скачать книгу бесплатно
У своi сорок рокiв вiн мав ясний зiр, спокiйну, врiвноважену вдачу i був повний снаги, здоров’я й сили; а тим часом до тридцяти рокiв життя його було вкрай безладне й авантюрне. В тринадцять рокiв вiн утiк iз дому – з мiльйонерського дому; ще до двадцяти одного року з неабиякими успiхами закiнчив унiверситет, а потiм спiзнав усi кипучi порти кипучих морiв i з холодним розумом та палким серцем, смiючись, йшов на будь-який ризик, аби вiн щось обiцяв i давав у тому буйному свiтi пригод, що на очах у нього чимраз тiснiшав перед наступом ладу й закону.
Прiзвище Форест давно було славне у Сан-Франциско. Дiм Форестiв був один з перших палацiв на Ноб-Гiлi, де мешкали Флади, Маккеi, Крокери, О’Брайени. Дiкiв батько Рiчард Форест, прозваний Щасливцем, прибув на Захiд з Новоi Англii[6 - Нова Англiя – пiвнiчно-схiдна частина США (штати Массачусетс, Коннектикут, Мен, Нью-Гемпшир, Вермонт i Род-Айленд), один з районiв найдавнiшоi англiйськоi колонiзацii в Америцi.] через Панамський перешийок зi смiливими дiловими планами. Вдома йому давали прибуток швидкохiднi вiтрильники та iх будування, а на Заходi вiн став укладати капiтали в узбережнi земельнi дiлянки, в рiчковi пароплавства i, певна рiч, у копальнi, а згодом в осушення Комстоку[7 - Комсток – багате родовище золота i срiбла, вiдкрите 1859 року.] в Невадi та будiвництво Пiвденно-Тихоокеанськоi залiзницi.
Вiн провадив велику гру – i виграшi, й програшi у нього бували великi, але виграшi завжди бiльшi, i що вiн втрачав у однiй грi, те вертав у iншiй. Все, що вiн заробив на Комстоку, поглинули безоднi Дафодiльськi копальнi в окрузi Ельдорадо. А те, що пощастило врятувати вiд катастрофи на Бенiша-Лайнi, вiн уклав у ртутнi родовища Панського товариства – i заробив п’ять тисяч вiдсоткiв. А що вiн утратив, коли луснув стоктонський бум, бiльше нiж надолужила йому, пiшовши в грошi, земля, скуплена в Сакраменто i Оклендi.
А на довершення, коли Щасливець Рiчард позбувся геть усього в цiлiй низцi невдач i в Сан-Франциско вже гадали, скiльки ж то дадуть на аукцiонi за його ноб-гiльський палац, вiн спорядив такого собi Дела Нельсона з половини шукати золота в Мексицi. Як сухо засвiдчуе iсторiя, наслiдком тiеi експедицii Нельсона було вiдкриття родовища Врожайного з такими, мiж iншим, казковими, невичерпними копальнями, як «Гримуча Змiя», «Голос», «Мiсто», «Дездемона», «Водяний Бугай», «Жовтий Хлопець». Нельсоновi надзвичайний успiх так запаморочив голову, що вiн за рiк згорiв, випивши цiле море дешевого вiскi, а не мавши жодних спадкоемцiв, зоставив свiй пай тому ж таки Щасливцевi – Рiчарду Форестовi.
Дiк Форест був справжнiй син свого батька. Щасливець Рiчард, чоловiк безмежноi енергii й заповзятливостi, двiчi був одружений i двiчi вдовiв, але доля не благословляла його дiтьми. Втрете вiн одружився 1872 року, вже п’ятдесятивосьмирiчним, а 1874 року в нього народився син – здоровецьке, горлате дванадцятифунтове хлоп’я. Однак його народження коштувало життя матерi, i дитя виростало в палацi на Ноб-Гiлi пiд наглядом цiлого вiйська мамок та няньок.
