скачать книгу бесплатно
Зрозумiйте його, ви, лiтнi люди! Зрозумiйте його так, як я, молодий, зрозумiв! Ось що вiн каже далi:
Я думав – пiзня втiха
Пишнiше розквiта,
І задля тоi втiхи
Промарнував лiта,
Аж поки, всiм на заздрiсть,
Але й собi на жаль,
Зробивсь я дон Дiего,
Найвищий адмiрал!
– Слухайте, опiкуни моi! – вигукнув Дiк, i обличчя його палало пристрастю. – Ви думаете, що мене не печуть невтоленi жадання? Нi, я горю вогнем! Але я стримую себе. Не думайте, нiби я вже здохляк, коли поводжусь у коледжi, мов такий собi статечний цяця-хлопчик. Я молодий. Я живий. Я здоровий i повний снаги. Але я не хочу дати маху. Я стримую себе. Не кваплюсь, не чiпляюсь на перший-лiпший гачок. Я ще тiльки готуюся. Але втiх своiх я не прогавлю. Не розiллю свого вина. І не нарiкатиму потiм, як Дiего Вальдес:
Вже не навiе вiтер,
Не вихлюпне бурун
Ватаг довкола вогнищ
По берегах лагун,
І джерела в пустелi,
Де, спраглi, ми пили,
І хлiба, що не з’iли,
Й вина, що розлили…
Чуете, опiкуни? Ви знаете, як то воно вдарити ворога, вдарити у захватi бою, просто в щелепу, i звалити його собi пiд ноги? Я хочу цього! Хочу й кохати, й цiлувати, i важити собою, i шалiти з надмiру здоров’я та снаги. Я хочу спiймати свою долю. Хочу мати власну ватагу бiля вогнищ – i то ще поки молодий, але не занадто. І я матиму все це. А поки що я стримую себе, вчуся, готуюся – щоб потiм, коли попущу собi вiжки, бути добре пiдкутому. Тодi вже моя доля не втече вiд мене! О, повiрте менi, я не завжди сплю спокiйно!
– Справдi? – запитав мiстер Крокет.
– А ви ж як думали? Нi, я ще не починав дурiти, але як почну, отодi побачите!
– А коли ж ти почнеш? Як одержиш диплома?
Дивовижний юнак похитав головою.
– Нi, пiсля диплома я ще пiду принаймнi на рiк до сiльськогосподарського коледжу, на додатковий курс. Бачте, мене починае захоплювати сiльське господарство. Я хочу щось зробити в ньому… Щось створити. Бо мiй батько, можна сказати, не творив нiчого. І ви, панове, так само. Ви прийшли зi Сходу, захопили новий край i почали збирати грошi, як матроси витрушують самородки з дерну, наткнувшись на незаймане родовище.
– Голубе мiй, я, здаеться, маю трохи досвiду в калiфорнiйському сiльському господарствi, – ображено перебив мiстер Крокет.
– Певне, що маете, але ви нiчого не створили. Ви… вiд правди не втечеш: ви тiльки нищили. У сiльському господарствi ви були ловцем фортуни, як золотошукачi. Що ви зробили? Взяли сорок тисяч акрiв найкращоi землi в долинi Сакраменто i рiк у рiк сiяли на нiй пшеницю. Сiвозмiни були вам i не в головi. Солому ви палили. Перегнiй виснажували. Орали мiленько, на чотири дюйми, а пiдгрунтя тiльки втрамбували плугами, наче цементовий хiдник. І так виснажили ту чотиридюймову плiвку, що вона вже й насiння не вертае. Кажу вам, ви нищили. І мiй батько так само. І всi. А я ось вiзьму батьковi грошi й почну творити. Скуплю за безцiнь оту покинуту землю пiсля пшеницi й заходжуся коло неi – переорю глибоко й доб’юся, що вона у мене родитиме краще, нiж родила у вас iз самого початку.
Пiд кiнець передостаннього курсу мiстер Крокет знову спитав Дiка, коли ж той почне «дурiти», як нахвалявся.
– Я ж казав – як вiдбуду ще рiк у сiльськогосподарському, – вiдповiв юнак. – Тодi накуплю землi й заведу господарство – справжне, таке, як слiд. І аж тодi подамся шукати свою «ватагу бiля вогнищ».
– І велике господарство хочеш ти завести на почин? – запитав мiстер Девiдсон.
