скачать книгу бесплатно
Маленька господиня Великого будинку
Джек Лондон
Зарубiжнi авторськi зiбрання
У романi Джека Лондона (1876–1916) «Маленька господиня Великого будинку», написаному в останнi роки життя письменника, е мiсце для природи i тварин, нестримноi жаги до подорожей, але в його основi лежить любовний трикутник. Подii розгортаються у маетку родини Форестiв – Великому будинку, в якому завжди безлiч гостей. Успiшний фермер Дiк Форест дозволяе чоловiкам захоплюватися своею талановитою дружиною Полою. Проте мiж подружжям повна довiра i вiдданiсть одне одному. Давно сформований уклад життя родини раптово змiнюе давнiй друг Дiка письменник-початкiвець Івен Грейм, який гостюе в будинку подружжя. Одного дня перед виiздом на полювання несподiвано i трагiчно Пола розв’язуе любовний трикутник.
Джек Лондон
Маленька господиня Великого будинку
© О. А. Гугалова-Мешкова, художне оформлення, 2020
© Видавництво «Фолiо», марка серii, 2019
Роздiл І
Вiн прокинувся в темрявi. Прокинувся легко, вмить, навiть не ворухнувшись, – просто розплющив очi й побачив, що ще темно. Йому не доводилось, як бiльшостi людей, пробудившись, якусь хвильку шарити довкола себе руками та прислухатися, щоб збагнути, де вiн i хто вiн. Пiсля кiлькох годин сну вiн одразу, без зусиль повiв далi перервану на якийсь час повiсть свого життя. Зразу усвiдомив себе Дiком Форестом – господарем неосяжних маетностей, що кiлька годин тому лiг i заснув, уже в напiвдрiмотi заклавши сiрником сторiнку «Мiста над шляхом» i вимкнувши лампу в головах лiжка.
Поблизу сонно мурмотiв i плюскотiв водограй. А з далечини долинув ще один звук – такий тихий, приглушений вiдстанню, що тiльки дуже гострий слух мiг його вловити, – i Форест, зачувши той звук, вдоволено всмiхнувся. Вiн упiзнав далекий густий рев Короля Поло – свого найкращого бугая-шортгорна, що тричi здобував першу премiю в Сакраменто, на щорiчних сiльськогосподарських виставках штату Калiфорнiя. Усмiшка не вiдразу зiйшла Форестовi з обличчя – вiн хвилинку уявляв собi новi трiумфи Короля Поло перед скотарями Сходу, куди вiн збирався повезти бугая цього року. Вiн покаже iм, що бугай, народжений i викоханий у Калiфорнiя, може помiрятися з найкращими плiдниками Айови, годованими кукурудзою, i навiть з привезеними з-за моря, зi споконвiчноi батькiвщини шортгорнiв.
Аж за кiлька секунд та усмiшка погасла; Форест потемки простяг руку до рядка кнопок на стiнi й натис першу. Тих кнопок було там три рядки. Пiд стелею спалахнула схована у великiй чашi лампа й освiтила спальню-веранду, з трьох бокiв затягнену густою мiдяною сiткою. З четвертого боку була бетонова стiна будинку, а в нiй високi дверi, заскленi аж до низу.
Форест натиснув другу кнопку в тому самому рядку, i кружало яскравого свiтла впало на стiну, туди, де висiли вряд годинник, барометр i два термометри – Цельсiя та Фаренгейта. Перебiгши по них поглядом, вiн вiдзначив собi: час – 4:30; атмосферний тиск – 29,80, цебто нормальний для такоi пори й височини над рiвнем моря; температура за Фаренгейтом – 36°. Ще доторк до тiеi самоi кнопки – i свiтло, що падало на прилади, погасло.
Третьою кнопкою вiн увiмкнув лампу для читання, приладнану в головах так, щоб вона свiтила згори й ззаду, а не в очi. Тодi вимкнув плафона пiд стелею, дiстав зi столика олiвця та паку гранок i, закуривши сигарету, почав iх правити.
Видно було, що це спальня людини роботящоi, хоча не бракувало в нiй i вигод, аж нiяк не спартанських. Залiзне емальоване лiжко було сiре, пiд колiр бетоновоi стiни. В ногах, як запасне укривало, звисав теплий халат iз сiрих вовчих хутер, прямо з хвостами. Долi, на килимку з густого хутра гiрського козла, лежали пантофлi.
