скачать книгу бесплатно
– Ну, а п’ять вiдсоткiв це половина десяти вiдсоткiв. Коли прибуток п’ять вiдсоткiв рiчних, то скiльки наросте за рiк на двадцяти мiльйонах?
Тiм нерiшуче мовчав.
– Та половина ж! Половина двох мiльйонiв! – вигукнув Дiк. – Виходить, що я за рiк багатшаю на цiлий мiльйон. Затям це добре i слухай далi. Коли менi самому захочеться вернутись додому – тiльки це ще не скоро, ще не один рiк доти спливе, – ми з тобою ось яке дiло облагодимо. Я скажу тобi, i ти напишеш своему батьковi. Вiн над’iде туди, де ми його дожидатимемо, забере мене й вiдвезе додому. А тодi загребе тридцять тисяч винагороди з моiх опiкунiв, покине службу в полiцii та, напевне, вiдкрие шинок.
– Тридцять тисяч – це до бiса грошви, – недбало мовив Тiм, у такий спосiб висловивши вдячнiсть.
– Не для мене, – зразу применшив Дiк свою щедрiсть. – У мiльйонi буде тридцять три рази по тридцять тисяч, а моi грошi виростають на мiльйон за один рiк.
Одначе Тiм Гаган не дожив до того, щоб побачити свого батька власником шинку. За два днi по цiй розмовi один занадто ревний гальмiвник застукав хлопцiв у порожньому товарняку, коли поiзд стояв на мосту через глибоку суху яругу, i почав iх зганяти. Дiк подивився з височини сiмдесяти футiв на кам’янисте дно яруги i запротестував:
– Мостом пройти можна, але що як поiзд рушить?
– Не рушить! – наполягав гальмiвник. – Гайда, бiжiть, поки ще можна. Паровоз набира воду по той бiк. Вiн завше тут воду набира.
Але того разу паровоз води не набирав. Як потiм з’ясувало слiдство, машинiст виявив, що води в баку немае, i вирiшив iхати далi. Тiльки-но хлопцi вилiзли бiчними дверима з вагона та пройшли кiльканадцять крокiв вузеньким краем мосту, що лишався мiж поiздом i прiрвою, поiзд рушив. Дiк, бистрий на розум i рiшучий, умить пригнувся й став на шпалах рачки. Так вiн мiг тривкiше триматися, та й мiсця пiд бортами вагонiв, що виступали за колеса, було бiльше. Одначе Тiм, не такий кмiтливий та моторний, а до того ще охоплений чисто кельтською люттю на гальмiвника, не впав зразу на руки й на колiна, як Дiк, а зостався стояти i кляв гальмiвника вельми барвисто, як те вмiють його земляки.
– Пригнись! Падай! – загорлав Дiк.
Та було запiзно. Колiя йшла вниз, i поiзд розганявся щораз швидше. Тiм, який стояв спиною до прiрви, спробував був упасти на всi чотири, але тiльки-но ледь нахилився, як вагон черкнув його по плечi й трохи не збив. Якимсь дивом вiн устояв на ногах, але бiльше стати рачки не пробував. А поiзд гнав усе шпаркiше, i про те вже шкода було й думати.
Дiк, тримаючись за шпали, чекав, що ж буде. Вагони пролiтали повз них щодалi швидше. Тiм не втрачав самовладання. Вiн стояв на вузькому краечку мосту, не маючи бiльше нiякоi опори, спиною до прiрви, а лицем до поiзда, притискав руки до бокiв i похитувався, балансуючи, – тим дужче, чим швидше рухався поiзд. Але врештi опанував себе й перестав похитуватися.
І все минулося б гаразд, якби не один вагон. Дiк знав, що вiн е в поiздi, i бачив, як вiн наближаеться. То був так званий «кiнський палац» – вагон перевозити худобу, на шiсть дюймiв ширший за iншi. Дiк помiтив, що й Тiм уже бачить той вагон. Помiтив, як Тiм напружився всiм тiлом, готуючись до того, що вузький простiр, де вiн мав утриматись, зараз повужчае ще на пiв фута. Дiк бачив, як Тiм повiльно, умисно вiдхиляеться назад, вiдхиляеться все далi, як лишень змога далi, – i все ж не досить далеко. Йому не було порятунку. Якби вiн вiдхилився ще на дюйм, вагон би не штовхнув його. Але якби вiн вiдхилився на той дюйм, то впав би у прiрву й сам, без поштовху. І тим одним дюймом вагон зачепив Тiма й скинув з мосту. Двiчi перекинувшись у повiтрi, хлопець гримнувся головою об камiння.
