скачать книгу бесплатно
Раптом Берт схопився, пiдступив до сусiднього столика, сказав там щось пошепки й повернувся назад. Усi погляди ворожого табору вiдразу ж спинилися на Бiллi. Образник пiдвiвся, недбало скинув з плеча руку дiвчини i, похитуючись, пiдiйшов до Бiла. Це був кремезний чоловiк зi злим, жорстким обличчям та прикрими очима. Зухвальства в ньому, одначе, вже не стало.
– То це ви – Здоровий Бiл Робертс? – промурмотiв вiн, хапаючись за стiл, щоб не впасти. – Чолом вам! Вибачайте на словi. Ви на спiдницях розумiетесь, – вiддаю вам пошану. Я не знав, хто ви такий. Коли б знаття, що ви Бiл Робертс, – я б анi рипнувся. Ви ж не злоститесь? Пробачте… Ну, то як, – даете руку?
– Гаразд, годi про це, – похмуро буркнув Бiл, стискуючи йому руку; а потiм повiльним, дужим рухом штовхнув гультяя назад до його столика.
Сексон палала. Оце чоловiк, оце справжнiй оборонець, на його руку можна спертись!.. Адже ж самого iменi його було досить, щоб затремтiли навiть найзухвалiшi заводiяки з рiзницькоi околицi.
Роздiл IV
По обiдi протанцювали ще два танцi в павiльйонi, а тодi музики перейшли на бiговище. Танцюристи пiшли за ними. Туди ж таки подалася й решта публiки, i за столиками невдовзi не залишилося нiкого. П’ятитисячна юрба услала зелений згористий амфiтеатр, а дехто посунув навiть до внутрiшньоi частини поля.
Першим номером мало бути перетягання кодоли. В цьому брали участь каменярi з Окленда та Сан-Франциско; завзятi кремезнi моцаки вже шикувалися вздовж кодоли. Вони вибивали ногами опорнi ямки для закаблукiв, натирали собi руки грудками вогкоi землi та пересмiювалися й жартували з навколишнiм натовпом.
Суддi й наглядачi марно силкувалися вiдтиснути юрму родичiв та друзiв. Кельтська кров заграла в жилах i кельтський дух змагання прагнув перемоги… Повстав гомiн вiд жвавих вiтань, порад, осторог та погроз. Декотрi з членiв однiеi команди пiдходили до супротивного гурту, щоб запобiгти нечеснiй грi. Жiнок серед гамiрливого стовковиська було не менше нiж чоловiкiв. Вiд тупання нiг знялася така курява, що нiчим стало дихати; Мерi закашлялась i попрохала Берта вивести ii звiдси. Але незабаром мали початися змагання, i вiн, увесь запалившись, тiльки намагався просунутися ще ближче. Сексон притислася до Бiллi, що повагом i вперто прокладав лiктями i плечима для неi дорогу.
– Не мiсце тут для дiвчини, – пробурмотiв вiн, схиляючись до Сексон, а тим часом його могутнiй лiкоть, наче ненароком, штовхнув пiд ребро здоровенного iрландця, що вiдразу вiдступився. – Ото загуде земля, як почнуть. Надто набралася братва, а вже як горiлка заграе в жилах, то, звiсно, заведуть гармидер.
Сексон почувалася нiяково серед цих дебелих чоловiкiв та жiнок. Вона виглядала на дуже малу, тендiтну й нiжну, зовсiм як дiвчинка, – немовби iстота iншоi породи. Тiльки спритнi м’язи й дужi плечi Бiллi рятували ii. Вiн раз по раз оглядав обличчя жiнок довкола, а потiм переводив очi на ii лице, i видно було, що, порiвнюючи, вiддае перевагу саме iй.
Десь поблизу зчинилася колотнеча. Почувши лайку та ляпаси, юрба захвилювалась i сунула наперед. Якийсь здоровило, що ввiгнався клином у саму тисняву, навалився на Сексон, притиснувши ii щiльно до Бiллi, а той штовхнув його в плече з бiльшою силою, нiж звичайно. Не сподiвавшися стусана, скривджений бiлявець аж загарчав i обернув до Бiллi свое засмалене обличчя, на якому сердито блищали, безперечно, iрландськi очi.
– Яка тебе муха вкусила? – гаркнув вiн.
