливо прочитала той напис, – то було iм’я ii батька, якого вона зовсiм не знала, та iм’я ii матерi, яку вона знала дуже мало, хоч затямила назавше, що ii мудрi, сумнi очi були сiрi.
Не вважаючи на те, що Сексон змалку не призвичаiлася до релiгiйних обрядовостей, з натури була вона глибоко релiгiйна. Але ii думки про бога були туманнi й невиразнi, i це ii щиро бентежило. Вона нiяк не могла уявити собi бога. А тут, на старому дагеротипi, перед ii очима було щось цiлком реальне; цей образ давав iй так багато i, здавалося, може дати ще безмежно бiльше. Сексон не ходила до церкви. Ця скринька була ii небесний вiвтар, ii святе святих. Вона зверталася до неi – i в часи турботи, i коли ii гнiтила самiтнiсть, шукаючи поради, пiдтримки та втiхи. Сексон вiдчувала себе iнакшою, нiж ii товаришки, i, вдивляючись у материне обличчя, намагалася знайти в ньому риси духовноi схожостi з собою. Адже ж ii мати була теж не така, як iншi жiнки. Мати була для неi те, що для iнших е бог. Цього iдеалу дiвчина силкувалася не зрадити, не занедбати й не зневажити. Вона насправдi знала про свою матiр надто мало, отже уявлення про неi склалося в Сексон з ii власних домислiв та фантазiй, але того дiвчина не була свiдома. Протягом багатьох рокiв плекала вона цю легенду про свою матiр.
Але невже ж то була тiльки легенда? Сумнiв цей гостро вколов дiвчину. Висунувши нижню шухляду комода, вона витягла звiдти старенького портфеля. Випали пожовклi, збляклi рукописи, i вiд них дихнуло далеким нiжним ароматом давно минулих лiт. Письмо було тонке, добiрне, з вибагливими закрутками, – так звичайно писали пiвстолiття тому. Читаючи, вона проказала рядки:
Немов еоловоi арфи нiжнi струни,
Спiвае муза у твоiх пiснях;
Рiвнин калiфорнiйських пишнi вруна
Луною рознесуть iх по свiтах.
Утисячне спитала вона себе, що то за «еолова арфа»; а проте – скiльки краси й пiднесення давали iй спогади про напiвзабуту надзвичайну ii матiр! Сексон замислилася на хвилину i розгорнула другий рукопис, на якому стояло: «Присвята К. Б.». Карлтоновi Брауну, ii батьковi, присвятила цього любовного вiрша ii мати. Сексон схилилася над рядками поезii:
Втекла вiд юрби я, вiд смiху й розмови,
До гаю, до статуй: там листя спiвало…
Заквiтчаний Вакх i Цариця любовi,
Пандора й Психея в задумi мовчали.
Це теж було понад ii розумiння. Але вона вдихала в себе красу тих рядкiв. Вакх, i Пандора, i Психея – вабливi талiсмани, чарiвнi ймення, що ними немов заклинала мати. Та, на жаль, – розгадати цю таемницю могла тiльки вона. Дивнi, беззмiстовнi слова, хоч вони сповненi глибокого змiсту! Їi подиву гiдна мати знала, що вони означають.
Сексон з протягом вимовила вголос цi три слова, лiтеру по лiтерi, бо не наважилася прочитати iх швидко, – не знала-бо, як iх вимовляти; i в ii свiдомостi сяйнуло iхне величне значення, глибоке й неосяжне. Думка Сексон завмерла й зупинилася на слiпучих гранях недосяжного для неi свiту, – гранях, що сяяли, мов зорi, – де ii мати почувалася так вiльно. Задумано, знову й знову, перечитувала вона цi чотири рядки. То був блискучий промiнь в ii свiтi, сповненому привидами горя й турботи, що серед них снувалося ii життя. Тут, у цих таемничих, спiвучих рядках, крився ключ. Якби тiльки схопити його – все враз стало б зрозумiле. Цього вона була цiлком певна. Вона б зрозумiла тодi, чому в Сари такий гострий язик, чому брат ii такий нещасний, чому Чарлi Лонг такий жорстокий, чому вiн побив бухгалтера, чому днями, мiсяцями, роками мусить вона працювати над прасувальною дошкою.
Вона пропустила строфу, якоi зовсiм не змогла зрозумiти. Очi ii безнадiйно перебiгли на iншi рядки:
Ще в сутiнях оранжереi ясно,
Ще б’еться промiнь золотий в вiкно…
На захiд сонце йде, i скоро свiтло згасне,
Бурштинне свiтло – мов старе вино.