Там, долi, вiн уже не ворушився. Впавши iз сiмдесятифутовоi височини, вiн зламав собi в’язи й розтрощив голову. Ото там Дiк уперше спiзнав смерть – не пристойну, порядну смерть сучасного городянина, коли вмирущому полегшують вiдхiд у вiчну нiч лiкарi, доглядальницi, пiдшкiрнi iн’екцii i вiдлетiлу тiнь урочисто проводжають квiтами, вiнками, пишними поховальними церемонiями та обрядами, а раптову, просту, страшну й неприкрашену, як смерть вола пiд обухом чи вгодованоi свинi пiд колiйським ножем.
І ще бiльше спiзнав там Дiк – зрадливiсть життя й долi, i зловорожiсть свiту, i необхiднiсть бути чуткому й рiшучому, пильному, тямкому, упевненому й бистрому, щоб умить пристосовуватися до всiх миттевих зрушень у рiвновазi сил, вiд яких залежить наше життя. І ще спiзнав там Дiк, стоячи бiля химерно скорчених останкiв того, хто щойно був його товаришем, що не можна звiрятись на iлюзii i що тiльки дiйснiсть нiколи не обдурить.
У Нью-Мексико Дiк прибився до ранчо «Дзвiночок», на пiвночi вiд Росвела, в долинi рiчки Пекос. Йому ще не було чотирнадцяти рокiв, i ковбоi, що звалися й навiть писалися в офiцiйних паперах такими iменами, як Дикий Кiнь, Вiл-лi-Ферт, Теляча Шкура, або Довга Кишеня, прийняли його мiж себе за живу забавку i зробили з нього справжнього ковбоя.
Проживши на ранчо пiв року, Дiк, ще по-юнацькому тендiтний, проте витривалий, здобув науку на все життя, навчившись iздити верхи i вивчивши коней, а також надивившись на людей у природнiй iхнiй подобi. Та й це ще не все. Вiн побачив Джона Чайзема, власника «Дзвiночка», «Боско-Гранде» i ще багатьох скотарських ранчо аж до Чорноi рiчки й далi. Джон Чайзем, скотарський король, свого часу передбачив наплив фермерiв, скупив усi сорокаакровi дiлянки, де була вода, обгородив iх колючим дротом i в такий спосiб прибрав до рук мiльйони акрiв сумiжних пасовиськ, що не були вартi нiчого без води, якою володiв вiн. І Дiк, слухаючи при табiрному багаттi бiля фургона з харчами балачки ковбоiв, якi прогавили те, що передбачив Джон Чайзем i тепер служили у нього за сорок доларiв на мiсяць, виразно збагнув, чому i як Джон Чайзем зробився коров’ячим королем, а тисяча його сучасникiв пiшли до нього в найми.
Але в Дiка була не холодно-розважлива вдача. Вiн мав гарячу кров, буйне завзяття i чоловiчу гордiсть. Ладний часом плакати з утоми пiсля двадцяти годин поспiль у сiдлi, вiн навчився не зважати на бiль у всьому змученому тiлi i, мовчки хизуючися своею терплячiстю, не йти спати ранiш вiд загартованих дорослих ковбоiв. Так само не опинаючись сiдав вiн на того коня, якого давали, i самохiть iздив, як i всi, стерегти череду вночi, а коли треба, без митi вагання мчав навперейми лавинi переполошеноi череди, маючи на вiтрi цератяним плащем. Вiн умiв ризикувати. Його тiшив ризик. Але в такi хвилини вiн нiколи не легковажив суворою дiйснiстю. Вiн добре пам’ятав, що людський череп не дуже мiцний i легко трiскае на твердому камiннi або пiд важким копитом. І коли вiн якось вiдмовився сiсти на коня, що збивавсь iз чвалу та спотикався, то не тому, що боявся розбити собi голову, а тому, що це вже був би «не по грошах ризик», як вiн одного разу сказав самому Джону Чайземовi.
