скачать книгу бесплатно
– Ви пам’ятаете, як менi вирiзали апендикса? – спитав Форест. – Мене тодi доглядала молоденька медсестра, дуже вправна й гарненька з себе. Вона тiльки шiсть мiсяцiв як скiнчила науку, а ще за чотири я вже мусив послати iй весiльного подарунка. Вийшла за агента автомобiльноi фiрми i вiдтодi весь час живе по готелях. Нi разу бiльш не довелось iй доглядати хворого – бо й своiх дiтей не мае, щоб полiкувати, як коли животик заболить. Звiсно… у неi е надii, i справдяться вони чи нi, вона тим часом щасливiсiнька. Але чи варто було iй учитись на медсестру?
Саме в ту хвилину повз них проiздив порожнiй розкидач добрива, i Крелiновi довелось вiдступити, а Форестовi збити свою Людожерку на узбiччя дороги. Форест iз теплим вогником в очах оглянув могутню, доладно збудовану тяглову кобилу, запряжену в розкидач по праву руку; вона сама та ii предки здобули на виставках стiльки всiляких вiдзнак, що вести iх облiк було б до снаги хiба досвiдченому бухгалтеровi.
– Ви погляньте на Принцесу Фозрiнгтонську, – сказав Форест, киваючи головою на кобилу, що так його потiшила своiм виглядом. – Це ж самиця, та й квит. Лиш через випадковiсть тисячолiттями умисного добору люди розвинули ii до досконалоi тягловоi тварини, що плодить таких самих досконалих тяглових тварин. Але те, що вона тяглова тварина, в нiй не головне. Насамперед вона самиця. І для наших людських самиць, жiнок, – загалом беручи, теж над усе стоiть любов до нас, чоловiкiв, та визначене iм самою природою материнство. Отож для всiеi цiеi колотнечi, що збивають нинiшнi жiнки через роботу та рiвноправнiсть, нема нiяких бiологiчних причин.
– Зате е причини економiчнi, – заперечив Крелiн.
– Це правда, – погодився хазяiн, одначе правив своеi: – Наш теперiшнiй промисловий лад не сприяе замiжжю i змушуе жiнок працювати. Але не забувайте, що промисловий лад дiло тимчасове, а закони бiологii вiчнi.
– Теперiшнiм молодим жiнкам самого замiжжя мало, – не здавався завiдувач свинарень.
Форест скептично засмiявся:
– Та невже! А як же ваша дружина? Мае диплом, та ще й з класичноi фiлологii, а що iй з нього?.. У вас, здаеться, два сини i три дочки? І ви менi розповiдали, пригадую, що вашою нареченою вона стала за пiв року до закiнчення коледжу.
– Це так, але… – ще сперечався Крелiн, хоч в очах йому блимнуло щось нiби згода. – Але ж це було п’ятнадцять рокiв тому, i ми кохалися просто безтямно. Ми не могли iнакше. Тут ви маете рацiю. Вона мрiяла бозна-чого досягти, та i я вже бачив себе щонайменше деканом сiльськогосподарського коледжу. Та ми не могли iнакше. Але ж це було п’ятнадцять рокiв тому, а за цi роки погляди та прагнення у молодих жiнок зовсiм змiнились.
– Не вiрте, мiстере Крелiне! Я ж вам кажу – порахуйте. Статистика доводить iнше. Все це речi тимчасовi; жiнка завжди, на вiки вiчнi, залишиться жiнкою. Поки нашi малi дiвчатка гратимуться в ляльки й милуватимуться з себе в дзеркалi, жiнка буде тим, чим була споконвiку: по-перше, – матiр’ю, а по-друге, – парою чоловiковi. Ось що доводить статистика. Я стежив за долею дiвчат, якi позакiнчували вчительський iнститут. Завважте, що тi, якi одружуються до закiнчення, випадають з пiдрахунку. Та однаково, i решта вчителюють вiд закiнчення iнституту до замiжжя пересiчно лиш трохи бiльше як два роки. А як зважити, скiльки серед них бридких чи просто нещасних, приречених довiку зоставатися старими паннами i вчителювати, то виходить, що пересiчний час роботи тих, якi виходять замiж, iще багато менший.
