скачать книгу бесплатно
– Ви пийте, що хочете, а менi принесiть мокачiно.
– А якщо тут його не готують?
– Готують: я ж знаю всi забiгайлiвки в радiусi пiвкiлометра вiд «Жовтого будиночка»!
– Ну, тодi покладаемося на ваше знання, пане власкор.
Поки Атос займався замовленням, Олег спробував якнайкраще усвiдомити ситуацiю. Отже, хлопцi ввiчливi, чемнi, але водночас украй наполегливi й умiють домагатися свого. Хто б вони не були, а до справи пiдходять грунтовно: адже залишаючись на вулицi, вони подбали про власного спостерiгача в прес-холi. У цiй пiцерii вони явно вперше, хоча як мiсце зустрiчi намiтили ii заздалегiдь. Тримаються впевнено. Схильнi до примiтивних штампiв – на кшталт Атоса, Портоса й Арамiса. Зайвого не патякають, викладати iнформацiю також не поспiшають. У спiвробiтництвi явно зацiкавленi – хоча в чому спiвробiтництво полягатиме, ще те питання.
Що ж, уже чимало… але й не надто багато, мiж iншим.
Єдине, що насторожуе – це завуальована спроба пiдпоiти спiврозмовника. По п’ятдесят грамiв, бачте. За спiвпрацю. Аякже, знаемо ми цi «п’ятдесят грамiв»! Легко почнеться, а потiм понесеться так, що не зупиниш.
Гм-м-м…
Нарештi Атос принiс мокачiно для Олега, плюс по три порцii еспресо й коньяку для «мушкетерiв». А ще блюдечко з дрiбно нарiзаним лимоном i тарiлочку з печивом, над якою театрально провiв рукою й мовив, дивлячись на журналiста:
– Пригощайтеся!
– Я не просив печива.
– Але наш коньячок без закуски якось…
– От ви й закусюйте, якщо зiбралися коньяк цiдити.
– Я не гордий, можу й за четвертим збiгати.
– А я, знаете, звик на тверезу голову працювати.
– І що, навiть вiд п’ятдесяти грамiв?… – здивувався Арамiс.
– На зовсiм тверезу! – Олег дуже виразно подивився на нього й додав: – Випити я завжди встигну, тож давайте-но для початку справою займемося. Здаеться, ви зiбралися менi якусь iнформацiю викласти? От i викладайте, не тягнiть кота за хвiст.
– А ви не надто люб’язнi, пане власкор, – невдоволено кинув Портос.
– Цiкаво, були б ви самi задоволенi, якби вас вiдiрвали вiд роботи незрозумiло заради чого?! Ну, так, згоден: iз прес-конференцii Ростислава Маслаченка небагато що вичавиш, але це вже хоч якась синиця в руцi, тодi як обiцяний вами цiкавий журавель у небi…
– Для початку все-таки поговоримо про Маслаченка. Як би ви, пане власкор, оцiнили його дiяльнiсть у цiлому й нинiшню прес-конференцiю зокрема?
Всiвшися нарештi за стiл, Атос сьорбнув зi своеi фiлiжаночки еспресо, елегантним рухом долив у неi коньяку й уважно подивився на Олега.
– Е-е-е, так не годиться! – моментально сiпнувся журналiст. – Ви обiцяли менi щось цiкаве, а натомiсть берете у мене iнтерв’ю щодо побаченого в «Жовтому будиночку».
– І все ж таки?…
– Викладайте iнформацiю, iнакше я вип’ю свiй мокачiно i спокiйненько вiдправлюся до редакцii, на прощання зробивши вам ручкою.
– Бачте, Олеже, перш нiж уводити вас в курс справи, не завадило б переконатися, пiдходите ви для нашоi справи чи нi. А вже потiм за нами, як-то кажуть, не заiржавiе.
Газетяр перевiв погляд на Арамiса й промурмотiв:
– Отже, ви дотепер не впевненi…
– Ясна рiч! Те, що ви сказали й зробили у прес-холi iнформагентства – це добре. Однак все-таки хочеться зайвий раз переконатися, що ми не помилилися з вибором. Зрозумiйте нас вiрно… А втiм, на нашому мiсцi ви б теж, найшвидше, двадцять разiв подумали.
– Сурикат, – сказав Олег i з меланхолiйним виглядом заходився сьорбати через соломинку мокачiно.
– Перепрошую, що ви сказали? – вiд несподiванки Арамiс навiть здригнувся й одразу почав виправдовуватися: – Я не розчув…
– Я сказав, що особисто менi Ростислав Маслаченко нагадуе суриката.
Олег зобразив цiлковиту байдужiсть, насправдi уважно перевiряючи реакцiю «мушкетерiв». І хоча це повнiстю йшло врозрiз з його псевдонiмом, але першим оживився саме вайлуватий Портос:
– Невже ви полюбляете мультфiльм «Король Лев»?