Малий Дiк був здiбною дитиною. А Щасливець Рiчард мав демократичну вдачу. Як наслiдок, малий Дiк засвоiв вiд приватного вчителя за один рiк те, що у школi забрало б три роки, а решту часу бавився на вiльному повiтрi. І ще хлопцевi здiбностi та батькiв демократизм спричинили те, що Дiка послано до останнього класу звичайноi мiськоi школи, щоб вiн теж навчився демократичностi, потершись мiж синами робiтникiв, крамарiв, шинкарiв та мiсцевих полiтикiв.
У школi всi батьковi мiльйони не допомагали йому випередити з арифметики Петсi Гелорена, математичного вундеркiнда, чий батько пiдносив мулярам цеглу, або написати диктант краще за Мону Садгiнеттi, дочку вдови, яка тримала овочеву крамничку. І так само Дiковi не було найменшоi помочi з батькових мiльйонiв та з палацу на Ноб-Гiлi, коли вiн скидав куртку й навкулачки, без раундiв i без рукавиць до перемоги або до поразки бився з Джiммi Ботсом, Джаном Чоiнскi чи ще ким iз тих хлопцiв, якi за кiлька рокiв розлетiлись по краiнi добувати слави й грошей на рингах як поколiння блискучих боксерiв, що його могло породити тiльки Сан-Франциско, молоде, повне зухвалоi мужностi й завзяття мiсто.
Наймудрiше, що мiг придумати для сина Щасливець Рiчард, – це дати йому таку демократичну науку. В глибинi душi Дiк нiколи не забував, що вiн живе в палацi, повному челядi, i що його батько людина могутня й шанована. Та воднораз Дiк спiзнав ту демократiю, що стоiть на власних двох йогах i борониться своiми двома кулаками. Вiн спiзнавав ii тодi, коли Мона Сангiнеттi дiставала за диктант кращу оцiнку, нiж у нього. І тодi, коли пiд час гри на шкiльному подвiр’i не мiг наздогнати чи спiймати прудкого й верткого Бертi Мiллера.
І коли Тiм Гаган усоте гатив його в заюшений нiс та розтовченi губи прямим ударом лiвою чи пiд груди гаком правою, а вiн очманiло точився i хекав, аж у грудях свистiло, – тодi шкода було чекати допомоги вiд палацiв та банкових рахункiв. Тут годились тiльки своi ноги i своi кулаки: або вiн, або Тiм. Ото якраз тодi, в поту, в кровi, в залiзнiй упертостi навчився Дiк Форест не здаватись навiть у нерiвному бою. З першого удару вiн чув, що перевага не його, але витримував усi удари, аж поки кiнець кiнцем згодилися, що не взяла нiчия, хоча згода та прийшла лиш тодi, коли обидва попадали додолу, знесиленi й запамороченi, i тiльки плакали вiд злостi й затятостi. А пiсля того вони здружилися i вдвох верховодили на шкiльному подвiр’i.
Щасливець Рiчард помер того ж мiсяця, коли Дiк закiнчив школу. Тринадцятирiчний хлопець зостався у свiтi з двадцятьма мiльйонами доларiв i без жодного родича, що мiг би втручатись у його життя. Вiн був господар повного челядi палацу, паровоi яхти, стаень з кiньми та ще й розкiшноi лiтньоi вiлли на пiвднi пiвострова, в багатирськiй колонii бiля Менлов. Тiльки одним обтяжено його: опiкунською радою.
Одного лiтнього дня Дiка покликано до великоi бiблiотечноi кiмнати, де зiбрались на першу свою нараду його опiкуни. Їх було трое – всi лiтнi люди, дуже багатi, усi правники, усi дiловi партнери його батька. Коли вони стали викладати йому те, що хотiли, Дiк вiдчув, що хоча вони й зичать йому добра, але порозумiтися з ними навряд чи пощастить. На його думку, самi вони були пiдлiтками занадто вже давно. А крiм того, було очевидно, що якраз його, оцього пiдлiтка, чия доля iх так турбуе, вони не розумiють зовсiм. Навiть бiльше – Дiк iз властивою йому впевненiстю вирiшив, що тiльки вiн один у цiлому свiтi може знати, чого йому треба.