Ще бувши на ранчо, вiн написав листа опiкунам, тiльки доручив його одному гуртоправовi, щоб вiдiслав з Чикаго. І навiть адресував, задля ще бiльшоi остороги, кухаревi А-Сiну. Дiк хоч i покинув своi двадцять мiльйонiв, однак не забув про них, отож, боячися, щоб спадщини не роздiлили мiж далекими родичами, якi могли знайтися десь у Новiй Англii, попередив опiкунiв, що вiн живий i повернеться додому за кiлька рокiв. І ще вiн наказав iм не звiльняти зi служби мiсiс Самерстон.
Але Дiковi не сидiлось на одному мiсцi. Пiв року на ранчо «Дзвiночок» – це було, як на нього, вже задовго. «Пацанком», як навивають хлопчака-гобо, помандрував вiн через усi Сполученi Штати, познайомившись з iхньою полiцiею, судами, законами проти волоцюзтва та в’язницями. Спiзнав вiн i самих волоцюг, мандрованих сезонникiв та дрiбних злодюжок. Помiж iншим зазнайомився вiн i з фермами та фермерами; одного разу у штатi Нью-Йорк вiн тиждень збирав ягоди на фермi в якогось голландця, який одним iз перших у Штатах на спробу поставив у себе силосну вежу. Звiсно, Дiк прикмiчав усе не з якимсь певним намiром чи метою. Просто йому, як i кожному хлопчаковi, все було цiкаве, i в такий спосiб вiн призбирав силу-силенну всiляких вiдомостей про людську природу та життя суспiльства, що мали неабияк прислужитися йому аж згодом, коли вiн за допомогою книжок перетравив та систематизував iх.
Дiковi пригоди не зiпсували його. Навiть коли вiн терся мiж «тюряжниками» по яких-небудь лiсових табориськах, iхнi погляди на життя й моральнiсть не приставали до нього. Вiн був нiби мандрiвник серед чужинцiв. Знаючи, що його дожидають певних двадцять мiльйонiв, вiн не вiдчував потреби красти. Йому цiкаво було побувати скрiзь, побачити все, але нiде й нiщо не могло втримати його надовго. Вiн тiльки хотiв бачити, ще й ще бачити i знов бачити.
Пiд кiнець третього року, вже як вiн став майже шiстнадцятирiчним юнаком, мiцним i жилавим, ста тридцяти фунтiв вагою, Дiк вирiшив, що час вернутися додому та взятись за книжки. І вiн подався в першу свою тривалу подорож морем, найнявшись на вiтрильник, що вiдпливав з одного делаверського порту[10 - Делаверський порт. – Делавер – штат на атлантичному узбережжi США.] до Сан-Франциско. Плавання було трудне й довге, цiлих сто вiсiмдесят днiв, однак пiд кiнець його Дiк важив ще на десять фунтiв бiльше.
Мiсiс Самерстон злякано зойкнула, коли Дiк увiйшов до неi, i послала на кухню по А-Сiна, щоб засвiдчив, чи це справдi вiн. А вдруге зойкнула, коли вiн стиснув iй руку, аж подряпавши нiжну шкiру мозолястою i шкарубкою вiд корабельних линiв долонею.
Вiдразу скликано опiкунiв, i Дiк привiтав iх несмiливо, майже засоромлено. Та це не завадило йому вiдразу заговорити навпростець.
– Ось що, – сказав вiн. – Я не дурень. Я знаю, чого менi треба, i хочу його мати. Я на свiтi сам – звiсно, коли не рахувати добрих друзiв, як оце ви, – i в мене е своi погляди на життя й на те, що я хочу в ньому зробити. Я вернувся додому не з обов’язку перед кимось тут, а тому, що настав час вернутись, тобто з обов’язку перед самим собою. Я чимало розуму набрався, повештавшись три роки по свiтi, а тепер менi час узятися за науку – за книжкову науку цебто.
– Іди в Белмонтське училище, – пiдказав мiстер Слокем. – Там тебе пiдготують до унiверситету.
Дiк рiшуче похитав головою.
