скачать книгу бесплатно
Форестова певнiсть, що баранiв буде куплено, i спантеличила Теера, i, разом з переконанням, що такого добiрного товару вiн ще зроду не бачив, пiдштовхнула збiльшити замовлення з десяти до двадцяти вагонiв. Уже в бiльярднiй Великого будинку, натираючи крейдою кия, щоб докiнчити перервану партiю, вiн сказав Нейсмiтовi:
– Це я вперше у Фореста. Їй-бо, вiн справжнiй чарiвник. Я досi закуповував овець на Сходi, але цi шропшири менi сподобались. Ви завважили, що я подвоiв замовлення, еге? Моi айдахськi покупцi iх з руками вiдiрвуть. Менi, власне, прямо замовлено тiльки шiсть вагонiв i, може, ще два докупити на власний розсуд; але як кожен мiй клiент, побачивши цих баранiв, не схоче подвоiти замовлення, а по решту не збiжиться цiла юрма, то я нiчого не тямлю у вiвцях. Оце товар! Як вони не пiдiб’ють угору все айдахське вiвчарство… то Форест не скотар, а я не купець.
Коли загримiв гонг, скликаючи до iдальнi обiдати – в той здоровезний бронзовий гонг, вивезений з Кореi, дзвонили, тiльки маючи певнiсть, що Пола вже не спить, – Дiк вийшов на велике подвiр’я, до гуртка молодi бiля водограю iз золотими рибками. Там Берт Вейнрайт намагався виловити з води пiдсачкою одну надзвичайно гарну, мов квiтка, велику i яскраву рибину з напрочуд пишним хвостом та плавцями – Пола вирiшила пересадити ii на розвiд до окремого басейна у своему таемному дворику. Сама Пола, ii сестри Лут i Ернестiна та Вейнрайтова сестра Рита на всi лади пiдказували й командували, що та як йому робити.
У веселiй метушнi, пiд регiт i вереск рибину таки спiймано; ii пересадили в цебрик i вiддали садiвниковi-iталiйцевi, який чекав осторонь.
– Ну, а ви чим можете похвалитися? – вгледiвши Дiка, зачепила його Ернестiна.
– Нiчим, – невесело вiдмовив вiн. – Ранчо стае пусткою. Завтра триста розкiшних бичкiв-рiчнякiв вiдпливають до Пiвденноi Америки, а Теер – той, що вечеряв з нами вчора, – забирае двадцять вагонiв баранiв. Це не я маю хвалитись, а Чилi та Айдахо, з чим я iх i поздоровляю.
– А ти саджай бiльше жолудiв, – засмiялась Пола, обiймаючи сестер за плечi, й усi три усмiхнено втупились у нього, дожидаючи новоi неодмiнноi витiвки.
– Ой, Дiку, заспiвайте вашу пiсню про жолудi, – попросила Лут.
Дiк поважно захитав головою.
– У мене е краща. Благочестива. Геть побивав Червону Хмару i його жолудi. Ось послухайте! Це спiвае школярка з Іст-Сайду[20 - Іст-Сайд – район у схiднiй частинi Нью-Йорка, населений переважно бiднiшим людом.], вперше зроду попавши за мiсто на прогулянку зi своiм класом недiльноi школи. Вона ще зовсiм маленька. Послухайте, як вона недомовляе!
І вiн гаркаво заспiвав:
У рлiчцi виблискуе рлибка,
На дерлевi пташка цвiрлiнька.
Хто плавати рлибку навчае?
Хто в пiрлячко пташку вбирлае?
Це Бог! Це все Бог! Це Вiн!
– Украдено! – склала свiй вирок Ернестiна, тiльки-но затих регiт.
– Авжеж, – потвердив Дiк. – Я знайшов цю пiсеньку в «Фермерi й скотарi», а вони там передрукували ii зi «Свинарського журналу», а тi з «Захiдного оборонця», а тi з «Громадськоi думки», а вже тi, напевне, почули вiд самоi дiвчинки чи скорше вiд ii вчительки. Хоча я переконаний, що першодрук був у «Наших безсловесних тваринах».
Бронзовий гонг загримiв удруге, i Пола, обнявши однiею рукою Дiка, а другою Риту, повела товариство до iдальнi. Вейнрайт, iдучи позаду з Лут i Ернестiною, показував iм нове колiнце танго.
Бiля сходiв, що вели вниз до iдальнi, вони зiткнулися з Теером i Нейсмiтом. Дiк визволився вiд своiх дам, обернувся до Теера i пiвголосом сказав йому:
– Ще одне. Перше нiж вiд’iдете, подивiться на моiх мериносiв. Ось чим я справдi можу похвалитись, i нашi американськi вiвчарi ще за них ухопляться. Звичайно, вони з привiзного порiддя, але я вже вивiв свою калiфорнiйську лiнiю – таку, що й самi французи рота роззявлять. Знайдiть Вордмена й виберiть собi з пiвдесятка. І Нейсмiта вiзьмiть iз собою, хай подивиться. Повезете дарунок вiд мене вашим айдахським вiвчарям на спробу.
Товариство сiло за стiл, що мiг, видимо, розсуватись на скiльки завгодно, у довгастiй низькiй iдальнi – точнiй копii iдалень по гасiендах давнiх iспано-калiфорнiйських земельних королiв. Пiдлога була з великих брунатних плиток, подiлена сволоками стеля i стiни вибiленi, а величезний, без жодних прикрас цементовий камiн вражав своею масивнiстю i простотою. Знадвору в глибокi нiшi вiкон кивало зелене гiлля й квiти, i вся кiмната справляла враження чистоти, скромностi й прохолоди.