На величенькому столi бiля лiжка, закладеному рiвними стосиками книжок, часописiв та блокнотiв, було примощено й сигарети, сiрники, попiльничку та термоса. На поличцi, що могла вiдхилятися вiд стiни, стояв фонограф-диктофон. З круглоi дерев’яноi рамки на стiнi, пiд барометрами та термометрами, смiялося жiноче обличчя. А мiж трьома рядками кнопок та щитком телефонного комутатора висiла вiдкрита кобура, i з неi стримiла колодочка автоматичного кольта сорок четвертого калiбру.
Рiвно о шостiй годинi, коли крiзь дротяну сiтку вже почав цiдитися сiрий свiтанок, Форест, не пiдводячи очей вiд коректури, простяг праву руку i натис одну кнопку в другому рядку. За п’ять хвилин на веранду нечутно ввiйшов китаець у м’яких капцях. У руках вiн нiс невелику блискучу мiдяну тацю з чашкою на блюдечку, малюсiньким срiбним кавником i таким самим срiбним молочником.
– Доброго ранку, А-Гов, – привiтав його Форест, усмiхаючись i устами, й очима.
– Доброго райку, хазяiне, – вiдповiв А-Гов, пробрав на столику мiсце для тацi, налив у чашку кави i долив вершкiв.
Форест вiдразу взяв лiвою рукою чашку й почав сьорбати каву, не кидаючи правити коректуру. А-Гов не став чекати дальших наказiв, а пiдняв iз пiдлоги легесенького чепчика з рожевого мережива i нечутно вийшов – скорше виплив, наче тiнь, у розчиненi склянi дверi.
Рiвно о пiв на сьому вiн з’явився ще раз – тепер уже з бiльшою тацею. Форест вiдклав гранки, сягнув по книжку iз заголовком «Промислове розведення жаб» i налагодився снiдати. Снiданок був простий, але досить поживний: ще чашка кави, половинка грейпфрута, двое некруто зварених яець у склянцi, вже обчищених, але ще гарячих, з ложечкою масла, i скибочка трохи пiдсмаженого бекону – свого виробу й зi своеi-таки свинi.
Уже зiйшло сонце, i його промiння лилося крiзь дротяну сiтку на лiжко. Знадвору на сiтцi сидiло з кiльканадцять перших весняних мух, ще зацiпенiлих вiд нiчного холоду. Снiдаючи, Форест спостерiгав, як на них полюють хижi жовтi оси. Сильнi, витривалiшi на холод, нiж бджоли, вони вже вилетiли на полювання i хапали закляклих мух. Тi не втiкали, хоча жовтi повiтрянi здобичники гучно дзижчали, майже несхибно налiтаючи на своi безпораднi жертви й вiдносячи iх. Поки Форест доснiдав, на сiтцi вже не лишилося жодноi мухи. Допивши каву, вiн заклав сiрником сторiнку в «Промисловому розведеннi жаб» i знов узявся до коректури.
Трохи згодом, зачувши переливно-дзвiнку пiсню жайворонка, першого вранiшнього спiвця, вiн звiв очi вiд гранок i поглянув на годинника. Була вже сьома. Вiн вiдклав коректуру i почав говорити по телефону з рiзними людьми, вправною рукою перемикаючи комутатор.
– Алло, А-Гей! – викликав вiн першого. – Мiстер Теср уже встав?.. Дарма. Не буди. Навряд чи вiн снiдатиме в лiжку, але все-таки спитай… Авжеж, i покажеш йому, як пускати гарячу воду. Бо вiн, може, не знае… Гаразд, гаразд. Найми ще одного собi на помiч, тiльки-но знайдеш пiдходящого. Адже погожi днi починаються, гостей наiде… Авжеж. Вибери сам. Ну, бувай!
– Це ви, мiстере Генлi?.. Так, – клацнувши перемикачем, заговорив вiн до другого. – Я мiркував про ту греблю на Оленячому Оцi. Треба обрахувати, скiльки коштуватиме возити туди рiнь i скiльки – дробити камiнь на мiсцi… Атож. Я гадаю, рiнь вийде десь вiд шести до десяти центiв дорожче, нiж битий камiнь. Отой останнiй крутий узвiз – то ж перевiд коням. Обрахуйте точно… Нi, ранiш як за два тижнi почати не зможемо… Так, так, новi трактори, якщо вони взагалi прибудуть, можна буде пустити на оранку замiсть коней, але ж iх доведеться ще вертати на перевiрку… Нi, про це порадьтеся з мiстером Евереном. Бувайте.