– Манджай на своiх двох, доки вони ще цiлi! – зневажливо кинув Бiллi i штовхнув iрландця ще дужче.
Той загарчав знову i, крутнувшись, спробував продертися до Бiллi, але тiсне коло тiл не пускало його.
– Ось як лясну по пицi, то й своiх не впiзнаеш! – оскаженiло гримнув вiн.
Але в ту ж мить вираз його обличчя змiнився – на губах завмерла лайка, а сердитi очi весело заяснiли.
– Невже це ви власною персоною! – скрикнув вiн. – Не знав я, що то ви так штовхаетесь. Я бачив, як ви наклали тодi Лютому Шведовi, хоч суддi вас i ошукали.
– Нi, не бачили, братику, – весело вiдповiв Бiллi. – Ви бачили, як добре мене вiдлупцьовано того вечора. І нiхто мене не скривдив: присуд був правильний.
Ірландець засяяв. Вiн збрехав, щоб сказати комплiмент, i те, що Бiллi не прийняв не заробленоi похвали, тiльки збiльшувало в його очах Бiллине геройство.
– То так, але бiйка була запекла, – згодився вiн. – Зате ж i ви, як рись, показали кiгтi. Хай тiльки я випростаю руку, зараз же стисну вашу й допоможу вам i вашiй дiвчинi.
Втративши надiю вгамувати натиск розбурханоi юрби, суддя стрельнув у повiтря з револьвера, i змагання почалося.
Боротьба розходилася не на жарт. Сексон пiд охороною двох дужих чоловiкiв протиснулася досить близько й могла уважно стежити за всiм. Змагачi щосили тягли – кожна команда у свiй бiк – мiцний канат; вiд потужних зусиль уся кров кинулася iм у збагровiлi обличчя, – аж кiстки трiщали. Кодола була нова, слизька i випорскувала iм з рук; жiнки й доньки змагачiв пiдбiгали, хапали жменями землю й посипали кодолу та руки чоловiкiв, щоб тим легше було триматись.
Якась дебела жiнка середнього вiку в запалi вхопилася сама за кодолу i почала тягти поруч свого чоловiка, пiдбадьорюючи його гучними вигуками. Наглядач з ворожоi команди кинувся був вiдтягати репетуху, але впав на землю, як бик, вiд важкого ляпаса, що завдав йому один з прибiчникiв супротивноi команди. За мить, одначе, i цей дiстав такого стусана, що сам звалився додолу, а мускулястi жiнки кинулися на допомогу своiм чоловiкам. Даремно благали, вмовляли й галасували суддi та наглядачi, вимахуючи кулаками. Чоловiки й жiнки з натовпу хапалися за кодолу й тягли. Це вже змагалася не команда з командою, це боровся ввесь Окленд проти всього Сан-Франциско. Кодола звивалася пiд живою гiрляндою рук, рукам було тiсно, руки хапалися за руки – одна поверх одноi, намагаючись учепитися за кодолу. А тi руки, що не могли вчепитись, погрозливо стулялися в кулак, i власники iхнi лупили у щелепи наглядачам, якi намагалися вiдiрвати вiд кодоли стороннiх.
Берт захоплено вищав, а Мерi у нестямi тулилася до нього. Бiля самоi кодоли люди давили одне одного й падали, по них топтали ногами. Курява звивалася хмарою. І над усiм стояло пронизливе ревище безсилоi лютi чоловiкiв та жiнок, що не змогли дорватися до кодоли.
– Це вже не змагання, це казна-що, – промовляв час вiд часу Бiллi; i хоч вiн добре бачив, що дiеться навколо, проте за допомогою привiтного iрландця став спокiйно прокладати для Сексон дорогу назад крiзь натовп.
Нарештi настав рiшучий момент – одна з команд перемогла. На подоланих та iхнiх доброхiтних помiчникiв навалилася лава розпалених глядачiв, i все пiшло шкереберть.
Залишивши Сексон у затишному мiсцi пiд опiкою iрландця, Бiллi знову пiрнув у людський коловерть. За кiлька хвилин вiн виринув звiдти в супроводi Берта та Мерi; з розквашеного Бертового вуха текла кров, але вiн був веселий, а Мерi, вся розкуйовджена й схвильована, iстерично вигукувала:
– Це не спорт! Це сором, чистий сором!
