скачать книгу бесплатно
Забути неможливо зберегти
Олена Литовченко
Тимур Литовченко
Справжне життя газетяра – це суцiльна рутина, не завжди приемна. Тiльки час вiд часу в повсякденнiй багнюцi спалахують яскравi епiзоди, а створенi на iхнiй основi матерiали здатнi вразити читачiв та викликати заздрiсть колег. Проте саме з отакими «дiамантами» слiд бути вкрай обережним! Наприклад, зв’язавшися з четвiркою борцiв за справедливiсть, чиi намiри видаються вкрай шляхетними, можна i помилитися. Тодi настае час згадати, що закони журналiстики написанi в буквальному розумiннi кров’ю тих, хто iх порушував… i подумати, як би самому не перетворитись на чергову криваву плямку в черговому правилi газетярськоi роботи.
Тимур Іванович Литовченко, Олена Олексiiвна Литовченко
Забути неможливо зберегти
Соцiально-психологiчний трилер
Пролог
Дах дев’ятиповерхiвки
В ту саму мить, як духмяний нiчний вiтерець овiяв звiльнену вiд рушника голову, оглушений журналiст отямився. Повiв довкола посоловiлими очима. Здригнувся вiд раптовоi прохолоди. Прохрипiв ледь чутно:
– Де це я?…
– Де, де?! В Улан-Уде! – пожартував старший сержант i подав знак пiдлеглим: – Дружно, разом!..
Вiн так i не встиг уторопати, що й до чого, як мiлiцiонери пару разiв гойднули його, перекинули через парапет i вiдпустили в чорне нiчне провалля.
До смертi лишалося кiлька секунд. А як же прекрасно все розпочиналося тим фатальним ранком!..
До речi, починалося все з перегляду старого доброго кiнофiльму, в якому европейський секс-символ 60-х рокiв минулого столiття хоробро стрибнув з височезного даху…
От тiльки, на вiдмiну вiд журналiста, залишився живим…
Роздiл 1
Захiд для дебiлiв
Яечня пiд кришкою сковорiдки шкварчала i плювалася надто вже оглушливо. Час виключати… Вiн смикнув мишкою, натиснув на «паузу», ледь на монiторi спливла панелька керування, i пiшов до кухонноi плити.
Вiчний клопiт холостяка – одноманiтне харчування. З iншого боку, той-таки Шерлок Холмс обожнював приготовленi мiсiс Хадсон бiсквiти й омлет з беконом… та ще й курку, приправлену керi, здаеться? Хоча знаменитий детектив був саме запеклим холостяком, а мiсiс Хадсон – лише господаркою квартири на Бейкер-стрiт, але ж нiяк не його дружиною! До того ж, судячи з оповiдання «Морський договiр», шотландки нiколи не урiзноманiтнювали меню. Авжеж!
Олег вимкнув вогонь пiд сковорiдкою, зняв кришку й не без гордостi оглянув результати свого кухарського мистецтва: дрiбно наструганi палички сала плюс порiзана навскiс сосиска, залита трьома яйцями, прикритими кружальцями помiдорiв, посипаних чорним перцем i часниковим порошком, з еклектично накиданими поверх усього кущиками кропу i шматочками сиру, що розплавився й акуратно розтiкся на всi боки. Цiлком задовольнившись побаченим, вивантажив спечену масу на велику тарелю, рясно полив майонезом i кетчупом, перенiс на кухонний столик.
Якщо подумати, вийшла гримуча сумiш «прощавай, печiнко». Але до чого смачно! До того ж красиво: мабуть, не тiльки його мамi або колишнiй дружинi, але й самому Араму Мнацаканову[1 - Уродженець Баку, росiйський ресторатор, ведучий росiйськоi та украiнськоi версiй телешоу «Пекельна кухня» й реалiтi-шоу «На ножах» (тут i далi – примiтки авторiв).] до такого шедевра довiку не додуматися.
Олег гепнувся на табуретку, рухом мишки розбудив заснулий комп’ютер, натиснув «play» i заходився наминати «яечню холостяка», попутно стежачи за сюжетом. На екранi монiтора саме почався один iз найулюбленiших епiзодiв фiльму. На площi перед церквою полковник Уерта (у виконаннi Стенлi Бейкера) в оточеннi солдатiв вiдбивався вiд повсталого народу, Зорро (у виконаннi Алена Делона) спритно стрибнув з даху в напрямку флагштока, вчепившись у синю корогву, з’iхав на землю й мовив тоном грiзного суддi:
– «Ви були близькi до того, щоб вийти сухим iз води, полковнику, але ви перестаралися в насильствi й перебрали в жорстокостi. Так що приготуйтеся до розплати».