Блищить воно на мармуровiм чолi
Наяди, що схилила нiжний стан…
За мить позолотить iй плечi голi
І з рук ii тонких пiрне в фонтан.
– Гарно, гарно як, – зiтхнула Сексон. А тодi, приголомшена тим, що вiрш такий довгий, згорнула рукопис i вклала його у портфель. І знову схилилася над шухлядою, шукаючи серед зiбраних там релiквiй ключа до нерозгаданоi материноi душi.
Цим разом вона витягла перев’язаний стьожкою невеличкий пакунок у тонкому паперi. Вона обережно розгорнула його, з глибокою побожнiстю священика перед вiвтарем. З пакунка визирнув червоний едвабний iспанський корсаж, який своiми планшетками з китовоi рогiвки скидався на маленький корсет; такими оздобами звичайно прикрашали себе жiнки пiонерiв, що пройшли вiд краю до краю простори прерiй. То був ручний вирiб, – типовий калiфорнiйсько-iспанський взiрець забутих часiв. Навiть китову рогiвку вистругано з сирового матерiалу, купленого, мабуть, безпосередньо на китобiйнiй шхунi, що торгувала шкурою та китовим лоем. Чорним мереживом облямувала того корсажа ii мати. Цi три чорнi оксамитнi стрiчки пришила вона до нього своiми власними руками.
Сексон схилилася над цими речами, вдавшись у задуму. Це було щось реальне. Це вона розумiла. Вона поклонялася цим речам так, як поклонялися люди на землi богам, власними руками зробленим, хоча вiра iхня й стояла на доказах зовсiм невпiйманних.
Пасок був двадцять два дюйми завдовжки. Сексон у цьому пересвiдчилася не раз. Вона встала й обвила його круг свого стану. Це була частина звичного ритуалу. Корсаж iй майже впору. В деяких мiсцях вiн навiть зовсiм сходився. Без сукнi вiн прийшовся б iй до мiри, – акурат, як приходився матусi. Цей спогад про давнi пiонерськi мандри в Калiфорнiйськiй Вентурi найбiльше зворушував Сексон. Червоний корсаж немов зберiгав вiдслiд постатi ii матерi. Виходить, зовнi вона вся в матiр; ii вправнiсть i спритнiсть у працi, що так дивували iнших, то був дар теж вiд матерi. Так само всi колись зчудовано дивилися на ii матiр, тендiтну, як лялечка, – найменше й наймолодше створiння в кремезнiй пiонерськiй родинi, – а проте всi шанували ii надзвичайний розум, завжди питали ii поради, – навiть брати й сестри, що були на який десяток рокiв старшi за неi. Це вона, Дезi, тупнула своею маленькою нiжкою й довела, що конче треба переiхати з Колузькоi низовини, пойнятоi лихоманкою, до здорових гористих просторiв Вентури; хто як не вона не зморгнула перед батьком – завзятим старим вояком, загартованим у борнi з iндiянами, – i змагалася з цiлою родиною за те, щоб Вiла вiддалася за свого обранця; хто як не вона повстала проти своеi сiм’i та узвичаеноi моралi, вимагаючи для Лаури права на шлюбне розлучення зi своiм чоловiком, що його хистка вдача межувала зi злочином; а з другого боку – хто ж як не Дезi стримувала, об’еднувала рiдних i родичiв, коли якесь непорозумiння або чиясь лиха воля загрожувала розколоти сiм’ю.
Миротворець i бунтар водночас! Усi давнi перекази, мов тiнi, проходили перед очима Сексон. Вона iх добре знала, бо вiдживляла не раз; вони гостро врiзалися iй у пам’ять iз найдрiбнiшими деталями, дарма що на власнi очi вона тих подiй i не бачила. Щодо деталей, то вони були витвором ii власноi фантазii: вона ж бо зроду не бачила нi вола, нi дикого iндiянина, анi степового шарабана. А проте перед очима iй пропливала яскрава картина: сонцем напоена блискуча курява, що ii збили сотнi сотень копит; через увесь континент зi сходу на захiд повагом сунуть обози виголоднiлих за землею англосаксiв. Цей образ був частиною ii iстоти. Вона зросла на цих традицiях i чула оповiдки з уст тих, що брали колись участь у славному переходi. Вона виразно бачила у своiй уявi довгу валку шарабанiв, змарнiлих засмаглих чоловiкiв попереду, парубкiв, що пiдганяють знесилених волiв, бачила, як тi падають з утоми, як iх зводять батогами на ноги, як вони падають знову. А над тим усiм летюче марево пряде золотi ниточки, вони сплiтаються в блискуче прядиво, i з нього виринав постать ii маленькоi непокiрливоi матерi, що iй поминув восьмий рiк, а тодi дев’ятий, доки великий перехiд закiнчився, – виринае образ чарiвницi й законодавицi, що в кожнiй справi знала тiльки свою власну волю, а справа i воля ii завжди були добрi й слушнi.