Мiстер Крокет виголосив довгу промову, i Дiк слухав його, як годиться, уважно й зацiкавлено, киваючи головою щоразу, коли зверталися прямо до нього. Мiстери Девiдсон i Слокем теж сказали свое, i вiн iх вислухав так само уважно. Помiж iншим, Дiк дiзнався вiд них, який статечний i чесний чоловiк був його батько, а також яку програму вже склали його опiкуни, щоб зробити i з нього такого самого статечного й чесного чоловiка.
Коли вони скiнчили, Дiк теж захотiв дещо сказати.
– Я вже все обмiркував, – заявив вiн, – i хочу спершу податися в подорож.
– На це буде свiй час, любий мiй, – лагiдно пояснив йому мiстер Слокем. – Коли… ну, скажiмо, коли ти пiдготуешся до вступу в унiверситет. Тодi якраз дуже корисно буде поiхати на рiк за кордон… так, дуже корисно.
– Звичайно, – поквапився на помiч i мiстер Девiдсон, завваживши сердитий вогник у хлопцевих очах та його губи, що мимоволi твердо стислися, – звичайно, ще й доти можна буде трохи подорожувати – пiд час шкiльних вакацiй. Моi колеги, безперечно, погодяться, що такi невеличкi подорожi пiд час вакацiй теж були б кориснi й бажанi… звiсно, пiд належним керiвництвом i наглядом.
– Скiльки, сказали ви, у мене грошей? – раптом спитав Дiк начебто зовсiм не до речi.
– Десь близько двадцяти мiльйонiв, за найскромнiшим пiдрахунком, – ураз вiдповiв мiстер Крокет.
– А що як я зараз захочу взяти сто доларiв? – провадив Дiк.
– Ну… тодi… гм… – мiстер Слокем озирнувся на колег, нiби просячи пiдказати.
– Тодi нам доведеться спитати тебе, навiщо тобi цi грошi, – вiдповiв Дiковi мiстер Крокет.
– А як я вам вiдкажу, – мовив Дiк дужо повiльно, дивлячись мiстеровi Крокету просто в вiчi, – що менi дуже шкода, але я волiю не казати, нащо менi тi грошi?
– Тодi ти iх не одержиш, – ураз вiдповiв мiстер Крокет, чи вже скорше вiдрубав трохи роздратовано.
Дiк повiльно кивнув головою, нiби запам’ятовуючи цю вiдповiдь.
– Але ж, любий мiй, – квапливо пiдхопив мiстер Слокем, – ти, звичайно, розумiеш, що тобi ще рано доручати грошi. Порядкувати ними поки що будемо за тебе ми.
– Цебто я не можу взяти з них анi цента без вашого дозволу?
– Анi цента, – враз вiдрубав мiстер Крокет.
Дiк замислено кивнув головою i промурмотiв:
– Розумiю…
– Звичайно, буде цiлком природно i справедливо, щоб тобi давали скiлькись там на всякi дрiбнi витрати, – докинув мiстер Девiдсон. – Скажiмо, долар на тиждень чи, може, й два. Як пiдростатимеш, цю суму можна й збiльшувати. А коли тобi вийде двадцять один рiк, тодi ти, безперечно, будеш спроможний сам порядкувати своiми справами – радячись iз нами, звичайно.
– А поки менi нема двадцять одного року, з усiх своiх мiльйонiв я не зможу взяти й ста доларiв, щоб витратити, як менi схочеться? – запитав Дiк покiрливо.
Мiстер Девiдсон почав був вiдповiдати, добираючи заспокiйливих виразiв, але хлопець пiдняв руку: я, мовляв, ще не скiнчив.
– Як я зрозумiв, я можу витрачати своi грошi тiльки за нашою спiльною згодою – вас трьох i моею?
Опiкунська рада закивала головами.
– Цебто як ми погодимось, так i буде?
Опiкуни знов кивнули.
– Ну, то я хочу мати сто доларiв зараз, – заявив Дiк.