Ясна рiч, народ миттево розступився, звiльняючи мiсце для двобою на шпагах… на рапiрах… або на чому вони там збиралися битися? Тепер у кадрi – мертвий священик, брат Франциско. І нова реплiка Зорро:
– «Убивство цього ченця звiльняе мене вiд давньоi присяги iншiй людинi. Святiй людинi! І його кров теж на вас, полковнику! Легко вбивати святих. Чи вийде це у вас iз грiшником? Спробуйте».
Вжик-вжик-вжик клинком у повiтрi.
– «Готовi? Захищайтеся…»
Тут, зрозумiло, вiдповiдна реплiка Уерти:
– «Цю маску я з тебе зiрву, хоч би менi довелося гнати тебе до самого пекла. Почнемо!..»
І тверда обiцянка Зорро:
– «Ви не проллете бiльше нiчиеi кровi».
Тривала й видовищна бiйка на шпагах… або на рапiрах?! А-а-а, яка, по сутi, рiзниця! Головне, фехтують красиво, цього в них не вiднiмеш. А коли клинок вибитий з мiцних рук, у хiд iдуть алебарда (або як там називаються цi музейного вигляду пiки на кiнцях iз лезом, що рубае), сокира, ба навiть смолоскип. Видовищно, чорт забирай! До того ж за час двобою можна спокiйно доiсти чудову яечню, вiдставити порожню тарелю, взяти горнятко пiдостиглоi чорноi кави й нарештi закурити сигарету. Бо як вирiшили одного разу Масяня з Хрюнделем:[2 - Героi популярного флеш-серiалу «Масяня».] «Каву, мiж iншим, пити шкiдливо, а без цигарки ще й огидно».
Тим часом, на екранi Зорро, який зiрвався з-пiд купола церкви, вдалося на льоту вхопитися за мотузку вiд довгоi штори, проте Уерта хоробро перерубав ii, i шляхетний захисник незаможникiв вилетiв у кругле слухове вiкно, розсадивши ногами кольоровий вiтраж. Оскiльки до землi звiдти зависоко, полковник негайно восторжествував:
– «Кiнець йому, кiнець! Розбився, немае його!!! Вiн ме-е-ертвий!!!»
– «Хто мертвий?»
Це вже запитуе блазень гороховий, сержант Гарсiя (втiлений на екранi блискучим комiком Мусташем). Послати б його подалi за оте тупе запитання, але, перемiгши ворога, Уерта вiдповiв доволi прихильно:
– «Зорро мертвий!!! Наре-е-ештi!!! Зорро мертвий!!!»
Тут так i хочеться скрикнути: зарано радiеш, кретине – позитивнi героi швидко не вмирають. Адже iнакше не вийде хеппi-енду… І точно, Зорро знов входить до храму зi словами:
– «Не зовсiм, полковнику. Ось вiн, Зорро! Гру ще не скiнчено».
Двобiй спалахуе з новою силою, гiгантський дог Патрач лякае Гарсiю, той iз зойком «Вибач, вибач, вибач!..» перекидаеться через край колодязя. Отут саме час перенести використаний посуд у мийку, докурити й забичкувати сигарету. Тепер поединщики на даху. Слово за Уертою:
– «Ця хвилина для одного з нас е останньою».
Зорро погоджуеться:
– «Нехай так! Настав час правди».
І нарештi зривае маску. Полковник здивований несподiваним вiдродженням нiбито загиблого ранiше губернатора:
– «О-о-о, ваше превосходительство! Але як ви здогадуетеся, це нiчого не змiнюе».
Вiрно, не змiнюе: один рiзкий випад – i Уерта гине ефектно й видовищно: повiльно осiдае, потiм зриваеться з даху й пiд дружне скрикування юрби гепаеться на майдан перед церквою. Далi вже не надто цiкаво: полум’яна промова волелюбноi Ортенсii Пулiдо де Олiвiдадес (у виконаннi чарiвноi Оттавii Пiкколо) та вiд’iзд визволителя пригноблених, котрий вже знов на конi й у чорнiй масцi.
Що ж, гарне старе кiно! Можна навiть сказати, генiальна картина. Набагато краща найсвiжiшоi версii з Антонiо Бандерасом. Там на самому початку Зорро бере участь у всенародному голосуваннi за входження Калiфорнii до складу США. Треба ж до такого додуматися! Адже це вже не пригодницьке кiно, а чистоi води порнографiя…
Загалом, неправдоподiбно все це.