– Ходiмо звiдси, – сказав Бiллi. – Розвага тiльки-но починаеться.
– Ой, постривайте! – заволав Берт. – Восьми доларiв не пошкодую, щоб подивитися. Та такому видовищу й цiни не складеш! Стiльки понабивають вони собi синцiв та гудзiв.
– Ну то йди та милуйся, – вiдповiв Бiллi. – А я вiдведу дiвчаток он на той пагорок. Звiдтiля й дивитимемось. Але ручуся, що тобi ще добре перепаде, як напосядуть отi несамовитi.
Колотнеча скоро вщухла. Вже за хвилю один з суддiв оголосив з трибуни край спортивного поля, що починаються перегони хлопцiв, i Берт, розчарований, повернувся до Бiллi та обох дiвчат, якi примостилися на схилi пагорка.
Вiдбулися перегони дiвчат i перегони хлопцiв, перегони молодих жiнок i старих жiнок, перегони гладунiв i товстух, перегони в лантухах i перегони на трьох ногах. Гвалт раз у раз зчинявся знову. Бiгуни гналися вздовж тiсного треку пiд дикi крики й оплески глядачiв. Про змагання з кодолою вже забули, i серед люду знов запанував добродушний настрiй.
П’ятеро хлопцiв присiли навпочiпки попри стартову стягу, спираючись пучками об землю i чекаючи на гасло – пострiл з револьвера. Трое бiгунiв були в шкарпетках, а двое в бiгових черевиках, пiдбитих цвяшками.
– «Перегони хлопцiв, – прочитав Берт у програмцi. – Тiльки один приз – двадцять п’ять доларiв». Бачите он того рудого в черевиках з цвяшками – другого скраю. За нього Сан-Франциско. І стiльки ставок на нього поставлено!
– Хто з них виграе? – звернулася Мерi до Бiллi як до найвищого спортсменського авторитету.
– Не знаю, – вiдповiв вiн. – Я iх зроду не бачив. На мою думку, вони всi бравi хлопцi. Хай виграе найспритнiший, оце й усе, що я скажу.
Гримнув пострiл, i п’ятеро бiгунiв знялися й помчали вперед. Трое вiдразу ж вiдстали. Попереду летiв рудий, але впритул до нього гнався чорнявий. Уже заздалегiдь було видно, що змагатимуться тiльки цих двое.
Зробивши пiвкола, чорнявий обiгнав рудоголового; йому таки, мабуть, судилося виграти. Вiн був попереду на десять футiв, i рудому нiяк не таланило надолужити анi дюйма.
– Меткий хлопчина! – зауважив Бiллi. – В нього ще е запас, а рудого вже он як прикрутило!
Чорнявого таки вивезли його десять футiв; вiн перший прибiг до стрiчки фiнiшу пiд гучний рев привiтань. Проте подекуди лунали й сердитi вигуки. Берт радiв бурхливо.
– Ого! – галасував вiн. – Фрiско облизня спiймало! Тепер держись! Диви, диви! Його хочуть геть за облавок!.. Суддi не видають йому грошей! Його обступили! Ого-го! Ще нi разу не було менi так весело вiд того часу, як моя стара зламала собi ногу!
– Чом же вони йому не платять, Бiллi? – спитала Сексон. – Адже вiн виграв.
– Партiя Фрiско звинувачуе його, що вiн професiонал, – пояснив Бiллi. – Тому вони й гризуться. Але це несправедливо. Кожен з них змагався за грошi, – отож усi вони професiонали.
Юрба хвилювалася, сперечалась i ревла, тиснучись до суддiвського помосту. Це була хистка двоповерхова споруда, другий поверх якоi, де радилися суддi, мав тiльки три стiни; суддi там сперечалися не згiрше за глядачiв унизу.
– Починаеться! – закричав Бiллi. – Ото негiдники!
Чорнявий з десятком прихильникiв продирався схiдцями на помiст, до самих суддiв.
– Скарбник його приятель, – сказав Бiллi. – Бачите, вiн йому сплачуе; дехто з суддiв погоджуеться, а дехто заперечуе. А оно приятелi рудоголового рушили теж туди. – Вiн повернувся до Сексон з лагiдною усмiшкою: – Добре, що нас там нема. Там унизу зараз буде таке, хоч святих винось.