– Нi, швидше, iнодi гортаю «National Geographic» або переглядаю популярний серiал «Дика природа» на каналi Discovery…
– А-а-а, он воно що! Бо нiде правди дiти, я подумав, буцiмто ви з дитиною «Короля Лева» дивилися, от i запам’ятали дружбана Тимона.
Занадто пiзно Олег второпав, що припустився помилки, мимоволi повiдомивши пiдозрiлiй трiйцi цiнну iнформацiю про свое особисте життя. І до чого ж точно вгадав клятий Портос! От досада…
На щастя, напруженiсть моменту залишилася непомiченою, оскiльки тепер не втерпiв Арамiс:
– Стривайте, стривайте! Пояснiть менi, у чiм рiч? Що за журнал, що за кiно?! І хто такий сурикат, врештi-решт…
– Гризун такий, – охоче вiдгукнувся Портос.
– Мангуст, – поправив «мушкетера» Олег. – У Пiвденнiй Африцi живе, в пустелi Калахарi.
– Так-так, вiрно, – кивнув Портос. – Африканський мангуст, загалом. Сурикатiв полюбляють знiмати, коли вони завмирають, виструнчившись. А в мультфiльмi «Король Лев» кращий друг головного героя – саме сурикат Тимон. Смiшне таке звiрятко, смiшне дуже.
– От я й кажу, що Маслаченко на суриката схожий.
– Стривайте, Олеже, якщо ви не з дитиною разом мультики дивитеся… то що ж виходить, дотепер з дитячого вiку не вийшли? – Атос схилив голову до лiвого плеча.
– При чому тут дитина! На каналi Discovery сурикатiв демонструють iз ранку до вечора. Просто канал менi дуже подобаеться.
– Ну, зрештою, воно не так i важливо, – Арамiс примирливо махнув рукою. – Отже, по-вашому, саме на суриката Тимона скидаеться Ростислав Маслаченко, я вiрно зрозумiв? Тобто, по-вашому, вiн е комiчним персонажем, вiрно я зрозумiв?
– Ну, так! Смiшне таке звiрятко, забавне. Чекае-вичiкуе, виструнчившись на горбочку, а потiм…
– А що можете про головного героя прес-конференцii сказати?
– Я вже вiдповiв на одне ваше запитання, тож не зобов’язаний вiдповiдати на наступнi, – доволi сухо мовив Олег i додав глузливо: – Зрештою, я тут журналiст,
а не ви, тому задавати питання – мiй привiлей. Ви обiцяли матерiал, але я щось…
– Знов за рибу грошi! – сплеснув руками Арамiс. – І чом ви такий нетерплячий, пане власкор?!
– Тому що час – це згаданi грошi, а я усе ще не в редакцii.
– Ну, дозвольте нам хоч би ще питаннячко задати! А краще два.
Олег навмисно довго тягнув через соломинку мокачiно, мовчки оглядаючи спiврозмовникiв. Подумав: «Точно не розкажуть, у чому там рiч, доки не допитають за всiею формою! Отже ж звалилися на мою голову…»
– То що ж, дозволяете нам задати ще пару запитань найкращому спiвробiтниковi редакцii «Кур’ерського експреса»?
– Добре, бiс iз вами, валяйте! – нарештi погодився журналiст. – Але тiльки не бiльше двох запитань. З тим, що вже задавали, буде саме три запитання. А Бог, подейкують, трiйцю любить.
– От i добре, от i гаразд! – Атос схвально мугикнув, взяв з тарiлочки галету, розламав на широкiй долонi й закинув до рота шматочок. – Отже, повторюю: ми хотiли б почути вашу думку щодо Васьковського Дмитра Інокентiйовича. Що скажете про цього пiдприемця?
– Та нiчого доброго!
– Це зрозумiло, i все-таки…
– Вилупок вiн. Мерзенний вилупок, якщо тiльки все, сказане ним на прес-конференцii – це не вимисел, а правда!
– Отже, ви допускаете?…
– Це трете запитання? – швидко поцiкавився Олег.
– Нi-нi, лише спроба уточнити!
Немовби захищаючись, Атос викинув уперед руки, але його жест був настiльки енергiйним, що рештки розламаноi галети полетiли навсiбiч.
– Перепрошую, – спохопився «мушкетер» i про всякий випадок озирнувся, перевiряючи, чи не завдав навколишнiм незручностi своею необережнiстю.
– Знаете, вiд цього провокатора Ростислава Маслаченка можна чекати чого завгодно, – замислено мовив журналiст. – І хоча все почуте на пресусi доволi схоже на правду, я просто змушений враховувати можливiсть зрежисованоi провокацii.
Вiн щось прикинув подумки й повiдомив:
– Ну так, вiдсоткiв на десять-п’ятнадцять я вiддам за те, що там був розiграний дуже правдоподiбний, але все ж таки фарс.