– Все одно жiнка i навiть дiвчина завжди зробить по-своему, всупереч чоловiковi, – промурмотiв Крелiн, не мавши чого заперечити проти наведених хазяiном цифр, однак подумки вiн поклав собi перевiрити iх.
– А от же ваша дочка вступить до коледжу, – засмiявся Форест, ладнаючись погнати кобилу чвалом. – А ви, i я, i всi чоловiки повiк-вiку дозволятимемо жiнкам робити все по-своему.
Крелiн, проводжаючи поглядом хазяiна, який хутко даленiв на дорозi, всмiхнувся, бо подумав: «Про чужих дiтей турбуетесь, мiстере Форесте, а де ж вашi?» – i вирiшив за снiданком розповiсти про це дружинi.
А Форест, поки доiхав до Великого будинку, затримався ще раз. Вiн спинив чоловiка на прiзвище Менденгол. То був завiдувач конюшень i наглядач над пасовиськами; про нього казали, нiби вiн не тiльки знае в маетку кожну травинку, а й пам’ятае, яка вона заввишки i коли виткнулась iз землi.
На Форестiв знак Менденгол притримав двох лошакiв, що iх виiжджав у парокiннiй бiдцi. А спинив його Форест, бо в очi йому саме впали далекi, широкi пасовиська на розлогих пагорбах за кiлька миль поза пiвнiчним краем улоговини, залитi вранiшнiм сонцем по верхах i густо-зеленi там, де вони спадали в неозору площину долини Сакраменто.
Розмова iхня була недовга й стисла, бо вони розумiли один одного з пiвслова. Говорили про траву, про зимовi дощi та про сподiванi пiзнi веснянi. Згадувалося в розмовi рiчки Малий Койот та Лос-Кветос, гори Йоло та Мiрамар, Велику западину, Круглу долину, кряжi Сан-Ансельмо й Лос-Банос. Обговорили, якi череди та отари куди перегнано, переганяеться чи маеться перегнати, i якi надii на врожай трав, посiяних на сiно по далеких полонинах, i скiльки торiшнього сiна ще лишилось при стайнях у затишних гiрських долинах, де зимувала худоба.
Пiд дубами, бiля конов’язiв, Форестовi не довелося прив’язувати Людожерку. До нього вибiг конюх, пiдхопив повiд, i Дiк, кинувши кiлька слiв про коня назвиськом Дженджик, попростував, дзенькаючи острогами, до Великого будинку.
Роздiл III
Важкими, цвяхованими тесовими дверима Форест увiйшов до одного з флiгелiв, схожого на замкову вежу. Там, де вiн опинився, була цементова пiдлога й багато дверей, що вели в рiзнi боки. Однi з них вiдчинились, i в примiщення вступив китаець у бiлому фартусi та накрохмаленому кухарському ковпаку, а за ним влетiло фасове гудiння динамомашини. Воно й затримало Фореста, який прямував не туди. Вiн спiшився перед розчиненими дверима i заглянув до прохолодноi, освiтленоi електрикою цементованоi кiмнати, де стояв довгий холодник, засклений спереду й зi скляними полицями, а обiк нього – холодильний агрегат i динамомашина. Долi сидiв навпочiпки маленький замурзаний чоловiчок у засмальцьованому комбiнезонi, i хазяiн, кивнувши йому головою, спитав:
– Щось несправне, Томпсоне?
– Було, – вiдповiв той коротко й вичерпно.
Форест зачинив дверi й рушив далi подiбним до тунелю переходом, тьмяно освiтленим вузькими загратованими щiлинами, схожими на стрiльницi для лучникiв у середньовiчних замках. Другi дверi впустили його до низькоi довгастоi зали з брусованою стелею i таким величезним камiном, що в ньому можна було б спекти цiлого вола. В камiнi лежав на жару i яскраво палахкотiв здоровезний пень. З обстави в залi було два бiльярди, картярськi столи, дивани по кутах та буфетик з напоями. Фореста привiтало двое молодикiв, якi саме натирали крейдою бiльярднi киi.