У реальностi ж маемо брудний посуд у мийцi. Хоча нiчого страшного, почекае до вечора. От якби мама жила з ним, а не з татом в Ічнi[3 - Райцентр Чернiгiвськоi областi.] – от вона б отакого «огидного бруду» не терпiла б!
До речi, ще одна перевага холостяцького способу життя: роби, що й коли завгодно! Хочеш гробити печiнку смаженою жирною жрачкою з перцем, часником, майонезом i кетчупом? Жери, скiльки влiзе! Курити на кухнi, причому не у кватирку? Без проблем! Притягти туди лаптопа, щоб насолоджуватися за снiданком улюбленим з дитинства фiльмом? Будь ласка! Читати з ночi до ранку старi добрi детективи? Так скiльки завгодно!
А захочеться дiвку – приведе вiн i дiвку. І не потрiбно вже нi вiд кого ховатися, плутати слiди, перед виходом iз потайки винайнятоi квартири оглядати сорочку в пошуках можливих вiдбиткiв губноi помади, принюхуватися, чи не тхне пiджак чужими парфумами… Загалом – нiяких ревнощiв, зате суцiльний вiдпочинок нервовiй системi.
От чого по-справжньому шкода, то це вiдсутностi в будинку Вiтальки. Щоправда, бачаться вони щонедiлi, а iнодi також по суботах – адже Вiтальчина мамуня тепер цiлком вiльна емансипована жiнка, зайнята пошуком нового дорослого об’екта для дурнуватого перевиховання. Ну що ж, розлучення в цьому планi могло би скiнчитися й гiрше… Значно гiрше.
Олег набурмосився. Якось по-дурному особисте життя в нього склалося! Усе починалося справжньою ейфоричною феерiею: красуня Оксана була до нестями закохана у нього, молодого випускника одного з провiдних гуманiтарних вишiв Киева, перспективного кiнорежисера… i все таке iнше.
Але СРСР наказав довго жити, Украiна стала незалежною, i почалася така круговерть!.. Кiномистецтво марнiло на очах, тож усi амбiтнi перспективи Олега поступово розтанули. І якщо Остап Бендер переквалiфiкувався в кербуди, то колишнiй режисер, не спромiгшись утриматися навiть на телебаченнi, насамкiнець перетворився на «писучого» журналiста… не найгiршого, треба сказати. Але й зiрок з неба не хапав.
Оксана ж, що називаеться, швиденько обiгнала чоловiка на вiражi: почавши з бухгалтерських курсiв, завдяки заповзятостi й дiловiй хватцi поступово пiднялася до директора невеличкоi симпатичноi фiрмочки, що торгуе «Церезитом», керамзитом, лаками, фарбами й iншими будматерiалами. Поки подружжя було молодим, замислюватися про дiтей просто не наважувалися. Вiталька народився у них аж в 2003 роцi.
Як i кожну пiзню дитину, батьки його обожнювали. Але як це нерiдко бувае, стосунки останнiх тепер остаточно зiпсувалися. Важко сказати, що стало причиною розриву. Можливо, те, що пiсля Помаранчевоi революцii закрилася газета, у якiй працював Олег, – оскiльки пiдтримувала «регiоналiв», якi у пiдсумку програли. Тому Оксанi довелося термiново завершити вiдпустку по догляду за дитиною, а безробiтному газетяревi на два роки перетворитися на няньку. А можливо, зiграло роль щось iнше… У всякому разi, в 2010 роцi вони офiцiйно оформили розлучення, а восени минулого року нарештi роз’iхалися. Така от смутна iсторiя.
Щоб не псувати настрiй з самого ранку, вiн розбудив комп’ютер рухом мишки, вiдкрив браузер i пройшовся новинними сайтами: для роботи згодиться… Однак брати й сестри по журналiстському цеху, мабуть, ще не доповзли до робочих мiсць, огляди ж учорашнiх подiй i анонси сьогоднiшнiх вiн уже бачив. Справдi, ще тiльки 8:45 – для «свiжака» зарано.
Зазирнув на пошту. На жаль, «полковниковi нiхто не пише…»
Ех!
Утiм, настав час вибиратися в редакцiю «Кур’ерського експреса», бо до 10:00 саме може приспiти якесь завданнячко. Тому годi баритися. Тим паче, однокiмнатний «барлiг», що дiстався йому пiсля сiмейного розмiну, розташований вже не так зручно, як колишне сiмейне гнiздечко. Звiдси до метро цiлих три зупинки автобусом, а якщо зранку на проспектi пробки, то можуть виникнути проблеми…
Щодо ранкового завдання вiн, виявляеться, мав рацiю.
