скачать книгу бесплатно
– От бачите! – енергiйно кивнув Арамiс. – Але повiрте, це нiчого не означае у порiвняннi з тим, що ми хочемо вам запропонувати. Тобто вже пропонуемо написати серiю репортажiв для вашоi газети… або для будь-якоi iншоi, на ваш вибiр.
– Як серйозна людина, насамперед я зацiкавлений у матерiалах для «Кур’ерського експреса», – з достоiнством пiдкреслив Олег.
– Як хочете, як хочете, – кивнув «мушкетер». – Для «Кур’ерського експреса», то й для нього. Але ж загалом мае вийти хронiка серii вбивств, що стануться у найближчий час.
Спочатку Олег не до кiнця второпав сенс почутого, оскiльки й сам тон попередньоi бесiди, i сонно-млява обстановка у напiвпорожнiй пiцерii на подiбний поворот аж нiяк не налаштовували. Проте коли зрозумiв…
– Стривайте, стривайте-но, – пробелькотав вiн, обережно вiдсуваючи спорожнiлий келих з-пiд мокачiно. – Ви ведете мову про серiю вбивств?!
– Авжеж, – холодно пiдтвердив Арамiс, – найближчим часом нами запланована серiя вбивств декiлькох негiдникiв…
– Як, тобто, ВАМИ запланована?!
Олег вiдчув, наскiльки широко розкрилися його очi вiд здивування. Вiн навiть вiдсунувся трохи, аби детальнiше розглянути спiврозмовникiв. Ну так, вiдносно молодi й цiлком здоровi хлопцi, на вбивць анiтрохи не схожi… Особливо цей, що назвався Арамiсом: вiн скорiш нагадуе вченого, а не «мокрушника». Але що ж вiн тодi верзе?!
– Цiлком вiрно, можу повторити для зрозумiлостi: ми запланували прибрати iз цього свiту декiлькох негiдникiв. А що такого?
Атос розжував чергову скибочку лимона, вiд задоволення поцмокав язиком i пояснив:
– Бачите, ми, якщо можна так висловитися, е «чистильниками». Ми заходилися очистити наше мiсто вiд рiзних недоумкiв i негiдникiв на кшталт Ростислава Маслаченка, про якого ви вiдгукнулися настiльки несхвально. Погано те, що iншi всього лише просторiкують про необхiднiсть отакого очищення, тодi як ми збираемося не просторiкувати, а дiяти. Конкретно.
– То що ж, ви збираетеся власноруч убити…
– Ну що ви! Самим навiщо ж бруднитися? Тiльки у крайньому випадку.
– Але як же тодi…
– Самi побачите, оскiльки ми запрошуемо вас у нашу маленьку, але дружну команду. Ваше завдання – професiйно висвiтлити все, що мае статися найближчим часом, у вашому «Кур’ерському експресi». Думаемо, готувати й публiкувати таку оригiнальну серiю матерiалiв набагато цiкавiше, нiж висвiтлювати прес-конференцiю смiшного звiрятка й свинячого мерзотника. До речi, серiя додасть вам слави серед колег-газетярiв, чи не так?
Роздiл 3
Шерше ля фам
Вся ця ахiнея так вразила Олега, що вiн глибоко замислився, намагаючись перетравити почуте i збагнути, правда це чи побрехенька. Опам’ятався лише вiд стриманих смiшкiв «мушкетерськоi» трiйцi. Негайно вiдчув, що не надто акуратно пiдстриженi нiгтi його пальцiв тарабанять по порожньому блюдечку. І разом з тим – кислий присмак на губах: виявляеться, вiн непомiтно для себе встиг зжувати всi скибочки лимона, що залишилися! Це ж треба…
– Нiчого, нiчого, це навiть добре, – пiдбадьорив Атос.
– Що саме? – наiжачився журналiст.
– Бачте, коли спiврозмовники прибирають однаковi пози й роблять однаковi дii, це свiдчить про взаеморозумiння мiж ними. Я почав iсти лимон, ви продовжили…
– Що-що?! – Олег навiть пiдскочив вiд несподiванки. Та за кого вони!.. вiн!.. Так як вiн смiе!.. Його й себе!..
– Ви тiльки не хвилюйтеся, дорогий пане власкор.
– Що ви собi дозволяете?! – розсердився Олег. При цьому нечисленнi вiдвiдувачi й весь персонал, що перебував у залi, обернулися до iхнього столика.