Третя розмова була така:
– Це мiстер Доусон? Ха-ха! У мене на верандi тепер тридцять шiсть градусiв. По низинах, мабуть, аж бiло вiд паморозi. Та це, певно, вже востанне цього року… Так, присягалися, що на позавчора трактори прибудуть. Зателефонуйте на станцiю агентовi… До речi, як побачите Генлi, скажiть йому, нехай, коли знов розставлятимуть мухоловки, випробуе й отi новi… Так, негайно. Сьогоднi вже кiльканадцять сидiло у мене на сiтцi… Так… Бувайте.
Скiнчивши телефоннi розмови, Форест устав з лiжка, встромив ноги в пантофлi i, як був, у нiчнiй пiжамi, вийшов скляними дверима до ванни, що вже налив йому А-Гов. А ще за десять хвилин, скупаний i поголений, вiн уже знову лежав у лiжку, читав книжку про жаб, i А-Гов, з’явившись хвилина у хвилину, масажував йому ноги.
То були мiцнi, доладно розвиненi ноги гарноi статури чоловiка п’яти футiв десяти дюймiв зросту, ста вiсiмдесяти фунтiв вагою. Вони чимало повiдали про нього. Лiве стегно перетинав довгий, десятидюймовий шрам, а через кiсточку, вiд литки до п’яти, тяглося пiвдесятка круглих шрамiв з пiвдоларову монету завбiльшки. А коли А-Гов, розминаючи лiве колiно, надавив трохи сильнiше, Форест мимохiть скривився з болю. На правiй гомiлцi теж було кiлька темних шрамiв, а пiд самим колiном глибокий шрам аж угризався в кiстку. На серединi стегна виднiв тридюймовий рубець староi рани, химерно перехрещений слiдами вiд швiв.
Як уже А-Гов почав одягати хазяiна, знадвору нараз долетiло бадьоре iржання. Форест заклав сiрником сторiнку в книжцi про жаб, напiвобернувся в лiжку, i, поки служник натягав йому шкарпетки та черевики, задивився в той бiк, звiдки почулось iржання. Алеею, в лiловому кипiннi раннього бузку, спускався мальовничо вбраний ковбой верхи на великому конi, що червонясто лиснiв у золотому промiннi вранiшнього сонця; кiнь замашисто ступав могутнiми ногами зi снiжно-бiлими мичками, гордо мотав головою, поводив очима довкола, i сурма його любовного поклику лунала на всю околицю, вже по-весняному зазеленiлу.
Дiка Фореста пойняла водночас i радiсть, i тривога – радiсть вiд вигляду розкiшноi тварини, що виступала мiж бузковими живоплотами, i тривога вiд того, що огир своiм iржанням розбудить ту жiнку, чие обличчя смiялося в круглiй дерев’янiй рамцi на стiнi над його лiжком. Вiн швидко позирнув через двохсотфутове подвiр’я на друге крило будинку, що лежало ще в тiнi. Завiси на верандi, де спала вона, були ще спущенi й не ворухнулись. Огир знову заiржав, але сполохав тiльки зграйку диких канарок, що спурхнули з квiтiв та кущiв на подвiр’i, неначе зеленаво-золотi бризки вранiшнього сонця.
Уявляючи собi майбутнiй огирiв приплiд – лошат чистоi ширськоi породи, рославих, дебелих, без жодного ганджу, – Форест проводив його поглядом, аж поки вiн сховався з очей за бузком; а потiм умить, як завжди, вернувся вiд мрii до безпосередньоi дiйсностi й спитав служника:
– Ну, як той новий хлопець, А-Гов? Буде з нього дiло?
– Я гадаю, вiн буде добрий служник, – вiдповiв китаець. – Молодий зовсiм. Усе йому нове. Ще забарний дуже. Та дарма, помалу-малу з нього буде дiло.
– А чому ти так гадаеш?
– Я його вже три, чотири рази буджу вранцi. Спить, як немовля. А розбуди – всмiхаеться, самiсiнько як ви. Це дуже добре.