– Привiт, Петровичу, тут саме для тебе дiльце припливло.
Доля «вiльного» широкопрофiльного власкора така, що при потребi його може заангажувати редактор будь-якого вiддiлу газети. У даному випадку до нього звертався Валерка Мазайло з «Соцiуму» – тут вiн працював найчастiше, тут же мав робоче мiсце. Ну що ж, хоч i не полiтика… однак проблеми суспiльства не найнуднiшi.
– Що за дiльце?
– Просто на планерцi шеф на тебе розписав, – Валерка нiяково посмiхнувся. Був вiн рокiв на п’ятнадцять молодшим вiд Олега, а тому трохи соромився командувати «стариганом». Щоб якось компенсувати незручнiсть, шанобливо називав власкора по батьковi.
– Я розумiю, що розписав шеф, а не особисто ти. Що там сталося?
– Якийсь недоумок хоче самоспалення влаштувати, iз цього приводу в «Жовтому будиночку» прес-конференцiя збираеться. Секретарка тебе вже акредитувала.
Щоб не застогнати вiд розчарування, Олег щосили замружився.
– Я розумiю, Петровичу…
– Якщо людина справдi бажае спалити себе, то без зайвих слiв приймае бензиновий душ i чиркае запальничкою, а не скликае iз цього приводу прес-конференцiю.
– Розумiю. Бiльше того, шеф це також розумiе.
– Але навiщо тодi нам захiд для дебiлiв?!
– Петровичу, а я звiдкiля знаю?! – Валерка приречено розвiв руками.
– А прес-анонс до цього тухлого дiльця е?
– Авжеж! Пiшли до мене.
У вiддiлi «Соцiум» Олег нарештi одержав надiслану до редакцii цидулку, переглянувши яку по дiагоналi, зрозумiв пiдгрунтя рiшення головного редактора. Як i слiд було очiкувати, прес-конференцiю збирав аж нiяк не майбутнiй самоспаленець, а депутат Ростислав Маслаченко – чи не найвiдомiший базiка з усього нинiшнього скликання. Отже, метою перебування там е аж нiяк не психiчно неврiвноважений кандидат у самогубцi, а вельми ексцентричний полiтик…
– Наскiльки я розумiю, Маслаченко не входить до числа табуйованих для висмiювання особистостей? – про всяк випадок уточнив Олег.
– Петровичу, якi у нас можуть бути табу?! Якi «темники»?! Ми – незалежне неупереджене видання…
– Гаразд, знаю, знаю. Зрозумiв тебе, Валеро.
– А якщо зрозумiв, то й добре.
Нi, насправдi, ясна рiч, було невеличке коло полiтикiв, громадських дiячiв i потужних бiзнесменiв, над якими можна було лише беззлобно жартувати, але нiяк не насмiхатися. Зрозумiло чому: цi люди спонсорували газету…
Але Ростислав Маслаченко був не з iхнього числа: перебуваючи в одвiчнiй опозицii до будь-якоi влади, вiн водночас далi гучних слiв i фееричних вчинкiв жодного разу не зайшов. Максимум, на що був здатен «вiчний клоун» – то це затiяти бiйку з представниками черговоi провладноi фракцii, зiрвавши чергове сесiйне засiдання або телевiзiйне ток-шоу. Його витiвки вiдверто потiшали народ, а тому Маслаченко регулярно вигравав вибори. На тому i тримався.
Грiх не познущатися з «клоуна»! Загалом, хоч i без особливого ентузiазму, але розписане головредом завдання було прийняте. Потiм вони з Валерою викурили по сигаретi, побалакали про черговий етап пенсiйноi реформи i його «пiдводнi каменi», прихованi вiд широкоi громадськостi. Нарештi, прихопивши редакцiйний диктофон, Олег почимчикував на пресуху.
Щоправда, по дорозi його настрiй змiнився. Причиною став безневинний епiзод: за два квартали вiд редакцii розжареним пропиленим тротуаром прогулювалася качиною ходою сухорлява бабулька, яка на всi заставки лаяла нинiшнi порядки i владу, нi до кого конкретно не звертаючись. Перехожi акуратно оминали ii. За iнших обставин Олег також залишився би байдужим: адже зрозумiло, що вона страждае на «словесний пронос»… Однак зараз дурнувате редакцiйне завдання зiграло з ним злий жарт: мимоволi на думку спало порiвняння душевнохвороi бабульки з паном Маслаченком.