– І заберуть на це три роки. Як i в кожнiй середнiй школi. Нi, я хочу бути в Калiфорнiйському унiверситетi за рiк. Для цього, звiсно, треба попрацювати. Але я вгризуся в книжки, як голодний у хлiб. Я найму вчителя чи десятьох учителiв i заходжуся. Тiльки я найматиму iх сам – i виганятиму теж сам. А на це менi треба буде грошей.
– Сто доларiв на мiсяць вистачить? – спитав мiстер Крокет.
Дiк похитав головою.
– Я перебився три роки, не взявши зi своiх грошей нi цента. Гадаю, що тепер менi можна трохи покористатися з них. Порядкувати всiм своiм капiталом я ще не збираюсь, але менi потрiбен вiдкритий рахунок у банку, i то пристойний. І я хочу використовувати його так, як менi треба, i на те, чого менi треба.
Опiкуни спантеличено перезирнулися.
– Це нi в якi ворота не лiзе! Смiшно й слухати! – почав мiстер Крокет. – Ти який був навiжений, такий i досi.
– Такий, мабуть, удався, – зiтхнув Дiк. – І того разу ми не поладнали через грошi. Тодi я просив сто доларiв.
– Але й ти зваж на нагле становище, Дiку! – заволав мiстер Девiдсон. – Як це виглядатиме, коли ми, твоi опiкуни, дамо тобi, шiстнадцятирiчному хлопцевi, волю розкидати грошi?
– Скiльки коштуе тепер моя «Фреда»? – спитав Дiк несподiвано.
– За двадцять тисяч можна продати хоч сьогоднi, – вiдповiв мiстер Крокет.
– То продайте ii. Вона для мене завелика, i що рiк, то втрачатиме на цiнi. Менi потрiбна тридцятифутова яхточка, щоб самому плавати по бухтi, а така не коштуватиме й тисячi. Продайте «Фреду» i покладiть грошi на мое iм’я. Я знаю, ви боiтеся, що я почну цвиндрити грошi: пиячити, грати на кiнських перегонах, за хористочками вганяти. То зробiмо так, щоб ви мали спокiй: нехай рахунок буде вiдкритий для всiх чотирьох. Тiльки-но котрий з вас вирiшить, що я марную грошi, вiн зможе негайно забрати з рахунку всю решту. І ще я хочу вам сказати, що збираюся, крiм учителiв, запросити фахiвця з комерцiйного коледжу, хай утлумачить менi всю цю дiлову механiку.
Не чекаючи слiв згоди, мовби вiн вважав, що справу вирiшено остаточно, Дiк повiв далi:
– А як будемо з моiми кiньми, що на вiллi в Менлов? А втiм, я сам на них подивлюся i вирiшу, яких зоставити. Мiсiс Самерстон нехай лишаеться, порядкуе домом, бо менi про це не буде коли думати, у мене забагато планiв. Обiцяю вам: ви не пошкодуете, що дали менi повну волю в моiх особистих справах. А тепер, коли хочете почути, як я жив цi роки, можу розповiсти.
Дiк Форест казав правду своiм опiкунам, що вгризеться в книжки, як голодний у хлiб. Ще, мабуть, нiхто нiколи так не вчився, i вiн сам керував своею освiтою, хоч не цурався й порад. Вiд свого батька та вiд Джона Чайзема на ранчо «Дзвiночок» вiн навчився, що можна наймати чужий розум. А при табiрному багаттi бiля фургона з харчем, пiд нескiнченнi ковбойськi балачки, вiн навчився сидiти мовчки й думати. Тепер, завдяки своему iменi й становищу, вiн легко добивався згоди поговорити з професорами та ректорами коледжiв i з бiзнесменами-практиками, i вiн слухав iх цiлi години, слухав мовчки, лише зрiдка про що-небудь питаючи, тiльки слухав i вибирав потрiбне з того, що вони казали, задоволений, коли кiлька таких годин давали йому бодай одну думку, один факт, що допомагав йому вирiшити, яку освiту обрати i як ii здобувати.
Далi вiн почав наймати вчителiв. Мабуть, ще нiхто нiколи так не наймав i не звiльняв iх, не перебирав ними так. Грошей на них Дiк не шкодував. Вiн звiльняв десятьох першого ж дня чи тижня, поки вибере одного на мiсяць чи на три. І щоразу сплачував тим звiльненим умовлену платню за цiлий мiсяць, хоч би iхнi спроби навчати його не забрали й години. Щодо цього вiн був щедрий i великодушний, бо мiг собi те дозволити.