– Тихiше, будь ласка! Ви привертаете до нашоi скромноi компанii занадто багато зовсiм зайвоi уваги.
– Ага-а-а, отже, злякалися! – журналiст всiвся назад на свое мiсце. – Ну що ж, от ваш обман i розкрився.
– Який ще обман?
– Та щодо запланованих убивств.
– Чому ж обман, цiкаво довiдатися? – сiпнув бровами Арамiс.
– А тому, що ви боiтеся. Боiтеся всього, у тому числi розголосу ваших потаемних планiв нiбито на вбивство.
– Не мелiть дурниць. Ми про вашу ж безпеку турбуемося, – флегматично зауважив Портос.
– Про мою безпеку, отже?! – Олег готовий був скипiти, однак стримався. – А як щодо того, що я от просто зараз можу в мiлiцiю податися й там усе про вас викласти?
– Дурницi, все це – дурницi, – тепер Портос дивився на нього з щиросердою поблажливiстю. – До мiлiцii ви не пiдете хоч би з двох причин.
– Це з яких же, цiкаво довiдатися?
– По-перше, ви втратите прекрасну можливiсть зробити серiю сенсацiйних ексклюзивних матерiалiв. Ми ж схильнi думати, що щирий журналiст такоi дуростi нiзащо не утне.
– Звiдки ви взяли?
– Із другоi частини «Мiцного горiшка». Чи пам’ятаете епiзод наприкiнцi, коли герой Брюса Уiлiса збираеться зiстрибнути з вертольота на крило лiтака? Отже, що пообiцяв полiцейський Джон Маклейн тiй репортерцi… як там ii звали, не пiдкажете?
– Саманта Коулмен.
– От-от…
– Маклейн пообiцяв iй сенсацiйний репортаж iз сенсацiйними кадрами.
– Саме так! А що ж Саманта?…
– Сказала, що за сенсацiйний репортаж готова народити Маклейновi дитину.
– Отож-бо! – Портос повчально задер палець до стелi й нарештi розплився в посмiшцi. – Оце вiдповiдь справжнього газетяра!
– Ну, припустiмо, я не збираюся народити дитину нi для кого з вас, – Олег саркастично посмiхнувся. – Та й не можу цього зробити фiзично: на такi штуки здатен тiльки Величезний Арнi, та й то в кiно.[5 - Маеться на увазi фантастична мелодрама «Junior» (1994) за участю Арнольда Шварценеггера, Денi де Вiто й Емми Томпсон.]
– Ну, припустiмо, щодо народження дитини я висловився фiгурально… – Портос знiяковiв, але ненадовго: – Я до того веду, що ви навряд чи донесете про нашу розмову в мiлiцiю.
– А раптом!..
– Не смiшiть, – махнув рукою Атос. – Як нас звуть насправдi, хто ми й звiдки, ви не знаете. Що стосуеться наших планiв… А ми от взяли та й пожартували! Нашi слова до справи не пришиеш, хiба ж нi?
– А раптом я диктофон непомiтно увiмкнув i всi вашi жарти записав? Або в комiр моеi сорочки «жучок» зашитий, наприклад…
– Дурниця, – констатував Арамiс, пiсля чого витягнув iз сумки, що стояла поруч iз його стiльцем, i продемонстрував здивованому журналiстовi хитромудрий прилад розмiром з долоню, прокоментувавши: – Якби тут працював диктофон або перебував «жучок», ми би про це неодмiнно довiдалися. До речi, от вам гарантiя, що у свою чергу ми розмови з вами також не записуемо.
– Ви так серйозно до цього ставитеся…
– Шановний пане власкор «Кур’ерського експреса», ви ще не уявляете, наскiльки серйозно ми ставимося до нашоi справи! По-iншому, до речi, й бути не може… Погодьтеся на нашу пропозицiю, тодi зможете наочно переконатися в нашiй обгрунтованостi. Ну, що скажете?…
Олег мовчав.
– Отож-бо! Тому нi в яку мiлiцiю ви не пiдете. Адже щоб роздобути докази нашоi нiбито злочинноi дiяльностi, як ви напевно подумали, вам потрiбно стати свiдком хоча б одного нашого злочину. Тож хочете ви або не хочете, але змушенi будете погодитися на нашу пропозицiю.
Олег, як i ранiше, зберiгав мовчання.