– А хiба я всмiхаюся, коли прокидаюсь? – спитав Форест.
А-Гов завзято закивав головою.
– Вже скiльки разiв, скiльки рокiв я вас буджу. І щодня, тiльки-но очi розплющите, вони усмiхаються, i губи усмiхаються, i обличчя усмiхаеться, i весь ви усмiхаетесь, отак-о вiдразу. Це дуже добре. Хто так прокидаеться, той мае багато глузду в головi. Я знаю. І новий хлопець такий. Помалу-малу, дуже скоро, з нього добре дiло буде. Ось побачите. Його звати Чжоу-Ген. А як звати його тут?
– А якi назвиська у нас уже е? – хвильку подумавши, спитав Форест.
– А-Гей, Ай-Ай, Ов-Ва i я – тобто А-Гов, – висипав китаець. – А-Гей, вiн каже, щоб нового хлопця звати…
Вiн завагався, дивлячись на пана iз задерикуватою iскринкою в очах. Форест кивнув головою.
– А-Гей, вiн каже, щоб нового хлопця звали А-Тьху.
– Ого! – Форест схвально засмiявся. – А-Гей у нас жартун. Гарне iм’я, тiльки для нас не годиться. Ви забули про панi. Треба придумати щось iнше.
– О-Го теж гарне назвисько буде.
У Форестовiй пам’ятi ще бринiв його власний вигук, отож вiн здогадався, що навiяло служниковi таку добру Думку.
– Гаразд. Хай вiн зветься О-Го.
А-Гов уклонився, хутко виплив скляними дверима з веранди, вмить вернувся з рештою Форестовоi одежi, допомiг йому надягти спiдню й верхню сорочки, накинув на шию краватку, що ii хазяiн зав’язував сам, тодi, ставши навколiшки, защiбнув йому на литках краги i причепив остроги. Нарештi подав крислатого капелюха i нагай. Той нагай, що надягався ремiнною петлею на зап’ясток, був iндiянського взiрця, сплетений iз сирицi, з десятьма унцiями олива, заплетеними в рукiв’я.
Спорядившись, Форест хотiв уже йти, та А-Гов подав йому кiлька листiв, пояснивши, що iх привезено зi станцii пiзно ввечерi, коли вiн уже спав. Надриваючи конверти з правого боку, вiл хутенько перебiг усi листи очима i тiльки над одним трохи замислився. Насупивши брови, вiн потяг до себе вiдкидну поличку з фонографом, натиснув кнопку, а коли валик закрутився, надиктував швидко, нi разу не спинившись, щоб пiдшукати слово чи доладнiше викласти думку:
«Одержавши Вашого листа вiд чотирнадцятого березня тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, я був прикро вражений звiсткою про свинячу чуму на Вашiй фермi. Так само вразило мене й те, що Ви звинувачуете мене. І не менше прикро менi, що кнур, якого ми Вам надiслали, здох.
Я можу тiльки запевнити Вас, що чуми у нас не було вже вiсiм рокiв, опрiч двох випадкiв у тварин, завезених зi Сходу, два роки тому; обидва випадки було виявлено пiд час неодмiнного у нас карантину по прибуттi, i хворих тварин негайно знищено, а отже, зараза не могла перейти на наших свиней.
Мушу довести Вам до вiдома, що в жодному з тих випадкiв я не складав вини на вiдсилачiв. Навпаки, зважаючи на те, що iнкубацiйний перiод свинячоi чуми тривае (як, певне, вiдомо й Вам) дев’ять днiв, я перевiрив, коли було вiдiслано менi тих свиней, i сам пересвiдчився, що iх вiдiслано здоровими.
Невже Вам нiколи не спадало на думку, що в поширеннi чуми здебiльшого винна залiзниця? Чули Ви коли, щоб вагон, у якому везли хворих тварин, прокурено або дезiнфiковано? Зiставте самi всi дати: коли ми вiдiслали Вам кнура, коли вiн прибув до Вас i коли з’явились першi ознаки хвороби. Ви пишете, що через розмиту дорогу кнур iхав до Вас цiлих п’ять днiв. А першi ознаки хвороби з’явились за сiм днiв пiсля прибуття. Разом це становить дванадцять днiв.