– Доброго ранку, мiстере Нейсмiте! Ну як, добули ще щось для «Скотарськоi газети»? – пiддражнив вiн одного.
Той, молодявий тридцятирiчний чоловiк в окулярах, сором’язливо всмiхнувся й мотнув головою в бiк свого партнера:
– Ось Вейнрайт мене викликав…
– А це, певне, означае, що Лут i Ернестiна ще додивляються вранiшнi сни, – засмiявся Форест.
Вейнрайт хотiв огризнутись якимсь жартом, та не встиг, бо господар уже звернувся через плече до Нейсмiта:
– Хочете поiхати з нами о пiв на дванадцяту? Ми з Теером iдемо автомобiлем подивитись на шропширiв. Вiн хоче купити десяток вагонiв баранiв, i вам буде що написати про вивiз худоби до Айдахо. Ви вже бачили сьогоднi Теера?
– Вiн саме прийшов снiдати, коли ми виходили з iдальнi, – вихопився з вiдповiддю Берт Вейнрайт.
– Як побачите його ще, скажiть, щоб на одинадцяту тридцять був готовий. Вас, Берте, я не запрошую… жалiючи. Адже дiвчата доти вже повстають.
– Вiзьмiть iз собою хоч Риту! – благально сказав Берт.
– Шкода, – вiдповiв Форест уже на дверях. – Ми ж iдемо в справi. А крiм того, Риту вiд Ернестiни волами не вiдтягнеш.
– Того ж то я й попросив вас – чи ви зумiете, – весело оскiрився Вейнрайт.
– Цiкаво, чого це люди не вмiють рiдних сестер цiнувати… – сказав Форест i, значуще помовчавши, додав: – А я завше думав, що з Рити знаменита сестра. І чим вона вам не до шмиги?
Не дiждавши вiдповiдi, вiн зачинив за собою дверi та, дзенькаючи острогами, пiшов коридором до закручених пiвколом сходiв нагору. Пiднявшись широкими цементовими сходинами на другий поверх, Форест почув за одними дверима бренькiт фортеп’яно – шпарку танечну мелодiю – i вибух реготу. Вiн прочинив тi дверi й зазирнув до бiлоi кiмнати, залитоi сонцем. За фортеп’яно сидiла дiвчина в рожевому кiмоно i хатньому чепчику, а ще двi, вдягненi так само, побравшись за руки, гопцювали по кiмнатi – перекривляли якийсь танець, що його запевне не вчили в танцкласi й не призначали для чоловiчих очей.
Дiвчина за фортеп’яно побачила Дiка, моргнула йому i грала собi далi. А танцюристки ще з хвилину не помiчали його. А тодi злякано вереснули i, регочучи, впали одна однiй в обiйми. Музика змовкла. Всi три були юнi, здоровi, квiтучi дiвчата, i в очах у Фореста засвiтивсь такий самий теплий вогник, як тодi, коли вiн дивився на Принцесу Фозрiнгтонську.
Враз посипалися жарти й шпильки, як звичайно в товариствi молодi.
– Я вже п’ять хвилин дивлюсь, – заявив Форест.
Обидвi танцюристки, прикриваючи свое збентеження, вiдповiли, що не вiрять, i почали нагадувати численнi й загальновiдомi випадки, коли його спiймано на брехнi. А дiвчина за фортеп’яно – Ернестiна, сестра Дiковоi дружини, – запевняла, що з його уст злетiли перли щироi правди, що вона побачила його тiеi ж митi, як вiн зазирнув до кiмнати, i що, на ii думку, вiн споглядав iх куди довше, нiж п’ять хвилин.
– Ну, дарма вже, – перебив Форест iхне джерготiння. – Берт, невинна душа, думае, що ви ще не повставали.
– Авжеж нi – для нього, – вiдмовила одна з танцюристок, схожа на жваву юну Венеру. – І для вас теж нi. А тому гайда звiдси, хлопчику. Гайда, гайда!