– Може, на п’ятдесят тисяч акрiв, а може, й на п’ятсот. Там побачимо. Вже як загрiбати дармовий зиск, то якомога бiльший. Адже Калiфорнiя, по сутi, ще не заселений край. За п’ятнадцять рокiв та земля, що я тепер можу купити по десять доларiв акр, коштуватиме п’ятдесят, а та, що нинi коштуе п’ятдесят, пiдскочить до п’ятисот, хоч я для цього й пальцем не ворухну.
– Пiв мiльйона акрiв по десять доларiв – це п’ять мiльйонiв доларiв, – поважно нагадав мiстер Крокет.
– А по п’ятдесят це буде двадцять п’ять мiльйонiв, – засмiявся Дiк.
А втiм, опiкуни вже не вiрили, що вiн колись iще почне «дурiти», як нахвалявся. Звiсно, вiн може прогайнувати скiлькись грошей на своi сiльськогосподарськi химери, але щоб вiн по-справжньому вдарився в якiсь дурощi пiсля стiлькох рокiв такоi здержливоi поведiнки, здавалося неймовiрним.
Унiверситет Дiк закiнчив, не справивши нiякого фурору своiми успiхами. На курсi вiн був тiльки двадцять восьмий. Найвизначнiше його досягнення було те, що вiн зумiв опертися принадам багатьох вродливих дiвчат i натисковi iхнiх матусь. Крiм того, на останньому курсi вiн вiдзначився тим, що довiв збiрну унiверситету, капiтаном якоi став, до перемоги над стенфордцями – першоi за п’ять рокiв. Тодi ще не було високоплатних футбольних тренерiв, i найбiльше важили якостi окремих гравцiв; але вiн зумiв утовкти у свою команду принципи колективноi гри та самопожертви, i в День подяки[12 - День подяки – американське нацiональне свято в пам’ять перших колонiстiв Массачусетсу; вiдзначаеться щороку в останнiй четвер листопада.] «голубi з золотом» трiумфально пройшли по Маркiт-стрiт через Сан-Франциско, святкуючи перемогу над незмiрно дужчою командою.
На додатковому курсi в сiльськогосподарському коледжi Дiк зовсiм не ходив на лекцii, а тiльки працював у лабораторiях. Фактично вiн наймав собi власних лекторiв i витратив чималенький капiтал на самi подорожi з ними по цiлiй Калiфорнii. Жака Рiбо, який вважався одним з найбiльших у свiтi авторитетiв у царинi агрохiмii, – Калiфорнiйський унiверситет за шiсть тисяч доларiв на рiк перенадив його з Францii, де вiн одержував двi тисячi, а потiм гавайськi цукровi плантатори знов перенадили його до себе за десять тисяч, – Дiк спокусив п’ятнадцятьма тисячами та приемнiшим, помiрнiшим калiфорнiйським клiматом, i Рiбо пiдписав контракт на п’ять рокiв.
Панове Крокет, Слокем i Девiдсон аж руки зняли вгору, жахнувшися, i вирiшили, що оце й починаються обiцянi дурощi молодого Фореста.
А втiм, то була тiльки одна з марнотратних Дiкових витiвок. З вашингтонського уряду вiн украв провiдного фахiвця-тваринника, щедро накинувши йому платню, таким самим розбiйницьким способом вiдiбрав унiверситетовi штату Небраска найкращого знавця молочного господарства i нарештi розбив серце декановi сiльськогосподарського коледжу Калiфорнiйського унiверситету, привласнивши професора Нiрденгамера, справжнього чарiвника щодо керiвництва великими фермами.
– Це ще дешево, далебi, дешево, – заспокоював Дiк опiкунiв. – Невже б ви волiли, щоб я купував акторок та коней для перегонiв, анiж професорiв? Уся рiч у тому, що ви не знаете цього способу комерцii – купувати чужi голови. А я знаю. Бо це мiй фах. Я зароблятиму на них грошi, i навiть бiльше – я доб’юся, що в мене виросте десять травинок там, де у вас не виросло б анi одноi, бо ви занапастили свою землю.
Отож i зрозумiло, що опiкуни вже не вiрили, нiби вiн ще почне, як обiцяв, «дурiти», кохати, цiлувати й кулаком валити ворогiв пiд ноги.
