скачать книгу бесплатно
– Олег Нежданий, газета «Кур’ерський експрес», – знехотя здався журналiст.
– А-а-а, добридень! – голос Арамiса негайно ж пом’якшав. – Чого так рано дзвоните, пане власкор? Я просив ближче до вечора.
– Пiзнiше я передзвонити не зможу, – про всякий випадок збрехав Олег.
– Он як? – Арамiс явно посумнiшав. – Зайнятi будете? А до нас приiхати зможете?
– Так, але мiй телефон буде поза зоною досяжностi.
– Чому, якщо не секрет?
– У метро попрацювати треба. Про решту повiдомляти не маю права: редакцiйна таемниця за сiмома печатками.
– Ну що ж, подзвонили – то й подзвонили! Хвилинку, я дещо прикину.
І через якийсь час пiсля паузи:
– Знаете, де найближча до вас зупинка 231-i маршрутки?
– Я не зобов’язаний знати таких дрiбниць.
– Ну, тодi всезнаючий Інтернет розповiсть. Загалом, з вашого боку це поблизу однiеi з вузлових станцiй метро.
– Вибачте, але чому б вам прямо не розповiсти менi…
– Ми хочемо ще раз переконатися у ваших журналiстських навичках, однiею iз яких е вмiння якнайшвидше знаходити потрiбну iнформацiю.
– Ну, припустiмо.
– Отже, з’ясуете все про 231-й маршрут, сядете туди й поiдете убiк мiськоi околицi до кiнцевоi. Я на вас чекатиму, примiром, о пiв на восьму. Встигнете?
– Вовка ноги годують, – огризнувся Олег. – Зрозумiло, що встигну, бо звик ворушитися швидко. А чому не ранiше?
– Ранiше ми не впораемося, тож немае сенсу.
– А-а-а, он як…
– Тодi до пiв на восьму!
– До речi, змiнiть рiнгбектон, бо…
Але телефон уже вiдповiдав короткими гудками.
Особливих редакцiйних справ напередоднi вихiдних Олег не мав, однак оскiльки вiн сам же набрехав про термiнову роботу в метро, довелося досиджувати до шостоi вечора. Роздовбана 231-ша маршрутка привезла його в один з окраiнних спальних мiкрорайонiв на вулицю, названу на честь Івана Пулюя – очевидно, якогось героiчного козарлюги або народного вождя. Загалом, такий же борець за правду, як i самi «мушкетери». Мешканцi допасовують вулицi.
– Історiю знати треба! Іван Пулюй – то був видатний фiзик i електротехнiк, вiденський доцент i празький професор. Інтелiгент, а не вояк, загалом, – заперечив Арамiс, коли Олег висловив «мушкетеровi», який очiкував на його приiзд, своi припущення. І додав втiшливо: – Ймовiрно, ви Пулюя з Палiем[11 - Семен Палiй (справж. Гурко) – державний i вiйськовий дiяч XVII – початку XVIII ст., козацький полковник, ватажок повстання 1702–1704 рр. («другоi Хмельниччини»).] переплутали.
– Ах, звiсно! «Палiй та Мазепа», щось таке ми навiть у школi проходили… – вiд досади вiн ляснув себе по чолу.
– Нiчого страшного, не ви перший, не ви й останнiй. А от щодо електротехнiки… втiм, iстина, загалом-то, майже поруч.
– Тобто?
– Зараз самi побачите. Ходiмо.
Вулиця iменi Пулюя виявилася короткою – по сутi, лише кiлька багатоповерхiвок. До пiд’iзду однiеi з них «мушкетер» i привiв журналiста.
– А ось i ми! – радiсно вигукнув Арамiс, вiдкриваючи дверi квартири на шостому поверсi.
– Отже, шукач-газетяр таки вiрно обчислив мiсце нашого базування? – задоволено потираючи руки, вайлуватий Портос вийшов у передпокiй, перевалюючися з ноги на ногу.
– Google i «Яндекс-Карти» про все розповiли.
– Ну, от i прекрасно. Заходьте.
Увiйшовши до грунтовно прокуреноi кiмнати, Олег зрозумiв, на що натякав Арамiс по дорозi сюди. Окрiм продавленого дивана, в кутку якого примостився Атос, iз меблiв тут були платяна шафа, величезний стiл, два стiльцi й табурет. На шафi до самоi стелi, на одному зi стiльцiв i на табуретi досить хаотично нагромаджувалися деталi якихось приладiв. Основний простiр стiльницi також займали прилади, що виблискували рiзнобарвними лампочками й iндикаторами, а також значних розмiрiв настiльний комп’ютер. Бiчнi панелi системного блоку були знятi, у розкрите металеве черево гнав повiтря невеличкий вентилятор, а звiдти до приладiв на столi тягнулися рiзнобарвнi дроти.
– Ага, то от завдяки кому нарощуеться парниковий ефект! – пожартував Олег. Хоча в кiмнатi дiйсно було спекотненько, що при надлишку працюючих електроприладiв не дивно.