Цей хлопець, якому траплялось пiдбирати по паровозних депо кочегарськi недоiдки, добре взнав цiну грошам. Вiн купував якнайкраще, певний, що так йому вийде найдешевше. Для вступу до унiверситету йому треба було пройти шкiльний курс фiзики й хiмii. Впоравшися з алгеброю й геометрiею, вiн звернувся до вчених, що вiдали кафедрами фiзики й хiмii в Калiфорнiйському унiверситетi. Професор Корi спершу засмiявся йому в вiчi.
– Любий мiй юначе… – почав вiн.
Дiк терпляче дослухав, тодi заговорив сам:
– Я не дурень, професоре. Учнi середньоi школи чи училища – то ж дiти. Вони не знають життя. Вони не знають, чого хочуть i навiщо iм потрiбне те, чим iх напихають. А я знаю життя. Я знаю, чого хочу й навiщо. Вони вчать фiзику двi години на тиждень цiлий рiк, як рахувати з вакацiями. Ви найкращий викладач фiзики на все Тихоокеанське узбережжя. Навчальний рiк у вас закiнчуеться. За перший тиждень вашоi вiдпустки, якщо ви вiддаватимете менi кожну хвилину свого часу, я подужаю рiчний курс фiзики. Скiльки коштуватиме цей ваш тиждень?
– Ви не купите його й за тисячу доларiв, – вiдказав професор Керi, думавши тим вiдбутися.
– Я знаю, яка ваша платня, – знову почав Дiк.
– Ну, i яка ж вона? – гостро спитав професор.
– Та вже ж не тисяча на тиждень, – вiдрубав Дiк так само гостро. – І не п’ятсот, i навiть не двiстi п’ятдесят, – вiн пiдняв руку, побачивши, що професор знов хоче його перебити. – Ви оце сказали, що я не куплю тижня вашого часу за тисячу доларiв. А я й не збираюсь. Я хочу купити той тиждень за двi тисячi. Господи! Життя таке коротке! Так мало рокiв менi вiдмiряно…
– І ви гадаете, що зможете купити роки? – усмiхнувся поблажливо професор.
– Авжеж. Того я й прийшов до вас. Я купую три роки за рiк, i ваш тиждень – частина цього року.
– Але ж я ще не погодився, – засмiявся професор.
– Може, двох тисяч мало? – уперто провадив Дiк. – То скажiть, скiльки буде досить.
І професор Керi здався. Так само здався й професор Барздейл, завiдувач кафедри хiмii.
Ще ранiше, вивчавши математику, Дiк на кiлька тижнiв возив своiх репетиторiв стрiляти качок у заплавах Сакраменто й Сан-Хоакiну. А впоравши фiзику та хiмiю, знову поiхав з двома вчителями лiтератури та iсторii на мисливськi терени в окрузi Керрi на пiвденному заходi Орегону. Цей спосiб вiн теж похопив вiд батька, i отак, навчаючись, розважаючись, живучи на вiльному повiтрi, вiн за рiк подужав нормальний трирiчний курс середньоi школи навiть без великоi натуги. Дiк вудив рибу, полював, купався, тренувався фiзично i заразом готувався до унiверситету. І вiн не схибив. Вiн знав, що може так робити, бо батьковi мiльйони дали йому владу над життям. Грошi були для нього знаряддям. Вiн анi переоцiнював, анi недооцiнював iх. Вiн просто купував за них те, що йому потрiбно.
– Дивовижнiшоi форми марнотратства я ще зроду не бачив, – заявив мiстер Крокет, показуючи своiм колегам-опiкунам Дiкiв звiт за минулий рiк. – Шiстнадцять тисяч доларiв на навчання, i все враховано до цента, навiть залiзничнi квитки, могоричi кондукторам i мисливськi патрони для вчителiв.
– Але iспити вiн таки склав, – зауважив мiстер Слокем.
– І пiдготувався до них за рiк, – пробурчав мiстер Девiдсон. – Мiй онук, доччин син, теж провчився вже рiк – у Белмонтському училищi, – а до унiверситету зможе вступити хiба за два роки, i то як пощастить.