– Ще рiк, – попереджував вiн iх, а сам закопувався в агрохiмiю, аналiзи грунтiв та iздив по Калiфорнii зi своiм почтом високоплатних фахiвцiв сiльського господарства. А опiкуни боялися тiльки, що Дiк, досягши повнолiття й дiставши в руки увесь спадок, порине з головою у свою сiльськогосподарську примху i швидко розкидае батькiвськi мiльйони.
Того самого дня, коли йому вийшов двадцять один рiк, вiн оформив купiвлю нових своiх маетностей, що простягались на захiд вiд рiчки Сакраменто аж до вершин гiрського кряжа.
– Неймовiрно дорого, – сказав мiстер Крокет.
– Неймовiрно дешево, – сказав Дiк. – Побачили б ви моi данi про грунт! І про воду! І почули б ви, як я спiваю!
Ось послухайте, опiкуни, – це пiсня правдива. Я сам i спiвець, i пiсня.
І Дiк завiв химерним тремтливим фальцетом, як спiвають пiвнiчноамериканськi iндiяни, ескiмоси й монголи:
Гу-тiм йо-кiм кой-о-дi!
Вi-гi ян-нiн кой-о-дi!
Ло-гi ян-нiн кой-о-дi!
Йо-го най-нi, гал-удом йо най, йо-го, най-нiм!
– Музика моя власна, – промимрив вiн, нiби виправдовуючись. – Це я гадаю, що так ii спiвалося. Розумiете, нинi вже нема на свiтi людей, якi б чули цю пiсню на власнi вуха. Склало ii плем’я конко, а вiд нього перейняли майду, а вiд тих нiшiнеми. Але нi конко, нi майду, нi нiшiнемiв уже нема. Тiльки земля iхня лишилася. Це ii ви переорали, мiстере Крокете, i виснажили своею пшеницею, ловлячи фортуну. А пiсню я знайшов у одному етнографiчному повiдомленнi, в третьому томi «Огляду географii та геологii Тихоокеанського узбережжя Сполучених Штатiв». Індiянський ватаг Червона Хмара, який зiйшов з неба, заспiвав ii на свiтанку землi зорям i гiрським квiткам. Ось я проспiваю ii по-англiйському.
І знову, притупуючи в такт ногами та ляскаючи долонями но стегнах, Дiк затяг iндiянським фальцетом, що аж дзвенiв буйною весняною радiстю:
Жолудi нападали з неба!
Я саджаю жолудi в долинi!
Жолудi великi i маленькi!
Я кiльчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!
Незабаром iм’я Дiка Фореста заряснiло в газетах так, що аж страх. Вiн ураз доскочив слави, першим у цiлiй Калiфорнii заплативши десять тисяч доларiв за одного-однiсiнького бугая. А потiм його знаменитий тваринник, викрадений з урядовоi служби, поiхав до Англii i там, виваливши аж п’ять тисяч гiней[13 - Гiнея – англiйська золота монета давнього карбування, дорiвнювала 21 шилiнговi.], перехопив у Ротшiльдових конюшень Гiрського Отамана – розкiшного огиря ширськоi тягловоi породи. В Калiфорнii його враз прозвано Форестовим Вибриком.
– Нехай смiються, – сказав Дiк колишнiм своiм опiкунам. – Я виписав ще й сорок кобил, i цей жеребець за перший рiк верне менi половину своеi цiни. Вiд нього i постане цiле плем’я синiв та онукiв, i калiфорнiйцi битимуться за них, платячи менi по три й по п’ять тисяч доларiв за кожного.
За першi мiсяцi свого повнолiття Дiк утнув чимало таких вибрикiв, одначе найнебезпечнiший був останнiй з них: угативши кiлька мiльйонiв у свою сiльськогосподарську химеру, вiн раптом передав усе керiвництво найманим фахiвцям, накреслив iм загальнi плани розвитку та поставив певнi обмеження, щоб вони не розганялися занадто, а тодi купив квитка на пасажирський бриг до Таiтi та й подався «дурiти» в широкий свiт.