– Слухай-но, Лут, – суворо почав Форест. – Ти думаеш, що як я похилий старий дiд, а тобi тiльки вiсiмнадцять рокiв i ти, мiж iншим, сестра моеi дружини, то ти вже й можеш збиткуватися з мене? Ви, шановна панно, вже забули, скiльки ляпанцiв дiставали вiд мене за останнi десять рокiв? Я можу нагадати, нехай i Рита почуе, хоч вам воно, звiсно, й прикро. Це правда, що я вже не такий молодий, як був колись, але… – вiн помацав бiцепс на правiй руцi й удав, нiби засукуе рукава. – Але я ще не зовсiм здохляк i, як оком змигнути…
– Що? – войовниче перепитала дiвчина.
– Як оком змигнути, – похмуро буркнув вiн. – Як оком змигнути… А крiм того, на превеликий мiй жаль, мушу вам сказати, що чепчик у вас зсунувся набакир. І взагалi його пошито, лагiдно кажучи, не з великим смаком. Я б мiг пошити багато кращого чепчика навiть лiвою ногою… навiть заплющившись… навiть бувши п’яний як чiп.
Лут гнiвно мотнула бiлявою голiвкою, позирнула на товаришок, нiби шукаючи допомоги, й сказала:
– Ой, глядiть! Невже ви гадаете, що три молодi здоровi дiвчини не дадуть ради одному пiдтоптаному чоловiковi, та ще й гладкому, як кабан? Як ви скажете, дiвчата? Даймо йому гарту! Адже йому сорок з гаком, i в нього аневризма[1 - Аневризма – хворобливе розширення артерii або серця.] серця. І ще, хоча й негарно розкривати родиннi таемницi, знайте, що у нього меньерова хвороба[2 - Меньерова хвороба – напади запаморочення i глухоти внаслiдок порушення кровообiгу в лабiринтi вуха.].
Ернестiна, невисока, але кремезненька вiсiмнадцятирiчна бiлявка, схопилася з-за фортеп’яно, i всi три дiвчини, гайнувши до дивана у вiконнiй нiшi, вхопили в обидвi руки по подушцi. Тодi вишикувались уряд, передбачливо розступившися так, щоб зручно було замахуватись подушками, i рушили на ворога.
Форест наготувався до бою, але потiм пiдняв руку як сигнал до перемир’я.
– Страхопуд! Страхопуд! – глузливо загукали дiвчата спершу навперебивки, тодi дружним хором.
Форест енергiйно закрутив головою.
– І за це, й за решту ваших зухвалих витiвок ви, всi три, дiстанете по заслузi. Всi кривди, яких я лишень зазнав у життi, тепер слiпучим вогнем спалахнули в моiй пам’ятi. За мить мене нападе бойовий шал. Але спершу як фахiвець сiльського господарства я хочу смиренно запитати тебе, Лут: скажи менi, заради всього святого, що таке меньерова хвороба! На овець вона переходить?
– Меньерова хвороба… – почала Лут. – Меньерова хвороба – це якраз те, що у вас. З усiх живих iстот тiльки вiвцi на неi й хворiють.
І закипiла шалена буча. Форест вiдразу кинувся на супротивниць у манерi футбольноi атаки, звичайнiй у Калiфорнii, поки там не поширилося регбi, дiвчата, розскочившись, пропустили його, тодi налетiли з бокiв i почали гамселити подушками. А вiн ураз обернувся, розчепiрив широко руки зi скарлюченими, мов пазурi, пальцями i згорнув у оберемок усiх трьох. У кiмнатi закрутився справжнiй вихор: усерединi чоловiк з брязкучими острогами на ногах, а на всi боки маяв тонкий шовк кiмоно, розлiталися пантофлi, чепчики, шпильки iз зачiсок. Глухо гупали подушки, рикав чоловiк, зойкали та вищали дiвчата, а над усiм лунав невгамовний регiт i трiск тендiтноi тканини.
Врештi Форест опинився долi, напiвприголомшений влучними ударами подушок, голова йому аж гула. В однiй руцi вiн стискав довгого пошарпаного пояса з блакитного шовку в червонi квiточки.