– Суддi вимагають, щоб вiн повернув грошi! – пояснював Берт. – А як не вiддасть, то «рудоголовцi» самi iх у нього видеруть. Диви, диви! Ось зараз доберуться!
Високо над головою переможець тримав жмут паперу з двадцятьма п’ятьма срiбними доларами. Його прихильники довкола вiджбурювали тих, що намагалися видерти йому з рук тi грошi. До бiйки ще не дiйшло, але боротьба вже розпалилася так, що стiни хисткоi споруди аж ходором ходили. А з юрби долiтали вигуки: «Вiддай грошi, стерво!», «Чiпляйсь, Тiммi, зубами за них!», «Не журись, ти iх виграв, Тiммi!», «Вiддай назад, паскудний злодюго!» Брутальна лайка й дружнi поради сипалися на хлопця, пiдливаючи масла у вогонь.
Боротьба розпалювалася. Тiмовi прибiчники силкувалися пiдiйняти його якомога вище, щоб жадiбнi супротивники, бува, якось не видерли йому грошей iз рук. Один раз хтось сiпнув його руку донизу. Вiн умить пiднiс руку, але папiрець, очевидячки, трiснув, i, перше нiж здатися, Тiм з безнадiйним змахом сипнув долари срiбним дощем юрбi на голову. І тодi знову почалися нескiнченнi суперечки та сварки.
– Хай би вони скорiше кiнчали, краще було б потанцювати, – скаржилася Мерi. – Це так нудно.
Нарештi суддiвський помiст силомiць звiльнили вiд зайвого люду. Розпорядник виступив наперед i пiднiс руку, закликаючи до порядку. Сердитий гомiн затих.
– Суддi постановили, – вигукнув вiн, – що нинi, в день братнього й товариського еднання…
– Слухайте! Слухайте! Оце правильно! – пiдтримали його з юрби, котрi врiвноваженiшi. – Годi сваритися! Геть колотнечу!
– І тому, – знову почувся розпорядникiв голос, – тому суддi вирiшили виставити знову двадцять п’ять доларiв i перегони переграти.
– А Тiм? – вихопилося з десяток горлянок. – Як же з Тiмом? Його ошукали! Суддi – шахраi!
Помахом руки розпорядник знов погамував гомiн.
– Щоб покласти край суперечкам, суддi постановили дозволити Тiмотi Макменесовi взяти участь у перегонах. Якщо вiн виграе – грошi його.
– Отакоi! – аж сплюнув Бiллi обурено. – Якщо Тiма взагалi можна допускати, то можна було й першого разу; отже, грошi й так мусять належати йому.
– Рудий тепер завдасть гарту!.. – радiв Берт.
– Тiм теж гав не ловитиме, – вiдповiв Бiллi. – Головою ручуся, вiн тепер покаже, де раки зимують!
Пройшло ще чверть години, доки з бiговоi стежки порозганяли розбурхану юрбу; цього разу в перегонах узяли участь тiльки Тiм та рудоголовий. Решта трое юнакiв вiдмовилися вiд змагання.
Знову гримнув пострiл. Одним стрибком Тiм опинився на цiлий ярд попереду.
– Мабуть, вiн таки справдi професiонал, i то добрий! – примовляв Бiллi. – Бач, як женеться!
Тiм пробiг тiльки пiвкола, а вже на п’ятдесят футiв обiгнав рудого i мчав, як вiтер, нi на крок не спускаючи. Коли вiн вийшов на зворотну пряму, стало ясно, що супротивниковi його не випередити. І враз скоiлося щось негадане й нечуване. Тiм саме пробiгав повз гурт глядачiв на схилi горба. Понад внутрiшнiм краем бiговоi стежки стояв якийсь молодий дженджик з тоненьким цiпком у руцi. Вiн, здавалося, зовсiм не пасував до цiеi юрби, бо на вигляд аж нiяк не належав до робiтничого класу. Пiзнiше Берт запевняв, що вiн скидався на елегантного вчителя танцiв, а Бiллi назвав його «фертик».
Проте для Тiмотi Макменеса той панок вiдiграв роль фатуму: тiльки-но Тiм порiвнявся з ним, як вiн раптом дуже спокiйно й розважливо кинув свого цiпка простiсiнько Тiмовi попiд ноги. Тiм заорав носом так, аж курява знялася.