Отже, я нiяк не можу погодитися з Вами. Я не винен у тому лиховi, що спостигло Вашу ферму. Та щоб пересвiдчитися ще раз, запитайте листовно ветеринарну управу нашого штату, чи е в моему господарствi свиняча чума.
Зi щирою пошаною…»
Роздiл II
Вийшовши скляними дверима з веранди-спальнi, Форест зразу перейшов розкiшну туалетну кiмнату з диваном у вiконнiй нiшi, кiлькома комодами, великим камiном i дверима до ванноi, далi довгастий кабiнет-канцелярiю з усiм дiловим приладдям та обставою: письмовими столами, диктофонами, картотечними та книжковими шафами, комплектами часописiв, стелажами з шухлядами, що пiдiймалися до невисокоi, подiленоi сволоками, стелi.
Пройшовши половину канцелярii, Форест натиснув кнопку в стiнi, один повний книжок стелаж повернувся перед ним на завiсах, i вiдкрилися вузенькi залiзнi гвинтовi сходи. Вiн рушив ними вниз, ступаючи обережно, щоб не зачiпитись острогами, а стелаж позаду знов повернувся, закривши хiд.
Унизу Форест натиснув другу кнопку, тут так само повернувся книжковий стелаж i вiдкрив йому вхiд до низького довгастого примiщення, де всi стiни вiд пiдлоги до стелi були заставленi книжками на полицях. Форест рушив просто до потрiбного йому стелажа, пiдняв руку до потрiбноi полицi та, не шукаючи, вийняв потрiбну книжку. Хвильку погортав сторiнки, знайшов те мiсце, що хотiв, покивав ствердно головою i поставив книжку назад на полицю.
З бiблiотеки вiн вийшов у галерею з квадратових бетонових колон уперемiж з тонкими стовпами з необкорованоi секвоi, перекриту вгорi згрубiлими секвоевими колодами, теж у рудувато-червонiй, зморшкуватiй, оксамитно-шершавiй корi.
Видно, Форест добувався надвiр не найкоротшим шляхом, бо галерея тяглась попiд бетоновими стiнами будинку кiлькасот футiв. Пiд старезними розложистими дубами, бiля довгих пообгризаних конов’язiв, де посипана рiнню земля була геть зрита багатьма копитами, вiн знайшов припнуту кобилицю ясно-рудоi, майже золотавоi мастi. Добре вичищена, вже вилиняла шерсть на нiй аж мiнилась, аж вогнем горiла в промiннi ранкового сонця, що скiсно падало пiд розложисте гiлля. І сама кобилиця була як вогонь. Будовою тiла вона скидалася на огиря, а вздовж хребта у неi бiгла вузька темна смуга – спадок вiд багатьох поколiнь степових мустангiв.
– Ну, Людожерко, як настрiй сьогоднi? – заговорив до кобили Форест, вiдпинаючи ii.
Вона прищулила вуха, такi маленькi, як рiдко бувають у коней, – вуха, що виказували любовнi пригоди якогось расового жеребця з дикими гiрськими кобилами, – i сiпнулась до хазяiна злiсно вискаленими зубами й зi злiсним вогником в очах.
Форест вихопився в сiдло; кобила сахнулася вбiк i спробувала зiп’ястися дибки, i так, бокаса, раз у раз зриваючись на заднi ноги, погарцювала рiнистою дорогою. Вона б i справдi зiп’ялася дибки, якби не мартингал, що не давав iй закидати голову вгору й назад, тим самим оберiгаючи й вершникiв нiс вiд сердитих замахiв кобилиноi голови.
А Форест так уже звик до кобилицi, що майже не помiчав ii вибрикiв. Машинально, то ледь торкаючи поводами вигнуту шию, то лоскочучи острогами кобилинi боки, то стискаючи iх колiньми, вiн спрямовував ii, куди хотiв. Раз, коли вона крутонулась i затанцювала на мiсцi, вiн загледiв Великий будинок. Таки справдi той будинок здавався дуже великим, хоча, власне, був не такий великий, як розкиданий. Вiн простягався по фасаду на вiсiмсот футiв, але добру частку тих восьмисот футiв становили вкритi черепицею переходи з бетоновими стiнами, що з’еднували i в’язали в одне цiле окремi частини будинку. Чимало було в ньому i внутрiшнiх дворикiв та галерей, i його стiни з численними прямокутними виступами й нiшами нiби виростали з пишноi зеленi та квiтiв.