– Навiщо вони тобi? – спитав мiстер Крокет.
– Можу сказати, – спокiйно вiдповiв Дiк. – Я пiду в мандри. У подорож.
– Ти сьогоднi пiдеш спати – рiвно о пiв на дев’яту, – вiдмовив мiстер Крокет. – І нiяких ста доларiв не одержиш. Та панi, про яку ми тобi говорили, прийде сюди на шосту годину. Вона, як ми тобi пояснили, доглядатиме тебе весь час, день у день вiд ранку до вечора. О пiв на сьому, як звичайно, ти повечеряеш разом з нею, а потiм вона подбае, щоб ти вчасно лiг спати. Як ми вже сказали, вона мае заступити тобi матiр – стежитиме, щоб у тебе завжди були помитi вуха й шия…
– І щоб я купався щосуботи ввечерi, – докiнчив за нього Дiк якнайлагiднiше.
– Саме так.
– А скiльки ви… цебто скiльки я платитиму тiй панi за ii послуги? – спитав Дiк, несподiвано звернувши на iнше: у нього вже була така звичка, i вiн не раз спантеличував тим учителiв та однокласникiв.
Мiстер Крокет уперше вiдповiв не зразу, а спочатку прокашлявся.
– Адже це я платитиму iй? – допитувався Дiк. – Зi своiх двадцяти мiльйонiв цебто?
– Батькова порода, – тихенько мовив сам до себе мiстер Слокем.
– Мiсiс Самерстон, тобто «та панi», як ти зволив ii назвати, одержуватиме сто п’ятдесят доларiв на мiсяць, або ж тисячу вiсiмсот на рiк, – вiдповiв хлопцевi мiстер Крокет.
– Пропащi грошi, – зiтхнув Дiк. – Та ще й харч i помешкання!
Вiн пiдвiвся, як справдешнiй аристократ – не спадковий, зате вихований за тринадцять рокiв у палацi на Ноб-Гiлi. Пiдвiвся так, що й опiкунська рада мимоволi повставала зi шкiряних фотелiв. Одначе й не так, як пiдводяться маленькi лорди Фонтлероi[8 - Лорд Фонтлерой – герой популярноi свого часу напiвсентиментальноi повiстi американськоi письменницi Єлiзи Барнет (1849–1924) «Маленький лорд Фонтлерой» (1886).], бо вiн мав двоiсту натуру. Вiн уже знав, що у людського життя багато облич i багато шляхiв. Недарма Мона Сангiнеттi перемагала його на диктантах. І недарма вiн бився з Тiмом Гаганом унiчию, до замирення, а потiм удвох iз ним верховодив товаришами.
Його доля народилась у несамовитiй золотiй гарячцi сорок дев’ятого року[9 - Золота гарячка сорок дев’ятого року. – У 1848 роцi в Калiфорнii вiдкрито великi родовища золота, пiсля чого почалася знаменита «золота гарячка».]. В палацi з нього вирощено аристократа, а в мiськiй школi виховано демократа. Рано розвинувшись, вiн уже розумiв, нехай ще трохи й по-дитячому, вiдмiни мiж привiлейованою кастою i широкими масами; а пiд усiм тим його сповнювала уперта воля й спокiйна самопевнiсть, незбагненна для трьох лiтнiх добродiiв, яким було доручено його долю i якi зобов’язались примножити його мiльйони та зробити з нього справжню людину – таку, як вони ii собi уявляли.
– Дякую вам за вашу ласку, – сказав Дiк, звертаючись до всiх трьох. – Гадаю, що ми не сваритимемося. Звiсно, тi двадцять мiльйонiв моi, i, звiсно, ви берегтимете iх для мене, бо ж я ще не тямлю нiчого у справах…
– І ми iх примножимо, любий мiй, ми iх для тебе примножимо безпечними, вивiреними способами, – запевнив його мiстер Слокем.
– Тiльки щоб без спекуляцii! – застерiг Дiк. – Моему татовi щастило, але я сам чув, як вiн казав, що тепер не тi часи i вже не можна ризикувати так, як колись ризикували всi.