На мить усе занiмiло. Дженджик сам скам’янiв, вжахнувшися свого вчинку. Минуло чимало часу, доки те, що вiн зробив, дiйшло до його свiдомостi й до свiдомостi глядачiв. Та вони отямилися першi, i з тисячi горлянок вихопився несамовитий iрландський рев. Рудий добiг до фiнiшу, але нiхто не вiтав оплесками цiеi перемоги. Центром уваги був тепер дженджик iз цiпком, i буря вдарила на нього. Почувши ревище, вiн на мить розгубився, а тодi круто повернувсь i дременув уздовж стежки.
– Ото прудкий! – галасував Берт, махаючи над головою капелюхом. – Молодчага! Хто б подумав? Хто б подумав? Ну, що ти скажеш, га? Що ти скажеш?
– Е, та вiн i сам неабиякий бiгун! – захоплено вигукнув Бiллi, – Але чому вiн це втнув? Вiн же не каменяр.
Шалене ревiння гнало хлопця, а той, мов сполоханий крiль, стрiлою вискочив з тiсноi стежки на голий схил пагорка й зник мiж дерев. Сотня розлючених месникiв летiла за ним.
– Ет, шкода, що вiн так i не побачить, куди воно крутнеться, – мовив Бiллi. – Глянь на отих скаженюк!
Берт аж не тямився вiд захвату. Вiн пiдскакував i в одно кричав:
– Дивись на них! Дивись! Дивись!
Оклендська партiя тяжко образилася. Двiчi було скривджено ii улюбленця. Це партiя фрiскiвцiв утяла таку мерзенну штуку. Окленд стиснув своi мускулястi кулаки й поривався на Сан-Франциско, прагнучи кровi. А Сан-Франциско, цiлком безневинне в даному разi, охоче прийняло виклик. Облудне обвинувачення в такому лиходiйствi не менш ганебне, нiж саме лиходiйство. До того ж надто довгий час iрландцi стоiчно себе стримували. П’ять тисяч iх рвалося до бiйки. Жiнки не вiдставали вiд чоловiкiв. Увесь амфiтеатр знизу догори спалахнув борнею. Наступали i вiдступали, йшли в атаку й контратаку. Слабшi групи мусили вiдступити й битися на схилах пагорка. Іншi хитро порозсипалися мiж дерев i провадили партизанську вiйну, накидаючись зненацька на сторопiлих поодиноких ворогiв. Пiвдесятковi полiсменiв, що iх адмiнiстрацiя Вiзл-парку найняла для порядку, перепадало з усiх бокiв.
– Нiхто не любить полiцii…– засмiявся Берт, прикладаючи хустку до скривавленого вуха, з якого ще й досi капала кров.
Раптом кущi за його спиною затрiщали, i вiн ледь устиг осторонитися перед двома чоловiками, що котилися вниз узбiччям, учепившись один одному в чуприну. Щоразу той, хто опинявся зверху, накладав тому, що пiд ним; за ними вслiд, репетуючи, мчала якась жiнка, лупцюючи того, котрий належав до ворожого клану.
Суддi зi свого помосту героiчно вiдбивалися вiд оскаженiлих наскокiв юрби; але враз хистка споруда хилитнулась i завалилася.
– Що робить ця баба? – спитала Сексон, показуючи на лiтню жiнку, що, примостившись недалеко вiд них на бiговiй стежцi, стягала з ноги величезного черевика з гумовими халявками.
– До купелi лагодиться, – зареготав Берт, коли за черевиком злетiла й панчоха.
Вони зацiкавлено дивилися на ту процедуру. Жiнка знов узула черевика, тепер уже на босу ногу; а тодi вкинула каменя, завбiльшки з власний кулак, у панчоху i, розмахуючи цiею первiсною страхiтливою зброею, пошкандибала до найближчоi дiлянки бою.
– Ого! Ого! – вигукував Берт за кожним ii ударом. – Ну й ну, стара шкапо! Гляди, а нi, то всиплять! Ого-го! Так його! Бачили? Хай живе старе бабисько! Ого! Гляньте, як вона iх лупцюе! Не лови гав, бабцю!.. А-ах!..