Вряди-годи до опiкунiв доходили звiстки вiд нього. Свого часу вiн був власником i капiтаном чотирищоглового залiзного вiтрильника, що плавав пiд англiйським прапором i возив вугiлля з Ньюкасла. Про це вони дiзнались, бо до них надiйшов рахунок за куплене судно, а потiм ще прочитали в газетах прiзвище Дiка Фореста як власника судна, що врятувало пасажирiв нещасливого «Орiона», i врештi одержали для Дiка страхову премiю, коли вiтрильник потонув майже з усiею командою пiд час великого урагану бiля Фiджi. 1896 року Дiк був на Клондайку; 1897 – на Камчатцi, де захворiв на скорбут; а тодi раптом виринув з американським вiйськом на Фiлiппiнах. Потiм якось вони прочули, що вiн, хтозна як i нащо, вже став власником i капiтаном старого вантажного пароплава, що пiд сiамським прапором телiпався по всiх морях, давно викреслений з реестрiв Ллойда[14 - Ллойд – одна з найстарiших в Англii страхувальна i судноплавна компанiя (заснована у XVIII ст.).].
Час вiд часу вони одержували Форестовi дiловi листи з рiзних кипучих портiв усiх кипучих морiв. Одного разу iм довелось натискати всi пружини, щоб уряд штату вжив цiлого свого впливу на Вашингтон, аби визволити Дiка з якоiсь халепи в Росii. Про ту авантюру в газети не попало анi слова, зате вона збудила по всiх дипломатичних представництвах у Європi трепет щироi зловтiхи.
Потiм вони нагодою прочули, що Дiк лежить поранений у Мафекiнгу; далi – що вiн перехворiв на жовту пропасницю в Гваякiлi; а ще згодом його нiбито суджено в Нью-Йорку за жорстоке поводження зi своiми матросами. Тричi з’являлись у газетах повiдомлення, що вiн загинув: один раз – у бою, в Мексицi, а двiчi – нiби його страчено у Венесуелi. Пiсля цих фальшивих тривог опiкуни вже не хвилювались, коли вiн переплив на сампанi[15 - Сампан – плоскодонний гребний човен (у Китаi).] Жовте море, i спокiйно сприймали чутки, нiби вiн помер вiд берi-берi[16 - Берi-берi – своерiдний тропiчний авiтамiноз, що його спричинюе харчування недоброякiсним рисом.], попав з росiйським вiйськом у полон до японцiв пiд Мукденом або сидить у японськiй вiйськовiй в’язницi.
Один тiльки раз Дiк ще спромiгся iх схвилювати: це коли вiн, як i обiцяв, «передурiвши», у тридцять рокiв вернувся до Калiфорнii з дружиною. Вiн повiдомив iх, що одружений з нею вже кiлька рокiв, i всi трое опiкунiв, як виявилось, добре ii знали. Мiстер Слокем утратив вiсiмсот тисяч доларiв, а ii батько – цiлий свiй капiтал пiд час банкрутства Лос-Кокоських срiбних копалень пiд Чiвавою, у Мексицi, коли уряд Сполучених Штатiв вилучив срiбло з обiгу. Мiстер Девiдсон видобув мiльйон, а ii батько – цiлих вiсiм мiльйонiв з Останнього Кону – отого висохлого i знов заводненого людьми струмка в окрузi Амадор. Мiстер Крокет, тодi ще зовсiм юнак, разом з ii батьком наприкiнцi п’ятдесятих рокiв «вишкрiбав» Мерседську улоговину, був йому за дружбу, коли вiн у Стоктонi брав шлюб з ii матiр’ю, а в Грантс-Пасi грав у покера з ним та самим Грантом[17 - Грант, Улiс (1822–1885) – головнокомандувач вiйська пiвнiчан у Громадянськiй вiйнi 1861–1865 рокiв, президент США у 1869–1877 рр.], тодi ще молоденьким лейтенантиком, про якого на Заходi знали тiльки, що вiн добре б’еться з iндiянами, але кепсько грае в карти.
Отже, Дiк Форест одружився з дочкою Фiлiпа Дестена! Тут уже не випадало зичити йому щастя. Тут скорше годилося втлумачувати, що вiн сам не знае, яке щастя йому припало. І опiкуни вiдразу пробачили Дiковi всi дурощi. Нарештi вiн учинив як треба, зробив справдi розумну рiч. Ба нi, вiн учинив просто генiально! Пола Дестен! Дочка Фiлiпа Дестена! Дестенiвська кров! Спiлка Дестенiв i Форестiв! Цього було досить. Три зiстарiлих товаришi Фореста й Дестена давньоi Золотоi доби, – тих двох, що вже дограли свою гру i залишили свiт, – навiть насварили Дiка. Вони доти товкмачили йому про незмiрну вартiсть здобутого скарбу, про священнi обов’язки, що iх накладае на нього цей шлюб, про всi традицii та чесноти порiддя Форестiв i Дестенiв, аж поки Дiк, засмiявшись, перебив iх: вони, мовляв, говорять, як завзятi конярi або схибнутi на евгенiцi[18 - Євгенiка – псевдонаука про полiпшення бiологiчноi природи людини.] диваки. Поштивi старигани збентежились – вони б волiли, щоб вiн висловив ту щирiсiньку правду якось делiкатнiше.