На одних дверях кiмнати стояла з розпашiлими щоками Рита, сторожка, мов олениця, готова щомитi кинутись навтiкача. На других, теж розпашiла, стояла Ернестiна у владнiй поставi матерi Гракхiв[3 - Гракхи (II ст. до н. е.) – двое братiв, римських полiтичних дiячiв; iхня мати, Корнелiя, була високоосвiченою жiнкою.], старанно вгорнувшись у рештки свого кiмоно й мiцно притримуючи його рукою. Лут, загнана в куток за фортеп’яно, поривалася втекти, але Форест не пускав ii – вiн стояв навколiшки, гучно бив долонями по паркету, люто крутив головою i букав по-бугаячому.
– І люди ще вiрять у доiсторичний мiф, нiбито оця жалюгiдна подоба людини, простерта в поросi, колись привела команду Берклi до перемоги над Стенфордом[4 - Берклi i Стенфорд – маеться на увазi Калiфорнiйський та Стенфордський унiверситети.]! – оголосила Ернестiна зi свого безпечного мiсця.
Вона була зовсiм захекана, а кинувши погляд на iнших двох дiвчат, Форест задоволено помiтив, як i в них здiймаються груди пiд лискучим вишневим шовком.
Фортеп’яно, що за ним сховалася Лут, було невеличке, гарненьке, бiле iз золотом – пiд колiр бiлоi вранiшньоi кiмнати. Воно стояло не при стiнi, отож Лут могла втiкати на обидва боки. Форест схопився на ноги i став навпроти неi перед широким пласким верхом iнструмента. Коли вiн намiрився перестрибнути через фортеп’яно, Лут перелякано скрикнула:
– Остроги, Дiку! Остроги!
– Ну, то почекай, я iх скину, – запропонував вiн. Та щойно Дiк нахилився вiдщiбнути iх, Лут зразу сiкнулася втiкати, проте вiн загнав ii назад.
– Ну, гаразд! – загримiв вiн. – Хай провина впаде на тебе. Як подряпаю фортеп’яно, скажу Полi, що це твоя робота.
– А в мене свiдки е! – захекано вiдповiла вона, показуючи веселими голубими очима на товаришок.
– Гаразд, гаразд, люба моя, – Форест зiперся долонями на фортеп’яно i вiдхилився всiм тiлом назад. – Зараз я тебе спопаду!
Тiеi ж митi вiн пiдкинув свое тiло в повiтря i боком перелетiв через iнструмент – небезпечнi остроги майнули на цiлий фут над його поверхнею. Тiеi ж таки митi Лут пiрнула пiд фортеп’яно й порачкувала геть. Однак вона буцнулась головою об дно, i, поки отямилась, Форест уже оббiг назад i застукав ii пiд iнструментом.
– Ну, вилазь! – сказав вiй. – Вилазь i приймай кару!
– Змилуйтесь, пане лицарю! – благально вигукнула Луг. – Змилуйтесь в iм’я кохання, в iм’я всiх шляхетних дiв, що терплять бiду!
– Кий там я в бiса лицар! – щонайгустiшим басом прогув Форест. – Я змiй, брудний, геть зiпсутий i невиправний змiй-людожер. Я вродився в очеретi. Мiй батько теж був змiй, а мати – ще бiльша змiiха. Колисковою пiснею менi був плач мертвих немовлят, позбавлених вiчного спасiння. А вигодовано мене кров’ю дiв з пансiону Мiлза. Я люблю iсти на паркетнiй пiдлозi, щоб менi подавали на бiле фортеп’яно добрячий шмат Мiлзовоi пансiонерки. Мiй батько був не тiльки людожер, а ще й калiфорнiйський конокрад. А я ще злочиннiший за батька. У мене бiльше зубiв. І мати моя була не тiльки людожерка, а ще й агент книжковоi фiрми в Невадi. Знайте всi ii ганьбу! Вона не тiльки продавала книжки, а й збирала передплату на жiночi журнали. А я ще жахливiший за матiр. Я торгував лезами до бритв!
– Невже нiщо не може вчарувати i власкавити твого кровожерного серця? – зворушливо заблагала Лут, водночас назираючи, як би його втекти.
– Тiльки одне, о нiкчемне дiвчисько! Тiльки одне в усьому свiтi, на землi, на небi й у хланi воднiй!