Сексон бачила Панча – маленького цупкошерстого скайтер’ера з чесними очима, що плентався за людьми протягом довгих мiсяцiв i, врештi, скривiв на ногу, – його хотiли покинути в прерii напризволяще; вона бачила, як крихiтка Дезi сховала того Панча в шарабанi; бачила, як Дезин здичавiлий, знеможений старий батько знайшов у шарабанi той кiлькафунтовий баласт, – додаток до вантажу, що його ледве волокли знесиленi воли. Сексон бачила його лють, як вiн схопив Панча за загривок. І бачила Дезi мiж цiвкою довгоi рушницi й маленьким собачам. І бачила Дезi, котра вiдтодi багато днiв натужно йшла солончаками слiдом за шарабаном, знемагаючи з шаленоi спеки, спотикаючись у курявi iз хворим цуциком, якого вона несла на руках, мов немовля.
Але найяскравiше ввижалася Сексон сутичка пiд Лiтл-Медоу… Дезi у святковому бiлому вбраннi, оперезаному биндою, зi стрiчками й круглим гребiнцем у волоссi виходить з-пiд захисту шарабанiв, поставлених пiвколом i зчеплених колесами, – де стогнуть пораненi й марять у гарячцi про чистi джерела; вона йде з маленькими вiдерцями в руках через залитий сонцем, покритий квiтами луг, минаючи озброених iндiян, що з подиву аж зацiпли, до водойми за сто ярдiв i… повертаеться цiлою назад.
Сексон палко поцiлувала червоний iспанський корсаж i похапцем згорнула його, з вогкими ще очима повертаючись вiд своеi чарами обвiяноi матерi, вiд дивних загадок буття – до дiйсностi.
Лежачи в лiжку, Сексон, одначе, знову силкувалася воскресити тi кiлька сцен з матiр’ю, що врiзалися в ii дитячу пам’ять. Вона любила так засинати. Приемно було поринати в подiбну до смертi прiрву сну, коли образ матерi до кiнця не зникав iз затуманеноi уяви. Але ця мати не була нi степова Дезi, анi Дезi з дагеротипу. Тi Дезi iснували до Сексон. Мати, яку вона бачила засинаючи, була набагато старша, знесилена безсонними ночами, але не зламана горем; блiда, худа, привiтна; жила вона тiльки силою своеi волi i тiльки силою волi не попускала себе збожеволiти, хоч усе-таки не могла заснути бодай на хвилину, i нiякi лiкарi не спроможнi були дати iй жаданого сну. Вона снувала, завжди снувала по хатi, вiд лiжка до крiсла, i знову до лiжка, протягом довгих нестерпних днiв та тижнiв, i нiколи не скаржилась, дарма що ii усмiхненi уста кривилися з болю, а мудрi сiрi очi, – все ще мудрi й сiрi, – стали надзвичайно великi й незмiряно глибокi.
Цiеi ночi Сексон довго не могла заснути: неспокiйна ii мати з’являлася й зникала, а в промiжках поставало обличчя Бiллi з його немов затуманеними сумовитими й гарними очима i пекло ii склепленi повiки. І ще раз, уже майже поринувши у хвилi сну, вона запитала себе: «Невже це суджений?»
Роздiл VII
Робота в прасувальнi посувалася як завжди, але три днi, що залишалися до середи, тяглися дуже довго. Сексон замислено наспiвувала, схилившись над своею дошкою, а глянцувата бiлизна так i вилiтала з-пiд ii бистроi праски.
– Ну, як це ти так потрапляеш? – дивувалася Мерi. – Незчуешся, як тринадцять, а мо, й чотирнадцять доларiв за тиждень виробиш!
Сексон засмiялась – i в клубах пари, що звивалася з-пiд ii невсипущоi праски, затанцювало в неi перед очима золотими лiтерами слово середа.
– Ну, що ти скажеш про Бiллi? – спитала Мерi.