І цi його слова, i деякi попереднi могли б навести на гадку, нiби в юного Дiка була ница й скнара душа. Але то була б помилка. Якраз навпаки: в потаемних думках i в планах, що снувались ту мить у нього в головi, вiн так легковажив, так зневажав своi мiльйони, що його б можна зрiвняти з п’яним матросом, який розкидае на березi одержану вiдразу трирiчну платню.
– Я ще тiльки хлопчак, – провадив Дiк. – Але ви мене поки що не дуже добре знаете. Згодом ми познайомимося краще, а тим часом – ще раз дякую вам…
Вiн якусь мить помовчав, тодi вклонився стримано й гiдно – вельможi з ноб-гiльських палацiв навчаються так уклонятися змалку. Вiн давав опiкунам узнаки, що розмову скiнчено. Мовляв, вiн iх вiдпускае. І вони добре те вiдчули. Вони, такi самi вельможi дiлового свiту, як був його батько, вiдiйшли збентеженi й спантеличенi. Надворi, опускаючись широкими кам’яними сходами до повозки, що чекала на них, мiстер Девiдсон i Слокем хотiли вилити свое збентеження в гнiв, але мiстер Крокет, що тiльки-но говорив з хлопцем так дратливо й рiзко, промурмотiв у захопленнi:
– Ох i шибеник! Ох i шибеник!
Повозом вони доiхали до старого клубу «Пасiфiк-Юнiон» i там ще з годину поважно обговорювали майбутне Дiка Фореста й знов обiцяли собi справдити ту довiру, що виявив iм покiйний Рiчард Форест. А Дiк пiд той час хутко спускався з Ноб-Гiлу порослими травою брукованими вуличками, занадто крутими для повозiв. Унизу не було вже багатирських палацiв та розкiшних садиб – зразу пiд горою тулилися злиденнi вулички дерев’яних курникiв, де жив трудящий люд. Сан-Франциско 1887 року являло собою таку саму мiшанину палацiв i халуп, як i старi европейськi мiста. Ноб-Гiл здiймався, немов середньовiчний замок, серед бруду й тiсноти буденного життя, що гнiздилося та барложилося попiд ним.
Дiк зупинився на розi пiд бакалiйною крамничкою, над якою на другому поверсi мешкав Тiмотi Гаган-старший, бувши полiсменом з платнею сто доларiв на мiсяць, вiн мав змогу жити вище за своiх ближнiх сусiдiв, якi утримували родини на мiсячну платню, не бiльшу як сорок чи п’ятдесят доларiв.
Хоч вiкна нагорi були вiдчиненi й не завiшенi, та марно свистiв Дiк, ходячи попiд будинком. Тiма Гагана-молодшого не було вдома. Але Дiк свистiв недовго: тiльки-но вiн замислився, де ж би в ближчiй околицi можна знайти Тiма, як той сам з’явився з-за рогу, несучи бляшанку з-пiд смальцю, повну свiжого, спiненого пива. Вiн буркнув, вiтаючись, i Дiк буркнув на вiдповiдь так само недбало, мовби це не вiн допiру так по-вельможному закiнчив розмову з трьома найбагатшими грошовими королями великого мiста. З голосу його нiтрохи не було знати, що це власник двадцяти мiльйонiв, якi ще й примножувалися з часом, i нiтрохи тi мiльйони не пом’якшували його хлоп’яцькоi бурмакуватостi.
– Це я тебе не бачив, вiдколи помер твiй стариган, – зауважив Тiм.
– Ну, зате бачиш тепер, – вiдрубав Дiк. – Чуеш, Тiме, я до тебе одне дiло маю.
– Зачекай, поки я вiднесу пиво своему старигановi, – сказав Тiм, досвiдченим оком оглянувши пiну в бляшанцi. – А то буде крику, як без пiни принесу.
– Дарма, сколотиш, то й буде пiна, – заспокоiв його Дiк. – Я тiльки на хвилинку. Я сьогоднi тiкаю з дому. Гайда разом, хочеш?