По стiнах не надто густо були розвiшанi картини. На почесному мiсцi найзначнiша, мексиканський сюжет Зав’ера Мартiнеса[21 - Зав’ер Мартiнес (1874–1943) – американський художник.] в меланхолiйно-сiрих присмеркових барвах – пеон за сохою з кривоi деревини, запряженою двома волами, веде смутну борозну переднiм планом похмуроi безкрайоi мексиканськоi рiвнини. Були там i яснiшi полотна з давнього мексикансько-калiфорнiйського життя, i пастель Реймерса – евкалiпт у присмерку, а вдалинi осяяний останнiм промiнням заходу шпиль гори, – i мiсячний краевид Пiтерса, i одна картина Грiфiна[22 - Чарлз Ролло Пiтерс (1862–1928), Джеймс Мартiн Грiфiн (1850–1931) – американськi художники.]: скошене поле, а за ним рудi, напеченi лiтнiм сонцем калiфорнiйськi узгiр’я i повнi бузковоi мли лiсистi каньйони.
– Чуете, – потиху заговорив Теер через стiл до Нейсмiта, поки Дiк з Полою та дiвчатами перекидались жартами й смiялися, – як ви у тiй вашiй статтi згадуватимете i про Великий будинок, то я вам дещо пiдкажу. Я був у iдальнi для челядi. Там сiдае за стiл душ сорок – це з садiвниками, шоферами та двiрниками. Чистий готель з пансiоном. Це ж треба, щоб хтось давав йому лад. Отой китаяга, А-Гей, справдешнiй чаклун. Вiн тут за розпорядника, чи доморядника, чи як його назвати, i у нього всi колiщата крутяться, мов намащенi.
Нейсмiт кивнув головою i додав:
– Форест – ось хто тут чаклун! У нього хист добирати людей. Вiн мiг би командувати армiею, провадити вiйну, керувати урядом… чи навiть цирком на три арени.
– Оце вже справдi добрий комплiмент, – усмiхнувся Теер.
– Поло, – звернувся Дiк до дружини. – Я щойно дiстав звiстку, що завтра вранцi приiде Грейм. Скажи А-Геевi, нехай оселить його в дозорнiй вежi. Там йому не тiсно буде; та й, може, вiн здiйснить свою погрозу i попрацюе над книжкою.
– Грейм? Грейм… Хто ж це?.. – вголос силкувалася пригадати Пола. – Я його знаю?
– Якось бачила, два роки тому, в Сантьяго, в кав’ярнi «Венера». Вiн обiдав з нами.
– А, котрийсь iз тих морських офiцерiв?
Дiк похитав головою.
– Нi, цивiльний. Невже не пам’ятаеш? Такий високий, бiлявий. Ви з ним пiвгодини розмовляли про музику, поки капiтан Джойс товкмачив нам, що Сполученi Штати повиннi навести лад у Мексицi панцерним кулаком.
– А… – невиразно пригадала Пола. – Ти з ним десь зустрiчався ранiше… В Пiвденнiй Африцi, здасться? Чи на Фiлiппiнах?
– Еге ж, еге ж! У Пiвденнiй Африцi. Івен Грейм. Удруге ми з ним зустрiлись на вiстовому суднi «Таймсу» в Жовтому морi. А потiм нашi шляхи перетиналися ще разiв кiльканадцять, але стрiлись ми знов тiльки того вечора у «Венерi».
Нам було наче наврочено. Вiн вiдплив з Бора-Бора на схiд за два днi перед тим, як я кинув там якiр, пливучи на захiд, до Самоа. Я вийшов з Апii, забравши в американського консула листи для нього, а вiн прибув туди другого дня. В Левуцi ми розминулися на три днi – я тодi плавав на «Дикiй качцi». Із Суви його забрав англiйський крейсер – як гостя. Сер Еверард Ім Терм, британський урядовий комiсар Океанii, дав менi ще кiлька листiв для Грейма. Я розминувся з ним у Порт-Резолюшнi й у Вiлi на Нових Гебрiдах. Той крейсер, розумiете, був у вакацiйному плаваннi. Я прогавив його на островах Санта-Крус. Потiм так само на Соломонових. Крейсер, обстрiлявши канiбальськi селища на Ланга-Ланзi, вiдплив звiдти вранцi. А я туди прибув по обiдi. Так я й не вiддав йому тих листiв власноручно, а побачив його аж тодi у «Венерi».
– Але хто вiн такий, що вiн робить? – спитала Пола. – І що то за книжка?
– Ну, насамперед – чи то насамкiнець – вiн тепер бiдний. Тобто бiдний вiдносно, – кiлька тисяч доларiв рiчного прибутку мае, але все, що зоставив йому батько, втратив. Не просвистiв, нi. Просто угруз надто глибоко в одному дiлi, i «тиха панiка», що ото була кiлька рокiв тому, обдерла його майже до решти. Але вiн не скиглить.
Вiн з доброi закваски, давнього американського роду. Навчався у Єльському унiверситетi. Книжка – вiн сподiваеться заробити на нiй дещицю – буде про торiшню його подорож через Пiвденну Америку з заходу на схiд. Здебiльшого дикими мiсцями. Бразiльський уряд сам запропонував йому десятитисячний гонорар за зiбранi вiдомостi про недослiдженi частини краiни. О, вiн справжнiй чоловiк! З тих, на кого можна покластися. Та ти знаеш цей тип людей – великий, сильний, чистий, простосердий; скрiзь побував, усе бачив, чимало в життi звiдав, прямий, чесний, дивиться просто в вiчi – одно слово, чоловiк на сто вiдсоткiв.