– Ну що ж, я можу сказати тiльки одне, – пiдсумував мiстер Крокет. – Вiднинi ми знаемо, що цьому хлопцевi можна давати грошей, скiльки вiн схоче.
– А тепер вiльно й передихнути, – сказав Дiк опiкунам. – По школi я наздогнав своiх однолiткiв, а життевим досвiдом на багато рокiв iх випередив. О, я знаю про життя i про людей такi речi, добрi й поганi, великi й дрiбнi, аж часом менi самому не вiриться, що то правда. Але я iх знаю. Вiд сьогоднi я не буду гнати вперед стрiмголов. Я надолужив згаяне, а далi пiду неквапом. Аби тiльки переходити, як усi, з курсу на курс, i в двадцять один рiк я закiнчу унiверситет. Вiдтепер менi не треба буде стiльки грошей на навчання – я ж не платитиму вже репетиторам, – зате бiльше йтиме на розваги.
Мiстер Девiдсон нашорошився:
– А на якi це розваги?
– Ну, всякi там студентськi товариства, футбол тощо – треба ж бути не гiршому за людей. А крiм того, мене цiкавлять бензиновi двигуни. Я хочу збудувати першу у свiтi океанську яхту з бензиновим мотором…
– Дограешся, що вибухне та розiрве, – занепокоiвся мiстер Крокет. – Це дурне дiло, просто схибнулися всi на тому бензинi.
– Нiчого, я подбаю про безпеку, – вiдповiв Дiк, – а для цього потрiбнi спроби, а для спроб потрiбнi грошi; отож вiдкрийте менi знов солiдний рахунок – як i перше, на iм’я всiх чотирьох.
Роздiл VI
В унiверситетi Дiк Форест нiчим надзвичайним не вiдзначався, хiба тим, що пропускав на першому курсi бiльше лекцiй, нiж будь-хто. Вiн просто знав, що тi лекцii йому не потрiбнi. Адже репетитори, готувавши його до вступних iспитiв, пройшли з ним i мало не всю програму першого курсу. Мiж iншим, вiн зiбрав футбольну команду першокурсникiв – справжню «зелену команду», як iх називають в унiверситетах, ii побивали навiть усi команди середнiх шкiл та училищ.
Та Дiк усе ж учився, хоча того й не було видно. Вiн багато й серйозно читав поза програмами, а вирушаючи в перший лiтнiй рейс на своiй океанськiй моторовiй яхтi, взяв iз собою не веселу компанiю молодi, а запросив у подорож професорiв лiтератури, iсторii, права й фiлософii, разом з родинами. В унiверситетi опiсля довго згадували те «iнтелектуальне» плавання. Професори, вернувшись, хвалилися, що чудово вiдпочили. А Дiк за подорож краще обiзнався з предметом кожного професора, нiж якби слухав його лекцii кiлька рокiв. А вигравши таким робом час, вiн мiг i далi не ходити на лекцii, зате бiльше працювати в лабораторiях.
Студентських розваг вiн теж не цурався. Всi кокетки в Берклi упадали за ним, студентки закохувалися в нього, на танцях Дiк не знав утоми. Вiн не пропускав жодного товариського диспуту, вечiрки з пивом чи спортивних змагань, а з гуртком банджистiв i мандолiнiстiв об’iхав усе Тихоокеанське узбережжя.
І все-таки нiчим надзвичайним вiн не вiдзначався, видатного хисту не виявив нi до чого. З пiвдесятка його товаришiв краще за нього грали на банджо чи мандолiнi, а з десяток – краще танцювали. Як футболiст – а вiн уже на другому курсi попав до збiрноi унiверситету – Дiк був добрий, надiйний гравець, але не бiльше. Йому нiколи не щастило перехопити м’яча й провести його через усе поле, щоб уболiвальники «голубих iз золотом» аж переривалися вiд захвату. Зате у вирiшальному матчi, пiсля майже пiвторагодинноi виснажливоi мотанини в грязюцi, пiд дощем, з нiчийним рахунком, пiд самий кiнець другого тайму, коли стенфордцi вишикувалися «стiною» перед своiми ворiтьми, уболiвальники-берклiйцi всi як один пiдвелися й хором закричали, щоб штрафного бив Форест.