В усякому разi, того, що Дiк узяв собi жiнку з Дестенiв, було досить, щоб вони беззастережно схвалили плани й кошториси Великого будинку, якi вiн показав iм. Завдяки Полi Дестен цього разу вони погодилися, що вiн витрачае грошi розумно й до ладу. Що ж до його сiльського господарювання, то чом би йому не бавитись, коли е за що: адже золотi копальнi Врожайного давали певний прибуток. І все ж, як висловився мiстер Слокем, «двадцять п’ять тисяч доларiв за жеребця тягловоi породи – чисте божевiлля. Бо тягловi конi – це тягловi конi, та й годi. Нехай би вже за рисака, то iнша рiч…»
Роздiл VII
Дiк ще перебiгав очима видану штатом Айовою брошуру про свинячу чуму, коли у вiдчиненi вiкна канцелярii долинули через широке подвiр’я новi звуки: прокинулась та жiнка, що смiялася з дерев’яноi рамки на стiнi над лiжком у нього i що лиш кiлька годин тому згубила на пiдлозi його спальнi рожевого мереживного чепчика, якого так дбайливо пiдiбрав А-Гов.
Спершу Дiк почув ii голос, бо вона прокидалася з пiснею, мов пташка. Дзвiнкi переливи вилiтали по черзi з усiх вiкон довгого крила будинку, де були ii покоi. Далi спiв ii почувся з садочка в подвiр’i; там вона довгенько дражнила свого ердельтер’ера та ще насварила щенятко, шотландського колi, що зазiхнуло на жовтогарячих, пишнохвостих японських золотих рибок у чашi водограю.
Дiка враз пройняло втiхою, що вона прокинулась. Та втiха нiколи не блякла для нього. Щодня йому, поки не вчуе через подвiр’я ранковоi Полиноi пiснi, здавалося, нiби Великий будинок ще не прокинувся по-справжньому, хоч би сам вiн був уже кiлька годин на ногах.
Та ледве вiдчувши ту втiху вiд ii пробудження, Дiк, як звичайно, вiдразу й забув про неi за власними справами. Вiн знову поринув у цифровi данi про свинячу чуму в Айовi, i дружина зникла з його свiдомостi.
– Доброго ранку, Веселий молодче, – почув вiн за хвильку голос, що завжди лунав для нього чарiвною музикою. Пола в ранковому халатику пурхнула до кiмнати, обняла чоловiка за шию й притулилась до нього нiжним i гнучким тiлом, сiвши на пiдставлене колiно. А вiн мiцно пригорнув дружину, вiдгукнувшись так на ii близькiсть, однак ще з пiв хвилини не вiдривав очей вiд сторiнки, де викладалося про результати вакцинацii, що ii виконав професор Кенелi на свинарськiй фермi Саймона Джонса у Вашингтонi, штат Айова.
– Ось як, – обурилась вона. – Тобi занадто щастить. Ти переситився дарами життя. До тебе прийшла твоя Дружинонька, твоя «горда зiронька», а ти навiть не сказав: «Доброго ранку, Дружинонько, чи солодко тобi спалося?».
Дiк облишив статистичнi таблицi професора Кенелi, мiцнiше пригорнув дружину й поцiлував ii, одначе вказiвний палець його правоi руки вперто придержував потрiбну сторiнку. Слова Полиного докору вже не лишили йому змоги запитати, чи добре iй спалося пiсля того, як вона згубила рожевого чепчика у нього на верандi. Вiн згорнув брошуру на закладенiй пальцем сторiнцi та обняв дружину обома руками.
– О! О! Чуеш? – вигукнула вона.
Знадвору долинула млосно-солодка сопiлочка перепела, i Дiк вiдчув, як Пола аж затремтiла з утiхи.
– Залицяеться, – сказав вiн.
– Отже – весна! – вигукнула Пола.
– І знак, що стае на годинi.