– Якщо вiдмовитеся навiть пiсля всього почутого, ми негайно ж мило розпрощаемося й пiдемо шукати iншого журналiста, який напевно не упустить настiльки цiнний подарунок долi, – вагомо пообiцяв Арамiс. – А ви можете дiяти, як вашiй душi завгодно. Можете лiктi гризти вiд досади, чекаючи сенсацiйних репортажiв, що iх зробить на наших матерiалах поблажливiший газетяр. Можете чимчикувати в мiлiцiю i стверджувати, буцiмто зустрiли на вулицi трьох мушкетерiв, якi налякали вас вигадками про майбутню серiю моторошних убивств.
– Щоправда, слави Іванушки Бездомного з божевiльнi ми вам не гарантуемо, – з удаваною скорботою зiтхнув Портос. – Найшвидше, вас просто пошлють на хутiр по метеликiв.
«І все вони знають, i все передбачили! Психологи чортовi…» – розсерджено подумав Олег. Й одразу здався:
– Добре, переконали! Принесiть i менi коньячку, хай вам абищо…
Зрештою, вiн почув усе, що хотiв почути на тверезу голову. Далi не мае значення, сп’янiти чи нi.
– Оце по-нашому! Давно б так! Правильно, правильно!.. – пожвавiшали й навперебiй загаласували «мушкетери».
– Вам п’ятдесят грамiв? – спитав Атос.
– Не скупiться, несiть одразу сто, – буркнув Олег. «Мушкетерам» його вiдповiдь припала до душi. Атос сходив за черговим замовленням, принiс сто грамiв коньяку для журналiста, повторно по п’ятдесят для решти, ще блюдечко з лимоном i тарiлочку з печивом. Випили за успiшне укладання угоди, потiм додали за майбутне торжество справедливостi у славетному мiстi Киевi. Третiй тост чомусь пiдняли за вiдсутнього д’Артаньяна – хоча за всiма правилами належало випити за жiнок. Але оскiльки краватки[6 - Маеться на увазi звичай вiдрiзати кiнець краватки тому, хто порушив традицiю, виголосивши третiй тост не за жiнок.] нi на кому не було, справа усiм на втiху завершилася веселим смiхом i загадковими переморгуваннями трiйцi «мушкетерiв». Загалом, мав рацiю Атос: взаеморозумiння мiж ними дiйсно виникло.
Зустрiтись домовилися через день.
– Тодi й завершиться перший акт операцii пiд кодовою назвою ЧИСТИЛЬНИКИ, – округливши очi, загадково пообiцяв Портос. Арамiс же, зненацька прибравши серйозного вигляду, витягнув iз задньоi кишенi джинсiв вiзитiвку й простягнув ii зi словами:
– У п’ятницю ближче до вечора подзвонiть за цим телефоном. Я скажу, куди приiхати.
Олег одразу ж заходився вивчати отриману вiзитiвку, сподiваючись прочитати на нiй iм’я власника. Однак, всупереч очiкуванням, на клаптику цупкого паперу був позначений лише номер телефону i надрукований великий напис, зроблений витiюватим шрифтом:
Дизайн i розробка веб-сайтiв
– Я ж сказав, що про все довiдаетеся у п’ятницю! – самовдоволено посмiхнувся Арамiс. Олег лише лiвим плечем смикнув. На тому й розпрощалися.
По дорозi в редакцiю журналiст усе ще розмiрковував над почутим. Але скiльки не напружувався, так до жодного висновку й не дiйшов. Випитi в пiцерii сто грамiв коньяку шумiли у вухах м’якою морською хвилею, заколисували. Поступово думки перекинулися на те, скiльки вже часу вiн не був у вiдпустцi, як вiн утомився, скiльки можна лише вислуховувати маминi запрошення навiдатися до Ічнi… та iнше в тому ж дусi. Насамкiнець Олег ледь не прогавив свою зупинку. «Отож, пити таки не варто булп: у пiцерii в коньяк могли намiшати бозна-що, а зараз ясна голова на плечах потрiбна», – зi злiстю подумав вiн, ледь не спiткнувшись на виходi з автобуса.
– Що, Маслаченко фуршет зорганiзував задля кращого сприйняття себе красивого? – з Валеркою Мазайлом вони зiштовхнулися в коридорi.
– Та я всього лише коньячком остограмився, – безтурботно махнув рукою Олег.
– Петровичу, але ж ти у стололазах[7 - Презирливе прiзвисько журналистiв, а радше осiб невизначеноi професii, якi вiдвiдують найрiзноманiтнiшi заходи заради безкоштовного частування.] нiколи не значився!