Ернестiна переможно виснула, впiзнавши в тих словах плагiат.
– Дивись у Ернеста Доусона[5 - Ернест Доусон (1867–1900) – англiйський поет.], сторiнка сiмдесят дев’ята – в тоненькiй книжечцi рiденьких вiршiв, що ними мастять вiвсяну кашу паннам, ув’язненим у пансiонi Мiлза, – провадив Форест. – Як я вже говорив, коли мене так брутально перебили, едине, що може зм’якшити i влагiднити мое кровожерне серце, – це «Молитва дiви». Слухай на всi вуха, поки я не пообгризав iх тобi дощенту! Слухай, нерозумна, бридка, гладка й куцонога iстото там, пiд фортеп’яно! Ти можеш проказати «Молитву дiви»?
Лут не встигла належно вiдповiсти, бо ii товаришки радiсно вереснули: на дверях з’явився Вейнрайт. Вона гукнула до нього:
– Рятуйте мене, пане лицарю! Рятуйте!
– Вiдпусти цю дiву! – грiзно наказав Берт.
– А ти хто? – спитав Форест.
– Я – король Георг, мосьпане! Чи то пак святий Георгiй.
– Ну, тодi я твiй дракон, – покiрливо, як годилося, вiдмовив Форест. – Пощади мою стару поштиву шию, бо другоi я не маю.
– Зiгни йому голову! – вимагали всi три дiвчини.
– Стривайте, дiви, я вас благаю! – вiдповiв Берт. – Я лише малявка. Але я не боюсь! Я нападу на дракона. Нападу в його власнiй пащi, хай вiн подавиться мною. А поки вiн давитиметься на смерть такою несмачною та костистою здобиччю, ви, прекраснi панни, втiкайте у гори, бо долини повстануть на вас. Йоло, Петалуму й Захiдне Сакраменто поглинуть морськi хвилi й велетенськi риби.
– Зiтни йому голову! – хором проспiвали трое дiвчат. – Втопи його у власнiй кровi й спечи на рожнi!
– Нема менi пощади! – простогнав Форест. – Я пропав. От i вiр пiсля цього в християнське милосердя молодих дiвчат тисяча дев’ятсот чотирнадцятого року, що дiстануть колись виборче право, як доживуть та не повискакують замiж за чужинцiв. Уважай, що ти стяв менi голову, святий Георгiю. Менi кiнець. Продовження не буде.
Вiн простягся долi, застогнав, захарчав, забряжчав острогами, вельми натурально вдаючи передсмертнi корчi, й нарештi випустив iз себе дух.
Лут вилiзла з-пiд фортеп’яно i втрьох iз Ритою та Ернестiною пустилась у iмпровiзований танець гарпiй над трупом. Та Форест раптом звiвся й сiв долi. Нишком моргнувши значуще до Лут, вiн обурено закричав:
– А героя забули? Увiнчайте ж його квiтами!
І Вейнрайта увiнчали квiтами – вчорашнiми, вже прив’ялими тюльпанами, що стояли у вазах. Та коли сильна рука Лут хльоснула його по шиi жмутом намоклих стебел, вiн кинувся навтьоки. За хвильку тупiт i галас погонi, пролунавши в коридорi, затих на сходах униз, до бiльярдноi. Форест пiдвiвся, обсмикався i, осмiхаючись та дзенькаючи острогами, пiшов Великим будинком далi.
Мощеними цеглою дорiжками вiн перейшов два внутрiшнi дворики, затопленi весняною зеленню та квiтами, i дiстався до свого крила будинку, ще трохи захеканий пiсля веселоi пригоди. В канцелярii вже чекав секретар.
– Доброго ранку, мiстере Блейку, – привiтався Форест. – Вибачте, що я запiзнився, – i позирнув на ручного годинника. – Правда, тiльки на чотири хвилини. Нiяк не мiг вирватись ранiше.