Хоч як дивно, та в обох випадках дii людей, по сутi, е iдентичними, водночас бабулька усiм байдужа, зате послухати депутата поспiшае купа журналiстiв – включно iз ним самим за особистим наказом головреда! А для чого?! Щоб посидiти на прес-конференцii, по достоiнству оцiнити цю «клоунаду» i забратися в редакцiю, щоб надряпати черговий злiсний пасквiль на тему «до чого все навколо паскудно»?!
Не можна ж так, людоньки-братцi…
Взяти от хоч би фiльм «Зорро», переглянутий ним за снiданком. Виходить, у задрипанiй iспанськiй колонii бозна-якого столiття знайшовся смiливець, який поставив на вуха знахабнiлих воякiв i багатiiв, став прикладом для пригнобленого народу. У нашiй же дiйсностi такого унiкуму не вiдшукати! Хоча, якщо подумати, колись щось подiбне спостерiгалося й у цих широтах: Олекса Довбуш, Устим Кармалюк, Григорiй Котовський… Ну так, при найближчому розглядi всi вони виявлялися бандитами – але чи був реальний Зорро або, скажiмо, якийсь Робiн Гуд кращим?! Напевно, за кожним «шляхетним» розбiйником водилися грiшки! Бiда в iншому: навiть пiдходящих грiшникiв зараз немае. І де iх шукати – нiхто не знае. Лишилися хвора на копрофагiю… тьху ти!.. на копролалiю[4 - Копролалiя (вiд грецьк. ?????? – лайно, багно + ????? – мова) – хворобливий, iнодi неподоланний iмпульсивний потяг до цинiчноi й нецензурноi лайки без будь-якого конкретного приводу.] бабця та депутат Маслаченко…
Виродження – от як це зветься, людоньки-братцi!
Не дивно, що до мiсця проведення прес-конференцii – «Жовтого будиночка» – Олег дiстався у геть пригнiченому настроi. Всупереч отриманiй вiд Валерки Мазайла ввiднiй, тепер його цiкавив аж нiяк не скандальний полiтик, а насамперед майбутнiй самоспаленець, а вже потiм – журналiсти, якi збiглися на подiю.
Усе виявилося навiть гiрше, нiж можна було припустити.
– Я – малий пiдприемець, звати мене Васьковським Дмитром Інокентiйовичем, – заговорив ледь тремтячим голосом перший учасник прес-конференцii (хоча його ПІБ i рiд занять були написанi як на табличцi, виставленiй попереду нього, так i в розданому учасникам прес-релiзi). Було очевидно, що виступати перед широкою аудиторiею й загалом перебувати в центрi уваги вiн не звик. – Отож, я вже геть дiйшов до краю, аж ось до такого геть непереносимого розпачу. Саме так…
Сiромаха вiдсапався, нишком позирнув на народного обранця, який розвалився поруч у крiслi. Навiщось пригладив рiденьке волосся, налiг грудьми на стiл, за яким сидiв, i випадково перекинув пару поставлених занадто близько мiкрофонiв. Поки майбутнiй самоспаленець сором’язливо перепрошував, а журналiсти поправляли мiкрофони, Ростислав Маслаченко поблажливо спостерiгав за всiею цiею метушнею.
– Отже, ще раз вибачаюся… Це тому, що як я вже говорив, я дiйшов до розпачливоi межi… до розпачу. Коли в нас була криза, я ще якось викрутився… хоча дуже вже заiздили мене колектори вiд банку, де я взяв кредит… Тобто на мене наiжджали колектори, я хотiв би так сказати…
Пiдприемець знов позирнув на депутата, той цього разу пiдбадьорив його:
– Смiливiше, смiливiше, не соромтеся розповiдати широкiй громадськостi, як з вами повiвся антинародний режим!..
– Нi, пiд час кризи менi ще потрафило: колекторiв скасували, i з банком я ще сяк-так домовився, за що спасибi…
Але тут Маслаченко рiзко перервав бiдолаху:
– Це з минулим антинародним режимом вам вдалося домовитися сепаратно, на вiдмiну вiд iнших пiдприемцiв! Розповiдайте-но краще, як повiвся з вами нинiшнiй антинародний режим!!!
– Так, повiвся… Оскiльки зi старими… iз цими, якi з минулого ще банку та ще й iз податковою, я домовився…
Новий запобiгливий погляд на депутата.