Тiмовi голубi iрландськi очицi загорiлися цiкавiстю.
– А куди? – спитав вiн.
– Ще не знаю. То хочеш? Коли так, можна буде вирiшити потiм. Ти ж усе лiпше за мене знаеш. То як скажеш?
– Стариган з мене душу виб’е, – завагався Тiм.
– Хiба тобi це первина? – вiдповiв Дiк, нiтрохи не розжалений. – Коли згоден, то стрiнемось увечерi о дев’ятiй бiля пристанi перевозу. То як? Я дожидатиму там.
– А що як я не прийду? – опитав Тiм.
– Однаково – сам подамся, – Дiк повернувся, нiби хотiв уже йти, тодi ще недбало кинув через плече: – Краще гайда разом.
Тiм сколотив у бляшанцi пиво й вiдповiв так само недбало:
– Гаразд. Прийду.
Розлучившися з Тiмом Гаганом, Дiк рушив шукати iншого однокласника, словенця Марковича; його батько держав ресторанчика, i казали, що за двадцять центiв бiльш нiде в мiстi так смачно не пообiдаеш. Маркович-молодший був винен Дiковi два долари, i Дiк, розшукавши його за годину, взяв у нього скiльки було – долар i сорок центiв, а решту боргу подарував.
Потiм вiн нерiшуче, збентежено поплентався по Монтгомерi-стрiт, вагаючись мiж численними позичковими касами, що прикрашували собою ту людну магiстраль. Нарештi вiн на одчай душi шмигнув у однi дверi й спромiгся обмiняти на вiсiм доларiв i квитанцiю свого золотого годинника, вартого, як добре знав Дiк, не менше п’ятдесяти доларiв.
Вечерю в ноб-гiльських палатах подавали о пiв на сьому. А вiн вернувся додому аж за чверть до сьомоi й став перед очi мiсiс Самерстон. То була дебела лiтня панi, яка походила зi славноi родини Портер-Рiкiнгтонiв, чие банкрутство в серединi сiмдесятих рокiв струснуло цiлим тихоокеанським узбережжям Штатiв. Попри дебелу комплекцiю, вона завжди скаржилась на «розшарпанi нерви».
– Ну, куди це годиться, Рiчарде! – вичитала вона хлопцевi. – Вечеря вже п’ятнадцять хвилин на столi, а ти ще не помив рук i сам не вмився.
– Вибачте, мiсiс Самерстон, – перепросив Дiк. – Я бiльше нiколи не примушу вас чекати. І взагалi я не завдаватиму вам клопоту.
За вечерею, поданою для них двох з усiею помпою у велику iдальню, Дiк силкувався догоджати своiй виховательцi: хоч вiн i знав, що ii найнято за його грошi, але почувався так, нiби вона в гостях у нього.
– Коли ви вже тут улаштуетесь, вам буде дуже гарно жити, – пообiцяв вiн. – Це добрий старий дiм, i бiльшiсть служникiв уже багато рокiв у нас служать.
– Ну що ти, Рiчарде, – мiсiс Самерстон поважно осмiхнулась. – Буде менi тут гарно чи нi, це не вiд служникiв залежатиме, а вiд тебе.
– За це не бiйтеся, – гречно вiдказав Дiк. – Менi дуже шкода, що я сьогоднi спiзнився на вечерю, але бiльше такого не буде нi разу – за цiлi роки. Я вас узагалi не турбуватиму. Ось побачите. Буде так, наче мене й зовсiм немае в домi.
Йдучи спати, вiн сказав iй «добранiч», а потiм додав, нiби згадавши:
– Хочу вас попередити про одне: про А-Сiпа, нашого кухаря. Вiн у нас хтозна вiдколи – вже двадцять п’ять чи й тридцять рокiв. Вiн готував iсти для тата, ще як i мене на свiтi не було, й цього дому. Вiн у нас привiлейована особа i так уже звик робити все по-своему, що бiля нього треба навшпинячки ходити. Та як вiн вас уподобае, то зi шкури вилiзе, щоб догодити вам. Отак вiн уподобав мене. Подбайте й ви про те, i вам тут житиметься, як у раю. А через мене, щиро кажу, вам не буде взагалi нiякоi мороки. Не служба, а забавка: так, наче мене й зовсiм нема в домi.