– Арамiс – це мозковий центр нашоi компанii! До речi, справжнiй учений, – пiдтвердив Портос, сiдаючи на диван поряд з Атосом.
– Може, ще скажете, кандидат або доктор наук? – покепкував Олег i змiряв «мушкетера» оцiнюючим поглядом. У принципi, виключати такого не можна: як-то кажуть, у хлопця на обличчi «десять класiв i унiверситет написанi». Тiльки, мабуть, молодий занадто… Хоча захищаються саме молодi – пiсля тридцяти запопадливiсть поступово сходить нанiвець.
– Кандидат. Технiчних. Позаторiк аспiрантуру закiнчив, торiк захистився. А що, сумнiваетеся? – на обличчi Арамiса заграла iронiчна посмiшка.
– Не думав, що нинi кандидати технiчних наук заробляють на життя дизайном i розробкою веб-сайтiв.
– Сайти – це не стiльки заробiток, скiльки хобi. Спосiб розвiятися, дати мозку вiдпочинок.
– Чим же ви на життя заробляете?
– А от цього не скажу.
– Чому ж?
– Тому, що фахiвець вiн унiкальний, – пояснив Атос.
– І якщо скаже, то «акулi пера» вашого рiвня не важко буде вирахувати, де наш генiй працюе, – пiдтакнув Портос. Арамiс лише красномовно розвiв руками.
– Ну, як знаете, – насправдi Олег був розчарований, хоч i намагався не виказати своiх почуттiв.
– Ви ж повиннi розумiти нашу ситуацiю…
– Все я розумiю!
– Ну гаразд. Щоб не бути зовсiм уже голослiвним, скажу одне: заробленого на життя цiлком вистачае. Оце все, – Арамiс обвiв широким жестом «залiзяччя», що тихо стогнало, виблискуючи рiзнобарвними вогниками, – закуплене по дешевцi, вiдновлене власноруч i працюе на мою кишеню. Цим i живу. Я нiчого не вкрав, щоб ви знали: жодного гвинтика, жодноi мiкросхеми! І за спожиту електрику плачу по повнiй програмi. Втiм, iнакше не можна: оскiльки нашiй чудовiй державi наука не потрiбна за визначенням, доводиться викручуватися.
– Давайте-но облишимо цю тему, – якомога м’якiше мовив Олег.
– Чому ж? Нецiкаво розмовляти про технiчнi науки?
«Мушкетер» обернувся до товаришiв i зробив красномовний жест. Тi спiвчутливо зiтхнули.
– Бачте, День винахiдника й рацiоналiзатора ще не скоро…[12 - В Украiнi святкуеться у третю суботу вересня.]
– Ах, от у чiм рiч! – миттю вiдреагував Атос. – Ну так, перепрошуемо: ми забули привiтати вас iз учорашнiм професiйним святом, пане журналiст.
– Я би волiв обiйтися без ваших привiтань. Але оскiльки вже з’явився тут у п’ятницю ввечерi, то хотiлося б знати, якого дiдька лисого?! Менi обiцяли передати якiсь сенсацiйнi матерiали…
– Ну, зрозумiло! Тисячу вибачень, ми просто чекаемо на четвертого.
– Тобто?…
– Звiсно ж, на д’Артаньяна! Який же сюжет без цього персонажа?
– Якщо ваш д’Артаньян вiдплив до Англii за пiдвiсками…
– Не до Англii й не за пiдвiсками королеви, але незабаром пiдiйде, зовсiм незабаром. А поки що пропоную випити кави.
– Знов!.. – поморщився Олег. – Хто в пiцерiю побiжить?
– Кавусю я сам зварю, – пробурмотiв Портос, пiднiмаючись з дивана та прямуючи до виходу з кiмнати. – Даруйте, мокачiно цього разу не буде, зате я зроблю за своiм фiрмовим рецептом.
– Тобто?
– Кава по-портоськи, – голос «мушкетера» долинув вже з кухнi, де загримiв посуд.
– Я ж казав, що ми можемо не укластися за часом, тож вибачайте, – чемно мовив Арамiс. – Але д’Артаньян вже на пiдходi.
– Довго ще чекати?
– Продемонструй йому, – попросив Атос. Арамiс кивнув, пiдiйшов до комп’ютера, щось швидко набрав на клавiатурi. Екран монiтора блимнув, на ньому виникла карта мiста, по якiй повiльно повзла зелена цятка. У правому верхньому кутку нерухомо горiла iнша цятка – лiлова.
– Їде на автобусi. Година пiк вже минула, серйозних пробок на дорогах не спостерiгаеться, тож д’Артаньян прибуде хвилин за двадцять. Ми саме кави поп’емо, ви з дороги вiдпочинете, а там веселiше буде.