– Пiсля години «клоунади» тiльки коньячком i можна врятуватися.
– А що там вiдбувалося?
– Та так, власне… Сталося те, що й мало статися.
Вiн усiляко стримувався, щоб не розпатякати нi про подробицi прес-конференцii, анi про те, як був видалений звiдти i що вiдбулося по тому.
– Але матерiал хоч iз цього лайна вийде?…
– Зрозумiло, ти ж мене знаеш!
– Ой, дивися, Петровичу…
– Я дивлюся, не переймайся.
Вiн вiдвернувся й побрiв коридором у напрямку до редакцiйноi кiмнати вiддiлу «Соцiум».
– Коли матерiал очiкувати?
– За пiвтори години одержиш, – кинув Олег через плече.
– Стривай, Петровичу, не квапся. Про що конкретно буде матерiал?
Щоб не галасувати на весь коридор, довелось повернутися й загалом викласти редакторовi концепцiю статтi про журналiстське сприйняття полiтичноi клоунади.
– І до чого ми це прив’яжемо? – здивувався Валерка.
– Інформацiйний привiд до неподобства простий: завтра наше професiйне свято – День журналiста,[8 - Оскiльки День журналiста в Украiнi святкуеться 6 червня, це означе, що дiя твору розпочалася напередоднi – 5 червня.] от i поговоримо про тих, хто для читачiв горбатиться, матерiали клепае.
– Петровичу, так ти генiй!..
– Дякую, я в курсi.
Втiм, вичавлював вiн текст на цiлу годину довше запланованого. Валерка Мазайло навiть не втерпiв i нагадав, що кращий власкор «Кур’ерського експреса» дещо заборгував його чудовому вiддiлу напередоднi Дня журналiста.
– Закiнчую, вже закiнчую, – огризнувся Олег i деякий час сидiв мовчки, глибоко дихаючи й намагаючись викинути з голови нав’язливi думки про «убивства за планом». Кл-л-лятi «мушкетери»!..
Коли матерiал був нарештi дописаний, вiн з величезним полегшенням почав збиратися додому, пославшись на недобре самопочуття.
– Що, Петровичу, ковбаска на фуршетних бутербродах була несвiжа? – пожартував на прощання Валера. Олег не надто люб’язно промимрив:
– Ймовiрно, – i пiшов. Весь вечiр нiчим серйозним не займався, тiльки лише перемив посуд, що залишився ще з ранку. Пiсля холостяцькоi вечерi (зрозумiло, злiсно незбалансованоi по калорiях та шкiдливих i корисних iнгредiентах) зарився в нетрi Інтернету й до глибокоi ночi дивився старi фiльми за участю Грегорi Пека,[9 - Американський актор, який зiграв у фiльмах «Банкiвський бiлет на мiльйон фунтiв стерлiнгiв», «Римськi канiкули», «Мобi Дiк», «Мис страху», «Вбити пересмiшника» (за роль Аттiкуса Фiнча отримав «Оскара» в номiнацii «Кращий актор» за 1962 рiк), «Золото Маккени», «Загубленi» та iн.] паралельно розмiрковуючи про непримiтних героiв, якi живуть просто по сусiдству з тобою.
Четвер пролетiв непомiтно: з нагоди Дня журналiста в редакцii влаштували невеличку вечiрню пиятику. У п’ятницю[10 - День 7 червня припав на п’ятницю в 2013 роцi.] через годину пiсля обiду Олег витягнув iз потайного вiддiлення портмоне безiменну вiзитiвку розробника сайтiв, замислено пiдiбгав губи, ще раз прискiпливо вивчив цупкий паперовий прямокутник. Не виявивши нiчого нового, розчаровано зiтхнув. Дiстав iз чохла на паску мобiлку, набрав номер.
Вухо рiзонуло хвацьке «Пора-пора-порадуемся на своём веку» у виконаннi Михайла Боярського. Тьху ти, чорт!!! Хоча чого ще можна було очiкувати вiд новоявлених «мушкетерiв»?…
Фраза «Пока-пока-покачивая перьями на шляпах» зненацька урвалася коротким запитанням Арамiса:
– Так?
– Хто це? – вирiшив схитрувати Олег.
– Перепрошую, але це вам не завадило би вiдрекомендуватися, – доволi стримано заперечив «мушкетер». – З мого боку на дротi, зрозумiло, господар телефону, на номер якого ви телефонуете. А от ви хто такий?…