Його голос iз жалем урвався – саме-бо в цю хвилю iнша амазонка прожогом учепилася в гриву бабi з панчохою, i пiшла млинком разом iз нею.
Даремно Мерi хапала Берта за руку, вiдтягаючи його й умовляючи.
– Де твiй розум? – кричала вона. – Це ж гидота! Кажу тобi, це гидота!
Але Бертовi мов позакладало.
– Так ii, так ii, бабцю! – пiд’юджував вiн. – Твое зверху! Я за тебе! Пильнуй! Тепер тобi поталанило! Хвалю! О! Тю-гу! Браво! Браво!
– Нiколи ще не бачив я такоi лютоi катавасii, – схилився Бiллi до Сексон. – Тiльки ця братва на таке здатна. Але навiщо тому жевжиковi примандюрилося встругнути ту штуку – цього я не доберу. Вiн не каменяр. Узагалi навiть не робiтник, а звичайнiсiнький фертик; вiн анi душi живоi тут не знае. А втiм, якщо йому хотiлося заварити колотнечу, то вiн свого досяг. Ви тiльки гляньте! Скрiзь б’ються.
Раптом вiн так зареготався вiд щирого серця, аж сльози на очi набiгли.
– Що там таке? – спитала Сексон, боячися щось прогавити.
– Та я все про того фертика, – насилу долаючи смiх, пояснив Бiллi. – Навiщо вiн те встругнув? Менi ввесь час кортить збагнути, навiщо?
Знову затрiщало в кущах, i звiдти вискочило двое жiнок – одна втiкала, друга ii наздоганяла. Незчувся маленький гурт, як ураз i сам опинився в загальнiй колотнечi, що охопила коли не цiлий свiт, то принаймнi видиму територiю Вiзл-парку.
Тiкаючи, передня жiнка зачепилася за край садовоi лавки i була б упiймалася, але, щоб зберегти рiвновагу, вхопила за руку Мерi i враз несподiвано жбурнула дiвчину в лапи своеi переслiдницi. А та – кремезна лiтня молодиця, – осатанiла до нестями, вчепилася Мерi в коси однiею рукою, а другу зняла, щоб дати iй ляпаса. Тiльки той ляпас так i завис у повiтрi, бо Бiллi схопив молодицю за руки.
– Ну, годi, стара, годi! – заспокоював ii вiн. – Чого це ви? Вона до цього непричетна.
Жiнка зреагувала на це досить дивно: не вступаючи в бiйку, але й не випускаючи з рук волосся Мерi, вона нiби завмерла на мiсцi й спокiйнiсiнько зчинила лемент. В тому огидному лементуваннi поеднувалася погроза зi страхом. Проте на обличчi iй не вiдбивалося нi одного, анi другого. Вона холодно й пильно дивилася на Бiллi, немов зважуючи, яке враження справляе на нього ii лемент, – вiрнiше, волання до власного клану по допомогу.
– Цить менi, чортове помело! – не стерпiв Берт, силкуючись вiдтягти ii за плечi.
Внаслiдок цього вони всi вчотирьох захиталися сюди й туди, туди й сюди, а бабисько тим часом кричало не вгаваючи. Раптом у криковi ii залунали трiумфальнi нотки, коли в кущах щось затрiщало; це наближалася допомога.
Сексон глянула на Бiллi: його спокiйнi очi враз блиснули крицевим полиском, вiн стиснув бабi руки, та випустила Мерi й подалася назад. У цю мить надбiг перший з ii заступникiв. Де вже було йому розбирати, хто тут винен, а хто нi. Досить того, що вiн бачив, як жiнка метнулася вiд Бiллi, i чув, як вона верещить iз болю; а що той бiль був радше уявний – дарма.
– Це непорозумiння! – поспiшив гукнути Бiллi. – Ми перепрошуемо, товаришу, стривайте…
Ірландець важко замiривсь. Бiллi нахилився, обiрвавши перепросини, i в ту мить, коли важенний кулак майнув над його головою, своею лiвою рукою зацiдив нападниковi у щелепи. Здоровань iрландець поточився набiк i заборсався над краем узгiр’я. Ледь намiгся вiн звестися на ноги, як Бертiв кулак знову вивiв його з рiвноваги, i вiн котком покотився вниз по сухiй низькiй травi слизького узбiччя.