Олег подивився на повiльно повзучу зелену цятку. Цю киiвську окраiну вiн знав погано, та й назви вулиць на картi були вiдсутнi, а прикинути щось наослiп складно. Немовби прочитавши його думки, Арамiс запропонував:
– А давайте-но я вам часовий iндикатор пiдключу, – пiсля чого в правому нижньому кутку монiтора засвiтилися цифри «18:43», що змiнилися на «18:42», потiм на «18:41» i так далi в порядку зворотного облiку.
– Ну от, я не помилився, – весело пiдтвердив «мушкетер». Пiдiйшовши до балконних дверей, розчахнув фiранку й пояснив: – Задушливо щось. Імовiрно, вночi буде гроза.
– Я не намокну часом? – поцiкавився Олег.
– Я ж сказав, що гроза буде вночi, а не ввечерi, – знехотя пояснив Арамiс. – Гляньте самi.
Вiн знов почаклував над клавiатурою, i карта мiських вулиць змiнилася картою столичноi областi, розцяцькованою рiзнобарвними плямами й стрiлками.
– Оцей грозовий фронт бачите? Вiн рухаеться прямо на нас.
– Звiдкiля у вас така карта? – здивувався Олег.
– А-а-а, облиште! Дiстати динамiчну карту погоди насправдi не так уже й складно. Знаете, скiльки супутникiв крутится о-о-он там, у нас над головою? – «мушкетер» тицьнув пальцем у стелю.
– Багато, – погодився журналiст.
– Саме так…
У цей момент до кiмнати перевальцем повернувся Портос, несучи на чорнiй пластиковiй тацi чотири невеличких горнятка. У кiмнатi одразу приемно запахло кавою i ще чимось дуже смачним.
– Що за чудовий рецепт? – запитав Олег, одержуючи свое горнятко.
– Кава по-портоськи вариться з корицею й кардамоном, подаеться без цукру, – поблажливо кинув «мушкетер». Потiм усi замовкли, неспiшно присьорбуючи ароматний напiй.
Саме коли каву було допито, пролунав дзвiнок.
– Ну, ось i дочекалися! – зрадiв Атос, прямуючи до виходу з кiмнати. – Зараз познайомитеся.
Слiдом за тим сталося таке, чого Олег очiкував найменше: за хвилину «мушкетер» увiв до кiмнати… довговолосу й доволi опасисту блондинку! Виглядала вона вельми привабливо. Щоправда, не завадило б iй скинути пiвдюжини кiлограмiв з талii… та й щоки у дiвицi були якiсь припухлi, а верхня губа ледь вiдстовбурчена.
– Знайомтеся, оце i е наш д’Артаньян, – мовив Атос i одразу поспiхом додав: – Тобто, скорiше, НАША д’Артаньян. Загалом, четвертий i найпрекраснiший член мiнiатюрноi команди «чистильникiв».
– Шерше ля фам,[13 - Шукайте жiнку (фр.).] – тiльки й змiг зiтхнути сторопiлий журналiст.
Роздiл 4
Работоргiвка
– Не очiкували, що д’Артаньян виявиться жiнкою?
Новоприбула вiдверто насолоджувалася його реакцiею. Олег не вiдповiв: все-таки занадто приголомшив його сюрприз! Окрiм того, фраза панi д’Артаньян (саме так журналiст подумки назвав ii) жваво нагадала йому якусь стару радянську кiнокомедiю[14 - В художньому фiльмi «Три плюс два» один з героiв розчарованим тоном вимовив фразу: «Джексон виявився жiнкою! Авантюристкою», – маючи на увазi щойно дочитаний детектив.] – от тiльки яку саме?…
А втiм, насправдi все закономiрно! Позавчора на пресконференцii у перших журналiстських рядах було повнiсiнько яскравих дурепок-дiвчат, якi з роззявленими ротами слухали полiтичного клоуна Маслаченка. Панi д’Артаньян було нескладно загубитися в цьому загалi, а вiн i не помiтив одну-едину – ту, що вiдрiзнялася вiд усiх…
До речi, неважко було не помiтити: журналiстки сидiли потилицями до нього! А ця блондинка, та ще й досить грудаста. Отже, дурепка за визначенням… Овва, i як вiн одразу не второпав?!
– Ну добре, облишимо у спокоi нашого гостя, нехай перетравить нову порцiю iнформацii, – спокiйно мовив Арамiс, зрозумiвши знiяковiлiсть журналiста, i звернувся до новоприбулоi: – Ну що, усе зробила, як годиться?
– Аякже! – розпливлася в широчезнiй посмiшцi д’Артаньян. Через дефект верхньоi щелепи пiд час розмови дiвиця злегка шепелявила, що трохи псувало враження вiд ii пухких блондинистих принад.
– Зараз перевiримо…
Генiй технiчних наук знов заклацав клавiатурою. На екран повернулася мiська карта, але тепер по нiй повзла не зелена, а синя цятка.
– Є сигнал, – констатував «мушкетер».
– І хто це? – перегнувшись через його плече, д’Артаньян дуже уважно вдивлялася в екран.
– Поки не знаю. Все залежить вiд того, поверне вiн кудись чи поiде прямо.