Архiтектурний стиль Великого будинку був найскорше iспанський, одначе не того занесеного сто рокiв тому через Мексику калiфорнiйсько-iспанського типу, що його сучаснi архiтектори розвинули в нинiшнiй iспано-калiфорнiйський стиль. До мiшаноi архiтектури Великого будинку дужче пасувала назва iспано-мавританськоi, хоча дехто зi знавцiв рiшуче вiдкидав i таке визначення.
Просторiсть, що не гнiтить, i краса, що не лiзе в очi, – таке було найперше враження вiд Великого будинку. В його поздовжнiх, горизонтальних обрисах, розчленованих тiльки вертикальними лiнiями виступiв та нiш, завжди прямокутних, була майже монастирська простота, зате ламаний, примхливий контур даху розбивав одноманiтнiсть.
Численнi квадратовi вежi, увiнчанi меншими вежками, пiдносячись над низькою, розкиданою, але не присадкуватою будiвлею, додавали iй височини, якраз домiрноi. А головну рису Великого будинку становила мiцнiсть. Йому не страшнi були землетруси. Його збудовано на тисячу рокiв. Чистий бетон його стiн був одягнений у тиньк iз чистого цементу. І знов же одноманiтнiсть кольору пожвавлювалась тепло-червоною барвою iспанськоi черепицi на пласких дахах.
Тiеi хвилини, коли норовиста кобила обкрутнулась назад, Форестiв погляд, обхопивши побiжно весь Великий будинок, на мить турботливо зупинився на одному його крилi по той бiк двохсотфутового подвiр’я. Там, пiд нагромадженням башт i башточок у червоних шапках покрiвель, осяяних уранiшнiм сонцем, спущенi завiси на верандi-спальнi його дружини виказували, що вона ще спить.
Довкола на три сторони свiту розбiгалися невисокi положистi пагорби, погородженi на лани й пасовиська; далi вони переходили в крутiшi узгiр’я, вкритi лiсом, а тi знов спиналися все вище й стрiмкiше, виростаючи в могутнi гори. В четвертiй сторонi стiна гiр та пагорбiв не спиняла погляду. Там мiсцевiсть рiвнiшала, помалу спадаючи вниз до широкоi, безкрайньоi рiвнини, неоглядноi навiть у прозорому, рiзкому повiтрi морозяного ранку.
Кобила пiд Форестом захропла. Вiн стиснув iй боки й завернув назад на дорогу, пiд саме узбiччя, бо назустрiч, цокаючи ратичками по жорствi дороги, пливла рiчка бiлого лискучого шовку. Форест iз першого погляду впiзнав свою череду призових ангорських кiз, що з них кожна мала свiй родовiд i життепис. Усiх iх було до двохсот. Форест сам суворо добирав череду i знав, що не стрижена восени лиснюча шерсть на iхнiх боках, тонша й м’якша за пушок на голiвцi у немовляти, бiлiша за альбiносове волосся, навiть у найгiршоi сягае довжини понад дванадцять дюймiв, а у найкращих – цiлих двадцяти; вона фарбуеться в який завгодно колiр, iде на жiночi перуки, i за неi платять шаленi грошi.
Та й саме видовище аж очi вбирало. Дорога обернулась на рухливу стрiчку з бiлого шовку, оздоблену самоцвiтами жовтих, нiби котячих, очей, що пропливали повз Фореста, сторожко й цiкаво дивлячись на нього i на його неспокiйну кобилу. За чередою йшли два пастухи-баски – невисокi, кремезнi, смаглявi чоловiки з живими, виразистими, споглядально-глибокодумними обличчями. Перед хазяiном вони поскидали брилi й уклонилися самими головами. Форест пiдняв праву руку, iз зап’ястка якоi звисав нагай, i вiдповiв напiввiйськовим привiтанням, торкнувши вказiвним пальцем широкi криси капелюха.