– І пора кохатися!
– І мостити гнiзда та нести яечка, – засмiявся Дiк. – Ще нiколи свiт не здавався менi такий плодючий, як цього ранку. Ледi Айлтон опоросилась одинадцятьма. Ангорських кiз сьогоднi пригнали в долину котитися. От якби ти побачила! А канарки на подвiр’i вiд самого ранку дискутують на шлюбнi теми. Я гадаю, якийсь прихильник вiльного кохання хоче розбити iхнiй одношлюбний рай новiтнiми теорiями. Я дивуюсь, як ти могла спати пiд такий гамiр. О, чуеш! Знову завели. Чи це вони з радощiв, чи з обурення?
У кущах здiйнявся нiжний тоненький щебет i збуджений пронизливий повиск. Дiк з Полою прислухались у захватi, аж нараз, так несподiвано, мов сурма страшного суду, цi любовнi спiви золотавих крихiток покрив, геть заглушив iнший, потужнiший голос – теж буйний, спiвучий, повний жаги, але могутнiй, владний, невiдпорний самою своею гучнiстю.
Чоловiк i жiнка вiдразу звернули захопленi очi повз заскленi дверi, повз мiдяну сiтку веранди на алею мiж кущами бузку i затамували вiддих, чекаючи, що там зараз з’явиться здоровезний огир – бо то вiн послав перед себе свiй любовний заклик. Ще невидний, вiн засурмив знову, i Дiк сказав:
– Хочеш, я проспiваю тобi пiсню, моя горда зоре? Це не моя пiсня. Це Горянинова. Те, що вiн iрже. Чуеш? Знову спiвав. Ось що вiн промовля: «Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах! Мною повнi широкi долини. Кобили на мирних пасовиськах чують мiй голос i здригаються, бо знають мене. Трава все густiша й густiша, i весь край налитий снагою, i сiк буяе в деревах. Це весна. Вона моя. Я самовладець у своему царствi весни. Кобили пам’ятають мiй голос. Вони знають мене, ще й не бачивши, бо мене звiдали iхнi матерi. Слухайте ж! Я – Ерос! Я ступаю по горах, i широкi долини звiстують мене, вiдлунюючи мою ходу!»
Пола щiльнiше пригорнулась до чоловiка, а вiн обняв ii мiцнiше. Вона доторкнулась губами до його чола. Обое, втупленi очима в дорiжку мiж кущами бузку, враз побачили, як вихопилась на нiй велична поява – здоровезний огир з кумедно маленьким, мов кузька, вершником на хребтi. В сизо-iмлистих, як звичайно у жеребцiв, очах коня горiла буйна жага, огир завзято й нетерпляче мотав головою, то черкаючи мордою в клаптях пiни лискучi колiна, то пiдкидаючи ii високо догори, щоб знову просурмити свiй гучний, владний поклик i струснути ним повiтря.
Здалеку, нiби луна, долетiло на вiдповiдь тоненьке ласкаве iржання.
– Принцеса Фозрiнгтонська, – шепнула Пола.
Знову Горянин засурмив свiй поклик, i Дiк проспiвав:
– Слухайте мене! Я – Ерос! Я ступаю по горах!
А Полу, обвиту нiжно й мiцно його руками, враз шпигнуло щось наче ревнощi до цього розкiшного створiння, що так захопило ii чоловiка. Та за мить те почуття зникло, iй стало трошки соромно, i вона весело вигукнула:
– Ану, «Пiсню жолудя», Червона Хмаро!
Дiк, що вже поглядав на закладену пальцем брошуру в своiй правiй руцi, звiв на дружину очi трохи заскочено, а спам’ятавшись, заспiвав так само весело:
Жолудi нападали з неба!
Я саджаю жолудi в долинi!
Жолудi великi i маленькi!
Я кiльчусь, я, чорний жолудь, вже росту, росту!
Поки вiн спiвав, Пола тулилася до нього щiльно-щiльно, та тiльки-но пiсенька скiнчилась, вона вiдчула неспокiйний порух його руки з брошурою i вловила швидкий, мимовiльний Дiкiв погляд на годинника, що стояв серед столу i показував уже двадцять п’ять хвилин на дванадцяту. І знов вона спробувала втримати його, але в словах ii, теж мимовiльно, вже бринiв легкий докiр.