Вiн нi в чому не досяг виняткових успiхiв. Здоровило Чарлi Еверсон на вечiрках перепивав його. Гаррiсон Джексон кидав молота на добрих двадцять футiв далi. Керазес побивав його в боксi, хоча й тiльки по очках. Енсон Бердж клав його на лопатки два рази з трьох – щоправда, лише добряче нагрiвши чуприну. З англiйськоi мови п’ята частина курсу мала кращi оцiнки. Ейдлiн, еврей з Росii, перемiг його в дискусii на тему «власнiсть – це крадiж». Шульц i Дебре випереджали його й увесь курс у вищiй математицi, а японець Оцукi був незрiвнянно сильнiший за нього в хiмii.
Та хоч Дiк i не вiдзначався нiчим, вiн нiде й не вiдставав. Не виявляючи себе нi в чому надзвичайно здiбним, вiн не був i нездарним чи дуже слабким нi в чому. Опiкуни, бачивши його взiрцеву поведiнку протягом такого довгого часу, вже мрiяли, що з нього вийде великий учений; та якось, коли вони його спитали, ким вiн хоче стати, Дiк вiдповiв:
– Нiким. Тобто всiм потроху. Самi розумiете: нащо менi бути фахiвцем? Я ж не мушу заробляти на себе – батько зоставив менi мiльйони. А крiм того, я й не змiг би бути вузьким фахiвцем, якби навiть схотiв. Не така моя вдача.
Вiн так ясно визначив свою натуру, бо сама вона була ясна. Його не поривало нi до чого зокрема. Вiн належав до рiдкiсного типу кругом нормальних, урiвноважених, всебiчних людей – «всього потроху».
Коли якось мiстер Девiдсон при своiх колегах-опiкунах висловив задоволення з того, що Дiк не витинае бiльше нiяких дурощiв, повернувшись додому, юнак вiдповiв:
– О, я можу стримувати себе, якщо схочу.
Так, – поважно озвався мiстер Слокем. – Це просто знаменито, що ти так рано передурiв i взяв себе в руки.
Дiк здивовано поглянув на нього й вiдказав:
– Е, тiеi хлоп’яцькоi пригоди можна не рахувати. То були нiякi не дурощi. Я ще й не починав дурiти. Та стривайте, ось почну, тодi побачите! Ви знаете Кiплiнгову «Пiсню Дiего Вальдеса»?[11 - «Пiсня Дiего Вальдеса» – у творчостi Радьярда Кiплiнга (1865–1936) одна з найхарактернiших поезiй.] Ось я вам трохи з неi процитую. Розумiете, Дiего Вальдесовi, як i менi, щастило в життi. Вiн так рвався до титулу найвищого адмiрала Іспанii, що не мав коли заживати втiх, яких вiн ледве скуштував. Вiн був здоровий, повний снаги, але в нього не було нi на що часу за тим пориванням. Та вiн усе думав, усе дурив себе думкою, що здоров’я й снаги стане йому ще надовго, i коли вiн зробиться найвищим адмiралом, отодi вже надолужить свое. А потiм усе згадував:
…в старому братствi
Отих нових морiв,
Де ми колись мiняли
Сандал у дикунiв,
В далеких водах Пiвдня
В щасливi тi часи
Не знали ще Вальдеса,
Мене ж то знали всi.
Хто здибав добрi трунки,
То вже iх пив не сам,
Хто знюхав щедру здобич,
То вже казав i нам
В таемних наших бухтах
Аж на краю землi,
Як ми туди спливались
Смолити кораблi.
Ладнали вбогi шатра –
Вiтрило на веслi,
Коло багать сидiли,
Закуренi, в смолi,
І знов летiли далi
За покликом жадань
Так хутко, мов той якiр,
Що пада в водну хлань.
Де ми скидали зброю
Й пiд пальмами в шинку
В яку палючу спеку
Шукали холодку?
О джерело в пустелi.
Де, спраглi, ми пили,
І хлiб, що не доiли,
Й вино, що розлили!
Юнак, жагу спiзнавши,
Вдова в тяжкiй журi,
Знудьгованi за шлюбом
Дiвчата на порi –
Усi, кого жадання
Невтоленi печуть,
Збагнуть мою гризоту,
Що днiв тих не вернуть!