Кобила знов загарцювала й закрутилась пiд ним, а вiн, стримуючи ii поводами та легким доторком остроги, все дивився услiд потоковi чотириногого шовку, що затопив дорогу своею лискучою бiлiстю. Вiн знав, куди й нащо женуть тих кiз. Надходив час окоту, i iх спускали з чагарюватих гiрських пасовиськ у долину, до кошар та обор, де iх ревно доглядатимуть i щедро годуватимуть, поки одержать вiд них приплiд. І, дивлячись на своiх кiз, вiн в уявi порiвнював iх з найкращими турецькими та пiвденноафриканськими ангорськими козами, яких коли бачив. Його череда витримувала те порiвняння. Вона виглядала добре. Навiть дужо добре.
Форест рушив далi. Навколо брязкотiли на лапах машини, що розкидали гнiй. Вiддалено по низьких розлогих пагорбах повiльно ходили туди й сюди поперек схилiв численнi запряги його тяглових ширських кобил – по три в плузi; вони орали зелене дерниння, вивертаючи наверх багату перегноем темно-брунату землю, таку важку i крихку, що вона майже не потребувала борони – сама розсипалась на дрiбнi грудочки й робилася готова до засiву. Там мали сiяти кукурудзу та сорго на силос для його худоби. А на iнших схилах, за правильною сiвозмiною, вже вигнався по колiно ячмiнь, i ще на iнших буйно зеленiли конюшина та вика.
Усi тi лани довкола, великi й малi, були розмiренi й розпланованi так зручно для роботи, що потiшили б серце й найприскiпливiшому фахiвцевi. Огорожi скрiзь були щiльнi й високi, безпечнi й вiд свиней, i вiд рогатоi худоби, i нiде попiд ними не рiс бур’ян. Багато рiвнiших ланiв по видолинках було засiяно люцерною, на iнших, знов же за сiвозмiною, зеленiли озимi посiви, або ж iх готували пiд ярину. А ближче до хлiвiв та обор для племiнних маток на обгороджених ланах паслись пухнастi, аж круглi вiвцi-шропширки та французькi мериноски або ж велетенськi бiлi свинi, у Фореста очi заблищали з утiхи, коли вiн проiздив повз них.
Далi вiн проминув щось на кшталт мiстечка, тiльки без крамниць та заiздiв. Мiцнi й чепурнi котеджi стояли кожен серед свого садочка, де вже цвiли тривкiшi раннi квiти й навiть троянди, зневажаючи останнi веснянi приморозки. Серед квiтникiв уже бiгали, гралися, смiялися дiти, а матерi скликали iх снiдати.
Вiд’iхавши на яких пiвмилi вiд Великого будинку, Форест звернув на окружну дорогу повз ряд майстерень. Бiля першоi – кузнi – вiн зупинився й заглянув досередини. Один коваль працював бiля горна. Другий, щойно пiдкувавши передню ногу вже пристаркуватiй тягловiй кобилi, що заважила б добрих тисячу вiсiмсот фунтiв, спилював рашпилем зовнiшнiй край копита, приганяючи його до пiдкови. Форест глянув, привiтався i вiд’iхав, але футiв за сто зупинився, вийняв iз задньоi кишенi блокнота й щось туди записав.
Далi вiн поминув решту майстерень – малярню, стельмашню, слюсарню для водогону, теслярню. Саме як вiн кинув погляд на ту останню, повз нього промчало якесь чудне авто – напiвлегкове й напiввантажне – i звернуло на головну дорогу, що вела до залiзничноi станцii, за вiсiм миль. То везли з молочарнi вироблене напередоднi масло.
Великий будинок був осереддям цiлоi системи господарств. За пiвмилi навкруг нього лежали садиби окремих спецiалiзованих ферм. Дiк Форест, раз у раз вiтаючись зi своiми працiвниками, чвалом проминув молочарську ферму – трохи не цiле море будiвель, над якими височiли батареi силосних веж; пiдвiсною дорогою котились вагонетки з гноем i автоматично виверталися в короби машин – розкидачiв добрива, що стояли й дожидали черги вантажитись. Кiлька разiв Фореста зупиняли порадитись чоловiки дiлового, iнтелiгентного вигляду, що iхали верхи або в бiдках. То були його помiчники, керiвники окремих служб, i говорили вони так само стисло й посутньо, як i вiн. Останнiй з них, що iхав на гнiдiй кобилицi-трилiтку, грацiйнiй i дикiй, як напiввиiжджений арабський кiнь, хотiв був, привiтавшись, розминутися з хазяiном, але Форест сам спинив його:
– Доброго ранку, мiстере Генесi! Ну, скоро вона буде готова для мiсiс Форест?