Роздiл V
Точнiсiнько о дев’ятiй годинi, вбраний у найстарiшу свою одежу, Дiк зустрiвся з Тiмом Гаганом бiля пристанi перевозу.
– На пiвнiч подаватися не варт, – сказав Тiм. – Уже зима небавом – доведеться вночi дрижаки хапати. Хочеш, гайнiмо на схiд – цебто у Неваду та в пустелi?
– А може, ще куди? Чом не на пiвдень? Можна до Лос-Анджелеса, в Аризону, в Нью-Мексико, а тодi й у Техас, – запропонував Дiк.
– Скiльки в тебе грошей? – поцiкавився Тiм.
– А що? – перепитав Дiк.
– Треба вшитися звiдси хутенько, а з квитками буде найхутчiше. Менi то що, а ось через тебе зчиниться гвалт, вишлють цiлу тичбу детективiв на розшуки. Треба iх обхитрувати.
– Ну, то й обхитруемо, – вiдказав Дiк. – Кiлька днiв iхатимемо з квитками, потрошку, то в один бiк, то в другий, а бiльше переховуватимемось, поки минемо Трейсi. А далi махнемо на пiвдень – уже без квиткiв.
І вони виконали той план вельми ретельно. Трейсi проiхали у вагонi, з квитками, рiвно за шiсть годин пiсля того, як тамтешнiй помiчник шерифа кинув обшукувати поiзди. Задля бiльшоi остороги Дiк узяв квитки не до Трейсi, а до самого Модесто. А вже далi вони подорожували «зайцями» – в товарних вагонах, «слiпих багажниках», на буферах та на «скотоскидах», i Тiм, досвiдченiший у тому, був Дiковi за вчителя. Дiк купував газети й страхав товариша, читаючи йому сенсацiйнi повiдомлення про викрадення юного спадкоемця Форестових мiльйонiв.
Удома, в Сан-Франциско, Дiковi опiкуни оголосили винагороду в сумi тридцять тисяч доларiв тому, хто розшукае й привезе хлопця додому. І Тiм Гаган, прочитавши те оголошення, коли вони лежали на травi неподалiк водонапiрноi вежi, навiки закарбував у Дiковiй головi думку, що честь i непiдкупнiсть не залежать вiд суспiльного становища чи породи, а можуть зрости як на високiй горi, в пишному палацi, так i пiд горою, в кiмнатках над бакалiйною крамничкою.
– Ого-го, – мовив Тiм нiби сам до себе, дивлячись кудись у далину. – Мiй стариган не зчиняв би гвалту, якби я виказав тебе за тi тридцять тисяч! Аж подумати страшно.
Дiк зрозумiв: коли Тiм так вiдверто про це говорить, то йому нема чого боятись, полiсменiв син його не зрадить. І тiльки за шiсть тижнiв по тому, вже в Аризонi, Дiк сам здiйняв про це мову.
– Чуеш, Тiме, – сказав вiн. – У мене цiла купа грошей, i вони ще й ростуть увесь час, а сам я з них не трачу нi цента, ти ж бачиш… Правда, ота мiсiс Самерстон тягне з мене тисячу вiсiмсот на рiк, та ще й те, що столуеться й кiньми моiми iздить, а ми з тобою радi, як пiдберемо десь на станцii кочегарськi недоiдки. Та однаково, грошi моi ростуть. Скiльки буде десять вiдсоткiв вiд двадцяти доларiв?
Тiм, силкуючись розв’язати ту задачку, втупив очi кудись у гаряче повiтря пустелi, що мерехтiло над обрiем.
– Ну, скiльки буде десята частина вiд двадцяти мiльйонiв? – нетерпеливився Дiк.
– Ха! Два мiльйони, скiльки ж бо ще?