– Чудний ти в мене, Червона Хмаро, – повiльно сказала вона. – Часом я майже вiрю, що ти направду Червона Хмара i саджаеш своi жолудi, виливаючи в пiснi несамовиту радiсть. А iнколи ти майже здаешся менi ультрасучасною людиною, останнiм словом розвою нашоi двоногоi раси, iстотою чоловiчоi статi, що замiсть мурiв Троi держить в облозi статистичнi таблицi або, озброiвшись пробiрками та шприцами, провадить гладiаторськi боi з якимись невидимими мiкробами. Часом менi здаеться, що тобi слiд би носити окуляри й мати лисину, а деколи…
– …Що я не маю нi права, нi снаги володiти жiнкою i обiймати ii, – докiнчив вiн, пригорнувши дружину ще мiцнiше. – Що я просто вчений вiслюк, не вартий своеi «легкоi хмаринки рожевого пилку». То слухай, що я надумав. За кiлька днiв…
Але задум його вмер, ще не зродившись, бо позад них хтось остережливо кахикнув, i обое, водночас повернувши голови, побачили Бонбрайта, секретаревого помiчника, з якимись жовтими папiрцями в руцi.
– Чотири телеграми, – нiяково сказав вiн. – Мiстер Блейк гадае, що двi дуже важливi. Одна про ту партiю бичкiв для Чилi…
І Пола, повiльно вiдхиляючись вiд чоловiка та встаючи з його колiна, просто фiзично вiдчула, як вiн утiкае вiд неi до своiх статистичних таблиць, дiлових паперiв, секретарiв i помiчникiв.
– Ой, Поло! – гукнув вiн, коли вона була вже на дверях. – Знаеш, я вже охрестив нового служника – вiн зватиметься О-Го. Як тобi подобаеться?
Вона почала свою вiдповiдь з гiркою ноткою в голосi, та враз i усмiхнулась:
– Ти довитiваешся з цими прiзвиськами для челядi!
– Зате я нiколи не роблю цього з расовою худобою, – вiдмовив вiн поважно, хоч в очах йому блищали задерикуватi iскринки.
– Та нi, я просто хочу сказати, що ти вичерпаеш мовнi ресурси. Вигукiв у мовi не стане. Скоро тобi доведеться називати нових служникiв А-Чхи, А-Тьху i А-Хайтобi-грець. Краще було б починати не з «О» й не з «А», а з «Мiй». Тодi були б у тебе Мiй-Кiнь, Мiй-Дуб, Мiй-Бик, Мiй-Кiт тощо – i всi твоi.
Обое в один голос засмiялись, а тодi Пола вийшла, i Дiк за мить уже поринув у текст телеграми, де йшлося про партiю з трьохсот чистопородних бичкiв-рiчнякiв, замовлених одним чилiйським ранчо, по двiстi п’ятдесят доларiв франко-борт[19 - Франко-борт – торговельний термiн, який означае, що доставку на борт оплачуе постачальник (продавець).] за голову. Несвiдомо вiн чув, як спiвае Пола на подвiр’i, вертаючись до своiх покоiв, i несвiдомо тiшився тим спiвом, навiть не помiчаючи, що голос ii ледь-ледь – тiльки ледь-ледь – смутнiший, нiж звичайно.
Роздiл VIII
Рiвно за п’ять хвилин пiсля Полиного вiдходу, розглянувши всi чотири телеграми, Дiк вийшов i сiв у машину, а з ним Теер – айдахський купець на баранiв – i Пейсмiт, кореспондент «Скотарськоi газети». Вордмен, завiдувач вiвчарень, приеднався до них уже бiля обор, де було зiбрано для огляду кiлька тисяч молодих баранцiв-шропширiв.
Їх показували Тееровi майже без слiв, i вiн був певно розчарований тим – йому здавалося, що купiвля десяти вагонiв такоi дорогоi худоби справа досить значна, аби погомонiти про неi.
– Вони самi за себе промовляють, – заспокоiв його Дiк i вже вiдвернувся, щоб викласти Нейсмiтовi якiсь вiдомостi для майбутньоi статтi про шропширських овець у Калiфорнii та пiвнiчно-захiдних штатах.
– Я б вам не радив морочитися з вибором, – сказав вiн Тееровi ще за десять хвилин. – Вони тут усi один в одного. Ви можете цiлий тиждень вибирати своi десять вагонiв, i вони будуть однаково не кращi, нiж набранi вряд.