– Та треба б ще з тиждень, – вiдповiв Генесi. – Вона, власне, вже виiжджена, саме так, як хотiла мiсiс Форест, але трохи збуджена й полохлива, треба ще з тиждень, щоб уговталась.
Форест кивнув головою, погоджуючись, а Генесi – вiн був ветеринар – сказав iще:
– Знаете, на люцернi двох возiiв треба б спекатись.
– А що таке?
– Один новенький, Гопкiнс, щойно з вiйська, – може, з армiйськими мулами вiн i вмiе обходитись, але з тягловими кiньми – нi.
Форест кивнув головою.
– А другий працюе в нас уже два роки, але розпився i зганяе похмiлля на конях…
– А, це Смiт, такий типовий янкi, поголений, трохи косий на лiве око? – перебив Форест ветеринара.
Той ствердно кивнув.
– Я за ним стежив, – докiнчив Форест. – Вiн спершу працював добре, та останнiм часом розiпсiв. Авжеж, звiльнiть його. А того другого, – як його, Гопкiнс? – також звiльнiть. До речi, мiстере Генесi, – Форест вийняв блокнота, вирвав останнiй недавно списаний аркушик i зiжмакав його. – У вас у кузнi новий коваль. Як вiн вам здаеться?
– Я ще не встиг роздивитись.
– Доведеться нагнати i його. Вiн у нас не може працювати. Я щойно бачив, як вiн, припасовуючи пiдкову старiй Олден-Бесi, спиляв рашпилем пiв дюйма копита.
– Отакоi!
– Виженiть його, – ще раз наказав Форест, тодi ледь торкнув острогами свою кобилицю, що нетерпляче гризла вудила, i вона бокаса, мотаючи головою й пориваючись стати дибки, гайнула дорогою.
Багато що з побаченого тiшило його. Раз вiн аж промурмотiв уголос: «Ох, багатюща земелька!» Проте дещо йому й не подобалось; тодi вiн виймав блокнота. Докiнчивши свiй круг навколо Великого будинку, вiн звернув до окремоi групи стаень з оборами, ще на пiвмилi осторонь. То була ветеринарна лiкарня. Але там вiн знайшов тiльки двi телицi, пiдозрiлi на туберкульоз, та одного розкiшного, здоровiсiнького кнура дюрок-джерсiйськоi породи. Повних шiстсот фунтiв ваги, блискучi очицi, жвавi рухи, полиск щетини свiдчили, що йому не хибуе нiчого. Вiн просто як недавно привезений з Айови вiдбував карантин, – таке було в Форестовому господарствi неодмiнне правило. В племiнних книгах товариства свинарiв вiн значився як дволiток Ратман Перший i коштував Форестовi пiвтисячi доларiв.
Їдучи скоком однiею з дорiг, що розходилися вiд Великого будинку, як шпицi в колесi, Форест наздогнав Крелiна, завiдувача свинарень, i говорив з ним хвилин зо п’ять; вони домовились, як доглядати й використовувати Ратмана Першого ближчими мiсяцями, потiм Форест дiзнався, що свиноматка Ледi Айлтон, призерка всiх виставок вiд Сiетла до Сан-Дiего, щасливо опоросилась одинадцятьма поросятами. Крелiн сказав, що сидiв бiля неi пiвночi й тепер iде додому скупатись та поснiдати.
Форест уже хотiв пустити кобилу чвалом, та враз стримав ii й спитав ще:
– Ваша старша дочка, як я чув, скiнчила школу i хоче вступити до Стенфордського унiверситету?
Крелiн, тридцятип’ятирiчний чоловiк, водночас i солiдний, як батько майже дорослоi дочки, й людина з вищою освiтою, i молодявий, як усi, хто живе простим життям i багато бувае на повiтрi, ледь почервонiв крiзь густу засмагу, вдоволений, що хазяiн цiкавиться його родинними справами, i кивнув головою.
– А ви ще подумайте, – порадив Форест. – Порахуйте всiх ваших знайомих дiвчат, що скiнчили коледж або вчительський iнститут. Скiльки з них працюе за фахом i скiльки вийшло замiж через два чи три роки по одержаннi диплома та няньчать своiх дiтей?
– Гелiн по-справжньому хоче вчитись, – заперечив Крелiн.