– А в iншому випадку?…
– В iншому випадку Васьковський цей – рiдкiсний мерзотник, вилупок i сволота. Замiсть чортових податкiвцiв нацiлитися на свою ж власну родину?! Це просто незбагненно!
– Тодi ще одне запитання…
– Трете, тобто останне, – суворо нагадав Олег.
– Ну так, зрозумiло.
Атос пригубив коньяк, розжував скибочку лимона, немовби щось обмiрковуючи, i попросив:
– Розкажiть, будь ласка, про що збираетеся писати за результатами всього побаченого й почутого. Про провокатора Маслаченка, про цього смiшного мультяшного суриката? Або про рiдкiсного мерзотника, вилупка й сволоту, який замислив спалити свою родину замiсть того, щоб захистити?
– Я не зобов’язаний розкривати стороннiм подробицi незакiнченоi роботи.
– І все-таки?…
Якщо чесно, то безглуздий допит вже добряче набрид Олеговi. Досадуючи, що погодився на таку дурiсть, вiн зненацька здався:
– Гаразд, добродii «мушкетери», чорт iз вами – вiдкрию професiйну таемницю: про журналiстiв я збираюся написати.
– Тобто?…
– Про журналiстiв.
Олег присмоктався на якийсь час до соломинки, що стирчала з мокачiнового келиха, перевiряючи реакцiю спiврозмовникiв, потiм пояснив:
– Про журналiстiв буде матерiал. Про дiвчаток, якi порозсiдалися у першому ряду й слухняно набирають на яскравих нетбуках тi мерзенностi, якi вивергае це незначне звiрятко Маслаченко. Про «старих вовкiв» професii, якi вiдверто нудьгують пiд час фарсу. Про тих, хто плюнув на все й пiшов, не дочекавшися розв’язки…
І тут раптом Олег подумав: «А якщо iнформатором цiеi трiйцi був саме-таки писака, який втiк з прес-конференцii?! Адже може бути, цiлком може бути». Ідея виявилася настiльки несподiваною й водночас природною, що вiн мимоволi завмер.
– Дуже цiкаво, звiсно, – заговорив Портос, скориставшись паузою. – Але звiдки раптом цей порив написати саме про журналiстiв? Менi здавалося, що розповiдати потрiбно про головних героiв подii, тобто…
– Про кого тут говорити?! – Олег презирливо скривив губи. – Про цього смiшного суриката або про цю безсовiсну свиню?! Я ж тiльки-но виклав своi мiркування на iхнiй рахунок.
– Але при чому тут журналiсти?! Не вони ж спровокували подiю…
– На нашому професiйному сленгу це називаеться «створити iнформацiйний привiд».
– Ну от, не журналiсти ж створили цей самий iнформацiйний привiд, а Маслаченко з Васьковським, як би ми до них не ставилися.
Олег лише загадково посмiхнувся. Добре, що вiн погодився на цю бесiду пiд кавусю iз зовсiм незнайомими людьми! Зате перевiрив наживо враження вiд своеi iдеi.
Зрозумiло, певний резон зробити невеличкий есей про журналiстiв у нього був, просто не хотiлося викладати своi мiркування «мушкетерам». Справдi, якого бiса бути вiдвертим з незнайомцями?! Тому вголос Олег доволi стримано вимовив:
– Вашi слова, шановний пане «мушкетер», говорять лише про повне нерозумiння проблеми з вашого боку.
– Перепрошую, але я маю деяке уявлення якщо не про журналiстику, то хоча би про пiар-менеджмент! – було очевидно, що Портос трохи образився. – Я навiть спецiально проштудiював пару-трiйку книг на дану тему…
– От i пiдiтрiться видраними iз цих книг сторiнками, – зi смаком процiдив Олег. – Все, про що я хотiв сказати, сказано. Отже, добродii «мушкетери», три запитання заданi, три вiдповiдi отриманi, вистачить iз вас сказаного. Викладайте нарештi свою iнформацiю, та жвавiше: як би ви не хитрували, жодних додаткових запитань-вiдповiдей бiльше не буде.
І з переможним виглядом озирнув «мушкетерiв». Портос ображено посапував, вертячи в пальцях останню галету. Атос дрiбненькими ковточками потягував остиглий еспресо, дивлячись кудись убiк. Один лише Арамiс залишався незворушним, вiн i заговорив:
– Бачите, хоч вас воно й напружуе, та ми зобов’язанi були влаштувати цей допит iз упередженням.
– Чом ви вирiшили, нiбито мене це напружуе?
– Тому що ви самi весь час наголошуете на тому, що маете iхати у свiй «Кур’ерський експрес».
– Ну так, маю…
– Отже, перебування з нами в пiцерii вас напружуе.
– Ну, добре, добре, до певноi мiри.