Роздiл IV
Вiд дев’ятоi до десятоi години Форест працював iз секретарем над своiм дiловим листуванням, зокрема з рiзними науковими товариствами та агрономiчними й тваринницькими спiлками; роботи тiеi було стiльки, що дрiбнiший бiзнесмен, не мавши секретаря, мусив би сидiти над нею до пiв ночi. Але Дiк Форест створив круг себе цiлу систему, якою потай вельми пишався. Важливiшi листи й документи вiн пiдписував власноручно. Решту штемпелював гумовим факсимiле Блейк; вiн також занотовував стенографiчно вiдповiдi на однi листи та короткi вказiвки, як вiдповiсти на iншi. Блейк думав сам собi, що працюе куди бiльше за хазяiна i що його хазяiн дивовижний мастак винаходити роботу для iнших людей.
Коли годинник видзвонив десяту, до канцелярii ввiйшов Пiтс, помiчник, який вiдав участю у виставках, i Блейк, нав’ючений листами, паками документiв та валиками вiд фонографа, пiшов до свого кабiнету.
Вiд десятоi до одинадцятоi один за одним входили до канцелярii, а згодом виходили Форестовi помiчники, керiвники окремих ферм i служб. Усiх iх було привчено говорити стисло, не вiдбирати марно часу. Задумуватись у розмовi з ним Форест не дозволяв. Вони повиннi були все обдумати й пiдготуватись перше, нiж з’явитися до нього. О десятiй завжди приходив на змiну Блейковi його помiчник Бонбрайт, сiдав поруч хазяiна, i його олiвець, лiтаючи по аркушах, нотував кулеметний обмiн запитаннями та вiдповiдями, звiти, пропозицii, плани. Тi стетографiчнi нотатки, розшифрованi й передрукованi на машинцi в двох примiрниках, були пострахом Форестових службовцiв, а часом вiдiгравали роль Немезiди. Бо хоч у Фореста й так була дивовижна пам’ять, але вiн ще любив доводити це, посилаючись на Бонбрайтовi записи.
Бувало, котрийсь iз службовцiв, поговоривши з хазяiном п’ять чи десять хвилин, виходив геть упрiлий, знесилений, нiби викручений. За ту швидку напружену годину Форест устигав прийняти всiх, хто приходив, i впевнено, рiшуче розв’язував з ними всi розмаiтi проблеми iхнiх галузей господарства. Томпсоновi, механiку, вiн за коротеньких чотири хвилини розтлумачив, якi неполадки в динамомашинi холодника Великого будинку, довiв, що винен в усьому сам Томпсон, продиктував Бонбрайтовi записку, вказавши точно роздiл i сторiнку в томi з бiблiотеки, що мав прочитати механiк, i повiдомив його, що Паркмен, завiдувач молочарнi, невдоволений монтажем доiльних машин i що великий холодник на рiзницi чогось не розвивае повноi потужностi.
Кожен з Форестових службовцiв був фахiвець у своiй царинi, але сам Форест був добре пiдкований у всiх. Полсон, головний рiльник, якось довiрчо поскаржився Доусоновi, головному токовому:
– Я служу тут уже дванадцять рокiв i нi разу не бачив, щоб вiн хоч рукою взявся за плуг, а проте, хай йому бiс, вiн усе тямить у цьому дiлi. Вiн просто генiй, ось воно що. Пам’ятаю, якось вiн мов вихор промчав на отiй своiй Людожерцi – ii ж тiльки пильнуй, бо враз на тiм свiтi опинишся, – повз одне поле, де саме орали, а другого дня, нiби мiж iншим, сказав менi, на яку глибину оралося, точно до пiв дюйма, i якими плугами!.. А як розорювали Маковий луг – нагорi над Лiтл-Медоу, на Лос-Кветосi! Я не знав, що там i дiяти, вирiшив не переорювати впоперек, а зразу проборонувати. Думаю, якось пройде. Вже як докiнчили, нагодився туди вiн. Їхав мимо, наче й не дививсь, я ж бо стежив за ним. А другого дня, в канцелярii, ох i всипав! Таки не пройшло. Бiльш я такого й не пробував.
Рiвно об одинадцятiй Вордмен, завiдувач вiвчарень, вийшов вiд хазяiна з наказом бути о пiв на дванадцяту готовому iхати машиною з Теером, айдахським покупцем, оглядати баранiв-шропширiв. За Вордменом вийшов i Бонбрайт давати лад своiм нотаткам. Форест зостався в канцелярii сам. З низенькоi дротяноi сiтки на папери – однiеi з багатьох сiток, поскладаних по п’ять одна на одну – вiн узяв брошурку про свинячу чуму, видану ветеринарною управою штату Айови, i почав ii переглядати.
П’яти футiв i десяти дюймiв на зрiст, важивши сто вiсiмдесят фунтiв без одежi, Форест, як на своi сорок рокiв, був вельми показний чоловiк. Вiн мав великi сiрi очi, чорнi брови й вii, опукле, не надто високе чоло, темно-русявого чуба, трохи випнутi вилицi, а щоки ледь запалi, як звичайно бувае при такiй будовi черепа. Щелепи у нього були мiцнi, однак не важкi; нiс iз широкими нiздрями прямий, великий, хоч i не занадто, пiдборiддя не роздвоене, вольове, але не суворе, а уста лагiднi, майже жiночi, проте видно було, що вони можуть i твердо стискатися. Обличчя вiн мав чисте, засмагле, тiльки верхня половина чола лишалась бiлiша – там, де ii прикривали вiд сонця криси капелюха.
У кутиках його уст i очей таiвся смiх, i зморшки по боках уст, здавалося, залишила по собi усмiшка. Та водночас не менш виразно з усiх рис його обличчя промовляла впевненiсть. Дiк Форест завжди був певен себе – i коли простягав руку по щось на своему столi, то був певен, що рука його не промине тiеi речi, не буде ii шукати, намацувати; i коли побiжно переглядав брошурку про свинячу чуму, то був певен, що не пропустить у нiй нiчого важливого; певен був з голови до нiг за свое гнучке й сильне тiло, сидячи на дзиглику перед письмовим столом; певен був серцем i розумом за свое життя i справу, за все, що мав, – одно слово, за себе самого.
І вiн таки мав пiдстави для цiеi певностi. І тiло, i розум, i життевий шлях його були випробуванi в багатьох суворих знегодах. Син багатiя, вiн не цвиндрив батькових грошей. Народившись i вирiсши в мiстi, вiн обрав собi за фах сiльське господарство i досяг таких успiхiв, що iм’я його не сходило з уст у скотарiв по всiй краiнi. Вiн був власник вiльноi вiд боргiв, не заставленоi чвертi мiльйона акрiв землi – такоi, що мала цiну вiд тисячi до ста доларiв за акр, i такоi, що коштувала вiд ста доларiв до десяти центiв за акр, а подекуди й такоi, що не варта була анi цента. В усiлякi полiпшення на тiй чвертi мiльйона акрiв – у дренаж iз череп’яних труб на луках, в осушувальнi канали на болотах, у дороги й водоймища, в господарчi будiвлi й у сам Великий будинок – вiн уклав такi величезнi суми, що його сусiдам-фермерам i вiри не йнялося.
Усе в його маетку робилося з широким розмахом i на якнайсучаснiший лад. Службовцi його дiставали платню, вiдповiдну до своiх дiлових якостей, i жили безплатно в будинках, що коштували вiд п’яти до десяти тисяч доларiв, зате вже вiн зiбрав у себе самi вершки з фахiвцiв усiеi краiни, вiд Атлантичного до Тихого океану. Коли йому потрiбнi були трактори обробляти рiвниннi лани, вiн купував iх вiдразу десятками. Коли вiн потребував води для зрошення, то гатив у своiх горах стави зразу на пiв мiльйона галонiв. Копати канави на своiх болотах вiн не доручав пiдрядникам, а сам купив екскаватори; а коли на своiй землi не стало для них роботи, почав брати пiдряди на висушення болiт по сусiднiх великих фермах, земельних компанiях та корпорацiях на сотню миль угору й униз по рiчцi Сакраменто.
Вiн мав досить власного розуму, щоб збагнути потребу купувати ще й чужий i платити куди дорожче вiд пересiчноi ринковоi цiни за якнайкращий товар. І мав досить свого розуму ще й на те, щоб спрямовувати куди слiд той куплений розум та здобувати з нього якнайбiльший зиск.
